Вірші
Я бачив світло
Я бачив світло ліхтаря в калюжі –
То цілий світ, чи Всесвіт навіть був,
А краєм неба блискавки байдужі,
Далекий грім нагадував стрільбу.
Дощу рідкого пролітали краплі
І кожна у собі містила все,
А блискавок вже ближче гострі шаблі,
Могутня воля вже грозу несе.
Ліхтар розлився вітром по калюжі,
Розлився спокій громом по душі,
Жахи природи не страшні, хоч дужі,
Їх дика міць – очищення рушій.
1
2
156
Фотограф
Там працює небесний фотограф,
В прямокутниках вікон моїх,
Його спалах гуляє на шторах,
Небесами гримить його сміх.
Він не просить всміхнутися щиро,
Бо всміхається все навкруги,
Він запрошує кожного в диво,
У життя, де немає нудьги.
1
0
142
Краплини
Як падає він, то спалахують крила,
Звивається простір, стискається час,
І кожне падіння – це Всесвітом хвиля,
І люди-краплини здригаються враз.
Падіння і злети – це вироки долі,
Законів незримих чіткий результат,
Глибин нескінчених – зіниці суворі,
Їх погляди – ліки, їх погляди – яд.
І котяться хвилі одна за одною,
Еони століть в міріадах світів,
Любуються зорі в краплинах собою,
Та інколи миттю – висушують їх.
1
0
178
Цікавість
Між деревами щось незвичне,
Світлі тіні в лісній імлі…
Щось туди мене наче кличе,
Але важко ступить мені.
І хоч тіло напрочуд легке,
Ворухнутись не в змозі я,
Потихеньку у лісі смеркне,
Холодніше стає земля.
Вітер тихо колише віти,
Завмирає і знову дме…
Сяйво з хащі сильніше світить,
Заворожену душу зве.
Через силу відвожу очі,
Вже не бачу де стежка та…
Ніжно темрява щось шепоче,
Та холодні її вуста.
Раптом небо світліше стало,
Хоча тільки-но вечір був,
Відчуття, наче щось пропало…
Знав я щось, а тепер забув…
Вже давно повернувся в місто,
Все відоме і звичне тут –
І буденних подій намисто,
І до цятки знайомий кут.
Та коли понад вечір вийду –
Наче щось оживе в мені,
Наче наше життя – для виду,
Все навкруг, як мара у сні.
Я вдихаю на повні груди,
Бачу серце – воно твоє!
«Світла тінь?» – Твою думку чути…
І тебе ця цікавість вб‘є.
0
0
141
Коридором
Я проти дзеркала великого в кімнаті,
Стою і місяць світить повний у вікно,
Знайшов іще одне, у рамі кострубатій,
Що на горищі позабуте вже давно.
Рука моя взялася швидко малювати,
Потрібних слів тече зсередини потік,
В сріблястім сяйві ріжуть стіну тінню грати,
Я між дзеркал завмер і втратив часу лік.
І тягне душу нескінченним коридором,
У вирій Всесвіту чужого для людей,
Росте в мені передчуття – вже скоро, скоро,
Бажаний прийде ритуалу апогей!
Та несподівано морозом пробирає,
Що надто вабило – тепер несе біду,
Надія вся моя – проміння сонця раннє,
Інакше згину і назад не попаду!
Щосили мчу в свій світ і рву незримі пута,
Крізь стрій старих і кострубатих чорних рам.
Удар! Горище…Розпачу гірка отрута...
Мій світ сумний без мене залишився там.
1
2
157
Нащадок
І близькі вже стали зорі
Й непомітно мчать віки,
В невідомого узорі
Затягнулись всі дірки.
Вже забуті кривда й правда,
Не на часі навіть час,
Людство – Всесвіту громада,
В ній – трильйон майбутніх нас!
І вдивляючись в простори,
Де колись була Земля,
Хтось вірша про мене створить,
Як про нього зараз я...
1
0
163
Думки
Якщо пропала думка – не вернеш,
Вернеться тільки як сама захоче.
Лови її замріяний творець,
При світлі дня й під покровами ночі!
Ми – люди, тому думкою живем,
Що навкруги – не завжди помічаєм.
Думки – то море, ним весь час пливем
І часто пекло бачимо ми раєм.
Коли сиджу, бувало, я один,
Приходить, часом, відчуття тривожне,
Що сам я – думка, і зійду як дим,
Крихке життя, як і видіння кожне.
Та сонце знову кожен день встає
І нові мрії йдуть старим на зміну.
Старе вмирає, що було твоє
Та проростає нове з цього тліну.
0
0
279
Зі святом Кохання!
В день зимовий, світлий, сяйний,
Поспішіть серця відкрить!
Огорніть теплом коханих,
Щиро їм любов несіть!
Хоч на дворі місяць лютий,
На порозі вже – Весна!
Запустіть красуню в душу,
Хай розквітне там вона!
7
4
307
Зима лютує гнівна. (за мотивами Ф.Тютчева)
Зима лютує гнівна,
Бо вийшов її строк -
Весна вже тут привітна
І гонить лід струмок.
Зарухалось все жваво
Зимі вже місця зась –
Злітає спів яскраво,
То пташка озвалась!
Зима ще чинить спротив,
На Весну бубонить.
А тій це без турботи –
Ще більше веселить…
Схопила відьма снігу
І, зла мов три чорти,
Жбурнула прямо в Весну,
Збираючись втекти!
Весні ж і горя мало:
Бо сніг той вже вода,
З Зими лише сміється –
Умита й молода!
5
5
285
Я вас кохав…(переклад з російської «Я вас любил…» О.С.Пушкіна)
Я вас кохав: і ще, вогонь цей жеврить,
В душі моїй, цілком можливо, втім;
Я ним не хочу більше вас бентежить;
Щоб часом вас не засмутить нічим.
Я вас кохав безмовно, безнадійно,
То острах брав, то з ревнощів був злим;
Я вас кохав так щиро та так ніжно,
Бог дасть, полюблять вас коханням тим.
5
2
310
Небо
Неначе тону я в небо,
У вирій глибокий, синій.
Немає нічого більше,
Вітер лише осінній.
Тихо несе повітря
Щось, що немає назви.
Завтра немає більше…
Лише тепер і завжди...
5
2
227
Молитва (переклад з російської вірша «Молитва» М.Ю.Лєрмонтова)
Я у скрутну хвилину
Чи сповнений жалю,
Молитву чудодійну
Напам‘ять повторю.
Є сила благодатна
В співзвуччі слів живих
Жевріє загадкова
Свята чарівність в них.
З душі тягар як скинеться
Зневіра ген аж де –
І віриться, і плачеться,
І легко, легко все…
4
4
340
Вона
ЇЇ краса геть невагома,
Вона тендітна і струнка.
В її очах застигла втома
І безнадія там гірка.
Вона вже бачила багато
Того, що не побачиш ти,
Але її то не бентежить –
Їй гірко лиш від самоти.
Якщо колись вона зустріне
Тебе, мій друже, в час лихий,
То познайомитись не зможе –
Це буде час останній твій…
1
0
254
Парк
Приємна краса осіння,
Чудові навкруг краєвиди.
Сонечко шле проміння…
Кольорів різні види…
Плинуть думки неспішно,
Спокій в душі панує.
Вдома сидіти – грішно,
Тіло вже в парк прямує.
Парк зустрічає радо –
Барвами погляд гріє.
Повільним своїм листопадом
Серце потішить вміє.
Тут вітерець гуляє,
Щоки холодить трішки,
Багато за що він знає…
Щось нашепоче нишком…
Цей мандрівник незримий
Світом літає довго.
Дух його, геть нестримний,
Ледь доторкнеться мого.
Парк – не бурхливе місце,
Все тут відпочиває.
Шанують природу люди,
Й вона їх оберігає.
2
1
207
Хмари (переклад з російської вірша «Тучи» М.Ю.Лєрмонтова)
Хмарки небесні, довічні скитальці!
Степом лазурним, перлин ланцюжком
Мчитеся, до мене подібні, вигнанці,
З милого краю на південь гуртом.
Хто ж вас жене: чи примхою долі?
Чи заздрість таємна? Чи люта злоба?
Чи злочин тяжіє, загрожує волі?
Чи друзів обмови отруйні слова?
Ні, вам наскучили ниви безплідні…
Пристрасті, муки – вам то дарма;
Завжди холодні ви, завжди ви вільні,
Без батьківщини й вигнання нема.
2
4
262
