«До влади можна прийти різними щляхами. Та воліти її будь-що, дуже небезпечно – можна втратити здоров’я, і не тільки...»
За владу Рад
— За владу Рад! — дзвінко проголосив Нестор Іванович і зробив помах шаблею.
Я не встиг навіть відреагувати, як грізна холодна зброя часів громадянської, просвистівши загостреним кінцем побіля мого носа, врізалася жалом у дерев’яне бильце ліжка. Ванько Дундик кошаком відплигнув до дальнього кута кімнати, вичавив перелякану посмішку. Я подивився на глибоку зазубрину в дереві, судомно зглитнув, уявивши на мить розрубану людську плоть.
— Бий контру недорізану! — знову гаркнув Нестор Іванович, та я вже був побіля Ванька. Знову свист, удар, шарудіння трісок по підлозі — неначе хто сипонув жменю кукурудзяного зерна.
— Несторе Івановичу, а от, приміром, вас поранено в руку — що тоді?
— Було й таке, — презирливо окинув поглядом місце нашої дислокації, перемістив зброю в ліву руку. — Хе-ек!
Цього разу шаблюка зачепила лампочку під стелею — бите скло посипалося нам на голови. Дундик втяг шию в плечі, смикнув мене, щоб я не підзаначував старого.
— А якщо кінь під вами впав? — не вгавав я.
Нестор Іванович підхопився з імпровізованого коня, за якого правила звичайна табуретка, піднявся на повний зріст, зробив фехтувальний випад у напрямку уявного ворога. Одночасно із стугонінням дубового ліжка відкинута табуретка гупнула по наших ногах. Ванько Дундик заверещав, наче його розпанахали навпіл.
— Ну, а коли противник побіг? — підлив я масла у вогонь.
Нестор Іванович, хижо блимнувши очима, кинувся на хворих ногах до бильця. Дундик почав протискуватися боком поближче до вхідних дверей, я про всяк випадок взяв до рук табуретку.
— А якщо супротивник, відступаючи, заведе в пастку? — піддав жару.
Нестор Іванович хвацько розвернувся на кривих ногах, вишкірився:
— Нас так просто не візьмеш!..
Колишній боєць першої кінної увійшов у раж, і я вже пожалкував, що затіяв цей розіграш: чого доброго, ще кинеться. Ванько Дундик вже хряснув сінешніми дверима. Я підняв табуретку до рівня живота, збираючись відбити можливий напад.
— Я вас, контрапупики, всіх пошинкую! — люто зашипів Нестор Іванович, крутячи перед собою шаблею.
Я зрозумів: в його старечій голові щось перевернулось і він повернувся у свою бойову молодість. Якщо зараз його не повернути до дійсності, бути мені порубаному на шмаття.
Кинута табуретка вибила зброю з рук, штурхонула в груди.
Контузія
— Що зі мною? — не відкриваючи очей, запитав Нестор Іванович.
— Ви впали з коня, — зареготав Ванько.
— А в грудях чого болить?
— Це кінь задки садонув — копитом.
— Ми в Добрих Водах?
— Ні, — знову хихикнув Дундик, — ми в рідних стінах.
— Правий фланг оголено — треба послати туди пару тачанок на поміч.
— Уже зроблено, Несторе Івановичу, — я припідняв йому голову. — Тачанки вже повернулися — навели там марафет. Заодно з медсанбату мікстури вам прихопили. Ось, прийміть, — я підніс до його губ наповнений стакан. — Од контузії допомагає.
Нестор Іванович крутонув більмаками, але до посудини припав. Медперсонал був би задоволеним таким пацієнтом: призначені ліки вжиті без вередувань.
— Вам би зараз бульйончику з дієтичного м’яса — враз очухалися б. — Я підморгнув Ванькові, мовляв, розкрутка почалася — треба довести клієнта, так би мовити, до повної кондиції.
Наслідки
Нестор Іванович Лагадзінський був продуктом своєї епохи. Революцію він зустрів хлопаком, а в громадянську вже успішно махав шаблюкою та наганом. Потім було енкеведе, продзагони, колективізація, розкуркулювання. Після вітчизняної, на якій його добряче контузило та потрощило кістки на ногах, знаходився на різних посадах — від голови сільради та голови правління колгоспу до дільничного.
— Кроля чи курку? — запитав Дундик. — Минулого разу кролятина була.
На Ванька були покладені обов’язки кухаря. Ми засідали в діда мало не щодня, тож він знав, де що знаходиться і в якій кількості. Баба Віра, до якої дід Нестор на старість прибився, залишила по собі добряче хазяйство. Відійшла з миром… Ми навіть яму копали, виносили… словом, загребли. Допомагати добровільно визвався Дундик. Рвав-косив траву кролям, годував курей, носив воду. Старий плигав подвір’ям на милицях — керував.
— Там іще лишилося щось? Нагодоване?
— Діду, ви що — жартуєте? Кролів вистачить нам на цілий рік, курей взагалі перелічити неможливо.
— Свинка як там — їсть?
— Ні, вам таки добряче перепало, коли на голові граната розірвалась. Яка свинка?! Ми її вже з’їли.
— Не може бути!
— Не могло, та сталося. Ви ж її самі з нагана застрелили, сказали, що контрреволюція має бути ліквідована.
Нестор Іванович вдарив себе по коліні:
— Подивіться, хлопці, — нахилив голову, показуючи маківку. — Бачите вм’ятину? Як осколок зрикошетив, почалися провали пам’яті.
На плиті, в казанку, вирувала курятина. Дундик збирав ложкою піну. Відчинився райкоп — йшла восьма година.
— Несторе Івановичу, заправка фунциклює.
Через вікно було видно, як продавець відкрила двері, зайшла до магазину.
— А чи не послати нам гінця за пляшуньою винця, — заримував я пропозицію.
Нестор Іванович паралітично відкинувся на стільці. Милиці з гуркотом брязнули об долівку, голова закинулася назад, за плечі. Почалося…
Я ухватив старого під пахви, припідняв, вибиваючи з-під нього стілець. Положив горизонтально.
— Ложку!!
Дундик застиг, вирячивши очі. Господи, якщо й цього ухватить епілепсія, мені амба. Язик… Де?.. Тесак! Так, у кармані ножак мисливський. Кишеня… друга… Є!!
Між зуби… та-ак, та-ак, тепер пальцями. Ні, підкови піддаються…Ота-ак…Фу-у ти… Тепер, притиснувши язика, уговтати тіло… Ти диви, як вертиться!.. У мене три вільні кінцівки — коліньми на руки, сідницями на живіт. Приборкався…
Я знеможено притулився спиною до стіни, витер спітніле чоло. Дундик продовжував стовбичити з розширеними зіницями та відкритим ротом. Черговий претендент… Нехай вже цей старий чорт покоцаний долею, в тебе звідки припадки?..
— Вано, посічи цибулю, — якомога лагідніше попрохав. Не слід натискати психологічно в таких випадках, бо спровокується прояв хвороби. Звідки такі знання? А хрен його знає… Життєва практика. — Висип та помішай.
Нестор Іванович пустив піну з рота. Уже не пацав кінцівками, лежав сумирно, тупо дивлячись у стелю. Дундик також відійшов від стовбняка, возився біля плити, підкидаючи свіжі поліняки. Розсівшись на покаліченому ліжку, я запалив цигарку, глибоко затягнувся димом.
Да-а, неприємна штука ця падучка… Народиться людина нормальною, ходить-гуляє, їсть-п’є, а в один зовсім не прекрасний момент — бац… і пішло-поїхало. Коли хто чув раніше за чорну хворобу? Один-два випадки на цілу область, та й то вроджене. Нині ж через одного б’є в корчах об землю. Цивілізація…
Ванько порозкладав м’ясо по тарілках, я відкоркував перцівку. Лагадзінський, повністю очухавшись, нетерпляче йорзався на стільці.
— Діду, а хто то до вас приїжджає, «Волгою»?
— Синок.
— Ви ж казали, що не були одружені, — я розлив настойку по стаканах. — А-а, зрозуміло… Ану ж розкажіть.
— Та що там розповідати… Чи не знаєте, як це робиться?
— Як робляться діти — відомо, цікавить попередній етап.
Нестор Іванович зробив інтригуючу паузу: полюбляв заволодівати чужою увагою, — всунув до рота набиту самосадом люльку.
— Попали ми в «котел» під Києвом, значить… Німець пре зо всіх боків — чортам жарко, а ми, як ті криси, кущами та очеретами — хто куди. Виходили з оточення групками. Ні, ніхто ніким не керував, просто, хто до кого прибився, та й годі…
— Івановичу, візьміть стегенце, — їй-богу, мені його було жалко, не дивлячись на політичні розбіжності, — ви ж бо натерпілися в колективізацію.
Лагадзінський глянув на мене, неначе узрів самого Йосипа Вісаріоновича. Люлька випала з рота. Ванько, виконавши потрійний тулуп (полюбляв фігурне катання), розчинився в повітрі. Прогриміло два постріли. Я мізинцем відвів дуло, з якого тоненькою цівкою струменів димок, цвьохнув губами:
— Непогано, непогано… Тепер зрозуміло, чому не вдалося завершити колективізацію.
— Що — я мазило?! — Нестор Іванович жбурнув наган на стіл, висунув шухляду.
Старий не по-старечі вправно набив барабан, крутонув об долоню:
— Ставай!
Ставати було нікуди, хіба що під ікону.
— Діду, в Божу Матір не вцільте.
— Бога мать і перемать!!..
Пролунало п’ять пострілів. Дві кулі лягло біля вух, дві під пахвами, інша — в районі паху. Мені захотілося випити.
— Чого ви оскаженіли?! Що ж я такого сказав — що біди натерпілися?
— Бовдури…
Нестор Іванович заплакав. Сльози збігали по щоках, скапували на засмальцьований френч, утворюючи жирні плями.
— …Вона вхопилася за мішок, а я в груди… А там діти… а вона мертва…
…Ми з’їли майже всю живність, лишилося… Дід невдовзі помер. Земля промерзла більше метра. Довбали чим могли, — сокирами, кирками, лемешами, — на повен зріст. Зійшлися сусіди, пом’янули. Ванько Дундик лишився без роботи, я — без втіхи.
На дев’ятий день прийшов на цвинтар, наповнив чарку горілкою, поставив на горбок. Пухом тобі земля, небіжчику!.. Вийнявши наган, віддав трикратний салют.
Заглянувши в дуло, зрозумів: я — НІХТО. Виправити становище могла тільки революція. НЕ ПРИВЕДИ, ГОСПОДИ!!!
