«Гінеколог завжди скаржиться, мовляв, усі лікарі до органів, а я до ...»

Гінеколог

— Заходьте, заходьте, — ввічливо запросив гінеколог. — Сідайте, будь ласка, ось тут.

Жіночка років тридцяти сором'язливо подякувала, вмостилася на стілець.

— Ну, що там у нас? — за хвилю відірвався від бумаг лікар і відразу ж виправився: — Тобто у вас.

Пацієнтка порожевіла, зніяковіло спробувала пояснити:

— Отам... воно... болить, коли...

— Зрозуміло, — діловито мовив лікар, вивчаючи жіночі стегна.

— Можливо, воно... я... ви... ми...

— Роздягайтеся, — твердо сказав лікар і пішов мити руки.

Пацієнтка трохи постояла в задумі й почала знімати верхній одяг.

— Вся-а кра-аса твоя-а чудо-ова в ме-ене на виду, — полинув від умивальника бадьорий наспів.

Жіночка дійшла до спідньої білизни, зам'ялася.

— Все скидайте, — рішуче наказав лікар та знову замугикав.

Молодичка ще дужче зарум'янилася, блиснула білими сідницями.

— Лягайте, — начепив окуляри лікар.

Пацієнтка, вкрай почервонівши, схрестила руки на оголених персах.

— Он туди, в крісло, — зорієнтував лікар, натягуючи гумові рукавички.

— Та-ак, що ми тут маємо, — басовито промовив, підходячи. І відразу ж поправився: — Тобто ви.

Жіночка промовчала. Лікар, потягнувшись за інструментом, мимохідь глянув на циферблат — перевалювало на десяту.

— Ух ти!.. — спохватився і заклопотано кинув пацієнтці: — Заждіть хвильку, я зараз...

Ескулапи

— Ти що — знущаєшся?! — накинулися приятелі, коли Наркозенко з'явився на порозі бару. — Ми тут битий час стирчимо, мов неприкаяні. Піна вже впала.

Наркозенко заглянув у ближній бокал, вибачливо розвів руками, мовляв, цілком і повністю поділяю ваше обурення.

— Ти ж говорив, лише кабінет відімкнеш.

— Та розумієте, — зачав виправдовуватися гінеколог, — якраз чорти приперли одну бабу. Поки розпряглася...

— Тільки не треба деталей, — вдарив по стійці сушеною пліткою Грицько. — Краще — поїхали.

— До деталей не дійшло, — взявся за бокал Наркозенко, — лише на рогачі поклав.

— Так... вона і зараз там? — перестав жувати Петро.

— А де ж їй ще бути? — виплюнув кістку Наркозенко. — Так що давай, по-шустрому.

Грицько похитав головою, вносячи пропозицію:

— Нічого з нею станеться, якщо ми і по другому пропустимо.

— Ні, ні! — протестуюче підняв руки Наркозенко. — Баста!

— Ти що ж, помиями задовольнишся? Зараз візьмемо свіжого, та й біжи собі на здоров'я. Це займе раптом дві секунди. Чи їй не все одно, скільки чекати — п'ять хвилин чи сім. Потерпить.

Наркозенко здався. Взяли ще по два бокали.

— Хлопці, ви що!..

— Зведе тебе, Миколо, з пуття твоя гінекологія, — саркастично закинув Грицько, здуваючи піну. — Пий, та шмаляй... Нам більше зостанеться.

— Угу, — погодився Петро і додав: — У мене вчора тяжкий день був.

Грицько повернув голову, звів брови, дивуючись, що ж могло обтяжити працівника ножа і сокири.

— Жмурики посипалися, ніби груші. Зранку видався спокійний день, а після обіду, неначе де голодомор стався. По два, по три одразу стали привозити, заморився патрати.

— Нема ліпше того світу... — затіг у пів голосу Грицько. — Чи як там у тій пісні співається?

Патологоанатом скривився.

— Ох не хотів би я навіть мертвим до тебе попасти, — взявся за другий бокал Грицько, і до Наркозенка: — Уявляєш, як він їх чикрижить?

Гінеколог розуміюче усміхнувся.

— Теж мені ескулап... Тарапуша липова, — найшовся Петро. — Я за сало диплом не купляв. Знаєш, Миколо, яка в терапевта улюблена пісенька?

Той знизав плечима.

— Нічого не бачу, нічого не чую, анічого нікому не скажу...

Зареготали всі троє.

— Вчора спирт отримав на складі, — перевів розмову патологоанатом.

— Ну гад! — обурено вигукнув терапевт. — І мовчить.

— А руки я чим митиму?

— Які руки!! — округлив очі Грицько. — Тут шлунок нічим промити... Біжи — одна нога там, друга тут.

— Я вдома тримаю.

— То це ж іще ближче.

— Ні, ні, хлопці, — закрутив головою Наркозенко, — я пас.

— Нехай іде, — хитро підморгнув Грицькові Петро, виймаючи з «дипломата» пляшку, — а ми...

— От удав!.. Ну постривай, потрапиш до мене в терапію... Миколо, хильни прямо із шийки та біжи, бо вона там і справді — не приведи боже — крякне на рогачах.

— Скоро півтори години, як він тут, жди, буде чекати з розчепірченими ногами. Такі справи робляться по-гарячому.

— О дідько!! — схватився за голову Наркозенко.

— Да-а, — поспівчував Грицько і по-філософськи зазначив: — Аби головним мужик був, зрозумів би, а так шефиня... Пропав ти, Миколо, ні за цапову душу. У всякому разі, збучки не минути.

— Наливай.

— Оце правильно. Більш як півкопи лиха не буде.

Розлили залишки спирту, випили.

— Ну що — по конях? — змахнув набіглу сльозу Грицько.

— У чотири в мене, — розпорядився Петро. — Є ще літра.

— І закусим мертвечиною, — невдало пожартував Грицько. — Ну добре, щось придумаю. На днях одна принесла сала.

— О хапуга! А тут одних мертв'яків несуть.

— Не прибідняйся.

Лікарський консиліум

— Чули, кіно знімають біля кар'єру? Про громадянську.

— Та щось таке верзла моя вчора, — розрізаючи кусень сала, підтвердив Грицько.

— Запах тут якийсь... — гидливо поморщив носа гінеколог. — Неетично. Та й неестетично.

— Ти гадав, тут Карлові Вари, — зареготав Грицько, і до Петра: — Бачиш, які ніжні працівники найгуманнішої професії. А знущатися з пацієнтів — етично?

— Облиш... Миколо, як там землетрус — пронесло?

— Попав у самісінький епіцентр.

— Та ти що! Ну, тоді на ось, прийми мікстури. Підвищену дозу, як терпигорцю.

Випили. Стали наминати сало.

— Не встиг причинити двері за собою, — почав розповідати Наркозенко, — як на порозі Сама́. Ну, думаю, амба! А з рота, наче на зло, пре, як із пивної бочки. До всього, відрижка почалась. Я зуби зціпив, а воно все одно бр-р та бр-р усередині. Уявляєте, що я пережив?

Патологоанатом і терапевт співчутливо кивнули.

— Пройшлася кабінетом, навколо крісла і на вихід, неначе мене й не існувало в ту мить.

— Так анічогісінько і не сказала?!

— Вже на порозі мовила, що мені не слід доручати навіть кобилу.

— Хр-р, — замалим не вдавився терапевт, хватаючись за живіт. — Ха-ха-ха... Ой тримайте мене! Коби.., коня... Ой умру!.. Коня.., о-го-го...

Патологоанатом скалив зуби беззвучно.

— Прозорий натяк, — нарешті видав членороздільне терапевт, киваючи в бік мертвецької. — Підеш до Петра підручним.

— Ну, годі тобі, — зжалився над гінекологом патологоанатом. — Так що ти там говорив про кіно?

— Фільм ставлять про банду. Тачанками гасають попід річкою, стріляють. Оголошення вивішені — запрошують до масових зйомок. Добровольцям — хто насмілиться дублювати акторів — гроші платять.

— За що ж платять? — поцікавився патологоанатом.

— У кар'єр треба стрибати — за ризик.

— А-а, стрибати... Так ото, мабуть, звідти привезли півгодини тому одного. Дострибався.

Терапевт зацікавлено заглянув до трупарні, де на тапчані лежав накритий простирадлом труп.

— Що з ним?

— Прихворів трішки — приліг відпочити, — гигикнув гінеколог.

— Ще не різав, — пояснив патологоанатом. — Казали, утопленик.

Терапевт відвернув край покривала.

— Японський бог!! — вигукнув, повертаючись до приятелів. — Хутко сюди.

— Знаєте, хто це? Сам Японський Бог. Оце діла...

Гінеколог із зацікавленістю розглядав відомого алкаша.

— А мені хоч сам понтифік, — байдужно відказав патологоанатом.

— Хто ж це тепер буде пляшки збирати? — невідомо в кого запитав терапевт.

— Святе місце пустим не буває. Займешся ти цим промислом, — з'язвив патологоанатом. — Або он Микола з торбою піде. Він же нині безробітний.

— Давайте, вип'ємо, — запропонував гінеколог. — Пом'янемо.

— А що — хороше діло, — згодився терапевт. — Ну, будьмо...

— Е-е, добрячий! — крякнув патологоанатом, витираючи губи. — Пухом тобі земля, небіжчику.

Очі гінеколога зволожилися — чи то від жалю до жіночки, сьогоднішньої пацієнтки, чи до покійника. Можливо, стало жалко себе...

Постургентність

— Не хочеться додому йти, — сказав Наркозенко, коли наблизилися до зупинки, — а чому, не знаю.

— Що тут знати? — не відриваючи погляду від дебелої молодиці, мовив патологоанатом. — Мене б примушували щоденно тріпати килими, з дому втік би. І як ти витримуєш! Гуп та гуп, гуп та гуп. Нажив сусіда... Чайник скоро лусне.

— Чого ти вилупився, — уїдливо процідив терапевт. — Та вона з тобою на один гектар до вітру не піде. Від тебе ж тхне дохлятиною за кілометр.

— Таки справді, — повів носом гінеколог. — А я то думаю, звідки пре...

— Можна подумати, твоя клієнтура випромінює одні аромати, «Шанель» та інший престиж.

— Е, е, — втрутився терапевт. — Чи не здається вам, що не добрали, коли така роздратованість?

Патологоанатом ображено засопів, проводячи поглядом молодичку. Автобус хвильку постояв, очікуючи доки позаходять пасажири, пшикнув складними дверима. Лікарі лишилися стояти.

— Може, на природу вийдемо? — замрійливо запропонував Наркозенко. — Бо від забігайловок нудить.

— Ти диви, які тендітні.

— А що — ідея заслуговує схвалення, — підтримав терапевт. — Візьмемо конини, шмат буженини... Моя сьогодні в ніч чергує.

— А фіті-міті є? — поліз до кишені патологоанатом. — Червінець даю.

— Три п'ятихатки зверху.

— Зелена, — доклав гінеколог.

— От жлободром!!

Пікнік

— До чого ж не переношу оце пійло! — підставив свіжому вітрові розкритого рота патологоанатом. — Клопами смердить страх. Не розумію, чому він у такій шані. Чи ліпшого нема вина.

— Річ не в коньяці, хоча і в ньому також.

— Просвіти.

— Не було б коньяку, був би інший напій, який виділяв би людину благородну з простолюддя. Ну не будемо ж ми уподібнюватися мужику, що квасить «Зосю» чи «Кам'яну квітку».

— Що за штукерія?

— О, бач, ти й не знаєш. А чому?

— Не пив такого.

— Не тільки тому, що не пив, а тому, що не поповнюєш свій активний словник новою фєньою. А чому?

— ?

— Тому, що займаєш вище соціальне становище, ніж ота сірома, що зранку до вечора жлуктить по кущах усіляку гидоту — від перекису водню та різного аптечного зілля до чемергесу з кисличок. Ти, шановний, у своєму розвитку стоїш на щабель вище — ти людина голубої крові. А «Зося», це вино «Золота осінь» чи «Кам'яна квітка». Розшифровується так: каміння на нирках, квіти на могилі. До цього асортименту відноситься вся дешевизна.

— Де ти всього цього нахватався?

— Місця рибні знаю, — відказав терапевт, сплюнувши в річку.

— Ох і туга мене інколи заїдає, — в'яло промовив гінеколог. — Хочеться звеличеного, чистого...

— Піди води хлебони, — реготнув патологоанатом.

Наркозенко піднявся, нетвердо ступив до річки.

— Вай, вай! В голову шибко шибонуло, — став і собі розминати занімілі кінцівки терапевт. — Скупнемося?

Наркозенко вже був у воді. Приятелі шубовснули слідом.У повітрі гримнув постріл.

— А що я говорив! — вигукнув терапевт. — Таки справді знімають.

— Де ти їх там бачиш? — підплив ближче патологоанатом.

— Та он же! Біля завороту. Бачиш? Тачанка он поїхала... Диви, і хату спорудили. Коли тільки встигли.

— Не бачу.

— Тьху!.. Миколо, а ти?

— Ні.

— О! Тепер і я бачу, — показав пальцем патологоанатом. — Попливем?

— Я вже пливу, — загріб руками гінеколог.

— А одежа?

— Та біс із нею! — рішуче відказав терапевт.

— Там у мене пляшка спирту, — видав інформацію патологоанатом.

Терапевт замалим не захлинувся.

— А руки чим буду дизинфікувати? — відпливаючи на безпечну відстань, ваговито аргументував патологоанатом.

— Я тобі їх поламаю! Костоправ не збере.

Вибралися на траву, спішно, по черзі, припали до тари. Зажували залишками м'яса.

— Все! — Кинув у воду порожній посуд патологоанатом. — Якщо доберемося до того боку, добре буде. Це вам не «Зося».

Гінеколог шльопнувся у воду пластом.

— Треба прослідкувати, бо піде рибам на корм.

Дісталися протилежного берегу, хитаючись, вибралися на сушу. Спочатку йшли біля води, далі відійшли на луг.

— Іще з обриву впаде, — притримав гінеколога патологоанатом.

Наркозенко безперестанку падав.

— Яка турбота...

— Аякже, — підростаюча зміна, протеже, — зіронізував патологоанатом.

— Здається, ти раніше був завгінекологією.

— Було.

— За що погнали?

— Замісто аборту, зробив дитинку.

Терапевт від сміху звалився на гінеколога.

Зйомки

Підійшли до бутафорської хатини.

— Хе! Як справжня, — захоплено вигукнув патологоанатом. — А зівак скільки, матінко моя!

Людей — не порахувати, особливо дітвори, що снувала комашнею серед нафуфирених акторів. Режисер загнано кричав у рупор, щоб звільнили простір для зйомки.

— Чи дадуть, кінець кінцем, у цім краю спокійно творити?! Господи, яка ж то насолода ставити про пустелю!.. Гей, вилупку! Злізь зараз же з деревини. Ти ж мені, сучий сину, котрий вже кадр псуєш!.. Що стягнуть його, а він знову туди, що стягнуть... Щоб ти вже за суху гіляку зачепився!.. Арештувати його! Негайно! Та прив'яжіть, десь у кущах.

Двоє одягнених у бандитський одяг подалися знімати хлопчиська. Режисер змахнув рукою, оператор припав до кінокамери.

— Дубль тридцять! — торохнула дощечками асистентка.

— Стоп! Стоп! — замахав режисер. — Скільки разів казав, щоб прогнали оту паразитську собаку! По сценарію її тут не повинно бути — зрозуміло?! Що? Куди подіти? Застрельте... Що? Холості патрони? Зарядіть бойові... Поїхали!

Задзижчала камера, знову тарахнули дощечки. Із-за дальніх верб виринула тачанка з «п'яними» бандитами, петляючи шляхом, стала наближатися.

— Так, так, — задоволено потер руки режисер, і до підручних: — Вони дійсно під мухою, що так горланять?

Помічники знизали плечима.

— Ну, добре... Аби справі не завадило. Таки правий був Довженко, коли переконував, щоби постановка завжди була наближеною до дійсності. Попередьте «червоноармійців», щоб були напоготові. Хай тільки вони й цього разу підведуть, я з них шкуру зніму. З усіх поздираю!..

— Крутий мужик, — відзначив терапевт, спостерігаючи крізь щілину. — Геть наша шефиня.

— Грицько! — тихо погукав десь із мороку патологоанатом. — Іди-но сюди. Он, у суміжній кімнаті три солдати в будьонівках сидять.

— Тут, мабуть, по сценарію схватка повинна статися, — висловив припущення терапевт. — Слава богу, патрони холості, попали б у халепу. Де бабський знахар?

— Он, у кутку. Ніяк на ноги стати не може.

— Підіпри двері чимось, щоб нас передчасно не застукали, а я витягну Миколу назад, через вікно. Бо кому-кому, а нам шкіру знімуть.

Знадвору, у стіну, загупало, жіночий голос попередив:

— Будьте готові.

— Уже один готовий, — здавлено захихикав патологоанатом.

— Заткнись, придурок! Краще допоможи викинути оцього... ветеринара.

Терапевт згадав недавній випадок із гінекологом і засмикався від сміху, немов од гикавки.

Рознісся гучний режисерський голос:

— Так, так, молодці, зупинили коней хвацько. Тепер злазьте... Повагом, повагом, ви ж бо бандити, харцизяки — вам на все наплювати. Так, так... Отаман важно йде до дверей. Так, так... Денщик Левко підлабузницьки забігає наперед... Так, так... Відчиняє перед ним двері... Що?! Не піддаються? А щоб ви повиздихували усі! Із такими дурнями працювати!.. Ногою їх, ногою, остолопе!

Удар виявився настільки сильним, що дрючка, яким патологоанатом підпер двері, швиргонуло неначе гарпуна з пушки.

— Ги! — тільки й видав Наркозенко, хапаючись за розбиті губи.

— Батьку! — закричав згідно сценарію Левко. — Тут червоні.

— Бий їх, синку, доки не посиніють! — завчено благословив «отаман».

До хати вдерлася «озвіріла» ватага.

— Щоб мені все було гранично наближено до дійсності, а то усіх пошматую! Камера в хаті увімкнена? Так, так... добре. Ще хвилину-дві і виводьте їх. Та не треба викриків, все одно працюємо без звуку. Ну гаразд, аби справі не зашкодило. От бісіянські душі, як я вас люблю, коли гра йде по-справжньому, коли душу вкладаєте! Так, так, пора... Оператор, тримай двері в об'єктиві. Так, так... Що там таке? Та виходьте ж, сучі діти, плівка незабаром скінчиться! Тьху!..

На терапевта навалилося відразу троє кошлатих вояк.

— Хлопці, ми не червоні, — спробував прояснити ситуацію патологоанатом. — Ми, ми... ми-ми свої.

— Кого в'яжемо, — запитав Левко, — бо я вже забув?

— А нам яка різниця? — відповів інший здоровило. — Наказав шеф одного, — значить, будь-кого.

Левко ухопив терапевта долонею-лопатою за потилицю, став гнути донизу.

— Давай, браток, по-шустрому, бо Мойша — щоб він здох! — знову змусить повторювати.

Терапевт пручався зо всіх сил, патологоанатом верещав у самому дальньому кутку.

— Ти ж в'яжи не надто міцно, — нагадав здоровило, — бо не дай господь вчасно не поспіємо, захлинеться.

Терапевт, відчувши недобре, посилив опір. Благально захрипів патологоанатом.

— Ге-е, — напружив м'язи терапевт і відкинув до стіни Левка.

— Грицько, спасай! — все ще доносилося з кутка.

— Я тобі що — Ісус Христос? — відказав Грицько, заїжджаючи здоровилові в пику.

Той витер юшку під носом, здивовано глянув на Левка:

— Це все житель ізраїльської долини мутить! Це він, собака, навмисне підмовив цих пришелепків, щоб все по-справжньому вийшло. Он і підпоїв... Начитається, псих, класиків, а нам тут страждай!

— А нам що? — флегматично мовив Левко, махаючи кулацюрою. — Наше діло теляче.

— Ви там поглухли, чи що?! — репетував режисер. — Виходьте негайно, трясця його матері! Фу-у, нарешті... Що? Чому голі? Де форма? Ах ви... Ну добре, хай буде так. Попробуємо, може і справді ліпше буде. Так, так... Один... А чому волоком? Що? Ага, поранений... Молодці! Навіть лице встигли «кров'ю» намастити. Другий... Що? Чому ногами вперед?! Ага, ага, пручається... Молодець! Премія забезпечена. Ти тільки поглянь, як він професіонально грає! А говорять, народ безтолковий. Третій де? Чого копаєтеся — в'яжіть його!

Терапевта тягли до тачанки, немов колоду. Руки, ноги були сповиті мотуззям, у роті стирчала козацька папаха.

— Браво! Бравісімо!! — екзальтовано заверещав режисер. — Мені до вподоби така імпровізація. Я завсіди твердив, вона повинна будь-що допускатися в акторській грі.

Терапевта підтягли до тачанки, жбурнули на дно.

— Стоп! Стоп! Усі до мене, всі до мене! Маленький інструктаж... Отже, далі сюжет розвивається таким чином. Один із полонених, приміром, ось ти... До речі, як вас звати?

— Ми-не-ми... — прошамкотів патологоанатом, сьорбаючи носом.

— Що?! — звів брови режисер. — Дорогі мої, я вас прошу!.. У нас більше немає добровольців із місцевих, каскадерів і поготів — дубляж неможливий. Наберіться сміливості, зберіться з духом...

— Ми не...

— Ох морока мені! — схватився за голову режисер і знову заходився умовляти: — Там круча не висока, коники прудкі, оком не встигнете зморгнути, як опинитеся у воді. Горілки сюди!!

Асистентка подала заткнуту кукурудзяним качаном сулію.

— Для хоробрості, — пояснив, наповняючи стакани. — А той, — махнув у бік тачанки, — і так поїде.

Гінеколога і патологоанатома розв'язали, подали самогон.

— Сидиш за кулеметом і строчиш, строчиш, строчиш, — тицяючи пальцем у груди, зачав наставляти режисер. — За сто метрів до річки твій товариш дає непомітний знак, щоб перерізати пута на третьому... Ох, чує моє серце, потопляться!

— Му-у, — замичав терапевт.

— Ми не... — плямкнув патологоанатом.

— На тачанку, сучих виродків!! — гаркнув режисер. — Камера!

Збоку уперіщили коней батогом, ті перелякано рвонули з місця. Наркозенка приплющило до «Максима», патологоанатом упав на зв'язаного терапевта. Засвистів вітер.

— Віжки тримай! — першим оговтався гінеколог. Тачанка неймовірно підстрибувала на вибоїнах, його жбурляло від борту до борту. Проте руки ніби прикипіли до гашетки. Неугавно гриміли постріли.

Очманіло шарячи навкруги руками, патологоанатом топтався коліньми по терапевтові. Нащупавши одну віжку, щосили потіг на себе. Тачанку поставило на два колеса.

— Куди правиш! Там же річка...

Кляп випав із терапевтового рота.

— Розв'яжіть, — попрохав неслухняним язиком.

— Петро! — крикнув гінеколог, — Зупини!..

Патологоанатом натяг правила, але схарапудла трійка, вивернувши морди, лише захрапіла. Попереду показався міст до райцентру.