саді якого висів здоровенний плакат із жирним написом — «Вірним шляхом ідете, товариші!».

Працювати Гриша Очеретяний починав рівно о дев'ятій. Проте такої прохолодної ранньої пори бажаючих втамувати спрагу майже не знаходилося, тож він, відкинувшись на балони, віддавався спокою. Час од часу з дрімотливого стану виводило дратівливе передсмертне дзижчання мушви та хрипле каркання ворон, що починали збиратися над містом у зграї. Але подібні подразники не могли розірвати млосну сонливість...

Рівно о десятій задзеленчав заздалегідь накручений до одказу будильник. Гриша стрепенувся. Прикипів вилупленим оком до верхнього отвору, і ніби досвідчений артилерист-снайпер, одразу ж «нащупав» поглядом ціль.

По східцях до горілчаного поспіхом піднімався перший відвідувач.

ЦУМ

Гастроном примикав до універмагу, разом утворюючи здоровенну літеру Т. Передній фасад торгівельного закладу був облицьований білою плиткою, мав великі, з товстого гартованого скла вікна, широкі половинчасті вхідні двері, котрі від найменшого поштовху зачинали скрипуче гойдатися туди-сюди. Окрім плакату, що із задоволенням відзначав правильно вибраний напрям руху товаришів, споруда несла на собі ще й тягар зварених із листового заліза букв-кубів, які загрозливо нависали над краєм плаского даху, нагадуючи своїм убивчо-багряним блиском необізнаним, що «Країна Рад — найщасливіша країна !».

Тильна сторона разюче відрізнялася від парадної, а простіше сказати, мала непристойний вигляд. По-перше, стіна суцільно затікала, а оскільки була покладена з продукту місцевого цегляного заводу та ще й не розшита по швах, то глиняні червонуваті бруски майже через один нагадували погризені мишами сухарі. Трохи осторонь — недалеко, метрів декілька — стояла трансформаторна будка. Навкруги лежали копиці смердючого сміття та не менш смердючіші копиці людського неподобства. Скільки сягало око, земля була усіяна алюмінієвими пробками, іржавим дротом та трухлим торішнім листям. Увесь цей гармидер від людських очей ховала облуплена хата-комуналка, що підступала впритул (ледве машина пройде) глухої стіни універмагу. За нею кособочилися дві покинуті халупи, з вибитих дверей та вікон також тхнуло відходами шлунково-кишкового травлення. Здавалося, весь світ протух, таким нестерпним був дух районної цивілізації.

Шкребтії

Василь Шкребтій ютився зі своєю сім'єю в одній з трьох квартир, що були у відомстві міськради. Взагалі-то ними розпоряджалося будинкоуправління, де він і працював, але старезній будівлі було байдуже до юридично-правових нюансів, так як це аж ніяк не позначалося на її загальному стані. А той був таким, що годі було вимагати визначення аварійності приміщення, час хватати пожитки, і як при пожежі, тікати, доки не привалило.

Важко назвати подібну квартиру житлом, у доброго господаря хлів просторіший. Спершу, коли свіжа людина переступала поріг, здавалося, що це коридорчик, призначений, як має бути в більш-менш пристойних помешканнях, для взуття та верхнього одягу, однак, ступивши крок та пошукавши очима проходу, виявлялося, що ця пічурка власне і слугує пристановищем для розумної істоти.

У Шкребтія росли дві доньки, одне ще тітьку мусолило, друге вже добре вимовляло «дай». Дружина вимушена була перервати декретну відпустку, бо сімейний бюджет бажав бути кращим. Василь став впадати в апатію.

Якось Шкребтій взагалі не піднявся з постелі. Лежав горілиць, тупо, не моргаючи, дивився на бильце. Зрідка зводив очі догори, на прогнуту в рижих плямах стелю. Лізу стурбувала зміна в чоловікові, зазвичай той забавлявся з дітьми, проте розпитувати не наважилася, підозрюючи, що подібний стан може виникати тільки при тривалому недовживанні алкоголю.

Василь випивав, і добряче випивав. По правді, йому було гаряче наплювати на норми та наслідки споживання спиртного, єдине, що турбувало, це схильність до падіння. Власне, нічого страшного в цьому не було: все в світі, підкоряючись силі земного тяжіння, падає, — вся біда полягала в тому, що Шкребтій, приплентавшись додому напідпитку, не міг пройти до ліжка, не звалившись на когось із дітей. Лізі до болі в печінках осточортіло щоденне пере-лякане верещання дітвори, тож почала вже подумувати, що нове в чоловіковій поведінці та виразі обличчя говорить про повернення розуму та пробудження совісті. Вирішила пересуватися навшпиньках.

По тижні від початку оціпенілості Василь раптом ворухнувся, не відриваючи погляду від стелі, піднявся з ліжка. Дитя відірвалося від маминих грудей, повернуло голівку на шурхіт. Ліза уважно придивилася до стелі.

Василь мовчки вийшов і повернувся лише під вечір. У руках тримав два скоблі та молоток. Ліза хотіла було розпитати, що збирається робити, але зчудована відсутністю алкогольного духу застигла із широко відкритим ротом.

Василь обережно поставив на середину кімнати табурет, став забивати.

Через хвилину дитяче ліжко гойдалося під стелею.

Шкребтій із задоволенням пройшовся від ліжка до дверей.

Ранкові процедури

Голуби не так докучали, а от від вороння спасу не було. І що воно за птиця така кумедна — ні тобі розуміння, ні сорому! Що тільки не робила комунальна служба: гніздовиння руйнували, потраву розсипали, — усе ніпочім! Розплодилося бісовиння тьма-тьмущо, сила-силенно, весь парк окуповано, кишма кишить. Уже неодноразово мобілізовувався мисливський потенціал, та й ліс рушниць анічогісінько не зміг вдіяти: дула направо — ворони наліво, дула наліво — ворони направо. Зняли стрілянину —вуха затикай, а додолу — одне пір'я.

Гоша якраз зупинився перед східцями перерахувати пригорщу мідяків, коли це в повітрі щось прошурхотіло і зверху на голову, на плечі, в розтулену долоню заляпало, неначе хто вивернув відро будівельного розчину. Гоша інстинктивно втягнув голову в плечі, міцно затиснув гроші.

По обличчю, по спині, по руках стікала невизначеного кольору гидота.

Поряд хихикнули. Гоша поминув горілчаний і взяв курс до ближньої водонапірної колонки. Уверху задоволено каркнуло.

— Що за дивні такі процедури? — поцікавився Коша, угледівши приятеля з оголеним торсом.

— Та ота сучня садонула, немов шрапнеллю.

Коша огледівся, але окрім двох школярів із ранцями нікого не запримітив.

Гоша продовжував пратися.

— Ти що — до ями з вапном упав? — висловив здогад Коша. — Чи не ранувато?

— Та пішов ти!.. — зло процідив Гоша, підставляючи зачучверену голову під тугий струмінь води.

Коша ще трохи постояв у задумі, потім діловито мовив:

— У мене карбованець є — скооперуємося?

Гоша вдарився потилицею об горловину. Випростався.

— Один? — запитав і поліз до мокрої кишені.

Набралося ще півтора.

— Ого! — виразив удоволення Коша. — А ще ж не вечір...

Гоша поспіхом викрутив куртку, одягнув на голе тіло, і приятелі, радячись находу, широким кроком попрямували потрібною дорогою.

— На чорнило не вистачить, — пожалкував Коша.

— Візьмемо дві біоміцину , — холоднокровно відказав Гоша.

На тім і зійшлися.

Ваня Ковтун

Ваня Ковтун прожив на білому світі п'ятдесят довгих років і вважав себе достатньо пристосованим до цивілізованого життя. Ніщо не дається без натуг — таким було його основне переконання. Життя взагалі складається із ситуацій більш-менш скрутних, тому потрібно постійно перебувати в напрузі. Ваня привчився аналізувати обставини і так же миттєво приймати рішення — останні двадцять років не було випадку, щоб спасував.

Ще в юні роки Ваня Ковтун дійшов висновку: чим більше в тебе знайомих, котрим умигтілася твоя фізіономія, тим більше шансів довше прожити, і прожити відносно пристойно. Виходячи з цього, виробив у собі панібратську рису характеру, що дозволило вважатися людиною легкою в спілкуванні, щиросердною, навіть приємною.

Ваню Ковтуна знали всі. «Салют, Ванько!» — радісно вигукували синяки і запрошували до кущів чи в якийсь закапелок, резонно розраховуючи і на його кишеню. Більш солідніша, і звісно, більш заповзятіша в пиятиці молода алкашня не виявляла великої радості з приводу появи зайвої горлянки, але й не проганяла Ванька: наливали стакан та нетерпляче вислуховували пусте розпатякування про шкідливі властивості вино-горілчаної продукції.

Ваня не зловживав терпінням слухачів, завжди вчасно ретирувався.

Прошарки

Ванько Ковтун не міг з упевненістю сказати, до якого класу чи прошарку суспільства відносився. Не могли цього визначити й інші. Що стосується самого дна, ну отих «злачних» місць, де вештається усіляка шушваль, то це було якраз те середовище, в якому він почував себе, як риба у воді. Проте його нерідко можна було стріти й на чийомусь похороні, весіллі, проводах до війська та інших рядових гулянках. Чи його туди запрошували, чи він сам нахабно набивався — було загадкою. Із того, що при зустрічах йому кивали такі значні персони, як завгоспи, завсклади, завідуючий тиром, завідуючий пунктом заправки сифонів, можна було судити, що Ванько має з ними неабиякі стосунки. Невідомо, чи мав він доступ до вищих кіл, але дітлахи — здебільшого із солідних сімейств, — як тільки він з'являвся в полі їх зору, довго і невідступно давили йому на п'яти, дражнячи та скузуючись.

Ванько таки водив знайомства й у вищих ешелонах керівництва, бо якось Лізка Шкребтійка розповідала, що в дитсадочку «Світле майбутнє», де вона працює і де няньчаться з чадами директорів підприємств та різних установ, дітки часто хвастають, як татусі показували їм Японського Бога. Та що там говорити, якщо така поважна й серйозна людина, як перший секретар, і той при зустрічі зводить брови догори.

Із міліцією у Ваньки були щонайкращі стосунки. Хтозна, можливо служителі правопорядку жаліли чоловіка з причини його інвалідності — що доля така нелегка випала, а може, надокучило постійно списувати кіпи паперів, притягуючи до відповідальності за порушення, що на повірку завжди були незначними. Як воно там не було, Ваню Ковтуна не били.

Здебільшого затримували за те, що опісля закриття забігайлівок тарабанив у двері, вимагаючи негайно задовольнити нагальну потребу. І що воно за організми такі чудернацькі, — диво! Цілісіньку днину доступ до бормотухи вільний — пий залийся, так ні, аж увечері розпалюється жага... Вані надівали кайданки і припроваджували до кепезе , де він уговтувався та спочивав до ранку.

У Ванька було екзотичне і важливе за значенням хобі. Власне, це було заняття, що дозволяло підтримувати організми в належному стані. По-перше, завжди була свіжа копійка — і вистачало не лише на кусень хліба; по-друге, тіло щоденно отримувало неабиякий заряд бадьорості. «Серце здорове треба мати, — хвалився на дозвіллі. — Попробуй пополазь по хащах та по кручах». Співрозмовники розуміюче кивали.

Японський бог

Вставав дуже рано. Поспіхом бризнувши в обличчя водою — якщо була під рукою, — біг промишляти. Сонце ще тільки збиралося відірвати свій нижній край від обрію, а брезентовий мішок-торба власної конструкції вже до половини наповнявся дзвінкою та-рою. Пробігала ще якась паршива часина, і Ваня, промовляючи своє звичне «Японський Бог», затягував шворки, сильно припадаючи на ліву ногу, волік посуд до приймального пункту. «Щоб ти сказився! — невдоволено бурчала приймальниця. — І так нема де ставити, а він все пре і пре...» — «Японський Бог!» — проявляв нерозуміння такому відношенню до його трудів і починав гаряче та довго пояснювати свою роль у розвитку цивілізації. «Та я, якщо хочеш знати, санітар суспільства!» — закінчував імпровізовану промову й розчулений власним внеском у спільний рух шляхом прогресу довго кліпав зволоженими очима. «Давай, виставляй», — змінювала попереднє рішення завідуюча «Склотари», розраховуючи на певну частку з чужого здобутку. «Японський Бог! — підплигував на здоровій нозі Ваня, заходжуючись акуратно розставляти на стелажах різнокаліберні пляшки. — Ах ви ж мої красуні!..»

Вислів «японський бог» зовсім не був, як спершу здавалося, пустим та недоречним. Ваня Ковтун мав достатній коефіцієнт інтелекту, аби розв'язати проблему безконфліктного співі-снування. Принцип «язик твій — ворог твій» як ніщо дозволяв успішно лавірувати по небезпечних лабіринтах суєтного життя. Від язика залежить не тільки становище в суспільстві, а й здоров'я. У цьому пересвідчився років двадцять тому, коли обізвав одного нервового типа козлом. Шрам над бровою — згадка про неприємну подію. Більше з його губ не злітало брутальне слово.

«Японський Бог» заміняв усе, що Ванько мав висказати, коли знаходився в стані сильного нервового збудження чи алкогольного сп'яніння. Либонь, це й спричинило негативне, на-віть гидливе ставлення заядлих матюганщиків до його персони. Втім, йому було байдуже, бо знав, до його поведінки не причепитися ні мусорам, ні різній там випестливій інтелігенції. «Японський Бог!» — цідив крізь зуби, коли хотів послати когось подалі. Склади та звуки при цьому неймовірно розтягувалися, нагадуючи спів церковного хору. «Японський Бог!», вивергав бридливо, коли бажав когось обізвати непристойним словом. Жертва зачинала морщити носа, однак нічого не могла вдіяти, японському богові претензій не пред'явиш. Це спричиняло удоволення, тож вираз настільки полюбився, що «Японський Бог» став чи не єдиним представником лексикону. «Японський Бог !» — можна було почути рано-вранці десь на краю містечка. «Японський Бог!» — лунало опівдні зі скверу. «Японський Бог!» — доносилося звідкілясь із темряви опівночі. «Японського Бога» можна було чути цілодобово.

Японська несподіванка

— Японський Бог! — вигукнув Ваня Ковтун, коли на східцях горілчаного його окликнули. І не зрозуміло, був то прояв радості чи жалю.

— Що поробляє така пристойна людина в цій далебі непринадній точці земної кулі? — викинув тираду завсифонами, непідроблено всміхаючись.

— Не дарма палила «Аврора» в сімнадцятому — ходимо, де хочемо, — парирував Ваня.

Гришина іронія покоробила, та обурення було хвилинним. Горбатого могила виправить, заспокоївся і заходився метикувати, як би позбутися хвоста.

Спохватившись, аби не зашкодити зайвою фамільярністю, Гриша Очеретяний перевів розмову в інше русло:

— Як успіхи на бізнес-фронті?

Ваня інстинктивно притис долонею нагрудну кишеню, де покоїлася ранкова виручка, затамував подих. Втямивши, що дав маху, потер під соском. Щоб не видати себе з головою, пустив очі під лоба, мовляв, серце щось забарахлило.

— Із яких це пір ти почав хапатися за мотор? — уїдливо закинув Гриша.

Проковтнувши прозорий натяк на жлобство, Ванько розгублено забігав оченятами. Картаючись за слабодухість, став переконувати себе, що ще надолужить втрачене за чужий рахунок.

— Ну, то що? — ловлячи погляд співбесідника, запитав Очеретяний.

— Який базар... — не дав себе умовляти Ваня, припадаючи на покалічену ногу.

Катя Квашко

Катю нудило. Голова гуділа, ніби атомний реактор. Калатало у скронях, гостра біль свердлила потилицю. Застогнавши, не без зусиль розтулила склеєні вуста, спробувала ворухнути одерев'янілим язиком. У роті було як у хліву. Звісила з ліжка худорляві, в синіх прожилках ноги, довго розглядала засохлу грязь проміж пальців. Шмигонула до закутку облізла миша, Катя провела її мутним зором і відчула наближення приступу. Із горла вирвалось дике бекання.

Незлитий унітаз раз за разом примушував скорочуватись у страшних спазмах і без того порожній шлунок. Лилося навіть через ніс. Виблювавши й позавчорашнє, набрала до рота води, зачала двигати прищавими щоками.

Зубної пасти не було. Взяла на кухні надірвану пачку солі, квацьнула мокрим пальцем, потерла по яснах. Клейкий осадок не піддавався. «Нормальок», — констатувала хриплим голосом, тут тільки відчувши тупе ниття в боках, хребті та нижче. Боліли і груди. Примостила край столу сколок колись великого дзеркала, провела по обличчю брудним рушником. Правого ока взагалі не було. Замість нього виднілися дві завбільшки в кулак пухлини. У ліве — неначе хто вцілив квачем із темно-синьою фарбою, ніс нагадував величезну картоплину, розбита нижня губа зависла, ніби в загнаної кобили. «Нормальок», — повела щелепою і зойкнула.

З'явився рудий зачуханий кіт. Блимнув голодними очиськами, приречено нявкнув і поплентався назад, до кімнати. Клацнув механізм годинника — перевалило на дев'яту. Катя почувалася страшенно розбитою, однак до десятої, коли можна взяти бімберу , треба ще чекати. Сволота, лайнула ініціаторів заборони торгівлі спиртним у ранкові години і згадала давні часи.

Робити було ні́чого, куняючи, почала відновлювати в пам'яті події вчорашнього дня...

Навіяні спогади

Мужиків вона почала боятися ще з дитинства. Якось прокинувшись пізньої ночі від шуму, стала свідком сварки між мамою та батьком. Точніше, це була не лайка, бо мати весь час мовчала, кричав п'яний батько, кричав щось нечленороздільне і моторошне. Потім почулося монотонне гупання, неначе хтось десь далеко бив ногами у величезний бубон. Виглянувши до спальні, побачила, як мати літає з кутка в куток, а батько, хватаючи і хватаючи за коси, підтягував її до себе та щосили гамселив вузлуватим кулацюгою — то по обличчю, то в груди. Із тих пір синці з материного тіла не сходили.

Коли батько помер, полегшено зітхнула. Проте страх залишився. Напевне переслідував би довічно, якби одного разу не скуштувала спиртного. Вже й не пригадати, коли було, здається, на Пасху. Хтось підмішав до ситра горілки. Обпекло горло, перехопило подих, та рідина вже полилася донизу. По хвилі зробилося хороше. Захотілося ще — випила. Наразі дивно закрутилася голова, а далі, як уві сні.

Її затягли до глухої місцини, грубо повалили на землю, рвонули одежу. Спробувала було протестувати, та отримавши добрячого стусана, притихла і тільки стогнала... Вона погано розуміла, що відбувається, але не страшилася вже нічого.

Василь

Проклятуще радіо! Василь намагався заснути, але у вухах лящала дзвінка різноголосиця. «Хоч би передавали щось путнє», — незадоволено промимрив у подушку і перевернувся на інший бік. Зачувся гучний тріск, ніби над головою розломили в'язку хмизу. «А щоб то-бі!..» — лайнувся, і піднявшись із постелі, викрутив до упору регулятор звуку. Заліз під ковдру та не встиг влягтися, як знову захарчало. Василь звівся на лікті, зчудовано хмикнув.

— Чого вовтузишся? — прокинулася дружина. Підвела до очей наручний годинник.

— Спи, спи. До вітру ходив, — заспокоїв.

Ліза засопла. Василь і собі склепив повіки. Не встиг подих зробити, як по перетинках так садонуло, що аж нігті засвербіли. Кинувся до приймача, намацав у темряві шнур, щосили смиконув на себе. Із розетки вирвалися дві хирляві руки-блискавки, вдарили по обличчю. Василь відсахнувся і впав на спину, боляче вдарившись об бильце головою.

Захникали дітлахи.

— Що стряслося!? — перелякалася Ліза. — Дітей заїками поробиш.

— Радіо хотів вимкнути та за стілець зачепився, — пояснив.

— Яке радіо , остолопе! Ще п'яти нема.

Василь недовірливо глянув на неї, наморщив лоба.

— Виходить, я дурень? — запитав і почув у відповідь сміх. — О! Чуєш? А ти остолопаєш.

Ліза увімкнула світло. Василь сидів на підлозі.

— Он він... он, у кутку, — став навколішки, показуючи під вішалку. — Бач, як манить пальцем, паскуда! Я ось тобі покажу... я ось тебе поманю!

— Господи! — прошепотіла Ліза, кидаючись до шафи.

— Я зараз йому пику наб'ю, — не вгавав Василь. — Я йому всі ребра потрощу.

Ліза дістала зі складок чистої білизни прихований флакон, простягла:

— На ось, випий. Це ті, що ти на день народження подарував.

Василь схватив духи, скрутив пробку, всунув до рота.

— Допилася, гидота, до чортиків... Щоб ти луснув!

Василь закректав, угукнув і впав на стілець:

— Оце прихватило!..

О пів на восьму Шкребтій вже ошивався біля аптеки.

Аптека

Аптека завжди вражала своєю стерильною чистотою. Шкребтій шаргонув підошвами по решітці, зайшов до приміщення. У ніздрі вдарив різкий запах нашатирю, із-за напіввідчинених дверей лабораторії, де виготовляють мікстуру, прямо таки пахтіло.

— Мені б щось від нервів, — звернувся до працівниці фармацевтичного закладу, яка знаходилася за полірованим прилавком. — Приміром календули.

— На жаль, нещодавно скінчилася, — розгладжуючи на білосяячому халаті неіснуючі збрижі, відказала дівчина. — Зайдіть завтра.

— Завтра може буза пізно, можу крякнути, — Василь оглянув полиці. — Може, є щось підвищуюче загальний тонус, наприклад, настій лимонника?

Аптекар подивилася на зібгану фізіономію відвідувача, заперечливо похитала головою.

— А ото що в пляшечках із жовтими етикетками? — тицьнувши пальцем, замалим не зачепив нестриженим нігтем білосніжну матерію.

— Комашиний спирт.

На останньому слові здригнувся кадик — почалося інтенсивне виділення слини. Шкребтій зглитнув, пригадуючи все, що знав про рідини, міцність котрих вимірюють у градусах. Етиловий... метиловий... Ні, з комашиним стикався вперше.

— Скільки коштує?

— Тільки по рецепту.

Якщо не вдасться чогось виклянчити, бодай зміїного яду, подумав, йому капець.

— Скажіть, а від серця є що?

— Валеріанки немає, — випередила аптекарка.

— Ну, тоді дайте настойки глоду.

Дівчина хотіла було відмовити й у цьому та помітила, відвідувач уже розпізнав серед різнокаліберних пляшечок знайомий товар.

— П'ятнадцять фанфуриків, будьте ласкаві.

Розпихуючи продукцію по кишенях, Шкребтій стрімголов кинувся шукати затишне місце, де можна без перешкод спорожнити посуд. Сквер не підходив, занадто людно, та й на хвіст можуть впасти. Із завмиранням серця прослизнув мимо лавок для відпочинку. «О! — зрадів, забачивши біля пошти громадський сортир, — це якраз, що треба». Взявши двері на защіпку, почав поспіхом виливати ліки до рота. Рознісся приємний запах. Кулеметною чергою посипалися до ніг порожні пляшечки. Цілюща суміш булькотливо полилася стравоходом — в утробі приємно запекло. Полегшало.

Ваня і Гриня

Якщо на власні очі, так би мовити, безпосередньо не спостерігається навколишній простір, важко визначити, про що чи про кого йдеться. Ваня міг би скористатися теорією ймовірності, якби йому повідомили, що в напрямку горілчаного просувається якась там, скажімо, Таня, але коли Гриша, не відриваючись від отвору в дошках, назвав ім'я Катя, всіляка потреба в припущеннях, гаданні, а тим паче, в науково-теоретичних викладках одразу відпала: це могла бути лише Катя Квашко.

Так, знаменита праця знаменитого вченого тут була зайва. По-перше, ніхто з розпрекрасної статі, окрім жіночок-п'яничок, зрання до горілчаного пертися не буде, а алкашок Ваня знав тільки одну; по друге, так гидливо, з такою презирливою інтонацією, говорили лише про одну жінку, і нею була все та ж Катя Квашко.

— Може, позвемо, — нерішуче запропонував Ваня, блудливо водячи оченятами.

— О змій траншейний! — з грайливою обурливістю напав Очеретяний. — Хто ж зрання займається сексом?

— Та я зовсім за інше, — поспішив запевнити Ванько. — Хай ковтне з нами.

— От старий хрич, ще й шлангує! Та ще хвилину тому тебе жаба ледве не задавила, коли втямив, що доведеться ділитись, а тут... Кому ти по вухах треш? Та я тебе наскрізь бачу.

— Наскрізь, наскрізь... Вам добре, молоді-здорові, а тут не розговієшся. Собаки й ті морди вернуть.

— Навідався б до королеви «Склотари», — видав рацуху Гриша.

— Та ти що!.. Пробував.

— І що?

— Садонула, стервоза, пляшкою із-під «Шампанського». До сих пір проміж лопаток ниє.

Гриша хмикнув, дивуючись вередливості приймальниці склотари.

— Да-а, — протягнув співчутливо, — не жалує тебе жіноча стать.

— Ну що ж, звати так звати, — погодився. — Тільки спершу нехай відвідає райкоп. Подивимося, за чим вона туди так поспішає.

Катя

Катя ходила з милицями. Спочатку вона ходила на милицях, коли ж повністю одужала, вирішила з ними не розлучатися. Потребність у камуфляжі була велика, імітувати серйозну фізичну ваду, як стало зрозумілим, дуже вигідно. Тут одночасно вбивалося аж три зайці. По-перше, інвалідам завжди й повсюдно співчували, жаліли, тож можна було купити бухло поза чергою; по-друге, в разі передозировки на чотирьох опорах легше і безпечніше пересуватись — уже не здиралася шкіра, коли, налигавшись до чортиків, доводилось утюжити обличчям асфальт. Та найціннішим стало те, що ревнителі порядку тепер її не помічали. Не було випадку, щоб після травми запровторили до каталажки (а скільки разів вона ночувала там до того, одному Богові відомо), не було випадку... Е-е, що й говорити, вона тепер задоволена. Воістину, це її друге народження. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло.

Хребет їй пошкодили три роки тому. Катя не любила згадувати ту подію, завжди ставало зле, і не тільки на душі. У спині зачинало нити, Катя кривилася, а коли вдавалося прилягти в знемозі та задрімати — на ліжку чи десь на лоні природи, — натужно стогнала в напівзабутті. І чому їй завжди перепадало?! Досі холодіє в грудях... І нащо було так по звірячому бити? Вона ж виклалася тоді на всі сто, задовольнила всіх, а вони ногами... Били в пах, били по копчикові, в живіт — били довго, з насолодою. А потім скинули з містка... О-о-о! Катя плакала, Катя ридала при спомині. Катя страждала... і шукала забуття.

Кожний живе, як уміє. Катя Квашко жила, як уміла. Вона була людиною. У всякому разі, сама себе за таку вважала. На думку інших було нахаркати. А й справді, хіба в кожного не свої вимоги до життя? Багато що може вважатися правильним, нормальним, гідним поведінки сучасної цивілізованої істоти. Один, приміром, жлуктить конячими дозами, валяється по клумбах та смітниках і в очах громадськості котирується як найпослідня тварь, інший глига так же по-звірячому, проте чомусь у пошані. Чому життя одних пристойне, інших пакісне? Чому декому дозволено те, що іншим — зась?.. Катя часто згадувала свою молодість. Коли була ще зовсім дівчиськом, один знайомий запросив їх, із подругою, до турбази. О, вона була зачарована!.. Вона провела тоді чудесну ніч, і якби не один інцидент, можна навіть сказати, непорозуміння, спомин залишився б на все життя радісним і світлим острівцем серед липкого мороку буття...

До гомосексуалізму ставилася негативно, різні там виверти прямо таки коробили. Що з того, що з часом все притерпілося і вона призвичаїлася до примхливих мужицьких фантазій, все одно гидко, дико, навіть якось лячно, коли намагаються не по-людськи задовольнити статевий потяг. Ох ці вже бугаї!.. Їм по-скотячому все аби... Тоді в лісі той гомик пришелепкуватий — о погань! — почав пихати по всіх усюдах... Фу, псякрев! Гирод, прив'язав до соснини і заходився... Боже, тобі одному відомо, що знесла!.. Що він тільки не витворяв... А ще секретар велкеесему , юда, де тільки нахватався отих закордонних вибриків, викрутасів... А їй завжди хотілося чистого... їй до сих пір часто сниться молоденький солдатик, з яким провела одну синю ніч. Як він кохав її!! Як вона палко цілувала!! Він був таким незграбним, таким... Ні, це вже не повернеться. Ніколи...

Катя була напрочуд живучою істотою. «О, диви! — вражалися бухарики, — вчора перепустила мало не полк, а сьогодні на ногах». Знали б, як їй це дається... А що вдієш — відмовиш, однаково своє візьмуть та ще й пику натовчуть. А так хоч б'ють не так по-скаженому. І чому її луплять повсякчас?!.. Катя продовжувала вперто відвідувати масові збориська, ані одного не пропускала. Чи то проводи до війська, чи то поминки, — вона тут як тут. А як же інакше, — доки дійде до екзекуцій, і вип'є і закусить добряче. А синці що — синці зійдуть. Бувало, щастило вислизнути неушкодженою, але таке рідко бувало. Бувало... Одного разу — і сміх, і гріх — відчувши облогу, сповзла непомітно під стіл. Скатерть довгою була, майже до землі, прилягла і спокійнісінько продрихла собі аж до самого ранку. Спіймали облизня! Хотіла би бачити їхні морди! Пси, нелюди...

Їй в цьому житті очікувати нічого. Вона це намертво засвоїла. Кожна хвиля, кожна мить існування нагадували: ти — гидота, ти — непотріб, мерзота, покидьок, жаба, слизняк... Господи, добре, хоч хатка мамина ще тримається — є де притулитися. Мамо, мамо... ти зазнала гіркот, а я й поготів. Ні, ні, не проклинаю, що породила мене на цей паскудний світ!.. Я люблю тебе, мамо!..

Щоденна боротьба за виживання відбирала всі сили — Катя споминала свою покійну матусю тільки уві сні.

Ваня і Катя

— Прекрасній половині людства слава! — прогорлопанив назустріч Ваня, як тільки Катя протиснулася назовні дверима горілчаного. Під пахвою були затиснуті милиці, вільна рука утримувала целофановий пакет. Через тонку плівку проглядувалися обриси пляшки. — Зоською зрання балуємося? — єхидно поцікавився.

Катя загнано, неначе ось-ось повинні посипатися ляпаси, забігала очима. Одна милиця вислизнула з-під руки і з гуркотом пострибала сходами. Ваня напрочуд хвацько підхопив її на півдорозі, припав на криву ногу.

— Завжди до ваших послуг, мамзель, — манірно зблазнював.

Катя дочекалася, поки він вийде з глибокого реверансу, грубо випалила:

— Змій!

Ваня недарма прожив п'ятдесят скажених літ. Його багаторазово порівнювали з собаками, свинями та іншими екзотичними тварями, так що майже не реагував на подібні образні описи свого єства.

— Я змій добрий, занесений в Червону Книгу, як вимираючий вид. Так що попрошу поводитись обережно.

Катя знала, відчепитися від цього забулдиги неможливо. Їй не хотілося ділитися вином з паразитом, та великі очі Вані, що так і променіли добротою, викликали почуття жалю.

— Куди підемо?

— Оце інша справа, — підскочив на здоровій нозі. — Є тут затишне місце.

Катя застрибала слідом.

Гриня, Ваня і Катя

— О майн гот! які люди змилостивилися своєю присутністю прикрасити наше сіре, нудне виробниче буття. — Гриша знаходився в ударі. — Я зараз увійду в кому!.. Я зараз же доведу до відома клієнтури, що заправочний пункт закривається на невизначений термін.

Очеретяний став зачиняти віконечко.

— Беру тайм-аут! — крикнув невдоволено-буркотливій черзі. — П'ять хвилин, не більше.

Катя зіперлася на балон із вуглекислотою. Ванько розкупорив пляшку, відпив третину, подав Очеретяному. Ковтнув і той. Катя простягла руку.

— Е-е ні, — Очеретяний завів руку за спину, — спочатку зробиш деяку послугу.

Катя облизала заспраглі губи, жалібно, неначе тиждень блукала пустелею, зітхнула.

— Тут у декого заграла кров молода, — зачав уводити в курс справи, — так що доведеться задовольнити виниклу потребу.

Ваня порожевів. Катя заблимала зіницями, вкотре видала тихий стогін. Очі зволожилися, по щоці побігла каламутна сльозина.

— Та не муч, — попрохав Ваня, — хіба не бачиш, їй зле. — Він згадав, як неодноразово доводилося зносити танталові муки, коли з тих чи інших причин не було можливості загасити всередині пекельний вогонь похмілля. — Он і очі під лоба пустила. Ще зв'якнеться тут у зморі, буде клопіт.

— Лади, — погодився Очеретяний, — на, пий... і заголяйся.

Ваня зблід. Катя припала до шийки, наче теля до дійки. Проковтнувши рідину, затиснувши милиці під пахвами та підібравши подоли плаття, перегнулася в попереці́.

Ваня почервонів, як варений рак, Гриша підштовхнув, мовляв, починай. Той зам'явся, почав пританцьовувати зі здорової ноги на покалічену. Чоло взялося випаром — чи то від випито-го, чи від хвилювання. Губи тряслися.

— Я... я... Може, спочатку ти?

— Джентельмену в падлюку тискатися з подібним падлом, — презирливо процідив Очеретяний. Лице аж перекосилося від бридливості. — Геть звідси!

Катя почала вирівнюватися, вона була рада, що не дійшло до мерзенних маніпуляцій. День почався непогано, дасть Бог, пройде без ускладнень. Однак...

Очеретяний розмахнувся гумовим чоботиськом і щосили уперіщив по Катіних сідницях. Бідолашна вибила головою замкнуті на защіпку двері, сторчма випала з вагончика, прямо під ноги оторопілій черзі. Милиця, зрикошетивши од бордюрини, вибила з рук у любителя газованих напоїв пузатого сифона. Наверху задоволено каркнуло.

Холостяцька філософія

Анатомія пияцтва напрочуд проста. Очеретяний спокійно міг би захистити докторську. Та що там докторську!.. Запросто втер би носа будь-якому академікові. Порозсідалися там, у кріслах-кафедрах, і тішаться, ніби все знають та всім все ясно. А що — ясно!? Та нічорта́ не ясно! Якби було ясно, давно лад був би. Грамотії, дідько всіх візьми!.. Пишуть, буцімто алкоголізм, явище негативне, зло для суспільства, пишуть так, ніби завезли його нам інопланетяни. А як щодо соціальних корінчиків? Алкоголізм, це наслідок зловживань спиртним, алкоголізм — хвороба, хвороба, яка не розвивається сама собою. Ми ж не заперечуємо, що пияцтво є способом життя. А алкоголізм з'являється вже потім, як наслідок подібного життя, як залежність, і хворобою стає в завершальній стадії свого розвитку. Недаремно кажуть: як поведешся, того й наберешся.

Він добре пам'ятав ту мить, коли усвідомив навколишнє середовище і себе в ньому. Скільки йому було — рік, два?.. Було розкішне застілля, напевне, стрижини. Закутаного в пелюшки Гришу підіймали догори, гойдали, передавали з рук в руки. Зістригли на маківці трішки чубчика. Доверху здіймався прозорий посуд із прозорою рідиною, дзвеніло скло. Він не розумів, навіщо такі дивні та часті маніпуляції, все ж своїм малечим міркуванням дійшов висновку: то все від радості і для радості. Це засвоїлося миттєво і навіки.

Скільки себе пам'ятав, скільки й існував потяг до чарки. Навіть до того, як вперше скуштував спиртного. Уже в процесі споживання виникла залежність. Щоправда, усвідомилася лише її наявність, з'явилася ж вона набагато раніше; вона вже сиділа в ньому — вона вселилася саме в той веселий, радісний для його рідні день. Так, вона, залежність, сиділа в ньому вважай із самого початку, він же, прилучившись до пиятики, лиш закріпив її в собі. Намертво зафіксував.

— Зрозумій, брате, — Гриша поклав на Ваніне плече руку, — протистояти бухлу марна справа. Я це втямив у ту мить, коли переконався, що став п'янню непробудною. Розумієш, це таке стерво, така погань, ну геть міфічна серна — не встояти перед покликом. Гризеш, гризеш себе повсякчас: кинь, почни тверезе життя, — а зав'яжеш, неначе втрачаєш свідомість. Усе зникає, навкруги одна пустота. І зачинаєш знову самобичуватися, навіщо кинув, навіщо позбавляєшся удоволення, і те інше. Тортури... Так що я твердо вирішив лишити все, як є.

— Оце і в мене отак точнісінько, з куривом, — зазначив Ваня. Оглянув батарею спустошеного посуду, мимовільно помацав нагрудну кишеню. Відсмикнув руку, та запізно.

— Оце ти правильно метикуєш, — скористався Гриша. — Біжи, візьми парочку. А я тим часом займуся клієнтурою.

Ваня обернувся швидко. Заправочний пункт вкотре взяв тайм-аут.

— Даремно ти з нею так, — нагадав Ваня про недавній інцидент. — Мені її жаль.

— Жалять бджілки.

— Якось читав одну книженцію про дореволюційні часи... так ото там стосунки були! Ох чемні ж там були оті рицарі — ні тобі кривого слова, ні вчинку негідного. Мухи не зобидять. А як до діла, за справедливість, такий мордобій учинять, страх. Ото часи...

— Щоб ти здох! — Очеретяний презирливо зміряв поглядом співбесідника. — Дурню, та дай мені сотню отаких Кать, тільки зафаршированих, усіх на руках носитиму. Відмив би, кремами понамазував би, леліяв би як квіти польові. Ти що ж — вважаєш, я з нею так тому, що вона Катя Квашко? Тому з нею жорстко, що вона ніхто. Так, ти, я, вона, — одного поля ягода, все ж є між нами відмінність. Взяти приміром мене. Я п'ю, але я й працюю. Тобто в загальному бенкеті, в загальній гризотні, в такий спосіб одвойовую і свій кусень, і своє місце — своє право на існування. А Катя? Вона паразит, дармоїд... Кому вона потрібна, щоб із нею рахуватися? Я потрібен он тим довбакам, що годинами стовбичать із сифонами, ти потрібен «Склотарі» та її королеві, бо є якийсь зиск, а кому Катя Квашко потрібна? Я тебе питаю! Мовчиш. Тож бо... Закон джунглів, Ваня.

— Мені страшно... Мені страшно хочеться випити.

Очеретяний наповнив стакани. Він увійшов у раж. Ваня зрозумів, йому не вирватися звідси до закриття горілчаного, вже стерігся обмацувати нагрудну кишеню, хоча знав, до вечора там все одно нічого не лишиться. Та бог із ним, заспокоїв себе, завтра надолужу. Буде день, буде харч.

Очеретяний торохкотів, не вгаваючи. Ваня не слухав, знав, той багато читає, та не міг второпати, навіщо. Який толк, якщо воно не приносить користі. Не може бути, щоб книга навертала на зло. Он він, Ваня, ще молодим читав одну. Щоправда, не вистачило терпіння докінчити — занадто товстелезною виявилася, однак і того вистачило, щоб перевернулися мізки. Хороша була книжка. Про маркизу, чи як її там... Ох вродливою була, стерва!.. А диви ж ти, покохала кульгавого. Ой ганяв він за нею по морях!.. Як же то вони кохали одне одного...

Ванько

У батьків він був один. Але його не балували. Не тому, що це була якась спеціальна метода виховання, навпаки, ним ніхто не займався. Батьки працювали в колгоспі, свій наділ обробляли, до всього, потрібно було будуватися — на сина не вистачало часу. Ваня мав повну свободу дій, тож жив, як заманеться. Змалечку почав красти. Спочатку по-дріб'язковому — курячі яйця по сусідах, городину, коли ж підріс, став хлопаком, став навідуватись і до чужих погребів. Крав і коні. Ганяв цілу ніч, потім кидав десь серед полів. Можливо, він так і пішов би по кривій стежині, якби не зелений змій, що постав на його шляху, як янгол-спаситель. Спиртне змінило світогляд, спосіб життя. Власне, ніяких принципів і не існувало, розумові потуги були спрямовані лише на задоволення плотських потреб. Крадені яйця здавав до лав-ки — накуплював цигарок, поцупленим із погребів варенням ласував до несхочу, верхова їзда дозволяла почуватися хвацьким та проворним. Перший ковтень вина навіки убив докори сумління, які ні-ні та дошкуляли, — Ваня як на світ народився. В одну мить стало на все наплювати — на батька, на матір, на весь світ, навіть на свою долю, — солодкі, божественні відчуття охопили все тіло й душу, і свідомість сфокусувалася на цьому блаженному стані. Вороття не було. Та й не противився, одразу збагнув: це межа його бажань. Це влаштовувало, як ніщо.

Ногу зламав, звалившись із коня. Напившись, зробив нічний рейд до колгоспної конюшні, проскакавши кілометр, гепнувся на мерзлу землю. Одразу пропав інтерес до верхової їзди. Вдруге пошкодив ту ж саму кінцівку, шастаючи в чужому дворищі. Здоровенний пес з явився нівідкіль, доки долав височенний паркан, встиг перегризти сухожилля. Із тих пір не тільки не заглядався на чуже, вже не міг ступати, не кульгаючи. Вирішив посвятити себе пиятиці повністю.

П'яниця хоче — п'є, не хоче — не п'є. Алкаш хоче-не-хоче, а жлуктить. Ця формула, як ніщо інше, розкриває механізм хмільного буття. Ваня Ковтун став алкоголіком одразу, бо скуштувавши раз, уже не міг зупинитися нізащо. Хай помре той, хто не хоче, — був його основний улюблений девіз. Але... Не дивлячись на задоволеність існування, періодично насувалася хвороблива депресія. Виникала жагуча потреба у спілкуванні, не просто спілкуванні двох чи більше істот розумних, а істот інтимно та духовно близьких. Хотілося жінки, саме жінки. Не коханки, — цю проблему при певних зусиллях можна розв'язати, — а людини, яка стала б, так би мовити, другою половиною, вірним, надійним супутником у сірій повсякденщині. Ваня співмешкав не з одною молодичкою, та що найцікавіше, ніколи не вдавався до залицянь чи якихось інших попередніх домовленостей, просто вранці прокидався в чужій постелі і вже звідти його важко було спровадити. Взагалі він не був злошкодним — не накидався сп'яну з кулаками, навіть не обзивав брутальними словами, та якось не виходило. Враховував помилки, намагався бути терпеливим, делікатним, порався по господарству, однак, як виявлялося, цього було замало. Минав тиждень, минав другий, і він починав ясно відчувати свою непотрібність. Його не тримали, вкотре доводилося повертатися до звичного холостяцького життя. Клявся, божився більше ніколи не пов'язуватися сімейними путами, та минав місяць, минав другий, і знову починала дошкуляти самотність. Злився, дратувався, бо не міг розібратися ні в собі, ні у виниклому положенні. Розкладав усе по полицях, дивився на себе зі сторони та не міг збагнути, чому в цьому плані суцільне невезіння. Може, рилом не вийшов, ламав голову, чи грошей мало приношу? Стривай, можливо, вся справа в надмірному споживанні хмільного!? Це був сильний аргумент, та раз за разом відкидався: тисячі сімей вікують із подібною проблемою. Ні, тут крилося щось інше...

Очеретяний продовжував теревенити. Тайм-аут надто затягнувся, черга майже щезла. Пара настирливих пенсіонерів, не втрачаючи надії, періодично постукували в амбразуру, лаялися. Гриша одволікався на мить і знову махав долонею, мовляв, надоїсть тарабанити — розійдуться.

Філософські переконання

— Жінка, друже, створена для урізноманітнення життя. Це придаток, даний Богом чоловікові, аби не маявся на цьому світі. Одначе цим придатком, цією річчю, треба вміти користуватися. Насамперед, слід уяснити, жінка, як річ, повинна мати певну цінність, тобто відповідати визначеним параметрам, які задовольняли б виникаючі потреби. Якщо жінка нікому не потрібна, то її немає. Насправді вона існує, але як біологічне тіло. Зрозумів? Розжовую дальше. Мужик згадує за прекрасну половину людства в чотирьох випадках: коли виникає статевий потяг, коли спрацьовує інстинкт продовження роду, коли бракує духовного спілкування, коли потрібна хатня робітниця.

Думи схлинули — Ваня став прислухатися до Гришиного філософствування. Не таким вже пустим, як спершу здавалося, було це розпатякування. Але подібна логіка коробила. Звісно, вигода присутня, та не можна ж доводити до такої крайності. Ні, він, Ваня, переконаний, у стосунках двох половин роду людського лежить щось більш серйозніше, значиміше, ніж голий розрахунок. А то якесь торгашество...

— А я тобі говорю, — наче підслухавши чужі думки, продовжував тему Гриша, — в основі всього лежить корисливість.

— Чому ж ти досі не одружений? — зловив на слові Ваня.

Очеретяний на мить розгубився: аж ніяк не чекав такого випаду.

— Чому? — замислився, хоча міг одразу відповісти. — Для мене це давно вирішене питання, болюче, але вирішене. Усі крапки над «і» розставлено. Безперечно, хотілося б мати дітей, хоча б ради тої ж самої вигоди — на старість було б кому води подати, та існують, мій дорогий, деякі, так сказати, нюанси, що вимагають максимум прагматизму, і якщо хочеш, милосердя. Міркуй сам, що може дати своїй дитині наш рядовий трудяга. Га? Мовчиш. Тоді я скажу: ні-і-чо-о-го! Ні виховання пристойного, ні матеріальної підтримки — ні на сьогодення, ні на майбутнє. Нам система дулю під ніс, і ми своїм чадам дулю під ніс. Так на холеру плодити їх!.. Тут собі б раду дати... Це одне. Друге, — якщо тобі невтямки, — нагальної по-треби в духовному спілкуванні не виникає, жіночого товариства потребую лиш у випадках... сам знаєш, яких. Відчути ж себе чоловіком, звитяжним, сильним, насититися наснагою для більш-менш дійового життя можу і без жінки. Та й не потрібно мені щось, що надихало б, не збираюся здійснювати подвиги. Ну, що стосується домашньої наймички, то це не привід для одруження — для мене. Ще в силах сам себе обслужити. Тим більше, мені довподоби дбати за себе самому.

Ваня крякнув. Виходило, причиною всіх його бід на любовному фронті була духовна непоєднаність. Він не розумів нічого.

— По-твоєму, повинен був серенади їм співати?

Очеретяний нерозуміюче звів брови. Зрештою дійшло, той мав на увазі свої невдалі амурні походеньки.

— «Кожному своє», — процитував класика і зупинив погляд на Ваніних нагрудних кишенях.

Ваня Ковтун скривився.

Злука села і міста

Радянська влада завжди дотримувалася своїх слів. Ще в сімнадцятому, як відомо, пообіцяла повіддавати заводи-фабрики робітникам, землю селянам. Що ми бачимо? Ми бачимо, ніхто, окрім робітничо-селянської маси там не працює. Нема там ні капіталіста, ні буржуя, не стрінеш там ні вчителя, ні лікаря, ані іншого контрреволюційного елементу. Все в руках трудящих. Чи ж не прекрасно це!.. Як розумно все сплановано!.. Так, таки треба мати світлу голову, щоб додуматися до такого. Напевне, не одну ніч треба було недоспати, аби дійти висновку: соціальна справедливість настане лише тоді, коли господарем стане справжній господар. І він ним став...

Зацвіла земля. І тут на спомин приходить іще одна обіцянка: все зацвіте садами. І справді, куди не кинеш оком, всюди сади. Якою б дорогою, в яку б сторону не їхав-йшов направо-наліво квадратно-гніздове насадження фруктового дерева. Ліпота! Інакше й не могло бути, адже ж все в руках справжнього господаря, все в надійних руках. Он турботливі руки садівника дбайливо порають своє дітище — пушать грунт навколо стовбурів, обрізають зайве гілля, вносять добрива, знешкоджують шкідників; он жіноча бригада своїми натрудженими руками обережно знімає соковиті плоди, наповнює дерев'яну тару; он одна за одною підкочують потужні вантажівки з вусатими водіями, мозолисті долоні котрих міцно тримають кермо; он красень виногорілчаний, де миттєво переробляється сировина, і готовий продукт без затримок поступає до споживача; он усміхнені привітні продавці в накрохмалених халатах метушаться, подаючи й подаючи наповнену в прозорий скляний посуд таку ж кришталево-прозору рідину; а он і сам споживач тремтячими руками тягнеться до пляшок, судомно хватає за шийки, спішить до затишного місця, — ну чи не захоплююче!!! Як геніально все сплановано! Яка дивовижна злука села і міста: одні вирощують, інші переробляють, і все на загальне благо. Воістину, по-хазяйнячому...

Гоша і Коша

— Що ти тут намагаєшся прочесати!? — відмахнувся Гоша. Він мав восьмирічну освіту, тож йому важко було щось втокмачити. — Селекція, мулекція... Небагато мізків треба, щоб понаприщіплювать усілякої погані. Ти хоч раз був у колгоспному саду? Тож бо. А я був. Півдня пролазив, не знайшовши путнього яблука. Одні мічурінські гібриди.

Гоша, неначе скуштувавши кислиць, скривився, сплюнув.

— Он, — показав на пляшку, — скільки каламуті на дні. Начавлять гниличок із черв'яками... і на продаж.

— Ну-у... воно переброджує.

— Хто!? — Гоша подивився на приятеля, як на ненормального. — Добавлять до соку есенції, і крапка. Будуть морочитись...

Коша не знайшовся, що відповісти, припав до шийки. Очі його ще не скаламутніли, та вже бралися сльозливою пеленою. Біс із ними, черв'яками, подумав хмеліючи, аби по шарабану шарахкало. Біля самісіньких ніг шуміла річка, приємно шуміло в голові. Захотілося суперечки.

— Ти не зриш у корінь, — сказав товаришеві, — Може, воно й правда, що говориш, але де ж тобі набрати марочного питва? Знаєш, скільки випивається за добу? Ніагарському водопадові півроку литися. Так де ж вищих сортів набрати та ще щоб бродило?

— Хіба не можна хороших яблунь, груш насадити?

— Так воно то так, однак це ж скільки часу пройде. Та й витрати великі.

— Виходить, турбота про людину відходить на задній план? — Гошу сильно обурило подібне становище в економіці країни. Він мав загострене почуття справедливості та зіпсовані нерви, тож почав закипати. — Турбота про людину в тому, щоб задовольняти потреби всіх і кожного.

— Ця турбота декому боком вилазе, — штриконув Коша.

Систематичне вживання спиртного призвело до цирозу печінки. Це було вразливим місцем, тому натяк-шпилька зачепила за живе. Втім, роздратування вдалося стримати. Гоша не те, щоб умів керувати собою, просто добре знав себе, точніше, весь перебіг засвоєння організмом алкоголю. Ось приміром, коли випито перші двісті грам і накотилася приємна хвиля легкого сп'яніння, відкочується всіляка роздратованість. У такі хвилини хочеться бути ввічливим зі всіма, всім догоджати, в спілкуванні обходити гострі кути; в такому стані почуваєшся добродушним котиком, що норовить тернутися об ногу. Та це не зовсім задовольняє. Вся справа в тому, що душа, тіло потребують все більших доз, а з фінансами постійно труднощі. Це проблема з проблем і її неможливо вирішити в добродушному настрої. Потрібна нахрапистість, нахабність, а це настає тільки після другого стакану. Гоша з власного досвіду знав, що удача приходить лише тоді, коли день розпочинається з випитого пузиря бімберу. Воно, звичайно, можна і на тверезу набратися борзості та підійти до прохожого виклянчити пару мідяків, однак надовго тебе не вистачить. Ну раз, ну два... Ну, назбираєш на гранчак, а далі що — знову ні в голові, ні в ж...і.

— Сьогодні буде гарний день, — промовив Коша, явно намагаючись перевести розмову.

Гоша мовчки погодився, але здаватися не збирався. Пляшка допита, тепер запізно щось змінити. Якщо перший ковтень бухла розслабляв, то десятий примушував почуватися задиркуватим півняком.

Коша теж досмоктав пійло, витер рукавом рота, розмахнувшись, жбурнув пляшку в річку. Діждавшись, доки та не шубовснула у воду, Гоша повернувся до приятеля:

— Ти дебіл, — сказав і став чекати реакції.

Коша здивовано округлив очі.

— Хтось пірне, голову розвалить. Ти такий розумний, а тут боки пореш.

— При чому тут одне до одного? Ніякої шкоди не буде, що десь плава порожня тара.

— Ага, як твоє, то правда, а коли я щось кажу, то все беліберда. Чи не так?

— Та чого ти з'ївся! Нехай буде по-твоєму, мені то що.

— Ні, я таки сьогодні наб'ю тобі морду.

Приватна територія

Вані таки вдалося вирватися з цупких обіймів Гриші Очеретяного. «Страшна людина, — бурмотів собі під ніс, періодично обмацуючи кишені. Там майже нічого не лишилося. — Отака падлюка! — спльовував спересердя, — Цілими днями галасаєш пересіченою місцевістю, копійку до копійки складаєш, а воно — ач, мародер! — видере до останнього...» Ваня шмигонув до найближчого провулку, нарізав пару петель між будинками, замітаючи сліди. Хай жде, усміхнувся про себе, фігу, а не пляшку.

Окраїна стріла густими зарослями лозняку. Ваня подолав болотисту низину, наостанок зиркнув довкіл, чи, бува, нема хвоста, пірнув до хащів.

Пахло сирістю. Можна податися вниз, за течією, де з чуток знімали кіно, там напевне тьма люду, а можна й уверх — міський парк теж не безлюдне місце. Ваня потер під лівим соском. Поки не дуже тисне, подумалося, можна і по буграх полазити. Відкупорив пляшку, зробив два затяжних ковтки, запалив цигарку. Посидів, прислухаючись до глухого калатання у скронях. Тепер — вперед. Піднявся, нетвердою ходою взяв на гойдалки.

Природньому стану речей завжди притаманні доцільність та раціональність. Їдальні, буфети, ресторани, реалізовуючи продукцію, тут же, керуючись здоровим глуздом, створюють належні умови для її споживання. Ну чи не дивним було б, якби зголодніла людина виходила з повною тацею борщів та котлет у пошуках підходящого місця для вживання їжі? Чому ж любителі збуджуючих напоїв повинні тинятися по кущах та закапелках!? Ваня обурився. Чи не легше б оце мені було, подумав, якби синька в одному місці бухала. Скільки енергії доводиться витрачати, — жах! — а сірої речовини? Спробуй, зметикуй, де і коли слід вчасно з'явитися з торбою. Ваня усміхнувся на своє нервування: в кого-кого, а в нього власна концепція, роками відпрацьована методика. Дедукція, це неабияка штукенція. Від загального до окремого, — ось і вся премудрість. Загальне правило проголошує: там, де натовп, там пожива. Для чого збирається гурт? Хай які там не зводяться словесні побудови, людство гуртується навколо пляшки. Якби там не було, рано чи пізно, все закінчується пиятикою. Ось тут-то не зівай, як кажуть, не торгуй хавлом. Як вирахувати, де відбуваються збіговиська? Господи ! та де густіші кущі, туди і прав — не прогадаєш. Та враховуй конкуренцію, бо облизня піймаєш.

У Вані аж в очах потемніло, коли вгледів поблизу більярдної маленьку згорблену постать. От гадюка, вже тут як тут!

— Ти чого тут вештаєшся, туди твою м-м...ь, — силу застосовувати не дозволяла професійна етика, а от словесної прочуханки слід задати. — Я скільки разів попереджав, що це мій район! Ти що — туга на вухо!?

Захоплена зненацька Марія Іванівна випустила з рук потріпану торбину.

— Щоб я тебе більше тут не бачив, — продовжував психологічно тиснути у спину втікаючому порушникові. Підняв торбу, витрусив здобуток. — Я тобі ноги повикручую, я тобі покажу, як на чужу власність зазіхати!

— Щоб ти подавився! — шамкнула беззубим ротом Марія Іванівна, перетинаючи місток. — Щоб ти... щоб ти...

Ваня розчохлив похідний рюкзак, поклав пляшку свою і чотири, здобуті в тяжкій конкуренції. Неприятельську торбу брезгливо жбурнув убік. Та-а-к, зачав підраховувати, дванадцять на п'ять — шістдесят... Що ж, для початку непогано. Подивився на небо: сонце в зеніті, — є ще час доповнити бюджет.

Районний будинок культури знаходиться якраз на півдорозі між міським парком та горілчаним. Більш зручнішого місця поблизу немає, тож публіка пре саме сюди. До парку, де значно затишніше, здебільшого не доходять — хто ж змусить себе, тримаючи в руках дорогоцінну ніжну речовину, долати зайві метри, — ховаються у скверику, за пам'ятником Павлику Янчевському . Ох, скільки ж ти, герою-підпільнику, зніс на своєму короткому віку, скільки зносиш, а скільки ще знесеш!... Добре, хоч за спиною відбувається задоволення нагальних потреб, а то твої, Павлику, гранітні ясні очі не витримали б наруги над матінкою-землею, над природою, над живими організмами. Дурні німці і дурень Гітлер... Навіщо було навали чинити, надавили б гниличок, наробили би бормотухи, і завозь-трави. Монголо-татарське іго витримали, москальське ярмо, а тепер, мирного часу, добровільно зводимо себе з білого світу.

Вані Ковтуну було жалко людей та себе мусив жаліти в першу чергу. Якщо перестануть пити, зробив висновок, здохну з голоду. І мав рацію...

У небі ні хмаринки. Спека не збиралася відступати, Ваня вирішив освіжитися. Склав одежу на пожовклій траві, зайшов по коліна в річку. Від кар'єру почулися гучні постріли. Хотів було повернути назад, до суші, аж раптом у грудях здавило, гостра біль немилосердно різонула по самому серці. Ваня Ковтун схопив поблідлими губами гарячого повітря, і завалившись на спину, поволі занурився у воду. Над верболозом байдуже каркнула ворона.