"Заочне знайомство не стільки неординарна річ, скільки насичене банальними несподіванками. Не варто випробовувати долю..."

 Аркашка і допр

Аркашка на прізвисько Падло, лежачи горілиць, потилицею на долонях, і теліпаючи звішеною з нари ногою, мріяв. Очі були заплющені, поросле щетиною лице виражало найвище задоволення. У витонченій уяві безперервно поставали одна за одною яскраві картинки то щасливого сімейного життя, то життя взагалі. Ось ідуть вони, з дружиною, рука в руку по чистій і світлій вулиці, вітаються направо-наліво, зі знайомими і незнайомими. Прохожі обертаються, захоплюються: «Ах, як їй повезло: чоловік красень, і головне, чемний» А ось іще одна дія. Пожежа — палахкотить колгоспна комора... Ні, краще — контора. Аркашка сміливо кидається в самісіньке пекло. Щось горлопанить, щось витягує, когось рятує... Очі дико блищать, обличчя в кіптяві, одяг у пропалинах, груди ходять ходуном. Далі похорони: проводжають в останню путь загиблих. Аркашка штовхає (шпарить, аж небу жарко) надгробну промову. Віддає належну хвалу трагічно сконавшим, погрожує невідомим паліям жахливою відплатою, закликає селян тісніше змикати свої ряди. По щоках починають збігати великі сльозини, і він, підминаючи під себе поминальні вінки, падає знеможено на свіжий могильний горбок. Тіло конвульсійно здригається від ридань... Потім відбувається церемонія нагородження. Герой звитяжно стоїть на підвищенні, кругом бурхливий аплодуючий натовп. Йому пришпилюють до елегантного піджака блискучу медаль. Дякують за проявлену мужність у боротьбі за людські життя, виражають захоплення відвагою при порятунку суспільного майна. Вигукують щось незрозуміле, але приємне. Аркашка у відповідь скромно говорить про громадську гідність, про громадський обов'язок, та його не слухають — підхоплюють і гойдають. Поряд стоїть кохана дружина, розчулено кліпає зволоженими очима: вона на сьомому небі...

Гидотно скреготнув засув. Масивні, оббиті товстою бляхою двері зі скрипом відчинилися, пропускаючи контролера.

— Прищ! Є такий? Виходь зі шмотками.

Аркашка ривком скинув із верхнього ярусу розімліле тіло, звично всунув ступні в розтоптані черевики, невдоволено пробурмотів собі під ніс:

— Є такий, є такий... Ще й питає, буцімто я кудись міг подітись.

Аркашка байдужно окинув незатишне помешкання і на манер інтернаціоналістів другої світової підняв до рівня плечей міцно стиснутий кулак:

— Бувай, братва! Здибаємся на слободухє.

Слободуха

Їхати було нікуди. Після того, як обікрав рідну неньку, родичі забули за його існування: відтепер був цілковито вільною істотою. Звільнення принесло відчуття полегшення. Все ж десь усередині ні-ні та й пробирало бридким холодком: дуже вже некомфортабельною була воля бездомного пса. «Чи до заочки рвонути? — подумав, переступаючи поріг прохідної. — А що — однаково нікуди податись».

Із кожною черговою «посадкою» до місць не дуже віддалених на Аркашку находило щось таке, що можна було б назвати каяттям. Напасть, – як він полюбляв висловлюватися. Ні, не картався за скоєний злочин, не терзався докорами сумління, просто починав потроху усвідомлювати: щось безповоротно полишає його єство. Це «щось» було більшим, ніж життя, мабуть, руйнувались ілюзії, облагороджуючі нікчемне животіння. На превеликий жаль, просвітлення свідомості були короткочасними, тож Прищ знову попадав у залежність від обставин.

«Життя — хитра штука: чорта зо два заб'єш у камінь цвях. До чого ж все паскудно влаштовано: оце бери — можна, а те — не чіпай! Оце правильно, а це негоже, ось твоє, а ось... Ех, на що вже первісне суспільство відстале було, і то кльово жилося. Зголоднів — довбонув кілком мамонта по довбешці і жери до несхочу. А не поталанило з дичиною, корінців та всякої всячини греблю гати. У крайньому разі, коли геть сутужно, вхопив за барки якогось жевжика, чи то й першого стрічного, трусонув добряче, і клас. І ніяких тобі наслідків — розшуків, слідств, судів, — взагалі ніякої відповідальності. Ото житуха!».

Тюремні брами хряпнули, аж у вухах залящало. А щоб вам! — лайнувся Прищ і вже намірився було йти геть, та раптом ясне сонечко блиснуло яскравим зайчиком, осліпило, закрутило. Аркашка прихилився до шершавої стіни, став ждати, допоки зникнуть в очах темні кола. У голові зробилося пусто.

Жалісливість

Мабуть, Прищу довелося б довго стовбичити під огорожею, якби сухорлява бабуся не поцікавилася самопочуттям.

— Бачу, стоїть якийсь мужчина — лиця на ньому немає, дай, думаю, підійду, може, погано... Чи не з цього закладу ти вийшов? Ой, що я, дурна, таке питаю — чи не однаково звідки, всі ми люди. Ох, тяжко, тяжко... а там і поготів. Мені ж бо все видно. Он мій балкон, на п'ятім поверсі, — все бачу, все знаю. Синочку, годі тут стояти, завітай до мого житла, нагодую та й іди собі.

Старенька смикнула Прища за рукав, розвернулась і подалася через дорогу. Той поплівся слідом.

Задзеленчав трамвай, завищали гальма, на тополях зчинили гамір верескливі шпаки. На зупинці піднявся ґвалт, видно, когось придавило в юрбі пасажирів. Тротуаром поквапливо дріботіли пішоходи.

«Гля, гля, як виписує, їдріт твою... — чомусь розізлила розмірена хода літньої дамочки. — Я там пайку хаваю, а вони тут вигулюються... Ну ти таки поглянь на цю стерву! Х-хе, квіточок їй замандюрилося. Ні, я не знесу такої наруги... У-у, я б тобі поклав букетик... на могилку». Роздратовував і цвіт уподовж муру міського цвинтару. «Повмощувалися, шкурники, ніби на сільгоспвиставці, — глянув косо на власників барвистих кошиків. — І ця ще доходяга, гич, як тюпає попереду... У дерев'яний бушлат пора, а не швендяти по всіх усюдах та корчити із себе добродійку» — «А може, це западня? Зараз заведе в глухий закуток, де піджидають мордовороти, тюк по тімені, і поминай як звали. Треба бути насторожі».

Бабка дійсно мешкала в добротній висотці. «Ач, як влаштувалася, короста, — не міг заспокоїтись Аркашка. — Звідки, питається, така розкіш, за які такі заслуги? Не інакше — нечистим шляхом. Ось тобі й маєш: один плюнуть не встигне — за грати, інший, як сир у маслі. Крадуть, гади, і хоч би хни».

Піднялися ліфтом. Бабця торкнулася дверей, ті безшумно піддалися. «Ти диви!! О банда... море по коліна. Понакрадали, навіть квартири тримають незамкненими. Ого! оце так шафа. Либонь, чи не з керенських часів. Ой умру, що за балахон висить... Е-е, та тут як у музеї. От би бомбонути цю хату, напевне ж барахла гори. Та й рижотинням розжитися можна, камінчиків...».

Поки Аркашка розглядав кімнати, бабуся накрила стіл. Запросила.

— Їж, синку, не соромся, — затараторила. — Вам, молодим, сили потрібні, а таким, як я, одна відрада — спілкування.

«А що тобі ще лишається? Був би я так зафарширований, тільки язиком і тріпав».

— Чоловік торік помер, — продовжувала теревенити. — До речі, також свого часу мордувався по таборах. Діти пороз'їжджалися хто куди, тож я одна зосталася.

Ну от і зрозуміло все. Мужик каторжанин, а за колючкою чого хочеш навчишся. У будь-якому разі чесно вестися вже не станеш.

Прищ не став розповідати про себе, а втім, його і не розпитували. Впоровши дві миски густого борщу, взявся за варену курку. Розривав на куски, пхав до рота, хрумтів кістками, зуби, слава богу, були всі цілі. Бабка замовкла, втямила, мабуть, не до балачок людині, — лише співчутливо кивала головою та час од часу зводила брови догори.

— Ху-у, — перевів подих Аркашка, — здається, все в ажурі.

Хазяйка прибрала спорожнілий посуд.

— І як вам вдається при такій дорожнечі мати вдосталь харчу? — поцікавився гість, чвиркаючи крізь щілини зубів.

— Ох, чи ж мені багацько треба. Ото накуплю на пенсію, коли-не-коли вкину крихту, а решта так і лежить у холодильнику.

«Ох і заливає! Так я тобі й повірив». Аркашка ще трохи посидів, відкинувшись на спинку стільця, погладив черево, піднявся. Підтягнувши штани, пішов геть, виковирюючи на ходу сірником м'ясо.

Ломбард

Жвавий вітерець ганяв асфальтом недопалки, під ногами сновигали набундючені голуби, в урні рилася блудна собака. Із сміттєвого контейнера вискочив облізлий котяра, задерши догори хвоста, чкурнув за ріг вулиці. Аркашка, вхопившись за ґудзик, — наразі невдачі не вистачало, — нарешті угледів потрібну вітрину.

Усе було, як у банку, тільки віконце з товстого скла і одне. Черга через усе приміщення. Покрутившись хвильку, Аркашка скорчив жалісливу міну, тремтячим голосом звернувся до присутніх:

— Товариші! Прошу ввійти в моє скрутне становище. Дома хворе коклюшом дитя, потрібні ліки, а грошей якраз катма. Благаю всіма святими пропустити поза чергою.

Відвідувачі заворушилися, почали тіснитися. Хтось незадоволено закректав.

— Дякую, дякую. Ось на таких людях світ тримається. Я в захваті! — не шкодував похвал Аркашка, протягуючи молоденькій дівчині здоровецького медальйона на жовтому ланцюжкові. — Візьми, чарівнице, фамільна річ. Не наважився б віками здати, та самі розумієте, нужда змушує.

Оцінниця довго крутила тонкими пальцями предмет: приставляла лупу, мокала в прозору рідину, — нарешті зробила висновок:

— Цей виріб аніякої коштовності не має. У будь-якому магазині таких цяцьок гори.

— Так... фамільна ж... — роззявив рота Прищ.

— Мало що може являти родинну цінність.

— Не може бути!! Це якась помилка.

— Здається, я виразно сказала.

Черга сколихнулася:

— Не мороч голову! Заміряй температуру! Лікуватися треба!

Прищ прожогом вискочив на вулицю. Злодюга! — вилетіло слідом.

Аркашка сплюнув, смачно виматюкався, підгилив черевиком порожню консервну банку. Звів коміра, нахлобучив на носа кашкета, наспівуючи «нє вєзьоть мінє в жізнє, похвартіт у любьвє», побрів куди очі дивляться.

Христарадник

Прища не дуже приваблювало сімейне життя. Незважаючи на необізнаність у цій справі, він знав, окрім деяких переваг воно вимагає певних обов'язків. (Тож потрібно бути закінченим віслюком, щоб добровільно оповивати себе путами.) Усе ж якось на дозвіллі написав одній молодичці, адреса якої якимось чином потрапила до рук. Очевидно, брати по нещастю втелющили за непотребністю. Відповідь, на подив, не забарилася. Листування захопило, хоча й доводилося подовгу коптіти над письмом, діставати та перелистувати любовну літературу, підшукуючи підходящі слова та вирази. Почали боліти від довгого сидіння спина, шия, німіти кінцівки. Та невдовзі прийшов перший здобуток: він переломив у собі заскорузлі уявлення про шлюб. Відтепер сімейне життя вже не лякало, навпаки, зажевріла надія на краще. Це радувало, бо скільки ж можна бути невдахою. Тисячі живуть собі на втіху, а тут тільки й того, що по допрах та по висилках... Ночами стали снитися безкраї поля-діброви, зелені густі гаї, Аркадій почав вірити в свою щасливу зорю. Щоправда, не дуже виразно уявлялося майбутнє в незнайомій сільській місцині. Та й це не сильно турбувало, головне, проникнутися вірою, а там якось воно буде... Незадовго до звільнення Аркадій вирішив запропонувати своїй знайомій руку та серце. Чи то незговірливість обраниці, чи то власна непереконливість, щось не дозволило довести задум до кінця. Тільки й того, що в декількох листах незугарно натякнув за приїзд до колонії, для реєстрації. Як би там не було, сьогодні, погожого літнього дня, післяобідньої пори, він, недавній в'язень суворого режиму, а нині повноправний громадянин, Аркадій Феофанович, стоїть біля кас автостанції з рішучим виглядом. Щоправда, з переповненою думами головою, неприємним осадком на душі від невдалих відвідин скупочного магазину та напівпорожнім шлунком.

В утробі бурчало, в голові, як і раніше, не намічалось позитивних здвигів. А думати було про що. Виданих адміністрацією грошей вистачало лише на білет, а ще ж не вечір... «Поки доберусь, кишки злипнуться, — резонно замітив Аркадій. — Це не зона, де хоч грім-блискавки, хоч каміння з небес, жерти дадуть. Тут ніхто не зарадить лихові, потрібно самостійно добувати кусень хліба. Хіба що знову трапиться якась чокнута. Навряд чи, раз на раз не випадає».

Несподівано виник план. Не вагаючись, заходився втілювати його в життя. Набувати жалюгідного вигляду не було потреби, звільняли в тюремній робі. «Жеву пле, мадам», — згадав батька демократії, титана думки, Кісу Вороб'янинова та його славнозвісного шефа, Великого Комбінатора. Згадав і окинув липким зором залу очікувань.

Пройшовшись поміж лавок, поцупив у інваліда, задрімавшого на лавці, костури і подався на вихід. До посадкових майданчиків підходив вже добряче кульгаючи, коли ж зайшов до салону найближчого автобуса, нога, ніби нежива, волочилася ззаду.

— Товариші! Громадяни! Друзі! — привернув увагу сиплий голос. — Не дайте опухнути з голоду ветерану визвольної війни у В'єтнамі.

Люди випростовувались у кріслах, зчудовано висовувались із-за спинок, видно, нечасто випадало спостерігати подібне.

— Брати і сестри, — продовжував Прищ. — Під Ханоєм підірвався на ворожій міні і отримав тяжкі поранення в ногу та голову.

Задзенькали копійки, поклали і зелененьку. Із задка прибігла маленька дівчинка, стала навшпиньки, простягнула стиснутий кулачок, якраз до рівня плечей.

— Світ не без добрих людей, — здавлено бурмотів Прищ, витираючи набіглу сльозу. — Благородні прояви душі неодмінно зарахуються при другому приході Господа нашого.

Прищ хотів було розвернутись у вузькому проході, та «покалічена» нога затиснулася на підлозі пузатою сумкою. Втративши рівновагу тулуб розвернувся, ступня лишилася в початковому положенні. Затріщав суглоб — Прищ закричав.

Йому допомогли підвестися, засунули до кишені мідяки. Тепер уже навсправжки припадаючи на ногу, довелося шкутильгати через пристанційний майдан, туди, де починала загоратися неонова реклама.

Вино-горілчаний

У вино-горілчаному кишіло. Побіля дверей ще можна було так-сяк протиснутися, далі жива маса ущільнювалася до неймовірності. Декілька разів Аркадія випльовувало з натовпу, ніби пробку, та не в його правилах було відступати, коли йшлося про спиртне. Потерши забите при падінні стегно, вкотре вклинився між спітнілі тіла.

— Куди преш! — гаркнув здоровило з кудлатою шевелюрою, якому Аркадій наступив на ногу. — Шніфти протри, придурок.

— Ти на кого ричиш, чортило! — огризнувся Аркадій, знаючи, що з подібною публікою потрібно розмовляти тільки з позиції сили. — Заглухни, бо смикону по пащі.

Спереду повернувся на сварку молодик у зашмарованій краватці, усміхнувся — чи то з жаргону, чи з прояву нахабності.

— Ти чого либу тягнеш, інтелігентик паршивий? — накинувся Прищ. — Сховай зуби, а то вирву.

— А ти, халява, чого зіньки вилупила? — це вже до дівиці з набряклою фізіономією.

Орудуючи де ліктями, де коліньми, вперто продирався вперед. На нього вже не кричали, втямили, що урезонювати подібного типа марна справа, чого доброго, ще на неприємність нарвешся.

Діставшись прилавка, Прищ висипав пригоршню дрібних монет, показав прокуреним пальцем на пузату пляшку:

— Чорнила пляшенцію дай, зайчик.

Царство вино-горілчаного

Лагідний тон зовсім не в'язався з напруженою атмосферою, насиченою нецензурною лайкою. Клієнтура тут була різношерста, від доходжалих забулдиг, чахлих старичків, до цілком пристойних на вигляд громадян. Але очі всіх блищали однаково, подібно до того, як блищать вони в тигра-людожера, наперед смакуючого поживу. Горілчаний був якраз тим місцем, де людські взаємини набували потворних форм: те, що зовні вважалося нормальним, усередині — дратувало, і навпаки. Напевне, продавчиню, не першої свіжості бабу, чий трудовий стаж здобувався в шкідливих умовах, покоробила саме улеслива фамільярність. Інакше чим пояснити той факт, що вона злобливо, наперекір інструкції про чемність із покупцями, швиргонула пляшку на прилавок. Прищ остовпів. Можливо, можна було і стерпіти подібний прояв грубощів збоку працівника торгівлі, якби не мідяк вартістю в одну копійку, що підскочив від удару і вцілив ребром у підборіддя, прямо в самісінький нерв.

Пляшка вже була в руках, тож можна дати належну відсіч хамству.

— Не затримуй! Давай, відчалюй! Вали звідсіль! — загудів гурт, обурений затримкою на шляху до жаданого товару.

Прищ не відреагував, міцніше вхопився за прилавок, перегнувся, силкуючись якомога ближче наблизитися до кривдниці. Лице перекосилося від праведного гніву.

— Чого вирячився!? — кинула продавчиня. — Отримав, тож забирайся до біса.

Аркадій розумів, безглуздо перти на рожен, але ж потрібно пристойно виходити з непристойної ситуації. Та й віддячити за незаслужену образу не завадило б. Зло, як йому повсякденно прищеплювалося владою, обов'язково повинно бути покаранни́м. Тим паче, якщо воно — відповідь на добро. На жаль, бодай єдине дошкульне слово спало на думку...

— Зайцік, зайцік, — перекривила продавчиня. — Як ви остогиділи, п'яндилиги! Жлуктять і жлуктять, коли тільки понапиваються.

Нарешті Прищ підшукав влучне слівце. Іще дужче нахилився, гидливо опустив куточки вуст, процідив крізь зуби:

— Кікімора.

Не могло бути, щоб продавчиня переоцінювала свої можливості. Жирно підведені губи, наяложені вії, нафарбовані сині кола кругом очей, — все говорило, що вона давно вже не першого ґатунку. Та кому до душі, коли привселюдно висвітлюються твої недоліки.

— Ах ти гімнюк! — звела поскубані брови і стала водити широко відкритими очима, ніби закликаючи присутніх бути свідками знущання над особистістю.

— Фурія, — не забарився Прищ.

Продавець відкрила рота, щоб у свою чергу змалювати нутро супротивника, та Аркадій випередив:

— Му-ужжичка!

Це було вже занадто. Як не як, а вона ще не втратила геть принад. Он і стегна зберегли округлість, і задок ого-го! І живіт не такий вже й обвислий, і груди — спробуй, достань ліф. За шмоття і говорити не приходиться: фірма з голови до п'ят. Намисто, сережки, каблучки-обручки... І він (мало того, що обзиває всілякими закордонними тварюками) сміє порівнювати її з сільською задрипанкою!?

Запала тиша, ані звуку. Люди, що стояли зараз за таким необхідним у тяжкому житті напоєм, були звичні до всяких незгод. Вони, наприклад, могли витримати саму оскаженілу давкотню, знести фізичну наругу — стусани, розчавлені мозолі, вирвані з м'ясом ґудзики, — навіть приниження гідності. Та коли на їх очах якийсь субчик нападає на жінку, яка є символом добра, маяком у царстві мороку, то це нестерпно... Куди там царицям, принцесам, чародійницям та іншим звабницям зі своїми талантами володарювання над тілами й душами!.. Та ніхто в цілому світі не зможе викликати до себе стільки поваги, стільки благородних почуттів! Щоб там не говорилося, які б філософії не будувалися, ніхто не спроможний дати мільйонам трудяг більше, ніж скромна продавчиня вино-горілчаного. Вона — богиня, вона — особа недоторканна. І він осмілився замахнутися на святе!?

Мертва тиша насторожила, Прищ втямив, що переборщив у своєму прагненні до справедливості. Стало моторошно. Він заплющив очі й одразу ж відчув, як затріщали вушні перетинки.

Жіночка заверещала пронизливо і безупинно. Стала запускати розчепірені п'ятірні у волосяний покров Аркадія і виривати тугі жмути. Інтелігентик поправив засмальцьовану краватку, відсторонив колег і почав заповзято гамселити лакованою туфлею в копчик. Здоровило насилу дотягнувся до черевного паска недруга, поспіхом набрав повні легені повітря, злорадно потягнув на себе. Прищ відірвався від прилавка, ковзнув по зачовганій підлозі і гепнувся під ноги осатанілій юрбі.

Заочка

Катерина зустріла Аркадія напрочуд по-буденному, як близьку людину, сказала просто — заходь, і впустила в дім. Уже за хвилю сидів за кухонним столом, сьорбаючи з полив'яної миски холодний борщ. Катерина стояла поруч, тицяла ватяним квачем у баночку з йодом, мастила пошкрябане обличчя. Потерпілий звивався, кривився, зойкав, але терпів.

— Де це тобі перепало?

— Аварія трапилася дорогою, — збрехав Прищ.

Катерина глянула недовірливо, але головою співчутливо похитала. Добре, що вона нікуди не їздить — ні до міста, ні поза місто. Досить того, що минулого місяця кінь захарапудився та поніс підводу — до сих пір серце холоне.

Несподівано відбили північ старезні ходики з гирями-шишками, запилена зозуля звично прохрипіла своє фальшиве ку-ку, Катерина вимкнула світло, пішла до спальні. Аркадій глибше всунув ступні в заношені капці, загорнувся в квітчастий халат (одяг Катерина після недовгих розглядин жбурнула до запічку, на ганчір'я), став і собі навпомацки пробиратися до ліжка. Підійшов, переступив із ноги на ногу, почухав голими підошвами литки. Катерина відкинула край ковдри...

Час спливав поволі, час не квапив. Уперше за бурхливо прожиті роки Прищ відчув щось схоже на душевний спокій. Тижнів зо два відсипався, піднімався з постелі пізно, залишок дня тинявся дворищем. Звиклий до колективу, невдовзі почав нудитися. Діватись було нікуди, довелося йти працювати.

Сільське життя передбачало не такий вже й широкий вибір професій, тож Прищ особливо не розмірковував — обрав скотний двір колгоспу. Тут же працювала дояркою і Катерина.

Так і ходили разом, на роботу і додому.

Катерина

Без мужика — тяжко. Це стало зрозумілим одразу ж по втечі другої половини. І що йому не вистачало? Ну, нехай вона не екзотичної краси, до якої чоловіки липнуть, як мухи на липучки, але ж і не виродок. Зате всі кралі, разом узяті, не зможуть вести домашнє господарство ліпше, ніж вона. Доньку он родила — що ще потрібно? Так ні... захотілося підвищених почуттів. Гад!..

Катерина була впевнена, що його звела з пуття саме коханка. Заманила, повія, — щоб тобі ні дна ні покришки! — в розставлені тенета, обснувала павутиною, причарувала... Ну нічого, нічого, він довго не втримається, запроситься назад, та пізно буде. От тоді вона позлорадствує!

Звичайно, і без чоловіка можна жити (он скільки років сама, й нічого — жива-здорова), та... Ех! що там говорити, адже хочеться гідної жіночої долі. Щоб було про кого піклуватися, щоб і самій бути потрібною комусь. Хіба ж то життя, коли кругом усі мають повноцінні сім'ї, а ти все одна та одна... Ну, нарешті і в неї все буде як у людей, вона прикладе всі зусилля задля власного щастя...

Прищ

Катерина старалася. Старався і Прищ. Давно вже він не їв із таким апетитом. І де тільки готувати навчилася? Звісно, після тюремної баланди і соплі смакуватимуть, все ж слід віддати належне її рукам та фантазії. Взяти приміром вареники. Великі дуже, в долоню, зате практичні — з'їв одного, наївся. Пиріжком можна запросто метрів із десяти збити з ніг людину. У борщі можна було сторчма поставити ложку і вона стоятиме, така була його густина. Киселі, коржики, запіканки... Таке споживали хіба що при дворах персидських падишахів.

Катерина піднімалася вдосвіта. Прищ чув крізь сон, як перелазила через нього, поправляла сповзлі простирадла, стукала вхідними дверима — поспішала на ранкове доїння. Повернувшись, заходжувалася брязкати каструлями. Будила доньку до школи, за нього бралася в останню чергу.

Аркадій довго валявся в постелі. Крутив головою (спросоння не міг втямити, де знаходиться), кліпав на похмурі вікна (вбачалися грати), тер очі кулаками, допоки мозок не починав сприймати дійсність. Відлягало від серця. Катеринина метушня не дратувала, тривожні сни — забувалися. Бадьоро підхоплювався, мугикаючи веселе, починав одягатися.

Десятирічна Валюшка спокійно сприйняла нового члена сім'ї. Чи то по малолітству, чи то по глупості, але не знадобилося багацько часу, щоб звикнути до чужої людини. Дядя Парашка, так стала звати вітчима. Трималася з ним скромно, не відлюдкувато, але і не надокучливо. Часто підходила за порадами стосовно шкільних домашніх завдань, що, як запримітила, було для нього приємно. Чому назвала дивним іменем? Хто його знає... Забрело в голову.

Сімейна ідилія

Попервах гнітила дзвінка тиша. Одноманітність, розміреність, здавалося, лишали існування сенсу. Невдовзі Аркадій пересвідчився, що помилявся, бо відчув у собі якісні зміни, і не тільки фізичні. Свіже повітря, нові знайомі, і взагалі, інший спосіб життя благотворно позначилися на психіці. Він став більш урівноваженішим, подовгу замислювався і незабаром дійшов висновку щодо хибності урбанізації, як одного із шляхів розвитку цивілізації. Це вже, безумовно, був прогрес.

До міста навідався лише раз, із Катериною за покупками, і то не затрималися — вибрали йому пальто, зимові чобітки. Штани, сорочки, светри Катерина відшукала раніше, у шафі (той гидол дав драла напевне голим) — підійшло якраз.

Вечорами, здебільшого по суботах, ходили до клубу, на кінофільми. Аркадій подовгу вертівся перед дзеркалом, Катерина навіть начоса не мала змоги зробити. Галстук в горошок, якого хотів було начепити, вирвала з рук, укинула до топки — нічого клоунаду влаштовувати. Заперечень не було.

Промайнула осінь. Усе сильніше морозило. Застиглі безлисті дерева нагадували калік із милицями. Небо було пусте, середовище — німотне. У хаті правило тепло. Тріскотіли в плиті дрова, полум'я, поблискуючи між конфорками, відбивалося на стінах химерними привидами. Абажур обліпила міль. Катерина сиділа на ослінчику з п'яльцями в руках, спритно орудувала голкою, зрідка відволікалася перекинутися словом.

— Аркадію, як ти на те, щоб повесні взятися за новий дім?

Аркадій припинив лущити кукурудзу, зайорзався на стільчику. Перевів погляд із качана на порепані Катеринині п'яти, промовчав.

— Нас привалить скоро.

Аркадій звів очі догори, на прогнуту облуплену стелю, мимоволі зіщулився.

— За які такі кошти?

— Я наскладала кільканадцять тисяч. Думаю, вистачить.

Катерина стала замрійливо планувати розташування кімнат, де і що з меблів буде стояти, якого кольору будуть двері та віконні рами (тільки світлих тонів), який дах зведеться (тільки двосхилий ламаний) та з якого матеріалу покрівля (шифер кращий черепиці).

— Туалет буде всередині, як у городян.

Аркадій поморщив носа, притулився спиною до холодної стіни. Перспектива затіяти будівництво не визвала бурхливих емоцій, але згадка за таку значну суму сколихнула щось у грудях. Враз опинився в стані марення, в якому перебував усе свідоме життя і з якого останнім часом чомусь вийшов.

Спокуса

Гроші Прищ вважав першоосновою всесвіту. Ще з дитинства мріяв стати багатим — мати купу хрустких папірців. Частенько змальовував в уяві щасливу грошовиту житуху, коли і розкішні обіди в першокласних ресторанах, і фешенебельні готелі. І ласкаві золоті пляжі, і само собою, — пестливі жіночки. О!! як би він обдаровував їх!.. З якою б царською легкістю його щедра рука надівала на довгі шиї намисто, ланцюжки та інший ювелірний дріб'язок...

У неділю, вихідного дня, Аркадій піднявся пополудні. Заправляючи постіль, звернув увагу на невеличку дірку в матраці. Той був далеко не новим, по боках навіть вата збилась у грудки, проте міг іще послужити. У всякому разі, рватися з торця йому було нічого. Дуже дивно... Засунув руку, зачав шарити. Пальці натрапили на тугий вузлик. Невже гроші!? Почав бити озноб, чоло вкрилося випарами. Боже ж ти мій! — злякано обвів поглядом спальню, гарячково запхнув знахідку назад, у знемозі плюхнувся зверху.

Перегодом вернулася здатність міркувати. Ні, він не став обтяжуватися сумнівами — брати чи не брати. Все вирішилося само собою: те, що накопичувалося роками і зрештою склало внутрішню сутність, взяло верх. Турбувало тільки одне: як обставити все так, щоб вийти сухим із води. Спершу поклав гроші до трилітровки, закрив капроновою кришкою, відшукав у повітці заступ. Пробираючись поза городами, направився до яру, що лежав неподалік.

Грунт добряче промерз. Лопата ковзала, скребла, наче по залізу. До всього, доводилося рити навлежачки, аби не запримітили від села. Діставшись півметрової глибини, обережно опустив банку, загорнув землею. Рихлий горбок розрівняв ногою, замаскував прілим торішнім листям.

До магазину біг підтюпцем, зате назад із ношею йшов повагом: хай бачать, який він хазяїн справний. Вітався з односельцями, заводив розмови, біля сусідів затримався на півгодини. Старий матрац облив керосином, спалив посеред двору. На мить замислившись, кинувся купляти ще й ліжко. Упоравшись, став дожидатися вечора.

За вечерею, проміж іншим, похвалився:

— Придбав сьогодні матрац і двоспалку, бо на такій старизні спимо...

Сказав і краєм ока став очікувати реакції.

Катерина заціпеніла. Ложка випала з рук, засіпалася щока, перехватило подих. Ог-го-о, — застогнала протяжно. Прищ не на жарт перелякався, хутко зачерпнув кухлем води, заходився відпоювати. Бідолашна лише плямкала губами. «Ой, тільки б не гигнула! Жмурик мені не зійде з рук... Ну, все — хана! Як пити дати намажуть лоб зеленкою». Аркашка дзигою вертівся навколо, дмухав на обличчя, заглядав у зіниці, жалісливо гладив по спині. Зрештою очуняла, стала плакатися:

— Відкладала десять ро... копійка до копійки... прахом пішло, димом розвіялось.

Аркашка й собі зажурився. Лаяв себе вголос за невмисно заподіяну шкоду та так увійшов у роль, що незабаром довелося заспокоювати вже його.

— Не катуйся. Бог із ними, з грошима, візьмемо в борг, а потім відпрацюємо.

Прищ не відповів, лише полегшено зітхнув — пронесло!

Уночі приснився велетенський чорний павук. Страховисько вчепилося в тіло безліччю кривих лап, проштрикнуло хоботом-жалом шкіру, дісталося вени, присмокталося. Прищ чув, як дзюрчить кров до слизького черева, бачив, як воно роздувалося, більшало. Силився кричати — звати на виручку, та з горла виривалося одне харчання. Пацав ногами, сіпався, дряпав нігтями цупкий панцир вампіра, з кожною миттю відчуваючи, як полишають сили.

Злякані Катерина і Валюшка стояли посеред кімнати у спідній білизні, з жахом спостерігаю-чи, як Прищ б'ється щоками об подушку. Ніяк не можна було підступитися, щоб розбуркати, бо невпинно мотляв кінцівками. Валюшка зметикувала, принесла знадвору мітлу і держаком штриконула проміж ребра.

Прищ оглушливо заволав і прокинувся.

Під ранок приснився ще один сон. Цього разу попав до лабет розбійників. Ватага грязних волоцюг підстерегла на дорозі, накинулася з-за кущів, надавала стусанів, затягла в хащі. Прив'язали до деревини.

— Гаманець, або життя, — запропонував вибирати одноокий харцизяка, мабуть, ватажок.

— При мені ні гроша.

— Тоді — життя.

— Змилуйтеся! — затрусив губою.

— Зізнавайся, поганець, де закопав.

— Нізащо!

— Тоді смерть.

— Як ви смієте! Не маєте права вбивати.

— А ти, наволоч, жити маєш право?

Катерина не дозволила навіть вставати з ліжка, навіть сніданок у по́стіль подала. Присіла скраєчку:

— Відпочивай, на роботі я владнаю.

«Як же він, сердешний, переживає! — співчувала, дивлячись, як Аркашка наминає хліб із маслом. — Вразлива, душевна людина, такій не місце за колючкою».

Весна прийшла, а сірим будням, здавалося, не буде кінця. Жагуче жадалося забуття. Прищ оскаженіло накидався на роботу, миттю запрягав коней, чимдуж гнав до силосної ями. Доки інші їздові розминалися — точили ляси в кімнаті відпочинку, встигав завезти корм своїй лаві. Брався за гній. Упоравшись, біг допомагати Катерині. Зі скотиною не церемонився, не було випадку, щоб котрась із корів показала норов, лише підскакували, коли одягав доїльні апарати.

Інколи пробирала жалість — хай йому грець! — та хіба ж у силі простому смертному добровільно розпрощатися з багатством, що неждано-негадано потрапило до рук... Повернути!? Про це навіть мови не могло бути. Адже про що мріяв роками, знаходиться на відстані простягнутої руки — ще одне зусилля, і насолоджуйся. Не варто потурати хвилинним слабкостям, бо довіку картатися... А Катерина квітла. Інколи їй навіть не вірилося, що ось так, із доброго дива, привалило таке щастя. Раділа, пишалася, куди б не йшла, з ким би не стрілася, думи і балачки були про одне — про Аркашку. Мій Аркашка сьогодні... мій Аркашка вчора... мій Аркашка... — прогуділа людям вуха. Ті мовчали: крити було нічим.

Увечері, як завжди, попорали раніше всіх. Під'їхав молоковоз, посигналив. Катерина подала зливальний шланг, увімкнула насос. Сполоснула руки, гумові боти. Пішла до роздягальні. Аркашка затримався.

У бойлерній було сиро, зі стелі рясно скапував конденсат. Сичав парою скручений кран, на підлозі валялися перевернуті порожні бідони. Прищ звів одного, сів. Запалив цигарку. У верхньому кутку віконної коробки помітив павука, що виліз із щілини і швидко побіг павутиною. Плюнув спересердя, кинув згарок на бетонну підлогу. У роті з'явився гіркий присмак.

У дверях зіткнувся з колегою.

— О! А я повсюди його шукаю.

— Ну.

— Так що — ділимося?

— Чим? — не зрозумів Прищ.

— Відомо, чим.

— Не мороч голову.

— Не будь скупердягою, захлинешся.

— Причепився як реп'ях, їй богу, — не витримав Прищ. — Нічого мені з тобою ділити.

— Ах, ах, які ми... Корчить непитущого, а сам спідтишка... У яру хто ховав самогон? У Катерини свиснув? Хе-е, скажу.

Нарешті Прищ урозумів, що мучило його останнім часом. Так, саме страх. Не боязнь втрати, як не дивно, а ймовірність викриття нещирості, двоєдушності, лукавства. Оце ускочив, промайнуло, по саме нікуди.

— Може, завтра?

— Ні, сьогодні. Катрусю, аго-ов, де ти там!

— Тихіше! Годі! Ненормальний! — замахав руками Прищ. — Ходімо.

Катерина, напіводягнена, виглянула на шум.

— Аркадію, ти не чекаєш на мене?

— ...під три чорти! — донеслося від коридору.

Спровадивши причепу, Аркашка взявся за лопату. Йшов навпростець, не криючись. Посутеніло. «Прилипло, бидло, як кізяк — не віддереш», — лаяв фуражира дорогою. — Давай, з тої банки покуштуємо... та з тої банки та покуштуємо... С-сука!». Повітря застигло. Чоботи в'язли у свіжій оранці. На цільнику стало легше. Ось... Чортівня якась... Надто вліво завернув, там, здається, берізка росла. Ага, он вона... Чи — акація. Ні, все ж таки, берізка. От потурмак, не міг мітку лишити. Стій! Обрив добрячий був. Значить, — вище. Ось тут... Правильно. Сутінки погустішали, даремно надіятись швидко відшукати в густій молодій траві сліди трьохмісячної давності. Небо заволокло важкими чорними хмарами, гримнуло. Подув легенький вітерець, посвіжішало. Знову загуркотіло, цього разу ближче. Зробилося геть темно. Сірники гасли — марно час гається. Прийти завтра, за дня? Ні, той бик нахвалявся навідатись...

Вітер щомиті дужчав. Уже рве поли куртки, відчутно штовхає в спину, не інакше наближається гроза. Нічого не вдієш, треба забиратися... Сліпучо б'є по очах спалах, здригається простір. Хитнуло. Зверху линуло, як із відра. Рокіт посилився, удесятерився, блискавиці зашугали, мов навіжені. Зробилося видно. Біля ніг утворилася тріщина — оповзень! — пробігла по сховку. Блиснув скляний бік... Осідає разом із землею... Треба хутчій стрибати, туди і назад, інакше...

Прищ зробив два рвучких кроки і відштовхнувся