Теплий подув вітру різко сколихнув траву і побіг по ній хвилею. У кінці просторого лугу, наштовхнувшись на товстелезні верби, сердито заревів, скуйовдив густі крони і погудів собі далі — наче і не було на його путі перепону. А зірване листя ще довго падало донизу, встеляючи землю срібно-зеленим килимом.

— Будьте ласкаві, зупиніть тут, — попрохав водія.

Той здивовано подивився на пасажира.

— До села ж кілометрів зо три.

— Нічого, пішки доберусь.

Шофер знизав плечима, натиснув на гальма.

Подякувавши, Вадим зачекав, доки вляжеться пилюга, перейшов на інший бік дороги. Даремно зійшов, пожалкував, до села дійсно далеченько. Постоявши у задумі, спустився із насипу, попростував навпрошки.

Уже досить високо встигло піднятися сліпуче сонце, та прозорі крапельки роси ще поблискували на соковитих стеблах зелені, і скоро змокрілі штанини прилипли до тіла. Підкотив холоші, роззувся.

Приємно холодило ноги. Пригадалося, як у дитинстві разом із товаришами, такими ж підлітками, випасали худобу. Он на тих поцяткованих кудлатими шапками омели вербах і тоді мостило свої гнізда вороння́, яке майже щодня зазнавало нападу своїх споконвічних ворогів — хлопчиськ. Що тільки не пускалося в хід — каміння, дрю́ччя, рогатки, пугачі, але марно –  крикливе царство не звертало уваги на войовничі потуги дітвори, знало: на верховітті його не дістати.

Вадим не міг пояснити, чому саме ця місцина так закарбувалась у пам’яті; чому там, далеко від домівки, не раз линув подумки до рідного краю, поринав у минуле, намагаючись відновити давно забуте відчуття щастя. Можливо, це допомагало переносити труднощі, розлуку, адже із поверненням до дійсності завжди відчував у душі полегшення, хвилю, що надихала.

Під ногами захлюпало. Вадим пошукав очима і вгледів неподалік майже замулене, поросле рогозою джерело. Не роздумуючи, оголив торс, заходився чистити.

Галасливий табунець горобців-шибеників прошурхотів у гарячому повітрі і впав десь поруч, мабуть, у шаблісту осоку. Зачувся плескіт. Звідкілясь узялася вайлувата посмітюха, плюхнулася проміж кущів череди, кумедно закружляла підтюпцем, щось вишукуючи долі. Із билини на билину порхав верткий юрок, синичка-жовтогрудка невтомно крутила на лозині голівкою, то одним, то другим оком-крапинкою оглядаючи округу. Діловито снували обліплені пилком бджоли-медоноси, заклопотано дзижчали, занурювали свої обважнілі тільця у духмяні квіти-дзвіночки, спритно вибиралися назад, поспіхом відлітали. Тріпотіли крилами-вітрилами барвисті волоокі метелики; незадоволено бурмотів волохатий джміль-пузанько, заплутавшись у китицях мітлиці; пістряві сонечка червоніли звідусіль, лізли доверху, злітали і знову падали.

Вадим прорив глибоченьку канаву — допоміг воді вибратися із калабатини, запалив цигарку, став спостерігати, як поволі осідала каламуть, як світлів, свіжів, набирався сил струмок і голубою стрічкою повеселіло петляв різнотрав’ям. Подекуди ще квола течія підхоплювала вузенькі вербові листочки, і ті, здіймаючи легкі брижі, немов казкові кораблики, стрімко летіли гладенькою поверхнею. Малюсінькі комашки, зненацька захвачені потоком, хутко забиралися до диковинних плотів, міцно прилипали до них тонісінькими ніжками… і відправлялися у мандри, повністю покладаючись на його величність випадок. Куди ж то занесе їх лиха доля… до якого берегу випаде прибитися?

Зі сходу, впритул до осель, підступав хвойний ліс. Попід ним, із райцентру, бігла асфальтна дорога, біля села круто завертала, розділяючи його навпіл. Обсаджене високими тополями колгоспне дворище, з усіма його лаштунками — гаражами, майстернями, током, фермами, лежало осторонь. На виїзді красувався двоповерховий будинок культури, тут же знаходилися сільрада та магазини, а далі тягнулися нещодавно закладені фундаменти під житло. На згірку височіли водонапірні башти. Довжелезний ставок підковою огинав городи, затискувався дамбою, із вимощеними бетонними плитами боками, пірнав під міст і перепинявся добротним монахом. Через його дерев’яні запірки спадали тугі струміння, збиралися докупи, жвавим потоком поспішаючи до річки, що протікала за ближніми пагорками.

Вадим дістався домівки лише надвечір. Довго переминався біля воріт — чи то не міг остаточно повірити у вороття, чи то боявся надмірних переживань. Від хвилювання затремтіли руки, і ноги підсіклися, і подих перехопило, і потьмарилося. Ухопився за хвіртку — відчинилася. Із поштової скриньки посипалися газети, лист, рябий від штемпелів. Підняв — ось тобі маєш! — упізнав свій почерк. «Це ж моє повідомлення! — звів брови. — Де ж це воно блукало?..» Із подвір’я донісся гелгіт, куриний репет і мамин голос — заганяла на нічліг птицю.

Обернулася, забачивши сина, стрепенулася, мов поранена горлиця, осіла на ослін. О матері, матері!.. Кому тяготи та і тільки, а вам — муки. Скільки ж то ночей не доспано, скільки дум передумано — не перелічити. «Мамо, матусю, мила моя, — тільки і мовив Вадим, пригортаючи до себе. — Ну що ти, що ти… Навіщо ж сльози, я ж бо вдома». Та невідомо, хто для кого зараз був утіхою… А із погребника зчудовано дивився на них витріщеним оком жирний гусак.

Неповторні літні вечори… Коли спадає спека і легкі сутінки огортають землю, настає пора бурхливої діяльності всілякої живності — простір насичується чарівним багатоголоссям, і немає вже місця подразливій тиші. Над дзеркальною гладдю ставка шугають щурі, ловлячи комарів, від яких навкруги стоїть монотонний гул; із води вискакує блискуча риба, дзвінко плюскається, утворюючи на чистій поверхні кола; в очереті щось ворушиться, вовтузиться, тріщить; під керівництвом невидимого диригента заводить свої пісні невидимий жаб’ячий хор. У повітрі пашіє запаморочливим терпким ду-хом, цілющим, животворним.

Вечеряли всією сім`єю. Якраз нагодився брат із дружиною та дітьми, білявими близнятами, гуртом винесли під вітисту грушу дебелий саморобний стіл, застелений цвітастою скатертиною, поставили довгоногу лавку для дітвори, для дорослих — табуретки. Мати, із сестрою, метушилися з мисками, носячи різні страви — коли тільки понаготовляти встигли. Невістка також не сиділа, склавши руки, — то на кухні чувся її спокійний розсудливий голос, то розкладала ложки, виделки, витирала рушником стакани, то у погребі стукала кружками — діставала з бочок ква́шення. Дівчатка хвостиком бігали слідом.

Так Вадим іще ніколи не їв — дуже вже смачний все мало вигляд, та і зголоднів із дороги, — а мати все підсовувала і підсовувала — то курину ніжку, то здоровецького вареника, то пахучі, вкутані капустяним листям голубці. Стогнав, але добросовісно наминав. Мати все запитувала, а як йому те, чи ось оце — млинці у сметані, кільця домашньої ковбаски, у відповідь угукав, киваючи, розводив руками, мовляв, немає слів, щоб виразити захоплення. Мама задоволено мружилася, подивлялася на чоловіка, а той лише посміхався собі у вус. Софія ставила донькам дядька за приклад — заохочувала. «Геть їсти не їдять, — бідкалася. — Хоч силоміць до рота запихай».

— Колись задме протягом, будуть знати, — кинув дід.

— А от і ні, а от і ні, — заперечили онучата і вчепилися в дідові вуса.

Вадим зіперся ліктем на край столу, підпер підборіддя. У дивному стані він зараз перебував. Тіло зробилося невагомим, голоси близьких людей зливалися в один приємний звук, а душа… душа прямо таки мліла від щастя. Так, саме — щастя… Його не треба шукати десь на стороні, воно завжди поряд. Це було зрозумілим і раніше, та відчулося у всій своїй повноті лише тепер. Хороше!

— Куди думаєш іти працювати? — запитав батько. В нього на колінах сиділи дівчатка, його долоні-совки гладили їм голівки.

— Яка робота?! — втрутилася мати. — Нехай відпочине, он який виморений, худющий.

Подивилася на розпашілого сина, змахнула кінчиком хустини набіглу сльозу.

— Поки що не знаю. Якось не думав про це. Вирішу, час є.

— Ось зараз і вирішуй. Навіщо ж відкладати? — подав голос Павло.

— Що там думати — в кооператив треба йти. Ось де роботи непочатий край.

— Я б не хотіла, аби Вадим повертався туди. І тобі, батьку, слід було б насамперед зважити на всі обставини, — докорила мати.

— Хм… То хай чимчикує за своєю кралею, — махнув кудись у бік Павло.

Софія непомітно штовхнула чоловіка, і той незадоволений повернувся до дружини:

— Не треба мене штурхати! Дипломатичнічати не збираюся, тим паче, що він, напевне і так все знає. А ні, то хай слухає. У нас тут чоловіча розмова, а не бабське язикочесання.

— І що ж я не знаю?

— А те, дорогий братику, що твоя кохана Танюша переїхала від нас не матір хвору доглядати, як тобі писалося, а щоб тягатися там з різними субчиками. Проходу нема на селі, протуркотіли — вуха в’януть.

Вадим спохмурнів, всі зніяковіло притихли.

— Пробач, що так жорстоко, але краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Малеча полишила діда, підбігла до дядька. Вадим умостив їх собі на коліна, Ті, підбадьорені такою увагою, навперебій защебетали, оповідаючи про красиві іграшки, подаровані татком.

— А знаєш, хто нині головує? — загадково запитав батько. — Твій ліпший дружок.

— Андрій?!

— Так, синок Івана Андрійовича. Вже більше двох років. Ми не хотіли зайвий раз тривожити тебе згадкою за їхню родину.

— Та-ак, оце новина. І ти радиш іти до кооперативу?

— Андрій — не батько. Зовсім інша людина.

— Яблуко від яблуні не далеко падає.

— Сперечатися з тобою не буду, лише пораджу подивитися на його труди. Он скільки поназводив — ферма, лазня… Е-е, та що там говорити, зовсім по-іншому повернулося. Працювати й жити стало цікавіше. А ти — яблуко…

Батько говорив натхненно, жестикулюючи, таким його Вадим бачив нечасто. «Будує, значить… Це ще ні на що не вказує, — Вадим поглянув на брата, запримітив зморшки під очима, на чолі. — Постарів Павло за ці роки. Чи то просто здається? Не дивина, не двадцять же, за сорок. Та й намучився з першою, доки не знайшов путящу. А Софія — душевна, і вродою Бог не обділив. Господарство он яке, і все на її плечах». Згадав за свою половину. Вони з Софією навчалися в одному класі, навіть подружками були, а от, виходить, — різні. Вадим відігнав невеселі думи, прислухався до загальної бесіди.

Розійшлися опівночі. Павло пообіцяв забрати брата ранком на рибалку. «Ранком» означало вдосвіта, тож потрібно було йти спочивати. Та спати не хотілося і Вадим вийшов до саду.

Стояла мертва тиша: ані шелесь, — здавалося, було чути, як росте трава. Темінь — хоч око виштрикни, втім Вадим знав напам’ять кожну деревину. Ось яблуня — поклав руку на стовбур, — кора шершава, але не груба, а ось вишня, з жорстким стовбуром, а груша — доторкнувся — геть терпуг. З’явився місяць. Підійшла сестра. Обійняла, пригорнулася.

— Хороше, правда?

— Так, Надю, блаженство.

— Ось із-за таких вечорів та ночей я не захотіла їхати до міста. Що там… гази, гуркіт, а тут… І не жалкую. Тепер я удоволена, бо є робота, яку люблю.

— Але ж і вчитися треба.

— Звичайно. На осінь піду на заочний. Хочу стати зоотехніком.

— Зоотехніком, це добре.

Від лугу війнуло прохолодою — в ніздрі вдарив солодкий аромат висушеного сіна. Вадим узяв сестру за плечі:

— Я хочу знати, якої ти думки про Таню.

— Що сказати… судити важко. Та мені здається, їй було тяжко одній. Вона кохала тебе, Вадиме.

Запала мовчанка. Вадим задумався. Надя дивилася на нього, і серце стискалося від жалю.

— Заміж не збираєшся? — лукаво запитав Вадим. — Чи дівувати ліпше?

Сестра зашарілася, нахилила голову. Вадим обійняв її, взяв за підборіддя:

— Ану, зізнавайся, хто мій майбутній зятьок?

Надя ще сильніше зарум’янилася, вткнулася лицем у братові груди.

— О, то я бачу, скоро в нас весілля буде. Щож, заздалегідь вітаю. Хто ж він, якщо не секрет?

— Він приїжджий. На твоєму місці працює.

— Де працює — неважливо. Основне, щоб людиною був.

— Він хороший.

— Звісно, поганий не закрутив би такій красуні голову.

— І добрий.

— А ось оце — найголовніше… А зараз ходімо, бо світанок застане.

Світанок і справді наближався. На сході займалася зоря. Посвіжішало. Випала рясна роса. В низинах купчився туман, густішав, перекочувався в’язкими клубками, розповзався. Дерева, хати щезали у сизому мареві.

Коли сонячні проміння ковзнули поверхнею води, брати вже раділи першому улову. Карасі попадалися маленькі, проте це не засмучувало: принаджував сам процес лову. Вадим сміявся, спостерігаючи, як Павло готувався підсікати рибину. Створювалося враження, ніби був неабияк упевнений, клює пудовий короп. Після тривалого вичікування, брат смикав вудилищем, витягнувши чергового малька, незлобливо плювався. Вадим, ухватившись за живіт, валився на вогку землю. Проте ні-ні, та й попадалися добрячі окуні, і тоді Павло тріумфував.

Через часину перестало везти, та й запал зійшов нанівець. Зачали збирати снасті.

— Ого! Та тут не тільки на юшку вистачить, — здивовано відзначив Вадим, вийнявши з води садок. — Жінки похвалять.

— Рибалка, з жіночої точки зору, даремна трата часу. Так що на похвалу не розраховуй.

— Заїдемо на тракторний стан — взнати, чи привезли з ремонту двигун.

— Що з ним?

— Не витримав старий трудяга — посипався.

Мотоцикл швидко котився битим шляхом, здіймаючи за собою хмари пилу. Дощів давно не випадало, грунт ущільнився до камінної твердості — колеса монотонно шурхотіли шинами. Вадим крутив головою, розглядаючи поля, пригадував особливості кожного. «Іще б забути!.. Безліч кілометрів виходжено, і зараз не помилився б, якби довелося показати, де було закладено скирти, що і коли сіялося-садилося».

З’їхали на узвишшя. Попереду коливався налитим колоссям пшеничний лан. Центнерів під сорок, відзначив Вадим. Захотілося зупинитися, торкнутися золотистої маси, відчути її тяжіння…

Не дивлячись на вихідний, море люду копошилося побіля техніки. На бетонованому майданчику стояли налагоджені комбайни. Та й біля них метушилися механізатори — мастили, підтягували деталі, перевіряли роботу механізмів.

Забачивши, почали підходити, вітаючи. Скоро біля Павлового трактора утворився чималий гурт. Зав’язалася розмова, задиміли цигарки.

— Що, Петровичу, — до нас?

— Як справи?

Вадима зворушила увага односельців:

— Дякую, дякую, все в нормі. Як бачите — живу. От стосовно роботи нічого конкретного сказати не можу, можливо, в кооператив… Тільки навряд чи.

Відповів і ще на кілька запитань, і розмова перевелася в інше русло. Перекур затягнувся. Теми балачок змінювалися, часто хтось розповідав смішне, всі дружно реготали. Вадим сміявся з усіма, інколи вставляв влучні слівця, жартував. До нього прислухалися, і він раптом відчув, як гіркий осад образ, накопичений за останні роки, щез, натомість поступившись жадобі до життя, до повноцінної праці на землі, до творчості на ній.

Нечутно підкотило на «газику» начальство — запримітили, коли вже підходило до компанії.

— Робота йде — контора пише?

Мужики спохватилися — дійсно гається дорогоцінний час, почали розходитися, находу ручкаючись із головою правління та молодим чоловіком, що йшов поряд.

Андрій не відразу помітив Вадима. Коли ж його погляд зупинився на товаришеві, лице розійшлося в посмішці.

— Вернувся, Вадиме?

— Як бачиш.

Андрій на хвилю замислився, звернувся до свого супутника:

— Валерію, їдь у городню бригаду сам. Я тут зачекаю.

— До речі, познайомтеся. Це наш агроном.

Вадим потис протягнуту п’ятірню, назвався. Запримітив виниклу зацікавленість в очах нового знайомого. «Так ось який ти, єдиний вибранець…».

— Давай, пройдемося, — запропонував Андрій.

Відійшли до краю поля, зірвали декілька колосків, розім’яли в долонях.

— Як гадаєш, скоро?

— Думаю, через тиждень можна буде валити у валки, — Вадим вкинув до рота вилущені зерня, саркастично додав: — А ти, значить, пішов по батьківських стопах, так би мовити, продовжуєш справу пращурів.

— Мій батько тут нідочого. Його справи мене не стосуються.

— Виходить, справи інших нас не повинні чіпати — моя хата скраю, я нічого не знаю? Хай затоптують людей в багно, а ми — лише спостерігачі?

— Я не відповідаю за батьківські вчинки. Та й не відав я, що він тут коїв. Тобі ж відомо, що я мешкав далеко звідси. Я не знав…

— А хоч би й знав — що з того? Ти не знав, другий, третій… Дивно якось: ніхто нічого не знав, окрім батька твого! Чи, може, й інші знали та мовчали — сподівалися, моя доля їх мине?

Андрій дивився у блакитну далину, на скроні пульсувала жилка — було очевидним: неприємно йому вислуховувати закиди саме з Вадимових вуст.

— Знав, що така розмова рано чи пізно відбудеться, але не припускав, що так погано буде.

— Пробач і зрозумій: мені потрібно виговоритися. Жаль тільки — не йому.

— Скажи, Андрію, чому він так зненацька помер?

— Після того, як тебе засудили, у нього стався інфаркт.

— Хм… Переживав, значить.

— Потім пішли чутки, що тобі буде пересуд. І дійсно, батька визивали до прокуратури, а згодом він і… Що ви не поділили?

— Не поділили?!

Вадим різко повернувся до Андрія, і той зустрівся з його поглядом. О, як йому був знайомий цей сповнений несамовитої рішучості погляд! Андрій схаменувся, зромівши, що телепнув дурницю, хотів було пояснити, та Вадим вже заговорив:

— В електричці ненароком підслухав розмову декількох студентів. Хлопці виясняли, чому відомому поетові, виконавцю власних пісень, перешкоджали в повній мірі донести до народу голос свого таланту. Думки були різні, та один із них, такий собі вундеркіндик, мовив прямо: не в ногу йшов, не ту ноту брав.

Вадим угледів під ногами жучка-шкідника, розчавив.

— Я заважав… Заважав не лише твоєму батькові, заважав ЇМ. Іван Андрійович не був одинаком, тому і взяв верх. Та досить про це. Я зла не тримаю, — Вадим замовк на мить, додав: — Але й не пробачаю…

Зі степу подув ласкавий вітерець. Розтріпав русяві чуприни, залоскотав обличчя, обдув кремезні постаті, навіваючи кожному свої думи.

Від стану подала гудок автомашина.

— Вирішиш іти в господарство, скажеш, — Андрій подав руку, прощаючись.

— Це залежить, яка посада буде запропонована.

Міцно потиснули руки, посміхнулися.

Десь посеред ниви, з дозрілої пшениці, каменем вихопився жайворонок, стрімко злетів у височінь і по миті перетворився в маленьку крапку.

Їх у синьому небі виднілося безліч.