Вірші
Каміння
Широкі ріки, води глибокі,
Течуть наші дні, вже не видно дороги.
Шлях розбитий, каміння та ями,
Не знаєш знову як звідси тікати.
Лиш чуєш думки,
Що в Дніпро всі стікають.
Течуть, течуть,
Та й спокою не знають.
Стріляй, стріляй.
Лиш цільсь точніше,
І не побачиш ти картини жахливіше.
Життя вже не має,
Не дихає тіло,
Нікому немає до цього діла.
"Смерть - це не страшно"
Невже це скаже вам кожний?
Дурня!
Життя хоче текти, як нестримна ріка.
Нажаль, зупинило каміння
Дива.
3
0
951
Сміття
Так важко дихати тепер,
Коли в житті лиш сморід.
І ти, як в озері химер,
Гадаєш, що давно помер.
Довкола сотні слів
Такі пусті та кожному знайомі.
Вони як зграя злих орлів.
Тебе ніхто не пожалів.
Сидиш в юрбі, але на самоті.
Розбитий птах в журбі,
Бо люди всі кругом не ті.
Їх почуття давно німі.
А ти все тонеш вниз,
На дно вічно самотнє,
У море грішних сліз.
Прощай, мій тихий мис.
Життя сучасне це лише сміття,
В якому ти розбита чаша:
Пуста, без краплі співчуття,
Лиш доля гіркості і сум'яття.
Століття за століттям,
Краще не бува.
Це лиш життя,
Що стало як сміття.
8
0
1494
Сум на душі
Пожовкле листя падає додолу,
І квіти вже зав'яли на вікні.
Мабуть, ніколи не вернутися мені додому,
Лиш спогади линуть в думки сумні.
І тяжко на душі стає, коли згадаєш,
Коли повернешся у миті золоті.
І розумієш що цього уже не маєш,
Сидиш один у цілковитій пустоті.
Що серце опустіло, що душа.
Не хочеться боротися і за гроша,
Лиш у думках своїх сидіти,
Допоки час не прийде посивіти.
Невже настала ця пора,
Коли не маєш навіть сил для сна?
І чом так тяжко стало жити,
Я так старалась знову не тужити.
В такі моменти починаєш шкодувати,
Чому ти так і не навчивсь літати.
А якби зміг той полетів туди,
Де щастя лине до гори.
А вітер все зрива пожовкле листя,
Несе його невідомо куди.
Забрав з собою моє щастя.
О вітере, і мене з собою забери!
11
0
1337
Дитинство
Минає час, минуло й літо,
І тільки сум залишився в мені.
Не повернутись вже в дитинство,
У радості наповнені, чудові дні.
Я пам'ятаю, як не переймалась
Та навіть не гадала, що таке життя.
Просто ляльками забавлялась,
І не боялась небуття.
Любити весь цей світ хотіла і літати,
Та й так щоб суму і не знати.
І насолоджувалась всім, що мала.
Мене душа моя не переймала.
Лиш мріями своїми я блукала,
Чарівна музика кругом лунала.
І сонечко світило лиш мені,
Навіть коли були похмурі дні.
І впало сонце за крайнебо,
Настала темрява в душі моїй.
І лиш зірки - останній вогник,
Світили в океані мрій.
Тепер блука душа моя лісами,
Де вихід заблокований дивами,
Які вбивають лиш мене.
Я більш не хочу бачити сумне.
Як птах над лабіринтом,
Що заплутав шлях, літати.
И крилами над горизонтом,
Що розкинувсь на віки, махати.
Та не боятись небуття,
Того що новий день чекає.
Лиш знову насолоджуватися життям,
Яке дитинство моє знає.
71
5
11207
