Школа

Будівництво нової школи відкладалося щороку. Як більмо в оці, подумав Хитрич, прямуючи шкільним подвір'ям. Перерва. Гомінке підростаюче покоління заполонило весь простір. Біля майстерні, старезної похиленої будівлі, старшокласники грали у футбол, Хитрич затримався біля воріт, став спостерігати за боротьбою. Колись і він ось так ганяв шкіряну кулю. Ох, коли це було... Біля входу в учбовий корпус привіталася групка десятикласниць, Хитрич люб'язно відповів, ковзнув поглядом по дівочих станах. Пролунав дзвінок.

У коридорі Хитрича замалим не збили, добре, встиг притиснутися спиною до стіни. Приміщення наповнилося вібруючим гулом, зі стелі посипався білий порох. Да-а, поглянув догори, на облуплену штукатурку, далі тягнути нікуди. «А що я можу? — почав шукати виправдання. — Чи я цар-бог... Хоча б і мав якісь кошти, чи вистачило б залатати всі діри?».

— Зрозумійте мене, Василино Петрівно, — прямо з порогу почав Хитрич. — Чи я не хочу, щоб ви працювали в людських умовах!

— Розумію, — мовила директорка. — Тому й запросила сюди, а не обмежилася офіційною розмовою.

— Будинкоуправління вимагає — каналізація напіврозвалена, капремонти відстрочуються. Шляховики вимагають, дороги в калабатинах, комунальна служба своє. Автопарк... Директор дендропарку і той...

— Парк може зачекати.

— Отак усі говорять.

— Повинні ж існувати пріоритети, в нас же планова економіка.

Хитрич глянув у очі директору — чи не глузує, — пересвідчився:

— Ви серйозно?

Василина Петрівна не відповіла, звернулася до молодої вчительки, що сиділа за одним із столів:

— Галинко, ти не подала б нам кави? Микола Васильович полюбляє каву. Чи не так?

— Не забули?

— Як же, як же... Всі ви навіки закарбувалися в моїй пам'яті, увійшли в моє життя... По суті, ви і є моє життя.

— Мене завжди вражало ваше, Василино Петрівно, уміння прихиляти до себе людей.

— На те я й педагог.

— Ні, ні, тут потрібне щось більше. Тут потрібен талант.

Василина Петрівна уважно придивилася до Хитрича, запитала:

— Колю, як ти зараз поживаєш?

У Хитрича зайшлося серце. Ніби струм пронизав. На спомин одразу живою прийшла мама, коли ось так же ніжно, співчутливо цікавилася прожитим ним днем.

«Це якесь навіювання!», — зглитнув давкий спазм, кашлянув.

— Сідай, Колю, посмакуємо, — запросила Василина Петрівна.

Хитрич слухняно опустився на стілець, знічений, пригладив чуприну.

— Зараз маєш такий вигляд, — усміхнулася, як двадцять років тому, коли приніс ось сюди, в учительську, до дня мого народження квіти від усього класу. Пам'ятаєш?

— Боже! — тільки й мовив, прикривши очі долонею. — Боже...

— Нічого, нічого — не велика біда.

— Як я міг забути?!

— Нічого дивного, в тебе ж стільки клопотів.

Господи, промайнуло в голові, цій жінці неможливо протистояти.

— Вітаю вас, Василино Петрівно!! — підвівся Хитрич. — Щиро вітаю... і вибачаюсь.

— Дякую. А за забудькуватість — покарання. Сьогодні в мене вдома збирається весь колектив, хочу бачити й тебе.

— Буду, — твердо мовив, відчуваючи, як паленіє.

Дружина

Заїхав додому. Дружина відчинила двері, допомогла зняти піджак. В очах читалося хвилювання.

— Усе в нормі, — заспокоїв. — Просто потрібна порада.

Пройшли до світлиці. Хитрич сів у крісло, замислено потер підборіддя. Дружина лишилася стояти.

— У неділю поїдемо до дитбудинку, — чомусь сказав не те, що збирався.

Дружина сіпнулася, якось дивно вхопила ротом повітря, почала осідати.

— Ніно! — стурбувався Хитрич, але дружина вже стояла перед ним на колінах.

— Я завжди знала, що ти чуйна людина, — заплакала. — Я буду молитися на тебе вдень і вночі.

— Ну навіщо... що ти таке говориш! — почав витирати їй сльози. — А хочеш, ми прямо зараз?..

Хитрич і сам не міг зрозуміти, чому так несподівано прийняв це рішення. Десять років слізних умовлянь не могли перемінити його думку, а тут — в одну мить. Він погладив дружину по голові, запримітив світлі волосинки побіля скроні.

Ніна ткнулася мокрим лицем в його коліна, ухватилася за ноги й ще дужче розридалася.

— Все гаразд, все гаразд, — підняв її з долівки. — Ходімо, вмиємося, моя плаксо.

«Дитячий світ» мав пристойний вигляд. Хоч цим можна похвалитися, подумки зазначив Хитрич, заходячи з дружиною до магазину. Продавець пізнала його одразу, поправила на собі синюватий халат, прослідкувала очима.

Пройшли вподовж виставлених іграшок, майже не зупиняючись.

— Навіть не знаю, що й взяти.

— Так, вибір нікудишній, — погодилася Ніна.

— Може, оцього слона... чи зайця?

— Є плюшеві ведмеді, — підійшла продавець. — Кращого не знайдете.

Хитрич вдячно кивнув. Продавець пішла до підсобки.

— Ніно, — звернувся Хитрич до дружини, коли посідали у «Волгу». — У тебе нема бажання влаштуватися на роботу? Чого сидіти в чотирьох стінах, ніби в ув'язненні. А так веселіше буде, ну і... Думаю, в райком тебе не візьму — не хочу зайвих пересудів, а от у дитсадок можна. Там якраз місце звільнилося.

Ніна не йняла віри. Чи одноразово протягом п'ятнадцяти років поривалася змінити усталений спосіб життя?! Як вона заздрила отим жінкам, що мали дітей, що кожного дня з головою поринали в сімейні турботи... Хіба ж боялася труднощів?! Ні, це не в її характері, просто їй було зрозумілим: дружина партійного працівника має дотримуватись певних, бозна ким установлених правил. Хай їм грець!..

— Колю, що з тобою? — запитала в чоловіка.

Хитрич поглянув на її зблідлі губи, і серце стиснулося від жалю:

— Я не хочу, щоб моя дружина була просто дружиною першого секретаря, я бажаю, щоб моя дружина була особистістю.

Шофер кинув через дзеркало в його бік погляд. Ніна відшукала його руку і вдячно стиснула.

До дитячого будинку дісталися за годину. Водій, неначе читаючи думки начальства, не став заїжджати на територію.

— Остаповичу, підеш із нами? — запитав Хитрич.

Той, не звиклий до такої уваги з боку керівництва, невизначено знизав плечима.

Зайшли до воріт. Власне, ніяких воріт і не було, так собі, два стовпці з напівобірваними завісами, на яких теліпалося пару трухлих дощок. Повернули висипаною гравієм алеєю.

— Ніно, я раніше не бачив у тебе цього плаття.

— Бо я його ніколи не одягала.

— Воно ж гарне! — здивувався Хитрич. — І до лиця тобі.

— Правда? — зарум'янилася Ніна, посміхаючись. — Мені здається, я вже до кінця днів своїх його не зніму.

«Треба приділяти їй більше уваги, подумав Хитрич, а то якось не справедливо виходить: з іншими годинами спілкуєшся, а з власною дружиною бачишся хіба що перед сном».

Дитбудинок

За деревами показалася невелика двоповерхова споруда. Хитрич тут був всього раз, коли два роки тому, отримавши призначення, об'їжджав свої «володіння». Він мав непогану зорову пам'ять, тож не вимагалося багато зусиль, щоб згадати все внутрішнє планування. Он унизу справа їдальня, по ліву руку — учбовий клас. Верхній поверх зайнятий спальнями. Ґанок до сих пір не відремонтовано — неподобство! Хитрич переступив діру в підлозі, підтримав за лікоть дружину. Та вражено оглянула прогнилі дошки, лице її нічого, крім нерозуміння, не відобразило. Ще одна діра, яку кров із носа треба латати, відзначив Хитрич, беручись за ручку дверей.

Менше всього тут чекали на нього. Звідкись доносилися приглушені голоси, важко було визначити, чи то в підвалі розмовляли, чи десь на задвірках. Можливо, голуби буркотіли на горищі. Хитрич заглянув до класу — пусто. Пройшли сірим коридором. Остапович перевірив їдальню — те ж саме. Піднялися східцями, до спалень. Якраз попали на тиху годину — всі діти знаходилися в ліжках. Ніна помітно хвилювалася, Хитрич же не міг нічим зарадити: він і сам мало розумів, як належить чинити в подібних випадках. Не вибирати ж наче іграшку в магазині, подумалося. Може, вирішиться все само собою... Якось воно буде... повинно якось бути. Ніна, вона — жінка, хай візьме все на себе. Подивиться, придивиться... серце відчує, підкаже.

Розташувалися біля столу чергової, вільний стілець надали жінці. Як і раніше чулися голоси, Хитрича огорнули думи.

Не повезло їм... Це завжди було болючим місцем. А що вдієш?! Не розбігатися ж... Ні, на таке Хитрич був не здатний, він кохав дружину, і кохав міцно. Міцніше не буває... Був лиш один вихід, і вони обоє знали про нього. Знали, та... Цілих п'ятнадцять років! Ціла вічність чекань, сподівань... На що надіялись? Чудес не буває. Пора закінчувати з ілюзіями, час діяти.

Ніхто й не помітив, як до них приєдналася ще одна жива душа. Мале біляве дівча напевне хвилин зо три спостерігало за плюшевим ведмедиком, якого Ніна тримала на колінах. Підійшла нечутно, Хитрич навіть здригнувся. Це було так несподівано, що... Дивно, на кого ж вони тут чекали, кого сподівалися побачити — звіра якогось, чи що? Хитрич розглядував дівчинку — босоноге, заспане, зачучверене, — а та не відривала погляду від іграшки. Нарешті й Ніна повернула голову. У Хитрича перехопило подих. Остапович щось розглядував у вікні.

— У мене такого ніколи не було, — нарешті згинула пуста тиша приміщення.

— Значить, тепер буде, — мовив від вікна Остапович.

Хитрич, здивований втручанням, рвучко перевів погляд на водія. Той кивнув на Ніну, мовляв, що тут може бути неясного. Хитрич мало не скрикнув: дитина мала дивовижну схожість із дружиною. Таке ж волосся кольору дозрілої пшениці, такий же малесенький носик на круглому личкові, такі ж здуті, пухкі губки... Ніна, напевне, не усвідомила повністю всієї ситуації, дивилася невідривно нібито й на дівчинку, та явно погляд і думки її були розсіяні.

— То це мені?! — зраділо дівча, протягуючи білі рученята.

Остапович посміхнувся. Хотів би бачити ту людину, подумав, яка б сказала зараз маленькій «ні». Хитрич мовчав. Ніна механічно простягла назустріч іграшку, і обличчя її почало поволі світліти.

— Ха, який кумедний! — пригорнула до грудей здоровецького ведмедя, поцілувала в червонуватий ніс-кнопку, виглянула з-за лапатого вуха. — А ви хто будете? — запитала з серйозним виразом личка. Подивилася на Ніну, саме від неї чекала на відповідь.

Ніна, здалося, застогнала. Хитрич ухопив пересохлими губами повітря і благально поглянув на Остаповича, мовляв, виручай, коли заварив цю кашу. Остапович не змуснив себе чекати.

— Бачиш, які в мене вуса, — мовив, присідаючи перед дівчинкою. Та кивнула. — Бачиш, куди оцей вус показує? — показав на лівий. Дівча кивнула ствердно. — Там твоя мама.

Дитина подивилася на Ніну, знову на вуса... і на Хитрича.

— А це твій татко, — чітко промовив Остапович.

Назад поверталися о п'ятій. Остапович упевнено крутив кермо, Хитричі сиділи позаді, мовчали. Ніна, тільки-но сівши до машини, як заплющила очі, так досі не відкривала, Хитрич раз за разом «прокручував» перебіг подій. Неначе уві сні... Хитрич силився пригадати, що ж саме потрібно для оформлення батьківства, щось там завідуюча дитбудинку пояснювала...

— Не переймайтеся, — порушив мовчанку Остапович, — усе буде добре. У вас же влада вся в руках, так би мовити, всі важелі. Та й хіба ж папір — головне? Ви бачили, як воно дивилося на вас? Та тепер у всьому світі рідніших людей для неї не існує. Ось найголовніше...

— Остаповичу, я повік не забуду.

— А я що? Я відразу вгледів, що іншого дитяти годі й шукати. То доля вас звела в ті хвилини. То сам Всевишній втрутився.

Усе ж таки дива трапляються, подумалося Хитричу, потрібно лише дуже сильно забажати.

Іменини

Хитрич відпустив водія. Ніна одягла вечірню сукню, Хитрич — іншого костюма. Перевалило на сьому вечора.

— Чи не запізно?

— Не думаю. Якраз у розпалі все буде — заспокоїв.

— Що в дарунок візьмемо?

Ніна на мить замислилася, направилася до шафи. Вийняла хутрову жіночу шапку.

— Я її лише раз надягала — перед дзеркалом.

— А не шкода норки — дефіцит же?

— Ні! Їй ні.

Хитрич посміхнувся: такою дружина йому подобалася ще дужче.

— А я піднесу медальйон-годинник, — розкрив маленьку коробочку. — Я на нього в ювелірному відразу око положив. Щоправда, примірявся занадто довго, тобто тобі збирався... а от як вийшло. Так що ти, мила моя, опинилася, так би мовити, в програші.

— Нічого, — засміялася Ніна, — перетерплю.

Не збиралося навіть сутеніти. Стояла тиха погожа днина. Хитричі йшли пішки.

— Колю, можна про щось запитати? — почала здаля.

— Говори, — Хитрич вдихнув свіжого повітря всіма легенями: йому було напрочуд хороше в ці хвилини. — Я уважно слухаю.

— Ти знаєш, — якось натужно, ніби неохоче, почала дружина, — я хочу...

— Знаю! — не дав договорити. — Знову хочеш за братця свого просити?

Ніна опустила повіки.

— Ніно, ну скільки можна ?! — благально запрохав Хитрич. — Скільки можна вихвици його терпіти, він же не мала дитина.

— Ну, такий він...

— Який, Ніно? — повернувся, зупинившись. — Здоровецький дорослий мужик, а дурницями мається. Ну, хай там хахлі крутить із медперсоналом, хабарі бере... І не захищай його, що взяв на закуску! А... Ти хоч у курсі, що цього разу втнув?

— Випили десь... після роботи.

— Випили, — в тон дружині повторив Хитрич. — Півбіди, аби випили... Це ж треба додуматися вкрасти тачанку знімальної групи і галопом по райцентрові!.. Ще й з кулемета строчити... Всю міліцію, анархісти, на ноги підняли. Артисти...

— Колю, — Ніна взяла чоловіка під руку. — Колю, більше ні слова про паразита... Не будемо псувати настрій.

— Ох хитруня! Ох... Ох, доведете ви, з братиком, мене до інфаркту...

Застілля було в розпалі. Хитричів зустріли стримано, не виражаючи надмірних радощів од появи значних персон і не засмучуючись: район добре знав свого керівника, всім була відома його дружелюбність. Потиснулися, даючи можливість мати місце.

— Ніна Дмитрівна сяде біля мене, — Василина Петрівна окинула Ніну теплим поглядом, дістала з серванту чистий посуд.

Хитрич обережно протиснувся вподовж столу — кімната явно замала для такої компанії, — сів на вільний стілець, огледівся. Аніяких змін, відзначив про себе, маючи на увазі інтер'єр та площу. Так, скромності цій людині не позичати... Хитричу зненацька зробилося соромно, він порівняв свої хороми з цим, можна сказати, убогим житлом і ворухнув вилицями. Яка, до біса, скромність, накинувся на себе, чому ми завсіди, як тільки-но забачимо волаючу несправедливість, намагаємося завуалювати явність, відшукати виправдання? Ну добре, першому, як кажуть, сам Бог велів, а іншим?.. Скромність... Щось не сходить на пам'ять, щоб до когось зі свого кола партпрацівників можна було б застосувати це поняття. Чи ця доброриса дарується лише слабким миру цього?.. Скромність... Так, чого доброго, при суцільних злиднях і в ранг святих можна вибитися. Хитрич посміхнувся: чули б основоположники його каламбур.

Перед ним поставили чисту тарілку. Юна особа подала чисті виделку та ніж, Хитрич упізнав у ній молоду вчительку. Сусіда ніяково опустила очі, ніби заздалегідь мала впевненість, що робить щось зайве, навіть непристойне. Ось тобі й черговий прояв тієї ж скромної сором'язливості. Хитрич легеньким кивком подякував і знову ж відзначив виникле почуття провини — так буває, коли незаслужено розпікає начальство. Задзвеніло скло.

Хитрич відпив із бокала шампанського. Він любив цей напій, не те, щоб жити без нього не міг, просто надавав перевагу — не стільки хмілю, скільки смакові. Стану сп'яніння не полюбляв, навіть найлегшого: працездатності це не підвищувало, та й в стимуляторах потреби поки що не було. Хоча... Останнім часом — що тут душею кривити — виникало бажання перехилити чарчину, раз чи два рази в...Та ні, при чому тут залежність? Доводиться хватати лишку — інколи, в колі поважних персон, — не виглядатися ж білою вороною... Скоріше виняток, ніж правило... Виняток... Ми робимо виняток, винятки формують правила, правила...

— ...створені ціною титанічних зусиль, тому радянська педагогіка не тільки випереджає буржуазну, а знаходиться на щабель, на десять щаблів вище...

— Ви на якому е-е... щаблі знаходитеся? — запитав Хитрич у молодої вчительки.

— Це наш історик, — посміхнулася. — Полюбляє тиради.

— У мене чомусь виникла асоціація з курником. Там, знаєте, також щаблі, і те інше. До речі, вас звати, здається, Галя... Галина...

— Федорівна.

— Так що до мого запитання, Галино Федорівно?

— Мені ще зарано визначатися.

— На якім щаблі?.. Вибачте, вихопилося. Менше всього хочеться, вірніше, зовсім не хочеться вас ображати, та чергові віртуози прямо таки доводять до сказу. Одні складають пожежні драбини, другі будують... і всі разом — вавилонську вежу. Скажіть...

— ...тому наші педагоги не лише педагоги, вони більше, ніж...

Хитрич налив собі «Вермут». До біса залежність разом із протилежністю!.. Якщо вже полюбилося проводити дозвілля зі своїм начальством, то тут полонила не просто алкогольна, мізкова залежність.

— Скажіть, шановний, — звернувся до вчителя історії, — точніше, поясніть, у чому відмінність нашої педагогіки?

— Так це ж ясно як вдень! Насамперед комуністичне виховання дисциплінує, загартовує, сталить.

— Ейнштейн, Бор, Едісон... — їх також сталили?

— Миколо Васильовичу, розумію, всі ці люди заслуговують на похвалу, але їхні долі — виняток. Достатньо тільки порівняти учнівські загали: в них — попса, джинси, хіпі, в нас — шеренги, шеренги, шеренги шкільних уніформ.

— Гадаєте, якщо дитині створити інший крій, скажімо, трусів, вона виросте генієм?

«Який маразм!! — Хитрич наповнив бокал. — Нічого не хочуть бачити. Н-і-ч-о-г-о!!! Саме — не бажають, бо не помічати руйнівного безладу просто неможливо. Вибоїна на шляху — обійшли, людина лежить — переступили, діра в огорожі — пролізли, гори сміття — носа затулили. Все...».

— Не фантазувати потрібно, не з наявного матеріалу ліпити потрібну річ, а з відповідного. Під один гребінець стрижемо...

— Миколо Васильовичу, — історик поправив коміра сорочки, — ваші міркування перекликаються з реакційним педоцентризмом.

— Педо.., педе... Я не енциклопедист, але щось подібне чув. Саме воно асоціюється з вашою філософією. — Хитрич налив вина, поглянув на дружину. Звісно, таким вона його не знала. Розсудливим, рішучим, вольовим, — так, але не різким. А от Василину Петрівну не проведеш, споглядає з ледь помітною посмішкою на вустах, знає, він не опуститься до грубощів, не допустить хамства. Безкомпромісність, категоричність не в його натурі, навіть коли вимагає ситуація. — Минулого місяця я відвідав літній піонерський табір. Сосни, ялини, озон... Але вразили саме шеренги. Здалося, потрапив не в оздоровчий комплекс, а на військову базу з підготовки диверсантів. Загони, відділення, муштра.

Хитрич повернувся до Галини Федорівни:

— Ви де мешкаєте?

— Винаймаю квартиру.

— О! З цього треба починати, — обвів присутніх поглядом. — Не мені розказувати за ваш побут, за умови праці. Піклуємося про робітничий клас, про селянство, а за інтелігенцію забули. Слюсар відпрацював, так-сяк, вісім годин, плюхнувся догоричерева та й дрімає, а вчитель після трудових годин... Виховний процес розпочинається не з дзвінка, а з матеріального забезпечення педагога. Скажу вам крамольну річ: вся наша педагогія, зокрема, система виховання, — фікція. Єдине, на що вона здатна, це допомогти учневі протерти в одному місці штани.

«Планова економіка... Буцімто решта світу існує в хаосі. Допланувалися... Неандертальці й ті думали наперед — про запаси, де і в який спосіб їх створити. Розумні люди, а дурників корчимо... Лише на штати глянути... Адміністрації більше, ніж безпосередніх виробників. Старші інженери, молодші інженери, головні механіки, менші... Конторських у радгоспі налічується за двісті душ. На що здатна така орава?! Хіба що — добре жерти». Замислившись, Хитрич спіткнувся, ухопився за лікоть дружини. Обійшли кілька ковдобин. «Танкодром... Це ж треба, котка в районі немає, калябина на калябині, ніби після бомбометання. Кошти... Амортизаційні фонди зношені — ледь животіє на дореволюційному устаткуванні виробництво. А будівлі, споруди... Кошти... Десь крутяться... На місця ж для проформи, що з носа капне. Чи так вічно буде?..»

На підході до помешкання мовив уголос:

— Завтра підпишу кошторис на нову школу. Проектна документація готова, з архітектурним погоджено... А там хоч на ешафот.

— А?.. — Ніна показала пальцем доверху.

— Набридло манівцями ходити.

— Погодити б.

— Із ким?!

— Відповідальність... Важливі рішення...

Хитрич зупинився.

— Хочеш сказати, на тверезу голову? У древньому Вавилоні державні мужі планували лише в стані сп'яніння. Бо п'яна людина — відверта людина. Дурна, але прямолінійна.

— Але ж ти не державний муж.

— Отакої! Хто ж я?.. Чи мужі тільки на Олімпі? А ми тут, унизу, шурупи...

Хитрич відімкнув двері, затримався в задумі.

— Ти ось що — заходь, а я заверну в одне місце.

— Зайду до відділку. Одна нога там, друга тут.

— Колю!

— Я сказав!..

Черговий пізнав одразу. Надів головний убір, вийшов до коридору.

— Без офіціозності. — Спинив сержанта, коли той намірився було козиряти. — Я тут не в службових справах. Із старших хто є?

— Позвати?

Пройшли до кабінету слідчого. Той порпався в паперах.

— Миколо Васильовичу, справу ще не заводили. Навіть не знаю, що й робити... Ви ж розумієте...

— Іще б не розуміти... Комедіанти!.. До речі, побачити б їх.

Із камери духну́ло затхлим. У кутку стояла параша — пластмасовий бачок із кришкою. На дерев'яних нарах почивало троє арештантів.

— Підйом, циркачі!

Першим відкрив ціле око шурин, дурнувато посміхнувся, звівся. Чи члени заніміли, чи недавня пиятика далася взнаки, але ноги підігнулися, змусивши набути початкового положення. Застогнав, ухватившись за голову.

— Ти тут клоунаду не влаштовуй, бо підеш прямо зараз тротуари підмітати. Буди своїх горе-колег.

— Капітане, можна послугу... Ні, ні, долю цих забулдиг твоєму начальству вирішувати, я про інше... Відійдемо.

Підійшли до вікна, Хитрич потер лоба.

— Навіть не знаю... тут така делікатна штука...

— Та ви кажіть, як є.

— Словом, треба їм по каплі, бо ще е-е... не дотягнуть до ранку. Може, кого послати... чи я...

Капітан на мить розгубливо піджав нижню губу, мабуть, вперше чув такі прохання на робочому місці та ще й від верхів.

— На тижні конфіскували самогонку, так що нема потреби... Чи ви самограй не того, —- хлопнув по кадикові капітан. — Чи взагалі...

— П'ю все, що горить, — повторив Хитрич десь почуту фразу.

Літня глуха ніч. Немає ліпшої ліпоти. Поодинокі прохожі поспішають проминути темінь між вуличними ліхтарями, стишують ходу, почувши веселе горлопанення, спів та сміх. Веселощі... А що — вільна людина має повне право проводити дозвілля, як того забажає і де забажає. Навіть пізньої ночі.

Обрій посвітлів — наближалася світла днина.