Або життя і «смерть» Левка Мігулі

Зовнішність і натура Левка Рижого цілком відповідала його прізвиську. Петро Перший таки мав рацію, коли твердив, ніби ця порода має вроджений потяг до шельмівства. Однак радянській владі, на відміну від російського самодержця, який забороняв призивати рижих до флоту, було гаряче наплювати на подібні внутрішні та зовнішні характеристики, тож Левко Мігуля майже три роки носив безкозирку, чорний бушлат та штани без ширінки.

Власне нічого негативного в його нутрі не було, і напевно він нічим не виділявся б серед своїх одноліток, якби не фанатичний потяг до фантазування. Левко постійно був переповнений мріями. Можливо, це лишилося від дитинства, і напевне, не підкреслювало б його особистість, та, на жаль, прямо-таки патологічна пристрасть слідувати химерному продукту уяви робила його притчею во язицех. Рядовий склад завжди з нетерпінням чекав чергового вибрику матроса Мігулі, що прикрашало сірі корабельні будні. Начальство тримало вільне місце на гауптвахті, регулярно перевіряючи екіпаж на предмет порушень установленої дисципліни.

Левко мав стати водолазом: так визначила призовна комісія. «Цього нам», — рішуче мовив флотський лікар, побачивши, як зашкалило прилад для заміру об’єму легень: «Йому навіть балони з киснем не знадобляться». Молода та літня докторші одночасно стали зацікавлено вивчати могутній торс, і все, що нижче. Левко густо почервонів, намагаючись долонями прикрити соромне місце. Ряботиння на мить щезло, золота копиця пасматиння ще дужче проявилася.

— Ідіть, помочіть голівку, — скоріше порадила, ніж наказала досвідчена лікарка, відводячи погляд.

Призовник, прихопивши труси, боком протиснувся дверми до коридору. Відшукав санвузол.

— Що це ви з собою зробили?! — ошелешилася лікарка, коли Левко знову постав в одвірках. — Що за вигляд?..

Левко, труснувши гривою, осипав густими бризками членів комісії.

— Як ви й сказали — намочив голову.

Ескулапи переглянулися і затряслися в беззвучному сміхові.

Левко Мігуля, маючи бичаче здоров’я, не усвідомлював ролі медкомісій в мобілізації рекрутів та їх розподілу по військах. Висновками не переймався. Проте резюме дещо спантеличило працівників військомату, бо наявні розумові параметри явно викликали певні сумніви.

— На мене, хоч у космонавти, — завідуючий психіатрії підняв пальця догори. — Ви тести, тести продивіться! Мене замалим удар не вхопив. Виявляється, океанів сім... Матір божа!.. Материків вісім. Може, його в школу штурманів направити?

— Так... об’єм же... — не міг змиритися з втратою цікавого екземпляру представник морфлоту.

— Як знаєте. Я резолюцію поставив...

Велелюбність до мастурбації з перших днів служби набула загрозливого характеру, особливо, коли вийшли в море, в похід. Просторові обмеження, нестача еротичної літератури прямо таки зводило з розуму. На щастя, вдалося дістати (не без зусиль) в «колег» ілюстрований кольоровий альбом самопальної порнографії. Левко ожив. Матросня, зокрема товариші по кубрику, відчули певний дискомфорт.

— Ти що витворяєш?! — Старшина намагався тримати дистанцію. — Ти що — не можеш сходити в гальюн ?

Мігуля почервонів.

— Дрочиш, салага, де попало.

Винуватець потер потилицю:

— Ну-у…

— Що — ну-у? Постіль сусідську обгидив. Довелося бідоласі не спати цілу ніч.

— То не я.

— Та від тебе пре, як від цапа!

— ?

— Вияснимо.

— Скажіть, матросе Мігуля, правду кажуть, що в онаністів шерсть на руках росте?

— Ні. У мене немає.

Боцман довго тарабанив об койку пальцями, вирішуючи, чи порушують дані дії устав:

— Відро брому на добу. І не менше!

Левка стали побоюватися. Чашу терпіння переповнив черговий фортель.

— Яка до біса витівка?! — перебив боцмана капітан. — Це не просто дебілізм, — це тупий дебілізм.

Мігулю викликали на мостик.

— Матросе, невже не зрозуміло, що з вас кепкують?

— Наказали подивитися, чи якір чистий , я й почистив його.

— Напилком?!.. Матір Божа!!.. Та ти ж його замалим не перепиляв!

Мігулю списали на берег.

На базі начальство особливо не роздумувало, приписало до флотського ансамблю. І не прогадало — жіноча присутність збільшилася в рази. Особливо на виступах, де в оркестрі були задіяні балалайки. Льоха зумів освоїти цей інструмент ще в дитинстві, бо було тільки три струни. Було спробував на мандоліні , та побив — ніяк не виходило брати акорди.

Потріпаний порноальбом опинився на смітнику.

— Мені що — свічку над ними тримати? — розвів руками завідуючий будинком офіцерів.

— Треба щось робити. — Потер лоба адмірал. — До офіцерні вже доходять слухи — лінчування не минути.

— Через три місяці закінчується служба.

— За три місяці він весь флот на вуха поставе своїм б…ством.

За три дні Мігулю, з діагнозом 7б , комісували.

— Слухай, мені набридло тебе попереджувати. Це вже якесь нахабство — третє запізнення на тижні. Не можеш купити будильника?

— І повіки не склепив.

— Давай, без викручування. Вже всі вуха в твоїй локшині.

Напарник витер ганчіркою руки, витяг пачку з цигарками.

— Тобі треба на племстанцію. Там такі бугаї на своєму місці.

Вмостився на знятому колесі, звернув увагу на туго перетягнуті бинтами зап’ястки колеги:

— Розказуй.

Левко скривився, трусячи кистями.

— Не тягни резину… Знову вскочив у халепу?

— Зняв одну вчора бабу…

— На руках сексом займався, що пальці аж сині? Чи знову заміжня?

— Ну-у…

— Я ще й питаю… На таких кінконгів молоденькі не заглядаються.

Левко примостився на задній міст, оскалився:

— Чоловік, гад, наявився так несподівано… Ледве встиг… Добре, заздалегідь шляхи відходу намітив.

— Через вікно?

— Через балкон.

— Поверх який?

— Та перший…

— А-а… То це чепуха.

— Я ж то не знав… Точніше, забув із переляку.

— Ну?

— Що ну?.. Ухватився за арматуру, звісився, щоб непримітно з квартири. Темно, хоч око виколи, думаю, плигну, ноги зламаю. Вирішив діждатися світанку, оцінити висоту. Аж тут двірничка каже, щоб підняв ноги, бо заважають листя згрібати.

Напарник довго здригався в безвучному сміхові, перегодя ледве вичавив:

— Тут терапія безсила!..

Наявився диспетчер, заглянув до ями.

— Чого це він там корчиться?

Левко знизав плечима.

— Хлопці, не жартуйте. Он іще одну фару приволокли, а ви ще цю до толку не довели.

— Зробимо, — донеслося з ями, — сьогодні ночуємо в гаражі.

Обідньої перерви слюсарі змусили Левка повторити оповідь.

— Та ти статевий монстр!

— Ти не помреш своєю смертю!

— Треба за своєю послідкувати…

На регіт виглянув начальник, поглянув на годинник. Повернув назад.

— Ну ти лев!.. Тебе небезпечно в гості запрошувати.

— Як тобі їх вдається арканити?

— У паху задимить, і мертву приговориш.

Левко пішов ставити гальмівні колодки.

Валю Господь обдарував неймовірно-вулканічними формами. Коли Мігуля узрів цей казковий божий витвір, йому зробилося млосно, губи не те, щоб затрусилися, вони просто оніміли. Облизавшись, забелькотів щось недоладне, тицяючи пальцем в меню. Офіціантка прослідила за поглядом клієнта і поправила комірець блузки на грудях.

Зробивши заказ, Мігуля з нетерпінням зайорзався на стільці, очікуючи на появу екзотичного жіночого екземпляру.

— Здається, ми знайомі.

— Щось не пригадую.

— Ну як же… На МКС .

Мігуля продовжував свердлити жадібним поглядом дивовижно надзвичайну панянку. Моторошно круті вигини жіночого тіла, солодкі запахи парфумів дурманно паморочили голову.

— Ми там іще корсет випробовували.

Валю тішила увага цього здорованя, та оскільки Всевишній не завжди задаровує за всією програмою, балагурство відвідувача сприймалося за чисту монету.

— До всього, космосу не вистачало, — мовила, вислухавши пояснення. — Я й так тут із тацями літаю цілодобово.

Щодо корсету Мігуля довго підшуковував потрібні слова, зрештою, почухавши потилицю, просвітив:

— Це така штука… Для інтиму в невагомості.

Офіціантка нерозуміюче округлила очі.

— Із-за відсутності тяжіння будь-який порух відштовхує партнерів в протилежні сторони.

Офіціантка трохи порожевіла.

— Але, думаю, нам подібні пристрої не знадобляться.

— Мене Валею звати…

Левко подався через вулицю, притримуючи в пакеті пляшки, — аби ненароком не розбилися. У «Шампанського» скло товсте, а от коньяк!.. Це ж треба, вгупав копійчину… Але справа того варта… Левко аж стрепенувся від напливу гормонів — аж у паху заклинило. Уф-ф, оце дама!.. Бомба… Хоча б не зганьбитися…

Завернув на пахощі. Любив троянди, то й купив троянди. Які там смаки у жінок — байдуже, головне, презент. Може, зайти поголитися? А-а, прокотить і так, часу обмаль. Цікаво, чому зрання погодилася на побачення, чи не ліпше було б при свічах… По барабану, аби тільки…

Очікувати на ліфт не став,— заклинило, зараза! — ринувся сходами. Три кроки — марш, стрибок — марш. Аж сухожилки затріщали. Ось і потрібна квартира.

— Валюха! — причинив п’ятою за собою двері. — Вальок!

Згріб в обійми Валентину, притис до стіни. Задзвеніли пляшки.

— Ох ти скаженчик! — Ледве відсапалася після затяжного поцілунку.

Левко задоволено оскалився, пошукав очима, куди б поставити букет. Хазяйка вказала на вазу.

— Дивне в тебе ім’я якесь. Звіряче.

— Та це прізвисько.

— Я думала, Лев — від Левко.

Засміявшись, Левко вхопив в лабети Валюху — одна п’ятірня залізла в пазуху, інша вхопила за сідницю:

— Ух ти моя Дульсінея!

— Зажди, звірюко, — грайливо випорснула з обіймів, — накрию стіл.

— Може, того… — підморгнув, — поляна зачекає.

— Розкажи, — не звернула уваги на пропозицію, — а я, тим часом, щось виставлю на стіл.

— Нема що розказувати… Ну гаразд… Батьки відіслали на канікули до дідуся з бабкою, до Коломиї. Темної ночі в кошарі здійнявся галас, ми, з дідом, відчинили стулки воріт, а там вовк — заліз через солом’яну крівлю. Тікати нікуди, то він намірився прошмигнути повз нас. Потрапив мені між ноги. Я ж не бачив у темряві, затис його коліньми, — думав, вівця. У вовка з переляку серце й розірвалося. Опісля й прозвали левом.

Хазяйка поставила на журнальний столик тарілку з нарізаним голландським сиром, Мігуля спорожнив пакет — виставив напої, виклав гостинці.

— Піду в душ.

Левко не зреагував — якраз зацікавився сімейним фотоальбомом.

— Я швиденько.

Левко згідливо кивнув, не відриваючись від фотографій.

Дитячі знімки… Батьки, мабуть… Весільне фото… Їдріт твою м…ть!!

Левко смикнувся до санвузла, шарпнув за дверну ручку.

— То ти заміжня?!

Валюха якраз намилила голову — все лице в піні. Левко кинувся до балкону, поглянувши донизу, відсахнувся — п’ятий поверх. На грюкіт балконних дверей виглянула хазяйка:

— Він у відрядженні — не бійся.

Левко упрів — а починалося все добре!

— Він далекобійник, — витираючись махровим рушником проінформувала Валя. — До Англії мотається.

Левко полегшено зітхнув, однак відзначив, як убавляється молодецький запал. Як можна було так розслабитися — не намітити шляхи відступу? Оце ослабив хватку! Визирнув знову до балкону, оцінив довжину мотузки для просушки прання — хіба що засмикнутися вистачить.

— Та розслабся ти!.. — притулилася оголеними персами Валюха.

— Тобі за виграшки, а я ще жити хочу.

Задзвенів вхідний дзвінок. Левко вискочив з крісла, мов ужалений. Кого там чорти пруть, подумала Валя, заглядаючи у дверне вічко. Левко позадкував до балкону, завертівши головою, запримітив боковим зором, як хазяйка відсахнулася і вдарилася спиною об протилежну стіну коридору. Гаплик!.. Мігуля нервово замотався квартирою. Під диван з такою комплекцією не залізти… О! Антресоль. Відчинив дверцята — пусто. Поставив табурку, махнув рукою хазяйці, щоб підсобила. У наріжні двері загупало.

Валюха поспіхом накинула халат, прибрала пляшки.

— Іду, йду, — ледве спромоглася бадьоро вичавити.

До квартири ввалилася компанія.

— Вальок, чого не відчиняєш? — Чоловік поглянув на мокрі коси. — Щось ти часто миєшся.

— Подруга має наявитися, — пробелькотіла, — посидимо… трохи.

— Вона, часом, штани не носить? — жартонув чоловік. — Ну добре… Приготуй щось нашвидкоруч, ми, з друзяками, роздавимо пляшуню за вдалий рейс.

Мужики зайшли до кухні, повмощувалися за столом. Хазяйка поставила тарілку з нарізаним голландським сиром. Трохи заспокоїтися вдалося, але голова ще самовільно поверталася в бік антресолі. В очах майже розвиднилося, хоча кров’яний тиск давався взнаки.

— Вітю, ти ж мав завтра приїхати, — нарізаючи хліб, ніби ненароком запитала.

— Перемінили путівку — до Франції. — Віктор запримітив через одвірки сімейний альбом: — Ностальгія замучила?

— Так, навіялися спогади.

— О, брати, — живемо!

Чоловік зайшов до гурту з пляшками в руках.

— Коньячок на твій приїзд припасла, — знайшлася Валюха, — а шампусиком із подругою побалуємося.

Левко зціпив зуби, аж затріщали. Зараз був готовий розкошелитися навіть на ящик «конини», лише б ця пригода зійшла з рук. Лежати на боці, в скрюченій позі, як виявилося, не так вже й комфортно. Ноги давно заніміли, зачали терпнути плече та по́перек. Ще й триклятий метеоризм… Бісів фастфудівський перехват! Слід було дослухатися до порад лікаря та пройти курс лікування. Левко відчув, як у прямій кишці утворилася газова куля, раптово збільшилася і вирвалася назовню. Прогримів вибух.

Валю хитнуло до буфету. Приклавши долоню тильною стороною до лоба, вхопилася за спинку стільця.

Хазяїн припіднявся, подивився в бік коридору. Валя намагалася вийти із скрутного становища, кисть біля лиця затремтіла, ноги самовільно підігнулися в колінах.

— Що таке, дорогенька?! — Віктор притримав за лікоть.

— Ох, коханий! Ці дітлахи доведуть до інфаркту своїми петардами.

Чоловік недовірливо поглянув на дружину, мовляв, які там іще петарди.

— Ще й ця халепа.., — Валя притисла долоню до живота, протяжно зітхнула: — О-ох!

Віктор впав на стілець. Колеги заходилися поздоровляти:

— Молодець!.. Оце козарлюга!..

Наповнили тару, перехилили. Валя намагалася стабілізувати кров’яний тиск.

— Ну, будьмо! Ні, тобі не можна, — відняв чарку Віктор. — Тепер я тебе на руках носитиму.

Валюха вичавила кволу посмішку.

— А я свою, здається, скоро на кулаках носитиму.

— Ти що таке верзеш, Митре?! Невже?..

— Є такі підозри, — Дмитро легенько стукнув кулаком по коліні. — Якщо довідаюся…

Валя, глянувши на чоловічу кулацюру, зглитнула давкий спазм.

Левко заворушив пальцями, сподіваючись позбутися затерплості. Задниця майже не відчувалася, неначе туди закачали кінську дозу новокаїну, в роті пересохло. Якщо так протримається бодай ще часинку, онімілість дійде до мізків. Левко згадав свої любовні походеньки і подумки дав собі слово зав’язати.

Компанія продовжувала причащатися. Валюха скорботно спостерігала за ритуалом, їй так у ці хвилини не вистачало стимулятора! Левко з жахом відчув чергове утворення газової пробки, задіяв сідничні м’язи, та вибуховою хвилею їх розметало навсібіч.

— Я за себе не ручаюсь! — підхопився Віктор і ринувся до вхідних дверей.

Валя прикрила рота, аби не закричати.

На маршовій площадці Віктор зіткнувся з двома хлопчаками, що піднімалися доверху.

— Ви що шурубурите, засранці?! — накинувся.

Хлопаки здивовано вирячили очі.

— Ви тут зіньками не вигравайте! Ще раз зачую, пожалкуєте.

Перелякані підлітки прошмигнули сходами. Левко втямив, що жити йому лишилося недовго, тішило одне: кончина буде миттєвою і під анестезією безболісною. Мозок став відмовляти — надійшло полегшення. Згадалося далеке безтурботне дитинство, насичені корабельні будні. Огорнула байдужість.

Віктор грюкнув дверима, приєднався до компанії.

— Ти чого?! — стривожився, побачивши, як дружина поволі осідає на підлогу.

Валюха, пустивши очі під лоба, заплямкала губами.

Віктор рвонув до серванту за нашатирем.

— Дідько!! — розвів руками.

Хтось плеснув у стулену човником долоню горілки, підніс до носа. Валя чхнула, вернула очні яблука в нормальне положення. Віктор підвів дружину до дивана.

— Думав, підемо з братанами на пиво, — мовив з гіркотою, — але коли такі справи, то…

— Ну що ти, милий! Звісно, йдіть, ідіть… Бо мені ще поганіше буде, якщо не підете.

Гірше вже нікуди, подумав Левко, втрачаючи залишки притомності.

— Аго-ов! — Валя постукала в антресоль. Не отримавши відповіді розчинила дверцята.

Вивалившись донизу, Левко збив з ніг хазяйку, разом із табуреткою, і в скрюченій позі ембріона гепнувся на паркет. Валюха заверещала.

Валя силилася вибратися з-під Левка, добряче упріла, намагаючись скинути з себе більш як стокілограмову масу. Це не лев, подумала, а якийсь гіпопотам. Ну і здоровецьке, падло! Як тільки ребра цілі лишилися… Валя зачала торсати нерухоме тіло.

— Вставай! Хутко!

Мігуля застогнав.

— Мерщій вшивайся, — Валя обнадійливо затрясла Левка за плече, — бо другого приходу нам не знести.

Мігуля щось забурмотів про кисневі балони, критичну глибину та ватерлінію. Наостанок ледь розбірливо сповістив, що повітря йому вистачить іще на п’ятнадцять хвилин.

— Які хвилини?! — хазяйка уперіщила гостя кулаком по здухвині, — Тут кожна секунда на вагу золота.

Левко паралітично засмикав нижніми кінцівками, відкрив ліве око, ледь чутно запитав:

— Клапани не заїдають — кисень поступає?

— Клапани твої давно позривало, — Валюха спробувала підняти під пахви, — Ще в антресолі.

Левко нарешті відкрив і друге око, стурбовано попередив:

— Не швиди з підйомом, бо декомпресії не минути.

— Яка до біса компресія! —Валя обімліла від спомину про пережите кілька останніх годин. — Треба негайно рятуватися, бо ми точно станемо жертвами підвипившої компресії.

Мігуля щось муркнув і знову плюхнувся на підлогу.

— Ну ти подивися на цього Лева! — ухватилася за ногу, потягла до дверей. — Це не лев, а баран.

Через поріг перетягла ривком. Голова, вдарившись об підвищення, підскочила на кафелі, ніби м’яч. Зачинивши двері, Валя притулилася до холодної стіни, полегшено зітхнула.

За пів години очумілий Мігуля дістався сходами до виходу із під’їзду. Ступні трохи відійшли, але вище майже все відмовляло. Поперек ніяк не вдавалося розігнути, довелося простувати напівзігнутим, нагадуючи букву «зю», аж до лавки, що виглядала в парочку із-за кущів. Бухнувся, не дивлячись на суцільний шар пташиного випорожнення, що встелило сидіння. Спробував випростати ноги — закректав. Помасажував стегна… Якщо це не припинеться, надійшло розуміння, трагічного кінця не минути… В голові запаморочилося. Це нагадало наркотичну дію азоту, коли водолазу доводиться занадто швидко підійматися на поверхню. Повіки обважніли — напала дрімота.

Мігуля відчув на собі чийсь прискіпливий погляд, здається, хтось потайки за ним спостерігав із сусідньої паркової лавки. Невже це ще не все на сьогодні, подумки напрігся, гарячково мізкуючи, куди б дременути — подалі від скажених буднів цивілізації.

— Привіт!

Чоловік постав нечутно, Мігуля чомусь подивився спочатку на його кулаки, одночасно відзначивши до болю знайомий голос.

— Я дико перепрошую, — від мужика війнуло алкогольним духом, — ми раніше не зустрічалися?

Аякже, — на міжнародній космічній станції, подумки зіронізував Мігуля, підозрюючи неладне.

—Морфлот. Тральщик «Обережний».

Мігуля пильно придивився до незнайомця:

— Так, було… Зажди…

— Левко?!

— Матка Боска! Старшина?

Колишній товариш по службі кинувся обійматися:

— Оце зустріч, братанюра! А я думаю, ти чи не ти, усі кабельтови мені в одне місце!

Левко нарешті повністю відчув кожну клітинку свого тіла. Закортіло чогось збудного.

— Оце ти правильно міркуєш, — погодився дружбан. — Я пригощаю.

Мігуля не перечив, згадавши сьогоднішні витрати.

— Затаримося, і до мене. Я неподалік мешкаю.

Дорогою до гастроному навперебій розпитували про життя-буття кожного, після перехрестя завернули до п’ятиповерхівки. Мігуля з острахом поглянув на знайомий будинок — не приведи Господи, вмолився.

— Моя якраз сьогодні вихідна — посидимо, побазікаємо.

— То ти одружений?

— Аякже! Дружина у мене красуня. Побачиш — остовпієш.

Якщо мої підозри справдяться, подумав Левко, вона точно остовпіє.

Знайомий під’їзд, знайомі сходи, знайомий поверх… Мігуля без відчаю відчув всеохоплююче збайдужіння до амурних походеньок, несподівано навалилася млосна апатія, навіть зневага до патологічної пристрасті ловеласа. Мабуть, так, рано чи пізно, помирає спокусник у кожного казанови.

Хазяїн натиснув кнопку дзвінка, радісно підморгнув Левку, мовляв, зараз ми погужуємо.

— Хто там? — заглянула до вічка хазяйка.

— Сюрприз, кохана! — Віктор відсторонився від Левка, що стояв позаду. — Братана зустрів.

За дверима щось тяжке звалилося на підлогу.