«Навкруги, в людському середовищі, існує безліч оригінальних персонажів. Треба тільки уважно придивитися.»

Хлопацюри

Я по-звірячому відригнув і перший рішуче ступив на проїзну частину дороги. Заревіли клаксони. Водій ближнього авто покрутив біля скроні пальцем, мовляв, куди преш під колеса, придурок, погрозив кулаком. Я громовито відригнув у відповідь, харконув прямо на бампер.

Ми перейшли на протилежний бік, до автобусної зупинки. Ми, це я і Ванько Дундик. Він не вмів так хвацько відригувати, тому я часто звав його Дундуком. Він не ображався (мабуть, я таки мав рацію). Зупинка кишіла народом. Я знову ригонув.

Я полюбляв, коли на мене звертали увагу. Я вважався крутим хлопцем, і цей імідж вимагав постійного живлення (а де ще, як не на людях, я міг показати свою марку). Ванько був розмазнею, я — рішучим хлопаком. Отож я завсіди, подібно Шархану з «Мауглі», був перший, а він — постійно волочився хвостиком слідом.

Ми трохи загаялися й опинилися позаду всіх. Це зачепило самолюбство, я рикнув подібно тигрові в джунглях. Не встигли вушні мембрани заспокоїтись, як я вже протаранив юрбу до самих дверей. Ванько шакалом шмигонув розчищеним проходом до салону.

Із наукової точки зору, це ненормальщина, навіть ідіотизм, проте мені байдуже: я отримую насолоду. Відрижка, як психологічний фактор, грає неабияку роль. Спробуйте утнути якогось коника і побачите, як навколишні почнуть поводитися з вами обережніше. Звичайно, можна біцепси накачати, щоб побоювалися, можна фізію як у психа скорчити, мовляв, ліпше обходь стороною, однак то все не те: ці трюки настільки проїлися, що на них не звертають уваги. Інша річ — одрижка. Це так несподівано, так незвично, це так не за правилами, це… Це так ненормально, що мізки неспроможні перетравити! Навіщо це мені? Ну-у… Ми мешкаємо в джунгалях, тож кожен дбає за свою безпеку по-своєму.

Звідкись війнуло винним духом. Я озирнувся, побачив Васька Шкребтія. Він сидів біля вікна із зляканим виразом обличчя, поряд — Льонько. Я протиснувся ближче.

— Салют, брати! — хотів було відригнути, але стримався.

— О! — тільки й мовив Васько — таким тоном, ніби узрів інопланетянина. — О!

— Як діли? — Мені було начхати, як їхні справи, та пристойність вимагала.

— О! — знову видав Шкребтій, і я запідозрив, може кинутись обійматися.

— Чого окаєш, неначе пришелепок? — Я видав такий одригон, що аж скло в автобусі задрижало. — Льоха, де це він так наквасився?

Льоха заговорив і за хвилину, не дивлячись на заплітання язика, виклав усе детально.

Подруги

Макса галопом пірнула до під’їзду сімейного гуртожитку, навскач кинулася на другий поверх, де мешкала подруга. Повністю не проснувшись, Махрова морочилася із защіпкою. Нарешті здогадалася зняти ланцюжок.

— Та скоріше ти!!.. — вибухнула Макса і зацідила чобітком по фільонках — якраз у той момент, коли двері відчинялися.

Махрова зойкнула, хватаючись за коліно. Тупа біль прогнала залишки сну.

— Щоб ти здохла!! — накинулася на гостю. — Якого дідька приперлася такої рані?!

Макса реготнула, дивлячись на скривлену фізіономію подружки, ввалилася до кімнати.

— Рань, рань… Яка рань? — зачала ритися в кишенях. — Ліпше дай щось запалити.

Ольга вже оговталася, масажувала забиту колінну чашечку.

— Он бички одні, — кивнула на підлогу, де побіля ліжка валялися недопалки.

Макса відірвала шмат газети, заходилася потрошити тютюн.

— Є клієнт, — припалила самокрутку, жадібно затяглася димом. — Треба обробити.

— Я не у формі. — Ольга згадала вчорашню пиятику, мрійливо посміхнулася.

Макса ефектно збила мізинцем попіл, закинула ногу на ногу. На ній були лаковані чобітки-панчохи (що давно вийшли з моди), тому мала схожість із Симоном Петлюрою, який полюбляв черевики з пристібними халявами. Махрова не могла відірвати погляду від екзотичного витвору минулої епохи.

— Чого вилупилася?! — Макса змінила позу, смачно сплюнула донизу.

— Де ти відкопала це барахло? — не могла приховати здивування. — Ти, бува, не була членом Центральної Ради?

— Аніж розумувати, збиралася б.

Махрова хотіла було знову послатися на незадовільний стан та побачила, як Макса дістала з пазухи повний флакон потрійного одеколону.

— Шарахнемо зараз, і як рукою зніме.

Випили. Ольга хутко зібралася. «Вовка ноги годують», — мовила Макса напутнє слово, і подруги подалися на промисел.

Напланування

Дорогою Макса докладно змальовувала обстановку. Супутниця, не перебиваючи, вислуховувала, переконуючись дедалі сильніше в успішності задумки.

— У них зарплата сьогодні, — метикувала Макса. — Доки грошей валом, вони не будуть по задвірках блукать.

— Прочешим усі забігайлівки, — видала пропозицію Ольга.

— Ні. Лише час згаємо, — Макса стишила ходу. — Згадала!.. Здається, Шкребтійка сьогодні на зміні. Точно! Вони — у Василя.

Махрова погодилася.

— Що їм скажемо? Вони прогонять нас, та і все.

— А ми хитро зробимо, — Макса повертіла зібганою троячкою. — Завалимо до них зі своїм питвом, а там… Ми їх розкрутимо!..

Рекогносцировка

Я вкотре ригонув, журно хитаючи головою. Оповідь не викликала емоцій, проте якось потрібно було реагувати (а то ще, чого доброго, ці горе-пиятики подумають, ніби я черствий та бездушний). Мій імідж вимагав бути людиною дружньою, співчутливою, здатною перейматися чужими переживаннями. Головне не те, що в середині, головне, — що назовні. Людям до лампочки внутрішній стан, їм подавай форму.

— Так ти говориш, поцупили пляшку горілки та ще й хустку на прощання прихопили? — Я хмикнув, дивуючись такому нахабству. Відомо, Макса хапка на руку, але турбували не персоналії, обурював сам факт. Я презирав крадійство, вважав за ганьбу якшатися з брудною публікою. Звісно, час від часу доводиться стикатися з подібним товариством, адже в наш бурхливий вік навряд чи віднайдеться хтось, хто пройшов би мимо речі, що не правильно і не там лежить. Тож хоч-не-хоч, доводиться спілкуватися з негативним елементом сучасності. А інакше що — одинако́м вити?

— І куди ж вони подалися?

Шкребтій лише округлив баньки та страждальницьки зігнув брови. Зрозуміло, слова з нього не витягти, навіть під тортурами. Льоха сяк-так іще плів язиком.

— Вона його з’їсть, — промимрив, змахуючи зі щоки набіглу сльозину. — З’їсть… живцем.

— То з вами і третій був?! — не зрозумів я. — Вони і його захватили?

— Василева незабаром із роботи прийде, а…

А хустки немає. Уявилося, який тарарам здійме Лізка: ясна річ, вирішить, цінна річ пропита. Я відригнув. Вийшло не досить круто. От бісова Макса! Я підупав духом, — це все через неї! Не люблю, коли на душі паскудно. Начувайся, падлюко, розірву на куски!..

Шкребтій утворив цілу тираду:

— Допоможи, бо вона мене з’їсть.

Мені було нахаркати, як його будуть їсти і чи будуть їсти взагалі, мене охопив мисливський азарт та почав бити кишково-шлунковий озноб дикого звіра, що наперед смакує здобич.

— Мені потрібно…

— Ми в боргу не залишимось, — випередив Васько і видав щось схоже на відрижку — не то схлип, не то писк.

Телепень!.. Я за натурою боєць — мені не потрібна винагорода. Я вже винагороджений тим, що з’явилася нагода проявитися в екстремальній ситуації. Вперед!..

— Виходимо в центрі, — брав важелі управління в свої руки. — «Заправляємося»… і на пошуки.

Заправочний заклад

Горілчаний двигтів. Синька заполонила весь вільний простір. Тхнуло перегаром, тютюном та потом. Ця їдка суміш подразнювала слизову оболонку носа, провокуючи чхачку. Васьків погляд заклинило на різномаїтті виставленого на стелажах питва, Льоха в розпачі крутив головою, видно, остаточно втрачаючи надію достоятися в черзі. Придурки! Хіба з такими пришелепками до комунізму дійдеш?!.. Микитлива людина ніколи собі не дозволить маятися — розумний на гору не піде, розумний гору обійде. Піднявши руку вище голови, я так дико ригонув, що обличчя присутніх враз повернулися в мій бік. Від несподіванки продавець випустила з рук гроші.

Я розправив плечі і без ексцесів дістався прилавку. Увесь час тримав руку вгорі, виробляючи кренделя кистю та пальцями. Моя громова відрижка оглушила відвідувачів, відволікла від синюшних дум, а дивне маніпулювання кінцівкою спантеличило і не дало змізкувати бодай на мить. Мій розрахунок справдився: затарині, ми вийшли на вулицю, а в горілчаному все ще стояла тиша.

— Ти геній!! — пафосно констатував Льоха.

Шкребтій зворушено закліпав повіками, теж хотів виразити захоплення, та вичавив лише кволе «г…ній». Про всяк випадок довелося збільшити дистанцію, бо здалося, ніби він вирішив будь-що замкнути мене в обійми.

Трохи філософії

Людей з позитивними рисами характеру не існує. Їх просто не може бути. Такі епітети, як чемний, правдивий, щирий, благородний, і так далі, — то всього-на-всього мовні непорозуміння. Можуть бути менш чи більш підступні, трішки або ж зовсім безпардонні, злегенька або ж немислимо брехливі, і так далі, і тому подібне. Так уже влаштована психіка, що просто неможливо відповісти, скажімо, на грубість лагідністю — на пакість реагують відповідно, так би мовити, адекватно. На жаль, навкруги окрім добра, існує й така річ, як зло, тож важко — ох як важко! — полюбити ворогів своїх…

Хтозна, можливо в сонмищі недругів виросла Валька Максимова, що такою непутящою стала. А інакше, де могла нахвататись отого неподобства, що так і перло, так і перло з неї?.. Ох, не приведи Господи стрітися на її шляху…

Та що це мене поперло десь світ за очі! То у філософію вдаряюся, то починаю розпатякувати на соціальні теми. Ліпше буду оповідати як воно є, без прикрас та слововивертів.

Валька Максимова, а по-простому Макса, — шльондра неймовірного пошибу. Вона не те, що шльондра, вона шльондра закінчена. Це стовідсоткова правда, бо сам неодноразово пересвідчувався. Та зараз не про це. Слід відступити від основної оповідної лінії та розповісти поверхнево про себе.

Тої пори, коли мав місце е-е… безпосередній контакт із Максою, я працював на заводі (нині ніде не працюю, з причин від мене незалежних). Завдяки патологічному потягу до філософствування, моя персона завсіди викликала повагу. У певних колах я вважався професором, багато хто звертався за порадою, прохав про допомогу, та головне, чим привертав, була пристрасть до справедливості. Не терплю, прямо-таки не зношу неподобства! Хто не хоче жити по правді, нехай начувається, — мій основний життєвий принцип. Тут я незламно-непримиримий: якщо хто поре бік, так би мовити, творе несправедливість, тут же застосовується сила. Фізичного розвитку не позичати. Багато кому знайомий мій хук лівою. А мій аперкот!.. Мене поважали… Так, поважали… Боялися, тому й поважали. Інакше і бути не могло.

Суспільство поділяється на класи. Це відомо. Це стало всім нам відомо ще в сімнадцятому, коли шарахнула «Аврора». Проте мені наблювати на всілякі там верстви та прошарки, живу, як хочу, і житиму. І начхати на престиж, на переваги. У мене не виникає пригніченості, що колгоспно-пролетарської крові, і не ставлюся з презирством до представників інших, навіть нижчих класів. Візьмемо приміром Максу. Чому це маю обходити-обминати її, жахатися, як чорт ладану? Ну знаходиться на останньому щаблі соціальної драбини, і що з того? Хіба там люди не живуть?

Живуть, іще як живуть!.. Хоча й просто живуть.

Макса

Макса стояла з якимось фраєром навпроти будинку побуту. Чобітки-петлюрівки не могли не запасти в око, а втім, Шкребтій навряд чи міг щось розгледіти далі свого рябого носа — довелося зорієнтувати. Довго не міг сфокусувати погляд у потрібній точці — то витріщав зіньки, то хмурив брови, — зрештою, пробелькотів нечленороздільне. На жаль, я мав поверхневі уявлення про есперанто, все ж деякі словосполучення були знайомі, особливо з побутової термінології простолюду. Сволочня, курвота, б…та, — ці звукові набори входили і в мій лексикон, а от зі словом «пришмандовка» стикався вперше. Або ж це якась філософська категорія, або просто — незнайома абревіатура.

— Ну, бляха-муха! — Шкребтій вишкірив зуби, хитнувся. — Ро-озір-рву-у…

Льоху також пронизала образа, мимоволі стиснулися кулаки. Я був спокійний: в такому стані їх вистачить хіба що ширінку розстібнути. Васько майже дістався винуватиці ажіотажу. Макса, розмовляючи зі своїм супутником, стояла до нас спиною.

— Ті што, казьол! — пішла в атаку Валюха, як тільки Васько заїкнувся за хустку. — Я тєбє, пєдєраст, ж…пу разарву за такіє навароти.

Шкребтій спантеличено залупав більмаками. Мені на хвильку здалося, ніби він зачав порпатися в своєму минулому — чи не грішив коли-небудь на грунті гомосексуалізму. Макса брезгливо цвиркнула слиною в його бік, демонстративно відвернулася.

Льоха насупився, наставив лоба, готовий будь-що ринутися на виручку. Довелося притримати. Господи, яких тільки вилупків не плодить земля! Ніжно треба, інтелігентно, а то — ніби бики на кориді.

Я розправив плечі. Хода моя була плавною, неначе крутився в повільному бальному танцеві. Макса не звертала на нас уваги. Я надав лицю добродушного, навіть трішки пришелепкуватого виразу. Рота розтягнув у американській посмішці.

— Олрайт! — мовив, намагаючись увесь час кінчик язика притискувати до піднебіння: ні дати ні взяти —джентльмен.

Макса зміряла мене через плече таким поглядом, наче узріла слимака, який вже одним фактом свого існування спотворює середовище. Стервоза! Я розтягнув губи до максимуму, аж до вух. Подіяло: заглянула до рота і (як пити дати) встигла перерахувати дві золоті коронки.

— Ті кто, фуцин?

Ніколи… Повторюю, ніколи не слід піддаватися на провокації. Для чого існують специфічні, похабні слова чи словосполучення? Та щоб дошкулити! Обзиваючи, тішаться самою нагодою ранити, а якщо ще й відповідна реакція, то чужа біль, чужі страждання приносять неймовірну насолоду. Порівняли зі свинею? Погодьтеся… Погодьтеся і добавте, що не проста свиня, а добряча свиня. Назвали мерзотою? У відповідь: так, мерзота і мерзота цілковита. Кривдника пересмикне, бо об’єкт нападу не тільки відбився завдяки незворушності, а й віддзеркалив увесь бруд у зворотньому напрямку.

— О, який комплімент! — хотів було розширити посмішку та відчув, що клинить щелепу. — Мем, ви не закінчували Кембридж?

— Чйо тута мемуляєш? — забігала оченятами Макса. — Вєнті отсєдова, покудова трамваї ходют.

Завжди… Наголошую, завжди потрібно змушувати недруга торопіти. Збентежений, розгублений, він втрачає ініціативу. Звісно, можна ошелешити, скажімо, зуботичиною, але це крайній захід — коли всі аргументи вичерпані.

— Що вам треба від дами? — вмішався фраєр.

Опа!! Неочікувана підмога — лави неприятеля збільшились. Тільки ось кондиція не відповідна. Може, від вітру хитає?

— Мені відомі чотири дами, і всі вони маститі, — мені стало смішно. — Здається, твоя симпатія і на пікову не потягне.

Я вкотре глянув на петлюрівське взуття і розреготався.

— Ті чєво ржйош? І вобщьє, кто ті такой?

— Лорд Байрон. А ото мій паж, — я показав на Шкребтія і дійсно загиржав, як кінь.

Васька добряче таки хилитнуло наперед. Щоб не впасти, почав шукати рівновагу. Вдарившись об моє плече, зупинився.

— Валюшко, — я намагався бути якомога лагіднішим, — ти зазирни в ці ясні очі. Вони стануть іще добрішими, якщо повернеш цінну річ.

Макса зиркнула на осоловілого Шкребтія, і здалося, на мить замислилась.

— Я не при ділах, — сказала остаточне і нормальною мовою.

Крали, крадуть і будуть красти. Крадуть усі все у всі часи. Одні крадуть вимушено, інші задля наживи, дехто… Мотиви різні. Клептомана можна зрозуміти, навіть пожаліти — ну не може людина, щоб не поцупити! У всіх випадках потерпілий бажає, аби його майно хоча би частково повернулося. Після цього прощення заслужити набагато більше шансів… Але піймати злодія, — то одна справа. Деякі ладні на ешафот зійти, тільки б не розлучитися з річчю, яка стала, як вони вважають, їхньою власністю; деякі з радістю зізналися б та повернули вкрадене, але соромно… Стиди не стиди, хоч кілка на голові теши, все безрезультатно. Гуманний існує лише один спосіб…

— Валюшко, — я все ще залишався ніжним, — ну сцибрила… ненароком, і що з того? Покладемо на місце, і шито-крито. Залагодимо цей ексцес за пляшуньою… Ну!..

Як горохом об стіну. Щож, аргументація безсила, лишається…

Від тупості до нахабства один крок. Недорозвиненість вимагає поблажливості, усвідомлена ж зухвалість має бути покара́нною. Проте, навіть у божевільнях застосовують стусани…

Арма.. Армагеддон… Щось знайоме видав нагора мій пасивний словник. Армагеддон…

Невідворотність долі… Кожному своє…

Я ще ніколи з такою насолодою не пускав у хід свої кулаки.

Справа завершена — справедливість поновлено. Ех, даремно не здобув вищої освіти. Зараз був би, приміром, суддею. Чи — міліціянтом. А що?! М’язи бичачі, кулаки добрячі — ото дав би жару!.. Ех! Багато втрачено, багато… Це ж якого кадра держава втратила!..