Не було, немає і не буде ліпших часів, як за радянської влади. Це я вам гарантую. Хіба що на світ Божий заявиться черговий геній (встановлено наукою, що вони народжуються регулярно, раз у століття) і знову закрутить світом, як циган сонцем. Але то вже буде не в нас, а десь, скажімо, в Мапуту, Мозамбику, бо наш люд уже по саме горло наситився щастям крокувати за ясновидющими проводирями до світлих горизонтів майбутнього.

«Мені тринадцятий минало…», — міг би розпочати свою оповідь із плагіату та якось соромно стало перед пам’яттю класика рідної літератури. Крім того, тоді мені лише десять стукнуло. Ох і роки то були, скажу я вам! Плювати нам було на монізми, томізми та інші «ізми», що передбачали гуртування все-і-вся. У нас було своє кодло…

Зрання і до пізнього вечора ганяли ми шкіряну кулю. Це тепер у звичці бідкатися на спад інтересу до масових оздоровчих видів спорту (мовляв, пропаганда поставлена абияк), на нестачу спорткомплексів та спортінвентарю, тоді ж нам було начхати на переповнені крикливою публікою трибуни, на криті корти, впорядковані поля та дбайливих тренерів. Ми галасали босоніж по стерні, протирали об цільник на сідницях труси під час падінь, збивали до крові щиколотки. У нас не було тренерів, ні масажистів, ні лікарів. За наставників нам правили старші хлопці, масажували нас вдома матері віниками, а травми проходили самі по собі. Ох і пора ж то була!..

Не знаю чому, але мені закортіло до піонерського табору (мабуть, уже тоді десь ненароком хлебнув марксистсько-ленінського дурману про колективний спосіб життя). Можливо, мене звів із пуття переконливий заклик влади до оздоровлення дітей та юнацтва. Де вже мені було знати, що кожного року, влітку, партійні бонзи постійно влаштовували заходи по гуртуванню комуністичної надії всього людства. Школярів концентрували в одному місці та піддавали матеріалістично-діалектичному зомбуванню. Так відпрацьовувалася на практиці ленінська концепція про спільний рух до світлого майбутнього.

— Щоб ти сказився! — з відчаю застогнала мати, хватаючись за віник. — Батьку, йди хоч ти зарадь чимось, бо я не знесу такої наруги! То тиждень опісля прийому до піонерії не можна було здерти галстук із шиї — ледве не зашморгнувся сонний, а це вже третій місяць талдичить про піонерський табір. Чи мені клопотів бракує?!

Материне причитання ще довго пронизувало купу хмизу, де мною було влаштовано кубло-схов, яке одночасно правило за кабіну міжпланетного корабля. Я, надувши губи, натужно бурчав — імітував роботу реактивних двигунів. Таким чином тамувалась образа за байдужне ставлення до мого бажання бути схожим на Павлика Морозова, що заправторив на край географії свого вітчима за контрреволюцію. Не знаю, чи зміг би я тоді, якби довелося, «здати» до органів свого батька, а от сусіда, який щодня виганяв мене зі свого саду, був ладен (це я точно пам’ятаю) піддати найжорстокішим тортурам інквізиції.

— Йди сюди, луципере, — гукнув батько до хати.

Мати, полишивши рогачі, жалісливо, ніби на душевнохворого, дивилася на мою подряпану фізіономію.

— Хочеш до табору? — вивчаючи моє подерте вбрання, запитав батько. — А ти знаєш, що воно таке?

Я зневажливо хмикнув, мовляв, кому ж іще краще знати про табори, як не піонерові.

— Там молока немає, — ущипнув батько, натякаючи на мою патологічну пристрасть до цього продукту.

— Юні ленінці гордо зносять усі труднощі! — патетично відказав я, копилячи носа.

Мати, неначе вислухавши діагноз про невиліковну хворобу, зітхнула, витерла краєм хустини очі.

— Ну добре, — погодився батько. — Буде тобі табір.

На початку липня батько налагодив мотоцикл. Мати мала такий вигляд неначе проводжала когось із рідних на війну. Мене витягли з кабіни «зорельоту», де я зубрив настільну книгу всіх юних орлят «Тимур і його команда».

— Сідай та сиди крячкою! — показуючи на сидіння, наказав батько.

Умовляти мене потреби не було — вмить осідлав залізного коня, уявляючи себе рядовим бійцем Першої кінної, що мчить із шаблюкою на ворогів усіх обездолених.

До Виграєва ліс впритул підступає з трьох сторін, втім враження таке, ніби він знаходиться в самій хащі. Село велике, школа двоповерхова. Будівля старезна, дореволюційна — колишній панський маєток, але міцна, красива, покладена з червоної цегли. Лицевий фронтон милується просторим майданчиком, із заштрикнутим у центрі височенним флагштоком, задню частину шкрябають лапами-кигтями вітисті голубі ялини, з боків притулилися господарські прибудови — котельня, топливний склад. Чомусь тільки одна сторона території огороджена триметровим парканом, обплутаним наверху іржавим колючим дротом. Зварена зі сталевих швелерів заїздна арка може пропустити зерновий комбайн, але обрамляючий її надпис попереджає, що даний заклад не що інше, як «Піонерський табір для робітничо-селянського юнацтва».

— Тату, а де ж іще одна верства?

— Яка верста — ми вже приїхали.

— Там не дописана інтелігенція.

Батько глянув догори, поворушив губами, читаючи. Скривився. Поставив мотоцикл на підніжку.

— Помовч, дурню, бо відвезу до справжнього табору. Там зустрінешся зі всіма прошарками.

Пройшли висипаним гравієм до парадного входу, піднялися на другий поверх. Назустріч йшла доросла жінка в піонерській формі. Зупинилася.

— Когось шукаєте?

— Та ось хочу прилаштувати свого…

— Прямо коридором.

— Та це ж… — я захоплено дивився на жінку. — Ти знаєш, хто це?!

— Наглядачка.

— Тату!!.. — я не на жарт образився. — Та це ж піонервожата!!!

Батько подивився вслід, і чомусь на ноги (це вже потім втямив я, що ноги жінки, це її лице), облизався:

— Непогано, непогано… — плямкнув і додав: — Непогано водить.

Оформили швидко. Старий поїхав, а я, щасливий, випорснув до галасливої юрми.

Що таке дитинство, кожна собака знає. Та не кожна собака відчуває тугу за ним. Хто ми були і хто ми є? Ким хотіли стати, ким стали і ким станемо. Як би там не було, воно, дитинство, є наріжним каменем. І цю каменюку не здвинути. Матері — і не тільки — називали нас вилупками, не тому, що хотіли образити, скоріше, і самі не розуміли замислу божого. А ми й поготів… Хтозна, можливо в когось при народженні спершу з’явився подив (що це?! де це?! як це?!), можливо, страх (навіщо?! за що?!), в декого взагалі не було ніякої реакції — повна байдужість. І оцей, висмоктаний десь із демонізму мотлох виплеснувся на БІЛИЙ СВІТ. Маємо те, що маємо. АЛЕ… Не дивлячись на всю нашу різноманітність, ми існували. Життя прожити, не поле перейти, але ми цього не знали. Своє поле — футбольне, перетинали сотню разів на день, уперед не дивилися, частіше поглядали назад (може, мати з дубцем?), собі під ноги. Добре нам було…

Не може не привернути уваги кинута в наповнену ванну мочалка — як вона всотує в себе воду, так і ми насичувалися навколишньою природою. Ми не байдужі були до неї — любили, і вона відповідала взаємністю. Полізла комаха — боронь боже наступити! Лізе жук-рогач — погралися, і до нірки його, цвіркун — потримали в долоні і кинули в траву, — ідилія! А що тепер? Ні, ні! Ще раз — ні!! Не потойбічні сили, не інопланетяни занесли нам вірус.

Рано-ранком мама ляпасом із ліжка підриває (похабне слово? Можна сказати «підіймає», але саме це, блотняче, передає всю напругу переживань), як не дивно… Правда, дивно? Як не перестав закінчення цього речення — в дужки, чи поза ними, а розуміння все одно немає. Мами… Ми плачемо, а їх немає… І їй-богу, не хочеться виясняти, хто винний, а хто правий. І що та правота дасть… нам? Ми покалічені… І немає відповідачів, одні тільки постраждалі. Це тепер ми дорослі і можемо дати відповідь на все-і-вся (не вірте нікому і ніколи, що ніхто і ніколи не може і не зможе нічого), а тоді…

Сама найцікавіша гра, це гра в ножика. Це передати неможливо! Берете будь-який ніж, ставите спочатку на великий палець руки, кінчиком жала на пучку, другою рукою, пальцем, натискуєте на колодочку і різко провертаєте — бац! — і є! Ніж заштрикнутий в землю. Десять пальців — десять спроб. Далі йдемо від зап’ястка, лікоть, плече, голова, і так далі — скільки є суглобів та різних там припічків, на яких здатне триматися лезо. Фах! Фах!..Фух!Фух.. — лезо заштрикнуто в землю? Виграш. Ні, тоді тягни зубами забитий в землю кілок.

Прийшовши зі школи, ми швиргали портфель у дальній закуток так, що позаздрив би будь-який дискобол. Наспіх перехопивши зі стола, «хватали» худобу (ні, ніхто не просив, не наказував, усе було заздалегідь батьками запрограмовано), гнали на випас. Там «відтягувалися» за всією програмою.

Першими виганялися дальні двори. Спершу власники (а ми таки були власниками) скоту вигукували сусідських компаньйонів, поволі гуртували худобу, вже потім, за селом, формували в череду.

Менші — до п’ятого класу, вважалися завертайлами. Ну, це така каста, в обов’язки котрої входять наглядацькі функції. Нічого складного нема, просто треба слідити, щоб корови та телята не лізли у шкоду. А вона могла бути значною. Уявіть собі сімсоткілограмового рогатого динозавра, що пре танком до людської городини. На це треба подивитися… Буряк висмикується за гичку, картопля нівечиться ратицями, все це за нормальних умов могло бути з’їденим, так ні, все в жадібній, неконтрольованій злобі розкидається навсебіч. Ось тут на варті вони.

Дуже цінилася портупея, військовий шкіряний ремінь, на якого не те, що можна було начепити тону, трактора за собою тягнути. Зліва, в піхвах, завжди висів ніж, поряд канчук, легка нагайка і добрячий кийок. Усе це були дійові засоби впливу.

Дитячі розваги різноманітні. Ножик, карти… Усе потребує присутності. Та живність не зіває. Окрик не допомагає? Значить, слід легенько пройтися по стегнах нагайкою. Нахабство? Є в запасі вагоміше. Ні, тоді задієний кийок.

Ми вчили… але не знали, що будуть вчити і нас. Коли прийшло розуміння, виникло обурення. І ось тут ми замислилися. І це нас вирізнило з-поміж скоту.

На землі мішанина різних істот, ми — наверху. Швайку свині між ребра навіть не задумуючись, худобі жалом по горлі, — норма, коли ж над нами вершать неподобство, навіть думка не припускається за таку можливість, можливість скотячого поводження.

Звідки, коли все починається — де відправна точка?

«…Привіт!» — «Привіт…» — «Що це в тебе — значок? Ух-ти!!.. Що це за шпали — Павка Корчагін в Боярці? Ну!!.. А в мене осісьо Дзержинський… а оце, в погонах, якийсь…ну, якийсь герой… Може, Гастелло? Та щось не схоже — той же протаранив.., а цей наче на цвинтарі. Слухай, глянь сюди, бачиш?» — « О-о!!.. Ложка. І виделка?!.. Оце так-так… Сім лез — я не можу!!..» — «Та ти ще глянь — штопор, піка, наждак для нігтів…» — «Ну-у-у, це завал!».

По хвилі ми, з Миколкою, стали закадичними друзяками. Ой, як добре!!..

«…Та не так, а ось так. Правильно — притискуй сильніше. Ша-ах! Ну ти хлопацюра!!.. А ото хто?.. Твоя сестра?.. Ну звісно, подобається…».

Хто коли бачив пух — я питаю? Тополиний, той, що позбавлений земного тяжіння. Тої миті я повірив у еволюцію. Ну не могла природа таке не створити! Тисячу, п’ятсот, мільйон… Та надінь на неї в три шари шкур, все одно буде божим створінням!

Як важко притримуватися художньої форми. Так і пре з тебе довбана філософія, так і пре… — така гидотна, логічна, ненормальна, така ненормальна, що судомою зводить члени, і спасу немає.

Аби хто знав наперед, чого варте художнє обрамлення нашого життя, той ніколи б за це не взявся.

Так і не довелося того першого дня пограти в ножика. Загалом-то табірне життя виявилося не легким. Уся піонерія була розміщена на нічліг по класах, з яких зазделегідь повиносили парти. Якось не зручно, навіть дивно спати в таких просторих приміщеннях, та не звикати юним ленінцям… Завтра ще пошвиргаємо ножичка.

— Відбій!!!

По вушних перетинках садонуло, аж піднебіння засвербіло. Надія всього прогресивного людства принишкла, щоправда, десь у дальньому кутку ще чулися веселі голоси.

— Мовчати!!! — прогриміло над головами.

У одвірках стояла велетенського зросту баберя в піонерській формі. У очі одразу впали товсті губи та потрійне підборіддя. Пов’язаний на шию червоний галстук явно був замалий, тож вузол утопився в складках жиру, затягнувши за собою загострені кінці трикутного символа малолітніх орлят.

— Ані звуку!!! Перевернутися всім на правий бік!

Виконання команди не забарилося — розлігся ледь чутний шурхіт простирадл та скрип ліжок. Запала мертвецька тиша.

Наші, з Миколкою, місця поряд, бильцями до глухої стіни.

— Що це було? — запитав я пошепки.

Ані телень!

— Ти там сконав, чи що?

— Та оце ніяк не второпаю, чому на правий.

— Мабуть, щоб на серці не лежати.

— Добре, хоч на ж…і не змушують спати. Ги-ги… Ото б організми звільнилися!

Уткнувшись носами в подушки, ми зайшлися здавленим сміхом.

Хто не пробуджувався під звуки сурми, той не пізнав буття у всій його повноті. Куди там братися фабрично-заводським гудкам чи корабельним ревунам! Не той звук, не та мелодія — нема напруги, нема драматизму.

— Підйом!!! Усім на вихід!

Миколка підхопився, мов ужалений. Заплутавшись у ковдрі, звалився на мене. Круглий годинник на стіні показував шосту. Такої рані вставати ще не доводилося.

— Усі на вихід, усі на вихід!! Хутко! Хутко!

Дякувати Богові, мав хорошу зорову пам’ять — зорієнтувався вмить. У дверях напівсонний переляканий натовп сконцентровувався в щільну масу. Необачних валило на підлогу, приплющувало до одвірків, зрештою, дітворня вивалювалася до загального коридору. В яку сторону бігти, де вихід, — одному Господу відомо.

— Шикуватися в шеренги! Давай, давай!

Широчезне піщане шкільне подвір’я вмістило всіх.

— Права рука вгору, ліва рука вниз! Раз, раз, раз… Права рука, права нога вперед! Ліва нога… Раз-два! Раз-два!

Я глянув на Колька, підморгнув підбадьорливо, мовляв, нічого-нічого, закінчиться зарядка, тоді ми гульнемо на всю котушку.

Після фізичних вправ увесь загал почали шикувати в колону по-одному. Дві шеренги вожатих пропускали нас до умивальника, довжелезного, з квадратним баком наверху. Нічого страшного, навіть корисно вмиватися, я й пірнути готовий був, приміром, у річку чи басейн. Ближче до сосків почав відчуватися дивний запах, наче десь поряд знаходилася ветлікарня. Намочивши руки, зробив вигляд, ніби дана процедура приносить велике задоволення. Не тут то було.

— Хто не умиється добре, буде позбавлений сніданку!! — пролунало застереження.

Ну, попоїсти я любив — на що завгодно піду ради харчів. Бризнувши на лице каламутної рідини, відчув їдкий сморід хлорки. В очах запекло, ніздрі розширило, губи скривило. Колюня почав чхати.

Сніданок паршивий… Добре, встиг вихопити зі спільної миски млинця, а то лишився б голодний повністю. Миколка задовольнився стаканом компоту. Дивився на пустий стіл, наче Ленін на буржуазію.

— Ти щось зрозумів? — запитав.

— У великій сім’ї не лови хавлом мух.

Нас розсортували по загонах, щоб, як пояснили, не нагадували стадо баранів. До кожного прикріпили по дві піонервожаті. І почалося… Боже ! як же то хороше було Тимурові та його команді… А тут — муштра. Праве плече наліво, ліве направо. Рівняння направо, рівняння наліво… Ногу вище, груди вище… Розійдися… Зійдися… За ножика я забув, Микола, здавалося, забув і своє прізвище. Повечоріло…

Другого дня все повторилося. Першим не витримав мій приятель, випав лантухом зі строю на гарячий пісок. Заскиглив.

— Та ти що, Кольок?! — я підхопив його під пахви. — Піднімись, покарають же!

Я пригадав, як батько поров мене ремінякою по ніжних місцях, і мурахи побігли по спині. Треба було спасати друзяку.

Молоді ялини опускали нижні гілки аж до землі, утворюючи під собою щось схоже на курінь. Вибившись із сил, усе ж таки вдалося затягти туди майже зомлілого Миколку. Повна «відключка» — бідолаха! Нічого, час є, — відійде. До біса ці загони! Разом з таборами та їхніми оздоровчими заходами.

— О! Оклигав? Слухай уважно, — я вмостився зручніше на тирсі. — Ти як хочеш, а я даю драла.

— Куди?! Та до мого села тридцять кеме. Кругом ліс — в яку сторону йти?

— Ну ти даєш!.. Ти за Котовського читав? Він аж з самої тайги втік.

Глянувши на свого нового знайомого, зрозумів, далі сільських городів він не забирався. Зарадити було нічим, вніс іншу пропозицію:

— Снідаємо, і сюди… Обідаємо, і сюди… Нашої відсутності і не помітять. Добро?

Мій розрахунок справдився: три дні ми насолоджувалися волею. На четвертий неподалік нашого сховку почулися приглушені голоси. Це насторожило. Довелося скласти ножика, засунути до кишені. Чесно кажучи, надоїла ця гра вже до чортиків, нутро вимагало чогось екстремальнішого. І воно не забарилося.

Виявилося, ми не єдині втікачі від нестерпного табірного режиму. Адміністрація вдарила на сполох, коли візуальне спостереження виявило катастрофічне зменшення піонерської маси. Звечора перерахували — всі, а до полудня загони рідіють, неначе після кровопролитної військової операції. Одні дівчатка вивчають армійську примудрість. Із найбільш активних та морально стійких був сформований пошуковий загін для прочісування округи. Втікачів витягували з кущів, із-під ялин, ганялися за ними навколо стовбурів. На руки чіплялися по двоє, троє, хто чинив опір, волочили волоком.

— Що будемо робити? — запитав я Миколу та ще двох, котрим, як і нам, вдалося вирватися з оточення. — Вважаю, слід… Доки знову начнуть прочос, відпочинемо.

— Мене Петром звати. А це Вітя.

Поручкалися.

— Хтось бачив фільм про Ковпака? — поцікавився Вітьок. — Там партизанів також оточували — німці.

Мені не хотілося бути ні народним месником, ні німцем, навіть перехотілося бути кавалеристом Першої кінної, що пре галопом на поміч пригніченим. Мій друзяка, здається, взагалі нічого не бажав, лежав горілиць, тупо дивлячись перед собою.

Над головами, ніби месершміт, пролетіла ворона, прошмигнула між деревами сойка, заскрекотала сорока. Сонце дісталося зеніту. Запахло небезпекою.

Нас застукали зненацька — про опір годі було й думати. Руки не зв’язували, але так у них учепилися, що про звільнення, а тим паче втечу, навіть на думку не сходило. Миколка, певно, знепритомнів, бо його несли пузом донизу. Кеди, якими він так гордився, позлітали. У Петра розквашене сякало, на мені розідрана сорочка, ще й на штанях — оце умора! — ґудзики повідлітали. Добре, актив змилувався, дозволивши підтримувати одною рукою. Це кінець!.. Та це був лише початок.

Заверещала сурма (до чого ж паскудний інструмент!). Три верески, — значить, загальний збір. Піонертабір вишикувано квадратом.

— Рі-івня-яйсь!!! Стру-у-унко-о!!! Рі-івняння-я на-а прапо-орр!!!

Усіх виловлених дезертирів скупчили в центрі, біля флагштоку.

— Підняти стяг!!!

Їй-богу, з коліщат, що направляли мотузку з червоним полотном, пішов дим. Оце завзяття!

— Під салютом Леніна!! — відрапортував відповідальний за підняття символу комунізму.

Начальниця табору ступила на імпровізовану трибуну, такий собі дощаний настил на піску, підняла руку, закликаючи до уваги. Заговорила різко, вбивчо:

— Піонерія! Ви покликані стати надією старшого покоління, бути йому надійним помічником, і з часом перейняти естафету на шляху до світлого майбутнього. Від вас вимагається дисципліна, віра в старших товаришів та в їх благородну мету. Але ми бачимо, що у ваші стрункі ряди затесалися зрадники. Подивіться, — жінка тицьнула в нашу сторону пальцем. — Ось вони!

Колюня похитнувся, якби не флагшток, за якого вчепився, впав би. Поряд зі мною знаходилися Петро з Вітьком, позаду ще душ тридцять. Усі стовпилися навколо труби з прапором, збилися докупи, неначе приречені на останньому рубежі оборони. Я обдивився соратників, силкуючись пригадати бачені напередодні кадри з відомого кінофільму. Так і є — молодогвардійці! Ось і їх отак збили докупи перед стратою фашисти. От тільки шурфу не вистачає.

—…Які негідники!! Вони ганьблять усіх нас, вони не гідні звання піонера.

Я пригадав третій клас, коли з першого разу не був прийнятий до лав піонерії. Яких же мук тоді зазнав...

—…Їх треба суворо покарати.

Колюня відчепився від труби, чомусь ухватився за мотузку, а в мене чомусь щезла гордість за членство в піонерській організації. Я дав собі обіцянку будь-що вирватися з цього закладу, гордо підняв голову. Тепер хай роблять зі мною, що завгодно…

—…Ми висловим їм наше презирство!

Ганьбили нас години зо дві. Ганьбили всі, кому не лінь, навіть сторож, старезний зашморганий дідуган кивав догідливо бородою в такт промов. Спасла сурма, давши п’ятикратний заклик до вечері. Цього разу її звуки не те, що не були дратуюче бридкими, навпаки розливалися приємною мелодією, ласкали слух. Воістину, будь яке випорожнення при бажанні заароматніє.

«Ви як хочете, хлопці та дівчата, а я киваю п’ятами. Не буду нічого пояснювати, пропонувати, тим паче агітувати. Он ви йдете, мов прибиті, з опущеними головами… ні на що не здатні. Я не здамся: орлята не… Ні, орлята вже здалися! Я не якесь там пташеня, я — орел. І якщо доберуться й до орлів, стану кимось іншим: не таким, як комусь хочеться, — сірим, безликим». Ілюзія? Ілюзія, як форма спротиву.

Наступного дня вирвався в самоволку. Хай здіймають тривогу, більше як півкопи лиха не бувати. Ось дістанусь пошти, а там хоч трава не рости.

— Тобі простий конверт, чи «авіа»?

Я зачав ритися по кишенях.

— Десь були…

— Десь були, десь були, — передражнила поштарка. — Були та загули. Мабуть, утікач? Та не корч таку невинну фізію, наче я не відаю. Мало не щодня ваш брат сюди бігає. Що — припекло? Будеш знать, як від маминої тітьки відриватися. На! — подала конверт. — І чимчикуй. Папір сам знайдеш.

— А можна…

— Можна. — Кинула огризок олівця. — Хімічний. Спеціально поламала для таких от пришелепків, як ти. Дурні! Ох Господи…

Через дорогу вітерець покотив клапоть газети, замурзаної чи то грязюкою, чи, може, хто до вітру ходив на природі. Наплювати! Одірвав білу смужку поля, послинив осердя.

«Караул! Караул!! Чого кричу? А чому й не кричати, коли хочеться не те, що кричати, вити. Приїдьте, заберіть, бо вже на останньому подиху. Буду пасти корову і вдень і вночі, цілодобово. Клянусь!!!»