Покійник у хаті — горе. Подвійне горе, подвійний клопіт, коли небіжчик потребує транспортування до місця поховання. Потрійне горе, потрійний клопіт, страшна заморока, коли…

Євдокія Трудодненко сиділа в прострації на лавці під образами і дивилася у вікно, на купу свіжого гною, що сизим димком парував до неба. Треба ж було, подумалося новоспеченій вдові, загнути хребтину якраз тоді, коли навалилося турбот по горло. Перегній треба вивезти, бо вже хмарочосом бовваніє в господі, зрізане восени гілля постягувати від яру, бо з-за тепла не пролізеш, та й хуру хмизу посеред двору слід на дрова перерубати. За торфобрикет гавкала ще до Нового року — так і лежить присипаний снігом. Піде на відлигу, квашня в дворищі буде. Господи, роботи — море!

Телеграма вислизнула з розслаблених пальців додолу — Дуня стрепенулася. Що толку бідкатися — треба щось робити. «Ох-хо-хо, а які ж були надії… Ну чого він туди поперся?! Говорила, плакала, благала — ні, таки подався. Якось би обійшлися. Та хіба переспориш: поїду, і край — заробіток, бачиш. От і заробив…».

Неначе стояла під дверима, наявилася сусідка Гарячунка. Понишпорила по закутках поглядом, понюхала хатнє повітря.

— Бачу-чую, щось негаразд! — прорекла.

Євдокія і справді була бліда, з потемніннями попід очима: коли тільки встигла змарніти. «Ось», — показала на підлогу.

Забачивши папірець, Гарячунка коршуном кинулася під ноги. Декілька разів, шепочучи собі під ніс, провела пальцем вподовж друкованих рядків. «Так, так, ох-ох, от-такої…».

Євдокія повністю поклалася на сусіду (хто-хто, а Гарячунка дока в подібних речах), сама продовжила займатися буденними справами. Хотіла було розказати-показати, але та відмахнулася, мовляв, я краще знаю, де що лежить.

Через годину з’явився колій зі всіма причандалами — сокира, ніж, шкрябачки. Дід Семен відсторонив хазяйку (хотіла ввести в курс справи), вигнав із сажа кабана (якраз того, що треба), професіонально вдарив під груди швайкою. Трохи покувікав, доки стугоніння паяльної лампи не заглушило усілякі звуки. Запахло смаленим.

Якісь люди хазяйновито розвели брами, розвернулися на подвір’ї легковиком. Виймали та заносили до хати сіль, рибу, крупи, — все в красивих упаковках. Може, закордонне, а може, своє. Слідом пригуркотіла велика вантажівка. Припідняла кузов, щоб легше зняти труну, і тут же — до «хмарочосу». Ледве встигла скерувати вивіз на свою ділянку — оце організація! Дуня не переставала подумки дякувати сусідці.

Під вечір були напоготові і посуд, і продукти для готування харчів на поминки.

Євдокії так і не дозволили внести свою лепту, здоїла лише корову, свиням насипала, пройшлася по тому місці, де ще годину тому валявся брикет, помилувалася складеними під повіткою дровами. Зайшла до будинку.

— Так, — підвела підсумок Гарячунка, — лишилося основне — знайти провожатих.

— Може, Харлоновича попрохати? — внесла пропозицію Галина. Той інколи підвозив із ферми підводою, що видавалося неабиякою доброчемністю.

— Ти при своєму розумі?! — жахнулася Гарячунка. — Він же в житті далі скирти в полі не заїжджав.

— Минулого року Шурко Циган тещу перевозив, — нагадала Ліда від діжки з тістом.

— Знаю, — махнула долонею Гарячунка. — То переховання праху, кістки перевіз, а тут цілий труп. До того ж, — п’яндилига. Накиряється дорогою та поїде не до того степу.

— А може?..

— Ні, дівчата! Тут потрібен… Воно хоч не далеко, однак — столиця, і те інше. Було б літо — найняли б машину, а так кого не спитай, їхати бояться — слизько, та й рух щільний. Ви ж знаєте, які в нас водії — стовпа єдиного в чистому полі знайдуть. Потрібний такий, ну таке… така… Словом, таке стерво, щоб усе ніпочім. Щоб, як кажуть, із-під землі дістав, що треба. Хто в нас такий пробивний?

— Як хто? Завгосп. Кому ж іще бути пронозою, як не йому?

— Може, він і пройда, та стосовно пронирливості… Із-за таких добувайл колгосп розвалився.

— Боже, то хто ж?!..

— Бабоньки, я знаю.

— Усі повернули голови до Наталки, яка промивала картоплю.

— Пам’ятаєте, два роки тому Маші Солосі фальшиву каблучку підсунули? Дві сотні собаці під хвіст.

— То й що?

— А знаєте, хто? Василь Шкребтій.

— І що?! Це ні про що не говорить. Я он минулої неділі курку здохлу на базар віднесла. Заглянула до курника, а там — труп. Розпарила, попатрала і на продаж. Не пропадати ж добру. Так-то…

— Так воно то так, та все мудріше. Маша Шкребтію претензії, а він її до ювеліра. І виріб справжній… А вдома каблучка знову темніє. Напевне, дорогою підмінив.

— Ну то й що? Я он…

— Та зажди, торохтілко! Лізеш зі своєю курятиною. Люди мульйонами вертять... Говори, Наталко.

— Балакають, ніби самих циган перещигуляв. Так їх дуронув, що аж…

— Ну, годі скрекотіти, — підвелася Гарячунка, — біда в хаті, а ви сорочинський ярмарок влаштували. По домівках — ранок вечора мудріший.

Шкребтій ніяк не міг второпати, що від нього хочуть. Якісь кури, трупи… У голові неначе молотарка молотила горох, у боку боліло — чи впав п’яний, чи хто під ребра надавав. Ворухнув ступнями, кистями, ворухнув в’язами, — все працює. Оце врізав вчора! Де, з ким — хоч убий, на пам’ять не сходить. А яка різниця? Господи, що це воно… мрець, грець… Фу-у, капець… Треба спробувати повіки підняти.

Погляд зачепився за півлітру, що сиротливо стояла посеред столу. Чиста як сльоза, хоч би тобі одна молекула проявилася. Ой і рідина, хай їй біс! Свята, їй богу, свята. У якому б тяжкому стані не перебував, умить на ноги поставе. Ну чи не реанімація?! Що ж це за «Швидка Допомога»? Очі закисли — треба протерти.

— Василю, ось до тебе прохачі, — остаточно прогнала залишки дрімоти дружина. — Та вставай же! Півгодини воде банькачами, наче йолоп. Люди ж прийшли.

Шкребтія мало цікавили якісь конкретні люди, як і те, чому вони пришелепалися ледве зоря. Його послуги потребувалися лише в двох випадках: дістати бухло або виконати роботу, за яку ні одна нормальна людина не візьметься ні за які гроші. Приміром, зняти з зашморгу вішальника, витягти з води утопленика, погрузити в морг чи з моргу мерця. Міліція досить часто використовувала його. Втім, щось міліцейським духом і не пахне.

Через півтори години — коли спорожніла пляшка — Шкребтій нарешті допетрав, що від нього вимагається. Ну, це ми вмить провернемо, вирішив про себе, вголос висказав лише думку, що непогано було б добряче обмізкувати пропозицію.

— Зрозумійте, тітко Ганько, це справа делікатна, навіть, я би сказав, пікантна, — почав розпатякувати, дивуючись, звідки беруться такі грамотні слова.

— Що тут думати? — перебила тітка Гарячунка. — Ми тобі довідку із сільради, що пред’явник може забрати небіжчика, гроші на дорогу, і те інше. Винаймеш якусь машину, ну-у… таксі. Через годину-другу вдома будеш. Втямив?

Василь кивнув. А й справді, що тут складного такого: сто сорок туди, сто сорок назад, пару годин там — до вечора руки помиємо.

Доки дісталися Київа, Василь замалим не сказився. Напарник, якого прихопив задля компанії, теж блимав налитими кров’ю очима.

— Ще хвиля і здохну, — прохрипів Шкребтій.

— Може, соку якого?

— Та ти що — в дуби в’їхав?! Плетеш казна-що. Ти коли-небудь із трупами мав справу? А-а… А я на них зуби з’їв. Скажу по-секрету: без цього діла не підступай.

Василь постукав пальцем по кадикові і раптом угледів знайому вітрину.

— Ніякої біди не буде, якщо перевернемо по стопарику.

— Ти ж казав, доки замовлення не виконаємо, — ані-ні!

— Що тільки не наверзеш на тверезняк.

Напевне, морг єдине місце, де напріч відсутні бюрократичні проволочки. Нема підґрунтя для хабарництва — немає чим цікавитися: заходь до трупарні, вибирай, так би мовити, товар, який на тебе дивиться. Бігло оглянули і довідку, і Шкребтія з товаришем. Провели підвальними лабіринтами, звірилися по бирці, прив’язаній до великого пальця ноги.

— Ваш? — санітар колупнув сірником у зубі.

Шкребтій знизав плечима, згадавши, що бачив небіжчика лише раз та й то мимохідь.

Санітар знову перевірив документи.

— Забирайте.

Шкребтій розгубився:

— Стривай, стривай! Як це так — забирайте? Ми ж не готові.

— Тоді якого біса голову морочите? Ви що ж — на побачення сюди прийшли, чи на розглядини? Раз надали папери — забирайте.

Василь глянув на супутника, шукаючи підтримки.

— Я побуду з ним у дворі моргу, а тим часом ти знайдеш якийсь транспорт.

Шкребтій згодився. Оце вляпалися, подумалося, ще задасть клопоту це підприємство.

Стягли з мерця зашморгне простирадло. Добре хоч додумалися одіж з дому прихватити, — повеселів Василь. Напарника пересмикнуло.

— Ого-го! Та ти ще стругонеш. — Шкребтій взяв покійника за ногу. — Натягуй штанину — отак, отак. Тепер сорочку… та не кривись! Піджачка не забудь. Носки я сам натягну. Десь тут, у торбі, чобітки… Ага… Ти диви, вона ще й фуфу поклала! От що значить дбайлива жіноча душа, і тут турботу проявляє.

У двір винесли на брезентових ношах.

— О! Ти що твори́ш? — Шкребтій підхватив труп під пахви. — Дай хоч он на ту лавку покласти.

— Ніколи мені з вами, — висмикнув ноші санітар.

— От хамло! — сердешно сплюнув Шкребтій. — Йди поможи, Іване.

Ванько Дундик взявся за ноги.

— Посадимо його, — скерував Василь. — Будь тут, із ним, а я прошвирнуся довкіл.

Шкребтій прихилив трупа до спинки паркової лавки, поторсав навсебіч, перевіряючи, чи не зсунеться набік.

— Та нічого з ним не станеться, — заспокоїв Дундик, — він же закляклий. А тут холоднеча… Ось тільки шапку на очі насунути треба.

Дундик присів біля небіжчика, запалив. Навкруги іскрилося біле покривало. Пухкі сніжинки сідали на віття, огорожі, дахи, чіплялися за підвіконня, ринви і навіть шибки. Одна така прудка примостилася на носі покійника. Ванько дмухнув на бешкетницю, подумавши, що за годину-другу, якщо не ворушитися, може геть закидати білим пухом.

Кругом кишіло людом. У райцентрі такого не побачиш, у селі й поготів. Он побіля кіоску черга, довга, довга, напевне, дають щось дефіцитне. Треба буде сходити перевірити. О! горілчаний. От чудасія — їх тут на кожному кроці. Що не кажи, а цивілізація… Ох і фіфи фланірують! Наче на цьому… як його… наче на показі моди. Гарненька дамулька вскочила до «Салону Краси», фігура, ніби в пляшки з-під коньяку. А он дві пруть. Та ти що!! Оце… як їх… оце сексбомби! Та які там «секс» — атомні бомби. А оно…

— Салют!

Дундик здригнувся. Незнайомець підійшов збоку нечутно. На ногах якесь дрантя — не то чоботи, не то валянки. Обличчя поросле щетиною.

— Здоров, говорю! Що — загоряєте?

Дундик привітався у відповідь, додав:

— Чекаємо.

— Так, так, — чоловік оцінююче обдивився сидячих на лавці. — Може, того, — хлопнув по горлянці, — якого дідька час гаяти.

У Дудника спрацював рефлекс, однак відповів нерішуче:

— Ми тут… розумієш…

— Я збігаю, — послужливо запропонував тип. — А ні, то пішли удвох. Твій кент тут зачекає.

Дундик глянув на «кента» й одразу прийняв правильне рішення.

— Розумієш, — неголений змалював своє становище, — в кармані дуля, в нутрощах реактор. Іду, дивлюся, своя братва сидить, ну думаю, пофартило, туди його в душу. Він не застудиться?

Дундик глянув через плече, заспокоїв:

— І вади не буде, — і додав більш конкретно: — Морфлот. Морж.

— М-м-м, — з повагою промичав щетинистий, пірнаючи до закладу слідком.

Розпивали біля моргу. Пляшку трохи розігріли за пазухою. Два пряники, дві цукерки — закусь перший клас.

— Він що — непитущий? — поцікавився новий знайомий.

— Не чіпай його. — Дундик поправив «кенту» шапку. — Дружина в мого братана клята — ждемо, доки хміль вивітриться.

— Аби до лавки не примерз.

— Чого пристав, — трішки розізлився Дундик. — Кажу ж, чорти його не вхоплять! Північний флот, втямив? Мінус сорок, а на палубі в одних трусах. Кругом крига — не пролізеш, мореманам хоч би хни. Білий ведмідь клаца зубами, тюлені й ті задубли в ополонках, моєму кентярі все ніпочім — босий розсікає. А ти кажеш — замерзне.

А сніг продовжував падати. Уже важко було розібрати, чи то головний убір, чи то кучугура. Дундик збив її рукавицею.

Нарешті повернувся Шкребтій.

— Де тебе чорти носять?! — накинувся Дундик. — Я думав, нас занесе.

Справді, кружляла віхола. Білі будинки, білі паркани, білі дерева, білі прохожі.

— Зараз погріємося, — Василь витяг із внутрішньої кишені «бомбу». — Дми, скільки влізе. Бо я вже того…

Ванько усміхнувся — ми також не ликом шиті, — хильнув. Вино дешеве, терпке, але дух перехоплює — вставляє дай боже.

— Машини не знайшов — потягом доправим.

Дундик реготнув, аж цигарка випорснула з рота.

— Якого дурня?! — Василь заходився обтрушувати небіжчика. — Зажди, ще наплачешся.

— Згадав фільм американський… ой не можу!.. Там також із трупом возилися.

Шкребтію чомусь було не до сміху, закралася підозра: це тільки початок.

— І що тут такого? Ну, потягом… Треба буде, на літаку махнем.

— Мудак! — скипів Василь. — Хіба в цьому справа? За мусориловку забув? Якщо нас із трупом затримають, уявляєш, що буде?!

— У нас же документи…

— Ідіот! Доки зачнуть виясняти-виявляти, що й до чого, місяць у відстійнику пропаримося. Вкурив?

Перспектива потрапити на нари, хоча й тимчасово, не радувала, може, пронесе, подумалося Дундику. Оце влипли!

Давно примічено: труп завжди тяжчий живого тіла. Деякі навпаки стверджують, ніби душа матеріальна, і плоть, звільняючись від неї, втрачає у вазі. Хтозна… Микола Трудодненко — трясця його матері! — важив усі двісті. Принаймні так здавалося його експедиторам. Хлопці упріли. Ще й ноги — туди-перетуди! — не випрямляються в колінах.

— Слухай, Васько, я оце ніяк не врублюся, нафіга їх розгинати? Все одно ж у таксі саджати.

— Та ти що — з дуба впав? Фара сюди не під’їде, скрюченого ж як на людях понесеш?

— Твоя правда, — погодився, і одразу заперечливо: — Хто на нас дивитися буде?

Надворі й справді розхурделилося, світу білого не видно. Вулиця мовчала. Коли-не-коли обережно, неначе крадучись, проїжджало авто; люди поховалися по домівках; небо посіріло і сипало, сипало донизу, на притихлу землю, білий порох.

Раптом Василь припинив розгинати суглоб, прислухався. Крізь молочну пелену ледь проглядувалися проїжджа частина вулиці, проте було видно, як до бровки підкотило таксі, стало висаджувати пасажирів.

— Вперед! — крикнув Шкребтій, зводячи труп.

Дундик і собі ухватився за кінцівку. Розігнута нога покійника шкребла носком чобітка по снігу, залишаючи за собою глибоку борозну.

Завантажилися.

— Куди? — запитав таксист, оглядаючи клієнтів через дзеркало.

— На станцію.

Шофер рушив, обережно повів автівку вперед.

— Слизько, — поскаржився на погоду невідомо кому. — Бачу, ви десь із гулянки. Добрячий, мабуть, сабантуй був.

Шкребтій згадав за пляшку в сумці. Отакої, подумалося журне, це нездоровий симптом. Такого не траплялося, щоб забувати за спиртне. Ці жмурики до чого хочеш доведуть.

— Та трохи гульнули, шеф, — підтримав розмову. — Ось прихватили — зараз хильнем. Можна?

— А чого ж, пийте, — водій усміхнувся. Видно, й сам любитель, та не можна — робота.

Їхали довго. Труп трохи розігрівся, але вибрав майже все тепло в салоні. Дундик зачав клацати зубами. На станції повезло: таксі зупинилося побіля такої ж па́ркової лавки.

— Ти як хочеш, а я більше з ним не зостанусь, — заявив Ванько.

Шкребтій не звернув уваги на ультиматум:

— Я швидко. Куплю два білети, і назад.

— Три.

— От чорт, дійсно — три.

Міліціонер збавив ходу, затримався поглядом довше, ніж цього вимагала проста зацікавленість. Дундик злегка занімів. «Якого хрена вилупився!.. Ага, пішов, слава Алаху. Де той придурок, нас таки загребуть».

Василь, пробкою вискочивши з вокзалу, послизнувся. Спочатку махнув ногами наперед, потім, втративши рівновагу, пішов сторчма, прямо на небіжчика. Перевернулась і лавка. Шкребтій впав зверху на труп. Кумедна ситуація розвеселила змерзлого Дундика.

— Годі там качатися в снігу, ги-ги, — подражнив Шкребтія. — Ви там у засос цілуєтесь?

— Та пішов ти!.. — огризнувся Василь, підводячись. — Бачив би, скільки там ментів — більше, ніж пасажирів. Так що менш тріпайся, ліпше пообтрушуй нас і гайда до перону.

Потяг от-от мав відправитися. Хоч тут пофортунило, раділи обоє, вмощуючись у плацкартному вагоні.

— А його куди? — закрутив головою Дундик. — Треба десь примостити, бо гляди дорогою люду напреться.

— Кинемо на третю полицю. — Василь став коліньми на столик. — Подавай. Давай, давай! Отак, та-ак… Ну все, хай лежить.

Пасажирів майже не було. Якийсь підозрілий типуган пройшовся вагоном туди-назад, зупинився навпроти. Обдивився присутніх, кинув погляд на полицю для багажу, сів.

— Буде веселіше, — сказав сам собі.

«Аякже, — хмикнув подумки Шкребтій, — прямо животи будемо надривати од веселощів».

Смикнуло взад-уперед, іще раз. Стукнули колеса — поїхали! Тра-та, тра-та, тра-та-та, — набирав швидкості потяг. За вікном непроглядна білизна, неначе хто знадвору вимазав вікно білою фарбою.

Шкребтій глянув на циферблат, завовтузився на своєму місці і Дундик. Заглянув Василю у вічі. Той відвів погляд, закректав.

— Ну добре, — погодився. — Пішли. — І до попутника: — Ми відлучимся на хвильку, до вагону-ресторану, так ви, будьте ласкаві, придивіться за нашим друганом.

— А чого ж, подивлюся, — охоче згодився чоловік. — Чому б і не подивитися.

Хлопці переглянулися — не викликав довір’я цей субчик, — Ванько навіть обмацав кишеню, де знаходилися гроші. Василь двинув першим.

Баглай мав звірине чуття: три доби безвилазно просидівши в давнього приятеля, раптом відчув небезпеку. Ні з того ні з сього, просто відчув, і все. Пояснень не було, та досвід підказував: інтуїції, чуйці, як звик виражатися табірним жаргоном, слід довіряти. Не гаючись, полишив тимчасове пристанище. І вчасно. Тільки-но встиг відійти, змішатися з натовпом, як угледів двох у цивільному. Звісно, його шукають. І в першу чергу «про-бивають» по знайомих, із ким раніше парився на нарах. Місто треба покинути. Неодмінно. Інакше обкладуть прапорцями, як вовка на полюванні. Ну, хоча він і вовк, але вовк мудрований: червоного не злякається. На центральну станцію нічого рипатися: на кожному стовпі його рило наклеєне. Сказано — зроблено…

…Тринадцятий вагон майже пустий, п’яток бабок-торбешниць та троє мишаків. Один — трупом. Набрався, видно, по саму зав’язку — не розрахував можливостей. Селюки… Таких лохів не в падлу і «взути». Треба підсісти, а там видно буде — розведемо, так би мовити, по ходу п’єси.

Баглай вижидав. Він полюбляв екстремальні ситуації. Це надавало вагомості власній персоні, а в разі успішної оборудки, породжувалося відчуття переваги, зверхності — над такими, як оці жлоби. Втретє миляться до буфету. Ну нехай, нехай… І йому пора.

Всю дорогу — а пройшло не менше трьох годин — придивлявся до верхньої полиці. Славно штемп’яра накачався, лежить не здригнеться. Не може бути, щоб грошенят не було. У гіршому випадку, шапка прихватиться. Не пижик, кріль, однак зійде: краща, ніж його.

Баглай очікував, доки стихнуть кроки. Зайвий раз підстрахуватися не завадить. Береженого Бог береже. Тепер хутчіш на другу полицю. Щось він анітелень, оце наклюкався! Та-ак, що ми тут маємо?.. Пусто. Друга кишеня — пусто, фуфайка… тьху… Та що ж це таке — що за жлободром такий розвівся?! Не те, що бобла немає, взагалі нічого немає. Оце так да!.. Стоп, може, у внутрішньому? Баглай намірився перевернути п’яного хоча б набік. Натужився. Нога ковзнула… Ухопившись за лежачого, падаючи, стіг його за собою донизу.

Він і сам вдарився, але не так сильно, як попутник: скроньою об столик. Поторсав — ані пари з вуст. Треба піти змити кров під носом.

Повернувшись, застав п’яного в тій же позі. «Оце щасливий — все до лампочки. Треба хоч посадити. Мать тво.., що це? Та він же холодний! Не може бути!.. Мокрухи ще не вистачало. Ні, вже мертвий був, коли… Не може ж бути, щоб я його… і він так швидко охолов. Господи, яка різниця! Докажи потім, що ти не рижий. Пустять, так би мовити, по краю, і всі діли. Що ж робить?»

Зненацька погляд зупинився на вагонному вікні. «А що, — зрадів, — кидь, і кінці у воду. А тим дебілам скажу, що їх приятель кудись подався.» Сказано — зроблено.

Уперемішку із несамовитим трахканням коліс до вагону увірвалося холодне повітря.

Невдале було полювання, тільки ногам горе. Щоправда, парка зайців є, та хіба ж це здобуток для аса. Ліцензія в кишені, навкруги ж одна мілкота. Манили приятелі до гуртового — по всіх правилах, із загонщиками, — відмовився: то не діло облогою. Мисливець його класу повинен вислідити дичину, а не бити із засідки. Вепри залягли… Та й завірюха всі сліди поховала — одна надія на несподівану зустріч. Ось тут не зівай! Секунда, долі секунди, щоб зреагувати. Інакше отримаєш облизня. Та він не дасть маху.

Усе відбулося миттєво. Федорчук піймав у прорізь косулю, затримав подих і тут лише розгледів там, за мушкою, — за жертвою, людський силует. Чи тільки здалося?! Бути цого не може. Запізно схаменувся — постріл ударив громом. Косуля зарилася сторчма в сніг, а далі — він скоріше відчув, ніж побачив — дробина лягла прямо вище перенісся. Ну все — приїхали!

Федорчук озирнувся довкіл — ані душі. Що ж, можливо це й до кращого. Звідки тут взявся?.. Підійшовши, оцінив ситуацію. Дійсно, влучив у голову. Проте вже в труп: крові не було. Так, труп… І не інакше — з потягу: залізнична насип поряд.

Федорчук висмикнув із піхов тесака, заходився білувати здобич.

— Я під потяг кинуся, — розпачливо запричитав Шкребтій. — Я не знесу…

— Ось ковтни гранчак, легше буде на рейки лягати.

Паталогоанатом зареготав, аж мерцям лячно зробилося. Моторошно війнуло холодом із трупарні. За вікном стугоніла хурделиця. Здригалися шибки, здригалися стіни.

— Тобі жарти, а мене спитають.

— Ну, так криміналу ніякого — ви ж його не забивали.

— Ти що — об одвірок ударився? Та тут цілий букет начеплять. І викрадення, і наруга над мерцем, і… Чи не знаєш наших ментозаврів? Їм тільки привід дай.

— Я чим можу зарадити? — розвів руками патологоанатом. — На, хапони, — знову зайшовся сміхом, схиляючи шийку пляшки над стаканом.

— Гиржиш, ніби лошак, — роздратувався Василь. — Допоміг би.

— А що я можу? Хіба що — дати в тимчасове користування, — хазяїн моргу повів рукою в бік холодної. — Якого вам — свіженького, чи з душком?

— Пішов ти зі своїм гумором!

— Що ж ти причепився, наче я бюро добрих послуг.

— Таки ляжу під колеса!

Ванько Дундик, не звертаючи уваги на нудотливу атмосферу, налягав на закуску.

— Синку, — поцікавився патологоанатом, — ти, бува, не маєш медицинської освіти? Мені якраз асистент потрібен.

«Синок» дурнувато посміхнувся.

— Диплом тракториста не підійде? — зіронізував Шкребтій.

— Ні, — цілком серйозно зауважив Наркозенко. — Нашій професії притаманна інтелігентність.

— Добре, хоч у нашому районі випав. Яке там — випав. Ти уявляєш, що я пережив? Ой, ой… ой не можу… Як… хто... навіщо?

— Чимчикуй до райвідділку, доки не завертілось.

Шкребтій ухватився за голову:

— Може, віддаси?

— Та ти що?! І мови бути не може. Під підпис прийняв, під підпис здам. Це вже не просто труп, це — речовий доказ.

Шкребтій потягнувся до стакана.