"Перед тим, як діяти, треба не тільки озирнутися навкруги та поглянути собі під ноги, а й зиркнути догори."

Цеглина

Декілька разів перекрутившись у повітрі, цеглина тьопнула по маківці і посипалася до ніг дрібними шматочками. Товстолобенка на відміну від Ньютона не осінило, він навіть не вигукнув подібно Архімеду «еврика!», постояв трішки, напевне, розмірковуючи про силу земного тяжіння, і звалився, наче підкошений, лицем у будівельний мотлох. Звідкись узялася приблудна собака, довго, не моргаючи, придивлялася до розпластаної людини, ворушила ніздрями. Зрештою, пересвідчившись у відсутності небезпеки, підійшла, підняла ногу.

Пізної ночі прохолода привела Товстолобенка до тями, але ще довго довелося лежати з набитим якоюсь гидотою ротом. Тупа біль розколювала голову на частки, не давала можливості що-небудь второпати. Нарешті вдалося сісти, сплюнути смердючу масу. Захотілося пити і ще чогось незрозумілого. И-и, — вирвалося з горла і перейшло в жалібно-тягуче «у-у-у»…

Увесь залишок ночі телефони міліцейської дільниці розривалися від безперервних дзвінків. Мешканці прилеглих до новобудов поверхівок повідомляли про нелюдські стогони, що доносилися від будмайданчика. Дехто гаряче запевняв, що то вовче виття.

Приїхавши на місце події, оперативна група спільно з дружинниками прочесала вказаний район та до приїзду швидкої виявила винуватця переполоху.

 Медзаклад

«Неприємний випадок, — зробив висновок лікар, нашвидку обстеживши черепну коробку. — Та, гадаю, нічого серйозного: струс, не більше того».

Дружині Товстолобенка пригадався старий анекдот, де на запитання: що з парашутистом, у котрого не відкрився парашут, медики відповіли: — «Були б мізки, був би струс» — «Господи!.. — подумки запричитала, — і так чокнутий, а тут іще ця цеглина… Ідіот! Знайшов час підсовувати безтолкову під тяжкості». Клеопатра Дормідонтівна вдалася до розпачу: аж ніяк не чекала від долі підніжки саме тоді, коли шестеро ротів одне одного менше потребують усе більшого. Ні, без мужика, бодай вкрай зашморганого, не обійтись… Ну, буде ривками ходити… тільки б слухняним лишився.

Клеопатра Дормідонтівна смачно висякалась у цвітасту носову хустинку (коридор заполонило дрочливими звуками), акуратно склала вчетверо, засунула до затиснутої між коліньми господарської сумки. Рипнули двері — з палати виглянула кирпата медсестра. Зморщила кругле обличчя, запросила.

Дормідонтівна надто хвацько перемістила навантаження зі стільця на криві ноги — лікарня наповнилася хрустом суглобів. Бідолаха присіла, замалим не вдарившись колінними чашечками об натертий паркет. У-у, — злетіло з тонких губ.

Молодший лейтенант відірвався від бумаг, стурбовано закрутив головою. Лікар-травматолог поглянув на пацієнта, що почивав горілиць із товстою шапкою бинтів, але той, неначе закусивший вудила кінь, лежав із міцно стиснутими вустами.

У-у, — зачулося знову, вже на порозі.

Клеопатра Дормідонтівна намагалася боком протиснути гладке тіло до палати, та лямка сумки, зачепившись за ручку, не пускала. Жінка спересердя повела широчезним тазом, і друга половина дверей, тарабанячи об матове скло розігнутою защіпкою, відчинилася навстіж.

Це в них напевне ж сімейне, подумав травматолог, маючи на увазі схильність подружжя до завивання.

— Проходьте, будь ласка, шановна, — запросив, ковзнувши поглядом по місткій сумці. — Треба було лишити її в гардеробній.

Травматолог хотів було пояснити, що хворому на перших порах навряд чи знадобиться посилене харчування, та угледівши переміну на обличчі, зрозумів: ця жінка розлучиться зі своєю річчю хіба що з руками.

— Вибачте, що не вірно проінформували про стан вашого чоловіка. Як виявилося, справи набагато гірші.

Клеопатра Дормідонтівна чомусь дивилася на міліціонера.

— Громадянко Товстолобенко, — з напускною діловитістю почав молодший лейтенант. — Потрібно владнати деякі формальності. Підпишіться, ось тут, що це ваш чоловік.

Громадянка глянула поверх бильця на свою половину і тяжко зітхнула: було б добре, аби це був хтось інший.

— Череп цілий, але контузія сильна, — знову заговорив травматолог. — Як тільки вийде з коми, сповістимо.

Дормідонтівна вже не чула, про які там коми та крапки говорив їй лікар, вона дивилася на великий палець ноги, що заскорублим струпом стирчав із-за краю простирадла. «От зараза! — обуренню не було меж. — Скільки гавкала, щоб зрізав отого нігтя… О-о-о, ну постривай, я тобі його з м’ясом вирву! Гад такий… одна ганьба».

Від злості накотилися сльози, щоки сполотніли. Товстолобенко опустила повіки, вхопилася за ліжко. Чоловіки встигли підхопити під руки, вмостили на табуретку. Травматолог щось гаркнув на латині медсестрі, та хутко відломила кінчик ампули. Мазнула ваткою вище ліктя, садонула шприцем.

— Не треба так убиватися, все буде гаразд, — заспокоював лікар жінку, яка від болі пустила очі під лоба. — Ми зробимо все можливе і неможливе, аби тільки ваш чоловік одужав. Ось і сестричка може підтвердити. Правда ж?

Травматолог на мигах став показувати своїй підлеглій, щоб не мовчала, косив очима на двері, мовляв, потрібно скоріше спровадити, бо ще дуба вріже.

Клеопатра Дормідонтівна не чинила опіру. Молодший лейтенант, махнувши рукою, поклав назад, до планшети, папери.

Клеопатра Дормідонтівна

Жінка — основа життя: звідси і вимоги до її поведінки, способу життя та зовнішнього вигляду. Насамперед жінка повинна мати могутню статуру. То не діло, коли ти мілкота: кожен дозволить собі зачепити — накричати, вилаяти, торсонути, — аби взяти верх. Об’єм м’язевої маси ролі не грає. Он мужики здебільшого мають здоровенні ручища, а який толк: ні роботу зробити як слід, ні заступитися в разі потреби — ні на що не здатні. Широка кістка, це зовсім інша річ, а якщо ще й жирку на ній вдосталь, то це вже ого-го яка благодать. Жир ніколи не заважає, як кажуть, жиром каші не зіпсуєш — всі намагаються нагуляти жирку. Он верблюд і той відкладає про всяк випадок. Ну теліпаються складки, ну випинаються із-під вбрання, і що з того?! Хай спричиняються певні незручності, хай… зате вражаюче, привертає увагу. Дебелізм іще нікому тягарем не був. По-перше, на землі міцніше тримаєшся, так би мовити, відчуваєш під ногами ґрунт; по-друге, масивні форми завжди викликають повагу. Теперішня мода нікуди не годиться: глянеш на вулицю, одні дегенерати ходять. Ну, мужики ще чорт із ними (великої втрати не буде, якщо геть виродяться), а от прекрасна стать!.. Боляче дивитися, на що перетворилася прекрасна половина людства. От взяти, приміром, ноги. Усім відомо, вони — головна частина жіночого тіла. Вона, як правило, оголена, тому і привертає увагу в першу чергу. Запитай будь-якого нормального, неодмінно скаже: мужик бабу вивчає знизу вверх. Так чому ж сучасні дамочки довели свої ноги до такого жахливого стану?! Куди ж подівся здоровий глузд, трясця його матері?! Страшно такими соломинами вулицею ступати: ще ненароком зламаються прямо на тротуарі. А вигляд!.. Ні форм, ні вигинів, ані бодай западин (геть дріт-калібровка), одні коліна, ніби горшки, стирчать та ступні-шлапаки, як у примата, теліпаються внизу. Нікуди не годиться… Неподобство, формене неподобство… Зовсім інша справа, коли литки, ніби дві сулії під тобою; коли стегна — колесами, груди — відрами, плечі — метрами. А то дожилися: ні грудниці, ні сідниці, тільки ноги, як шпиці. Гидко…

Клеопатра Дормідонтівна мала круту вдачу — не переварювала церемонності. Людина, а тим паче жінка, повинна бути прямолінійною, як сінешні двері, і простою, як дуля. До дябла різні там виверти та сюсюкання, чорне завжди треба називати чорним, біле — білим. І ні́чого забивати голову всілякими етиками. Понавидумували… Кому, як не жінкам, знати, що в сім’ї, де завівся зелений змій, не до етикетів. Коли щовечора ти зустрічаєш у дверях п’яне рило, куди тільки діваються пристойні слова. А що — хіба можна пройняти п’яндилиг словесами? Ні, це плем’я не піддається на моральні вичити та слізні умовляння — ото прямо зразу по зубах, за чуба, пазурами в очі… Не до дипломатичності, коли на твоїй шиї скаче купа спиногризів. Так угарцюються бісіянські діти за день, так надокучать безперервним хочупісіхочукаки, що світ білий не милий, а тут милий на порозі у всій своїй красі… Звісно, кожна жінка мріє не тільки про ласку, їй і самій хочеться бути ніжною, лагідною, але життя ставе свої вимоги — життя ставить умову: або вік дівувати, і таким чином уникнути дискримінації, або ж стати справжньою жінкою.

Клеопатра Дормідонтівна вважала себе ідеальною дружиною. Половину свою міцно тримала в руках, вважала зайвим у сім’ї все, крім диктату. Різні там умовиверти стосовно подружніх стосунків — дозвільний вимисел, невартий уваги. Ну що з того, що тримає чоловіка під каблуком? Світ порушився, чи що? Зате дітлахи нагодовані, взуті-одягнені… Який сенс делікатнічати?..

У кінці вестибюлю, на самому виході, Дормідонтівна зачепилася сумкою за підвазонник. Здоровенна ваза, хилитнувшись, шкрябонула вінцем штукатурку, з гуркотом покотилася по мармурованій підлозі. Дормідонтівна зупинила її ногою, підвела, поставила на місце. Обломлену рослину торсонула капцем до плінтуса. «Понаставляють глечиків — проходу немає… Хоч би вазон як вазон, а то понасадовлюють очерету…».

Базар

Від лікарні направилася за продуктами. Небо затяглося сірими хмарами, накрапало, настрій бажав бути ліпшим. Панчохи нараз зволожилися, з голови не виходили тривожні сімейні думи. Біля базарних воріт нагнала цибату молодку, що дрібно цокотіла асфальтом височезними каблуками. «А щоб тобі!.. Стягнути оті штанці та по морді, та по морді!.. Хоч би фігура, як фігура, а то ж ну геть вобла засушена. Диви-диви, ще й задком хвицає! Таранька… Сідниці, як два кулаки… Тьху! Боже, що діється, що твориться!.. Доемансипувалися бісові душі. Понап’ялювали чоловічу одіж, попідстригалися під бобриків та й гадають, добилися якихось полегшень. Вибореш, аякже… жди. Хоч чоботи кирзові натягни, нічого не змінеться: мужики як забивали в козла, так і будуть забивати, баба як забивала костилі у шпали, так і буде забивати». Клеопатра Дормідонтівна не помітила, як дівиця зупинилася, пропускаючи робітника з візком, і штурхонула їй животом межи плечі.

— Тіточко, обережніше, бо ще вб’єте! — випустивши з рук шкіряну сумочку, повернула перелякане лице дівка.

Тіточка презирливо зміряла дівулю поглядом, піджала тонкі губи, пішла собі далі, між торгові ряди.

Базар був поглинутий гаміром. Довгі дощаті прилавки від краю до краю прогиналися від ваги накладених у лотки овочів, наповнених соковитими фруктами кошиків, скляного та металевого посуду. Різношерстий люд заклопотано сновигав уподовж виставленого товару, перебігав із ряду в ряд, підшукуючи підходящу ціну. Власники земних дарів поважно спостерігали за метушнею, час од часу задоволено посміхалися. Угодовані голуби безтурботно скльовували під ногами поживу. Дормідонтівна стишила ходу. Сорок п’ять… двадцять… дев’яносто копійок… — лунало звідусіль. Мжичити перестало.

Дормідонтівна вміла торгуватися: життя навчило цінувати кожну копійку. Мізерний сімейний бюджет кого хочеш примусить бути економним, отож хочеш-не-хочеш, подобається чи не подобається, а доводиться бути акулою. А інакше, як вижити серед торбешників?

Закупівельні тактика та стратегія

Торг завжди приносив задоволення. І не тільки тому, що частенько вдавалося зекономити копійку-другу. Наявність суперника, відчуття зневаги і зверхності в разі перемоги, — ось задля чого не жалко було витратити в жарких сутичках та суперечках такі дорогоцінні для заміжньої жінки хвилини. Клеопатра Дормідонтівна виробила свою стратегію і тактику. Суть дій полягала не лише в умовлянні власника продукції поступитися ціною, а й в тому, щоб звести нанівець попит. Та й це ще була не вся хитрість. Спочатку, після візуального спостереження за продавцем на предмет вивчення всіх сторін його характеру, вона, буцімто ненароком привертаючи увагу покупців, кидала недбало декілька незугарних оцінок товарові, мовляв, спаси й уборони від такого непотрібу, і вже потім загороджувала своїм могутнім торсом усі підходи до стійки. «І скільки ж коштують оці ґадзамульки? — показувала пальцем на картоплю, і не дожидаючись відповіді, поверталася до черги: — Ви тільки гляньте, люди добрі, чим нас хочуть нагодувати!» Добрі люди починали невизначено крякати. Можливо, хтось і мав свою точку зору, та заперечень не висловлював. «А оце зморшкувате скільки? — показуючи на моркву, продовжувала втілювати в життя свою тактику. — Це також продається?!» Здебільшого селяни розгублювалися, а Дормідонтівна напористо розвивала ініціативу. То заходила із флангів, то з тилу, то йшла напролом; гидила одразу весь товар, гидила по частках; торкалася людської совісті й гідності, стидила, призиваючи ввесь базар проявляти пильність щодо якості продукту, — аж допоки щоки власника не бралися рум’янцем. Ось тоді наставала найвідповідальніша мить. Зібравши всю волю в кулак, якомога байдужно, неначе роблячи послугу, кидала: — «Ну добре, візьму цієї гидоти». Як правило, після такої психологічної обробки сперечатися за ціну не було потреби. Та бувало по-іншому…

Дормідонтівна завжди наперед програвала ситуації, отож про всякий випадок мала запасні варіанти. Та самим надійним було — затягнути торг на невизначений термін: черга постоїть, постоїть, подивиться, що дискусія може тривати бозна-доки, та й розійдеться. Всяко бувало…

Цього разу Клеопатра Дормідонтівна скупилася напрочуд швидко. Є таки Бог, подумала, хоч у цьому полегшення вийшло. Залишилося купити м’ясо. Якраз зачувся цюкіт. Виглянуло сонце — розпогодилося. Удоволено облизавши губи, повернула на звуки.

— Відбатуй порібря кіл на три, — кинула з ходу, вирішивши в даній ситуації застосувати перевірений невідмовний прийом. — Та не приціляйся, не приціляйся!.. Он там, де м’ясця побільше.

Дядько в засмальцьованому фартуці вправно замахав — хрясь! хрясь! — сокирою, і добрячий шмат відвалився від свинячої туші. Поклав на ваги.

Дормідонтівна зіперлася на стійку. Дядько закліпав, дивлячись на шкалу.

— Будьте добрі, заберіть е-е… груди — ваги заклинило.

Хам, подумки обурилася, вирівнюючи хребет.

— Дванадцять карбованців, добродійко, — назвав ціну дядько і став завертати ребра в газету.

Дормідонтівна, хворобливо зітхнувши, поставила сумку біля вагів, полізла за пазуху. Розв’язала вузлика, дістала гроші. Дядько, глянувши на чесну фізіономію клієнта, поклав до сумки згорток. Клеопатра Дормідонтівна, тицьнувши зібганий червонець, смикнула на себе сумку, рвучко розвернулася, і немов двадцятирічна юначка, легким поступом подалася з базару.

Громадський транспорт

Зупинка була поряд. Вирішила забігти до бакалії поповнити припаси крупи та цукру. Якраз встигла скупитися, коли угледіла через вікно автобус. Встигнути б, занепокоїлась, прикриваючи корпусом переповнену сумку, кинулася на вихід.

Трохи осторонь, біля пивних автоматів, купчився підбряклий люд. Поколупаний асфальт блищав від харчків, із перекинутої урни стікала смердюча зеленувата рідина, шугала мошва. Клеопатра Дормідонтівна, не зважаючи на поспіх, забрала вліво, вклинюючись у натовп. Розлігся брязкіт бокалів.

— Жлуктять, ханурики, зрання!.. Миш’яку б вам наколотити…

Автобус був набитий вщерть. Пасажири висіли на поручнях гронами, сидіння вміщали трьох, чотирьох, дехто сидів у когось на руках. Водій відпустив гальма, машина покотилася бруківкою.

Дормідонтівна ніяк не могла набути зручного положення: звідусіль тиснуло, ніби лещатами, сумка боляче давила в пах, задню частину тіла прищипнуло дверима. Навпроти міського парку хльоснуло гілкою.

— Чи там нема куди пройти?!

— Куди — на голови?!

Нарешті нащупала стегном опертя, повела тулубом — прохід хитнуло.

— Станьте по-щільніше, — почала закипати Дормідонтівна.

— І так нема як дихнути.

— Я тобі, опецьку, зараз прибавлю кисню, — злобно прошипіла, налягаючи на ближніх пасажирів.

Приземкуватого чолов’ягу видавило між сидіння. Двері зачинилися.

— Ану, дайте мати-героїня сяде, — звернулася до літніх дамочок, що сиділи на передніх місцях.

Не очікуючи на згоду, Клеопатра Дормідонтівна почала вмощувати свій зад.

Крайня жіночка встигла підхопитися. Автобус тряхнуло. Яйця не подавити б, стурбувалася багатодітна мати і приплющила ліктем до стінки необачну пасажирку.

Реанімаційна

Товстолобенко почув поряд приглушені голоси, підняв повіки. Нестерпно пекло в грудях, у вухах стугоніло, здалося, ніби він на дні глибокої криниці, а світла кругла пляма перед очима — то кусочок неба. Спробував ворухнутися та вкотре, відзначивши напослідок виниклу довкіл себе метушню, провалився в пітьму.

Був ранок, а по коридорах уже заклопотано снував у білих халатах медперсонал. Невтомне скаволяще дверне хряпання зливалося в монотонну громову канонаду, радісно підстрибували на вищербленій кахельній підлозі медицинські візки, безперервне носіння туди-сюди крапельниць наводило на думку про домінуючу перевагу внутрішньовенного вливання над іншими засобами лікування. Із маніпуляційної доносилися несамовиті зойкання занадто тендітних пацієнтів, що від одного вигляду шприца втрачали свідомість. Травматологічне відділення вирувало, нагадуючи розтривожений напровесні вулик.

Реанімаційна випромінювала моторошну порожнечу, здавалося, ніщо не спроможне вплинути на плин часу та безповоротність долі. Білизна стін загострювала відчуття внутрішньої холоднечі, заґратовані вікна, з пофарбованими в сіре шибками, напевне ж повинні були нагадувати про кінечність буття. Мухи не літали.