Вірші
Досить
Чи чуєш, як гулить цей гнів, мов буря,
Мов грім по небу, що ніколи не стихає?
Це небо нашої землі — вогонь і зброя,
Це голос воїнів відважних не вмирає.
Ми мовчали, коли крали наші землі й води,
Коли рубали ліс, продавали надра й душу.
Ми мовчали, коли замовчували правду,
Але тепер досить! Чути кожен крик і шепіт.
Ти бачив їхні палаци з золота й бетону,
Побудовані на кістках тих, хто гнув спину.
Ти чув їхні пусті обіцянки з екранів.
Ті самі, що вчора, роками повторювались знову.
Вони нас лікували, але тільки отрутою,
Лише задля влади, для себе і для грошей.
Ми — ті, хто витримав бурі, зраду і холод,
Наш час настав, ми оберемо свій шлях і долю.
Досить жити під залізним чоботом зневаги,
Топтати нашу волю, наші мрії й думки.
Ми будемо стояти, мов залізні стяги,
Бо у нашій крові — вогонь революції й війни.
Слава героям, що загинули в бою,
Слава тим, хто встає, хто живе для мети.
Ми не будемо тихими в наших розпачах,
Разом ми сила, вогонь надії палає в очах.
Ми збудуємо мости, з’єднаємо серця,
Наші мрії не зникнуть, як дим у вітрах.
Відтепер ми народ, в єдності сила,
Вистоїмо до кінця, адже в нас свята мета.
Нехай жахи минулого залишаться позаду,
Ми не підемо назад, бо ми вільні люди.
Забудемо страхи, ми будемо кричати,
За правду, за любов, за те, що не згасне!
Досить! Хай лунає наш крик, нехай гуде земля,
Це не просто слова — це наша свята боротьба.
Досить! Час діяти, час перемагати,
Станьмо разом, будемо волю здобувати!
1
0
65
Вогонь і Гроза: Гімн незламності
Я не хочу бути злою, в почуттях своїх німою.
Я — людина,і на цьому має бути все сказано.
Не зламаєш, не зігнеш, бо в мені вогонь палає.
Я — людина, це мій гімн, що крізь простір лунає.
Не сховаюсь я в тіні, не віддам своїх ідей.
Я борюся, я живу, і життя — це мій трофей.
Нехай світ суворий буде, хай кінчається відлік,
Я стоятиму незламно, кожен бій — це мій виклик.
Світ великий, світ жорстокий, та у ньому є моє місце.
Я не здамся, не впаду, буду йти крізь все, як міць.
Хай зігнуть мене вітри, хай стискає холод злий,
Я стоятиму, як скеля, кожен день — це мій бій.
Кожен крок — це перемога, кожен погляд — то вогонь,
Я наважуся на більше, буду йти вперед крізь сон.
Мій голос — то зброя, що ламає всі стіни,
Я — людина, і це слово має силу незмінну.
Я не втрачу свою волю, не зламаєш мене вщент,
Бо в серці моїм правда, і вона — мій аргумент.
Кожна рана — то урок, кожен біль — це моя сила,
Я пройду крізь бурю, бо не зламать вам мої крила.
Слідами стеляться дороги, пісня вітру — моя мова,
Я піднімусь на вершини, де ніколи не була дорога.
У кожній бурі знайду спокій, в кожній тіні — світло знов,
Я життя своє малюю, а не просто йду крізь сон.
0
0
81
Самотня дурня
Я відкриваю очі, навколо — лиш тиша,
Сподіваюсь почути хоча б якийсь крок.
Знову сама я залишилась,
Сумно, та звикла вже до цих мук.
Сама одягнусь, причешусь.
Їсти знайду, розігрію.
Як завжди, я чимось займусь,
Нудьгу свою розвію.
Я виросла такою,
А не народилась.
Самотня я завжди була,
В мені дитина помирала.
Хто це? Хто це? Невже я?
Ховалась я за деревом, у шафі,
Аби частиною не стати всіх цих жахів.
Щасливою я була...
Подумати глибше, так не скажеш.
Сама не знаю, ким була,
Тепер уже навіть і не знайдеш
Ту відповідь на всі питання, що чекала.
А може, й душі ти і не мала?
Слів просто так ти не вгадаєш,
Того, що було, вже не маєш.
Невже?
А як же вся ця дурня,
Що заснути не дає,
Вбиває щодня?
1
0
84
Довга пауза у серці
Я знаю, пауза була ця довга,
Та спокою моїй душі весь час цей не було.
І наче прокидалися рядки обурення та гніву,
Печалі, суму і тривоги.
З того моменту часу линуло багато.
Слова тяглися, мов річка без зупину,
І думка з вітром поміж хмарами літала.
Ти знаєш, друже мій, у світі трапилось чи мало,
І спогади тих днів, ночей залишаться у мене назавжди.
Війна руйнує все!
Мов тінь у сутінках, тут правда гине,
Життя гойдається, як корабель у шторм.
Серце кричить, та кров у жилах стине.
Як дуб в гаю, ми сильні перед злом.
Мій друже, зачекай, мені є що тобі сказати.
Наш час важкий, та треба скинути нам ці кайдани.
Ми не раби, ми вільні люди.
У нашім серці сила та відвага.
Ми подолаємо усе, розкриємо крила, як птахи.
Нехай обурення і гнів згасають в нашому вогні,
Де віра світить яскравіше за зірки.
Нехай майбутнє буде нашим полотном,
Де ми малюємо крізь сльози, ненависть та сон.
0
0
69
Монохром
Одягайся кожен день, як на свято,
Ніхто й не помітить смутку у душі твоїй.
Нехай слова в них линуть водоспадом,
А ти купайся у солодких компліментах змій.
Нехай вони вірять щоразу завзято,
Яка ти чарівна, прекрасна особа.
Хай до кісток їх пронизує люта озноба,
А ти розквітай, як троянда, бо це того варто.
Вони поглинають тебе голодними очима,
Вони пускають слину за твоїми плечима.
Краса твоя — в цьому причина,
А що на серці твоєму, скажи?
У моїй голові лиш дощ гучно тріпоче,
У серці грім безжалісно гуркоче.
Самотньо на душі, пелюстки опадають,
Вони зсередини мене вбивають.
І паніка судинний тиск зриває,
Ваш погляд, наче яд, у душу проникає.
Я насолоджуюся цим моментом...
Невже цього хотів від мене ти почути?
Я наковталася твоєї отрути.
Але нехай залишиться це моїм секретом.
Я не хотіла стати твоїм компліментом —
Лиш одягнулася, як на свято.
У суспільстві нашому це вже занадто.
Якщо ти хочеш врятуватися від поглядів,
Будь як монохромний фотоархів,
Щоб оминути їх поверхневих оглядів.
Тони в цій сірій масі, стань таким, як вони,
Сховавши свої, хай навіть малі, біди в глибині.
Нехай усі мої емоції загубляться в танці,
Де кроки ніжні, і кожен рух має значення.
1
0
76
Маячня
Я посміхаюся, в серці все гине,
Так безтурботно час у моїх долонях лине.
Мою усмішку сльози стрімко замінили,
Всередині слова брехні лише гнили.
І келих білого вина стоїть порожній,
Слова мої даремні та «художні».
Вони ниряють в гущу чорних хмар,
Давно вже втратила свій дар.
Слова текли в мені так швидко,
З роками вже ставало гидко.
Тепер у мене пустує чорна яма,
Вона нестерпна, як червона пляма,
Яку не можу відіпрати я.
Мої слова — це маячня!
Не можу дихати безсиллям,
Бо у безглуздя з’їду, ти це знай!
І дай вже, Боже, емоційної відваги,
Щоб подолати всі мої нестяги.
0
0
72
Каміння
Широкі ріки, води глибокі,
Течуть наші дні, вже не видно дороги.
Шлях розбитий, каміння та ями,
Не знаєш знову як звідси тікати.
Лиш чуєш думки,
Що в Дніпро всі стікають.
Течуть, течуть,
Та й спокою не знають.
Стріляй, стріляй.
Лиш цільсь точніше,
І не побачиш ти картини жахливіше.
Життя вже не має,
Не дихає тіло,
Нікому немає до цього діла.
"Смерть - це не страшно"
Невже це скаже вам кожний?
Дурня!
Життя хоче текти, як нестримна ріка.
Нажаль, зупинило каміння
Дива.
3
0
967
Сміття
Так важко дихати тепер,
Коли в житті лиш сморід.
І ти, як в озері химер,
Гадаєш, що давно помер.
Довкола сотні слів
Такі пусті та кожному знайомі.
Вони як зграя злих орлів.
Тебе ніхто не пожалів.
Сидиш в юрбі, але на самоті.
Розбитий птах в журбі,
Бо люди всі кругом не ті.
Їх почуття давно німі.
А ти все тонеш вниз,
На дно вічно самотнє,
У море грішних сліз.
Прощай, мій тихий мис.
Життя сучасне це лише сміття,
В якому ти розбита чаша:
Пуста, без краплі співчуття,
Лиш доля гіркості і сум'яття.
Століття за століттям,
Краще не бува.
Це лиш життя,
Що стало як сміття.
8
0
1517
Сум на душі
Пожовкле листя падає додолу,
І квіти вже зав'яли на вікні.
Мабуть, ніколи не вернутися мені додому,
Лиш спогади линуть в думки сумні.
І тяжко на душі стає, коли згадаєш,
Коли повернешся у миті золоті.
І розумієш що цього уже не маєш,
Сидиш один у цілковитій пустоті.
Що серце опустіло, що душа.
Не хочеться боротися і за гроша,
Лиш у думках своїх сидіти,
Допоки час не прийде посивіти.
Невже настала ця пора,
Коли не маєш навіть сил для сна?
І чом так тяжко стало жити,
Я так старалась знову не тужити.
В такі моменти починаєш шкодувати,
Чому ти так і не навчивсь літати.
А якби зміг той полетів туди,
Де щастя лине до гори.
А вітер все зрива пожовкле листя,
Несе його невідомо куди.
Забрав з собою моє щастя.
О вітере, і мене з собою забери!
11
0
1354
Дитинство
Минає час, минуло й літо,
І тільки сум залишився в мені.
Не повернутись вже в дитинство,
У радості наповнені, чудові дні.
Я пам'ятаю, як не переймалась
Та навіть не гадала, що таке життя.
Просто ляльками забавлялась,
І не боялась небуття.
Любити весь цей світ хотіла і літати,
Та й так щоб суму і не знати.
І насолоджувалась всім, що мала.
Мене душа моя не переймала.
Лиш мріями своїми я блукала,
Чарівна музика кругом лунала.
І сонечко світило лиш мені,
Навіть коли були похмурі дні.
І впало сонце за крайнебо,
Настала темрява в душі моїй.
І лиш зірки - останній вогник,
Світили в океані мрій.
Тепер блука душа моя лісами,
Де вихід заблокований дивами,
Які вбивають лиш мене.
Я більш не хочу бачити сумне.
Як птах над лабіринтом,
Що заплутав шлях, літати.
И крилами над горизонтом,
Що розкинувсь на віки, махати.
Та не боятись небуття,
Того що новий день чекає.
Лиш знову насолоджуватися життям,
Яке дитинство моє знає.
71
7
11239
