«Плазуни ведуть прихований спосіб життя. Та якщо прискіпливо подивитися навкруги, гади навколо просто кишать...»

Гадлевський

Одразу за будинкоуправлінням стежка зненацька пірнала донизу, до яру, де протікала Корсунка. Якщо бути безпечним, спускаючись, можна запросто втратити рівновагу і звалитися сторчма у воду. Річечка не широка — переплюнути раз плюнути, і не глибока — жабі по коліна, однак несе в собі таке мутиво, що ліпше не ризикувати, а обійти.

Гребля утворювала ставок, перетинаючи Корсунку вище. Обабіч бовваніла округла споруда насосної, що перекачувала нечистоти за межі міста, до очисних відстійників. Надійність новозбудованої комунікації потребувала скрупульозної перевірки, бо з яруги так перло фекаліями, що довколишні помешкання рідко коли дивилися на білий світ розчиненими віконницями чи дверима.

Територію будинкоуправління чисте повітря також майже не відвідувало. Збоку, від вулиці, приватні добротні будинки хоча й затримували збитий колесами автотранспорту пил, свіжості це не додавало, бо позаду майстерень впритул підступала міська лазня. Звідти також пахтіло спертою сирістю вперемішку з милом, що аж ніяк не створювало відповідної атмосфери для продуктивної праці.

Управбуд Гадлевський сидів у своєму кабінеті і задумливо дивився у вікно. Від сітчатої огорожі рябіло в очах. Верхіття дерев за нею ледь-ледь ворушилися напівв’ялим листям, стовбури не проглядувалися, ховалися десь на дні урвища. Струпом стирчав на рівні подвір’я закіптявілий вивід ближньої домівки, дим, вивалюючись тягучими клубками і формуючись над дахом у гриб, заполоняв все більший простір. Закрутило в ніздрях. Гадлевський спересердя жбурнув ручку на стіл, поліз закривати кватирку. Роздратування не було сильним, та знав, цього досить, аби до вечора нагадувати розлюченого звіра. Настрій зіпсовано. І отак щодня!.. Який ідіот обрав тут місце?!.. Ні, все це ні до чого, тут інше — вся річ у долі. Так, саме йому випало гибіти в цьому затхлому місці. За що ж ця Божа кара?! Чому не готель, чи, скажімо, комунгосп, на гірший випадок, якесь виробництво? Так, йому судилося… Це ж треба, мало того, що має справу з нечистотами по роду занять, ще й навколо контори не продихнути.

Потрібно було закінчувати звіт за півріччя. Будь воно неладне це бумагопорпання! Нормальну, розумну людину навиворіт виверне, зачни вона перераховувати, скільки зібрано та вивезено сміття, скільки полагоджено краників, прочищено метрів каналізації… Тьху!! Але ж призвичаївся… Зрештою, не він же лазить по горло в гидоті.

Повз вікно промайнула чиясь тінь. Через мутну шибку запримітилася лише кучерява білобриса шевелюра. Чого це він тут вештається, зранку ж наряд на лінію був? От вилупки! Невже знову змагання влаштовують? Мерзотники! Мізків нуль, вистачило лише в лайні колупатись, а корчать із себе гросмейстерів неперевершених.

Волинщики

Котельна насторожила тишею. Гадлевський рішуче торсонув двері носаком. Так і є — битком. Шкребтій інстинктивно прикрив дошку корпусом.

— Це що таке, я вас питаю?! — обвів присутніх суворим поглядом. — Василю, ти знову за своє?

Шкребтій невинно округлив очі, мовляв, як можна мене в чомусь звинувачувати.

— Ти мені баньками не вигравай. Я питаю, коли скінчаться ці дурниці?

— Едмундовичу, забіг на хвильку, щоб… щоб, ну-у…

— Ну-ну, щоб що?

— Ну, щоб… цей, як його… Щоб погрітися.

Управбуд сплеснув долонями:

— Ну ти поглянь на нього — воно ще й викручується! Надворі що — зима? А ото за спиною що — шахмоття?

Василь оглянув вишикувані фігури з великим подивом, неначе не підозрював за їх існування.

— Ти мені тут дурня не клей. — Гадлевський перевів погляд. — Миколо, ти зараз що маєш робити — ринви? Так якого ти біса тут, га?! Куди? Стояти! Струнко стояти, я ще не закінчив. Нагадай-но, чи давно твоя дружина навколішки умовляла не відправляти тебе в алтепе ? Забув? Що ж, піднімемо це питання. А поки що — марш до праці. І щоб гуркіт жесті, стукіт киянки було чутно аж у мене в кабінеті.

Жестянщик прожогом вискочив із котельні, за мить зачулося шалене стугоніння покрівельного заліза. Начальство лишилося задоволеним.

— Ну добре, розбіглися. Василю, залишся.

— Едмундовичу, чесно вам кажу, я не при ділах. Забіг на секунду, за каболкою.

— Ти мені тут локшину на вуха не вішай. — Гадлевський присів на лавку. — Сідай. Виграєш, відпущу гріхи, ні — начувайся.

Управбуд мав високу думку за свої розумові здібності, тож заздалегідь налаштувався на перемогу. Хоч цим, подумав, настрій поліпшу.

Як і належало, начальство грало білими. Шкребтій застосував тактику повторювання ходів супротивника. Через кільканадцять ходів нерішуче, навіть якось боязко об’явив мат.

— Дитячий, — додав.

— Мать!.. — управбуда заклинило. — Ти неправильно конем походив.

— Едмундовичу, я ж… Та я його навіть не торкався.

— Ти ще й перечити будеш? Геть звідси!

Шкребтій галопом кинувся на вихід.

Секретарка

Гадлевський штурхонув двері до приймальні. Секретарші не було.

— Тетяно! — Обнишпорив стіл, за ним, підвіконник за шторами. — Де це стерво?!

Тетяна з’явилася в одвірках, поправляючи на стегнах довгу шерстяну кофту.

— До туалету ходила.

— У тебе що — пронос? Бігаєш туди щохвилі. Коли вже порядок буде в будинкоуправлінні — коли ви перестанете байдикувати?

Секретарша, почервонівши, сіла на своє місце, зачала механічно перекладати стоси паперів. Управбуд, обіпершись руками об стіл, навис мов скеля.

— У тебе пів лантуха парфумів, тільки те й робиш, що ялозиш фізіономію. Що — то сумочка? Та моя з такою по магазинах ходить… Ти коли-небудь дивилася в дзеркало? — Гадлевський повернув Тетянине лице до трюмо. — Бачиш кікімору?

Секретаря подібне порівняння образило та раптом, пильніше придивившись до свого відображення, вихопила губну помаду, професіональним порухом підвела куточок рота. Цнотливо провела кінчиком язика по верхній губі, томно зітхнула.

— Тьху! Туди твою м…ь, — Гадлевський ринувся до коридору. — Де головний інженер?! — заволав.

Поторсав двері інженерового кабінету — замкнено. Не було того і в залі засідань. Туалет зустрів специфічним запахом — замалим не знудило. Вискочив на повітря. У гаражі стояла вантажівка зі знятим колесом, саме колесо валялося посеред двору, шофера не було. Від майстерень — ані звуку. «Неначе повимерли, навіть та п’яндилига вшилася. Ну, постривайте!..»

Столяр

Нарешті в столярці задзвеніла циркулярка.

— Зрання гарчиш. Хіба не знаєш, скільки коштує кіловат?

— Пилку наточив — випробовую.

— Навіщо її випробовувати, після чого її точить?

— Он рами, он двері, — столяр показав на штабельовані вироби. — Мало?

— Які двері, які вікна?! Ти мені мізки не запудрюй, наліво робив?

— Побійтеся бога, Едмундовичу, — образився столяр.

Столяр Червоненко був чи не єдиною особою в організації, до кого управбуд не міг яро присікуватися. Пропрацювавши до пенсії в забої, така людина не могла привчитися до легких незаконних заробітків. Не було й випадків невиконання виробничих завдань чи відмов від понаднормової праці. Гадлевський відречено махнув рукою.

— Васильовичу, де всі?

— Їй богу, не знаю.

Столяр дивився прямо у вічі, Гадлевський згадав, гірники дружній народ стосовно товариської взаємовиручки, — тут нічого не доб’єшся.

І завскладом відсутній. Управбуд заходився бити кулаками у двері. Розумів, того справді може не бути, однак гатив доти, доки не посипалися фільонки. Кисті гуділи. Просунув голову до діри — пусто. Від роздратування аж дух сперло.

Тяжкі темні хмари заволокли небо, почало накрапати. Управбуд рискав господарством, немов голодний лев. Ситуація вимагала зігнати на комусь злість, навкруги ж неначе мор пройшов. Приймальня знову виявилася порожньою. Це вже занадто! Зірвав зі спинки стільця дамську сумочку, витрусив на підлогу вміст. «На, на, ось тобі!» — пройшовся ступнями, пританцьовуючи. Наявившись, Тетяна лише кліпала на потрощені коробочки, на почавлені тюбики.

— Де ти знову вешталася?

— У бухгалтерії.

Аж брови полізли доверху, як можна було лишити поза увагою конторських крис!

— Поприбирай і піди морду вмий — змий отой намул.

Бухгалтерія

Бухгалтерія натужно шелестіла паперами. Чотирьох працівників завалило кіпами ділових папок, главбухші взагалі видно не було. Складалося враження, ніби зверху величезний самоскид виверг купу сміття. Прихід начальства залишився непоміченим.

— Прохолоджуємося?! — гаркнув управбуд.

На підлогу звалився тяжкий предмет, здається, рахівниця. Гадлевського пересмикнуло:

— Розтліваємо? — втупився в главбуха. — Скажіть, яка від вас тут користь, за що ви платню отримуєте?

— Це вас потрібно запитати.

— Мовчати! Стояти! Знахабніли!

— Феліксе Едму…

— Корова! Де звіт, де…

Раптом згадалося, звіт давно вже в нього на столі. Хряснув дверима, не зреагувавши на схлипування. «Ач, одразу нюні розпустила! Нічого не скажи, нічого не промов — мерщій в сльози. Відсиджуються тут, неначе кури на сідалах. Познаходили теплі містечка, повили гнізда, паразити! Я вас усіх на чисту воду виведу…».

Секретарші не було. От паскуда! Гадлевський зібрався було кинутися на розшук, аж…

— Цього разу ти куди ходило? — єхидно поцікавився.

— У харчові…

— Що — харчові?

— Ви ж знаєте, я діабетик. Потрібно частіше…

— Та тебе в плуг запрягати можна, — цинічно зауважив управбуд. — Хіба тут не можна по-поїсти?

— Ви ж днями вичитали мені за це.

— Вичитали… прочитали… Нема клепки в голові, то вже й не добавиш. Назавтра об’яви загальні збори. І щоб стовідсоткова явка.

Секретар догідливо кивнула.

— Хрюкало чого не вмила?

— Та вмила ж…

— Господи! Краще було б, як було.

Домівка

Не так вже і багацько на балансі будинкоуправління поверхівок: у центрі з десяток, у мікрорайоні два десятки, — кому як не управбуду знати всі потайні схови. Та зась! Ні в одній шпарі ні одної сучинської душі. Підвали всі обійшов, бойлерні всі перевірив, дахи… От дідько!.. Ну, плоскі ще можна обдивитися з одного, з найвищого, а от…

Під вечір Гадлевський вибився із сил. «Щоб ви поздихали, волинщики прокляті! Цікаво, де ж все-таки ця бидлота схоронилася… Ну все, досить! Іще одне горище, впаду замертво. Костюмові вже й хімчистка не допоможе, черевикам хана… Боже! Як я заліз по цій?..». Хрусь! Од страху аж жижки затряслися. Від схиту драбина ковзнула по гладенькому кахелі, Гадлевський дряпонув нігтями стіну і телепнувся з трьохметрової висоти на маршову площадку. «У-у-у! Ще й щабель проміж сідниць… Матір божа, яка ж то біль несамовита!».

Вогонь у копчику вгамувався за годину. Настільки стало легше, що вдалося підвестися. «Я їм цього не подарую! Будуть їм і шахматні Васюки, і біг із перепонами».

Обережно ступаючи, Гадлевський наблизився до свого помешкання. У вікнах не світилося. «І ця не тримається місця призначення, — скипів, — в інших сяйво, а ця кудись гайнула.» В оселі дав волю накопиченій люті: кіт, що підбіг тернутися об ногу, отримавши стусана, залетів аж під диван. «Я вас, туди вашу м…ь, усіх приведу до порядку!» — закричав невідомо кому.

— Чого репетуєш? — вийшла зі спальні дружина.

— Чого в темряві сидиш?

— Ти що — не знаєш, скільки кіловат коштує?

Гадлевський ретирувався до кухні.

— Я вечеряти буду, — заявив.

— Чи хто не дає.

— Хоч є що?

— А чи колись не було.

— Так іди подай, трясця його матері!

— Може тебе ще й з ложечки погодувати?

— Ти мені не переч… Не переч, бо я тобі зроблю…

— Гірше не буде.

— На що натякаєш? — вийшов з ложкою до прихожої.

— На змарновані літа.

Гадлевський аж ніяк не сподівався таке почути.

— Та я тебе з багна витяг. Батько п’яниця, мати п’яниця, злидні.

— Надіюсь, двадцять років з тобою достатня плата за послугу.

— Щось ти розговорилася сьогодні, — пильно придивився до дружини. — З якого б дива.

— Я подала на розлучення.

Гадлевський реготнув і пішов вечеряти.

Загальні збори

Зала засідань була розрахована на п’ятдесят душ — місць не вистачало завжди. Маляр-штукатур Степан Невідомчий зі своїм напарником притулилися в проході до стіни, нерівної і шерхкої, як тертух. Муляло в спину, Юля Сторчко почувалася ніяко́во за подібну халтуру, червоніла, раз за разом зиркала на старшого товариша. Той аніяк не проявляв своїх почуттів. А що він міг вдіяти?! Дали тиждень на внутрішні роботи — бачиш, їм припекло гідно звітувати до дня народження вождя, — а там за місяць не справитися.

Здається, всі зібралися. Управбуд піднявся, оглянув присутніх. Затримався на двірниках, що стояли вподовж стіни, ніби вишикувані для розстрілу.

— Із року в рік, щоквартально, — почав, — я талдичу одне й те ж, а деяким, з дозволу сказати, працівникам, усі ці вичити та наганяї до лампочки. Минулого року ми недобрали тридцять тон сміття, за нинішнє півріччя відставання в двадцять тон. Що ж воно діється?!

У Юлі млосно занило в грудях, підкосилися ноги. Добре, штукатурка-шуба, до якої прилипла зі страху, не дала одразу зсунутися донизу та розпластатися на підлозі. Юля боялася Фелікса Едмундовича. Боялася так панічно, що навіть до контори добиралась іншим шляхом, аби не йти повз його будинок і зайвий раз не попадатися на очі. Зараз вона більш за все жадала, щоб збори якомога скоріше закінчилися та можна було б вирватися звідси, будь-куди й на будь-які роботи.

— А он іще одні бракороби стоять, —- перевів увагу управбуд. — Парочка, Максим та Варварочка.

Юля перестала відчувати нижні кінцівки, від п’ят до стегон.

— Чого стовбичите, неначе ломи проковтнули? Розкажіть-но про свої трудові подвиги. Мовчите? Три доби протрималася штукатурка. Ось, читаю скаргу: «Я, пенсіонер, повертався… кусок одвалився, розбив… Травма…». Я у вас запитую, що за неподобство?

— Іще добре, що три доби, — подав голос Невідомчий. — Як відомо, штукатурка тримається на цементі, а не на соплях.

— Куди ж цемент подівся — пропили?

— А ви його виписували? За вашою ж вказівкою підмішували алебастр. А того алебастру — кіт наплакав.

— Виходить, — скипів управбуд, — я у всьому винний?

— А то ж хто…

Від такої зухвалості Гадлевського пересмикнуло:

— Працювати треба, а не шури-мури-амури крутити в робочу годину.

Юля Сторчко відчула, як почало німіти тіло — від живота й вище.

Степан зневажливо усміхнувся, мовляв, мені ба́йдуже до твоїх натяків-шпильок.

— Товаришу начальник, — почулося від двірників, — оце ніяк не второпаю за сміття.

— Воно й не дивно, — з’язвив управбуд, радий нагоді перевести розмову та вийти з незручного становища.

— Ні, справді, хіба ми вугілля добуваємо, що встановлено норми. Та де ж його взяти того сміття, землі добавляти задля ваги, чи що?

— Ти мені тут не розпатякуй! — грубо обірвав управбуд. — Гребти треба краще, а то як курка лапою…

Гадлевський підвівся:

— Будемо вважати діяльність двірників незадовільною. Із випливаючими звідси наслідками — догани, вирахування із зарплатні, щоб іншим неповадно було. І годі! Ніяких заперечень.

Шкребтій почав потихеньку пробиратися на вихід. Спочатку помінявся з сусідом місцями, виждавши, доки начальство не вткнеться очима в папери, став під стіну. Ривками дістався цілі. Пронизливе верещання вдарило по вушних перетинках, коли торкнувся дверної ручки. Гальмонув, замалим не поздиравши з туфлів підошви.

— Стояти!! Назад! — нарешті Фелікс Едмундович знайшов на кому розрядитися. — На місце, падла! Це що таке?! Ах ти… ах ти!.. Ну-у ви погляньте на цю мерзоту Ти куди намилився?

— Фе…мундовичу, я цей… як його… до туалету.

— Зажди, ти в мене сьогодні ще й у штани накладеш.

Фелікс Едмундович Гадлевський жорстко глянув на підлеглих:

— Ніхто нікуди! Доки не переберемо всі кісточки. Зрозуміло?

Юля Сторчко повільно осіла на підлогу.

Начальник і підлеглий

Шкребтій тупо дивився крізь лобове скло, майже нічого за ним не помічаючи. Зранку похмелитися не вдалося, ще й ті трикляті збори затяглися — страх, як зле! Хоча б краплю… а там хоч вогонь не гори. Акселератор вдавлено до полика. Якби ж розігнати цю драчку за сотню, щоб прокотити цього… цю садюгу. Щоб ти здох!

— Падлюко, тільки ти мене вб’єш, я тобі покажу, — прошипів управбуд, щосили тримаючись за ручку.

Так і зробить, подумалося Шкребтію, ця курва з того світу дістане. От катюга! Таких гестапівців іще світ не бачив. О-ох, хоч би краплю…

Легковик заложив крутезний віраж — Гадлевського приплющило вилицею до бокового скла:

— Не жени, вилупку!! — заволав. — Не злись, повернемося — заллєшся. Я своє слово тримаю, ти ж знаєш.

Від згадки про могорич Василь трішки подобрішав, знав, своє отримає будь-що. Інакше дзуськи наступного разу повезе цього задрипаного татуся, хай шукає інших наймитів. Ач, повадилося щотижня теліпатися до сусіднього району. Створив веселу житуху, тепер їздить канючити про повернення. Та з такою заразою не те, щоб рідна донька, рідні члени не вживуть.

— Вкотре після подібних поїздок даю собі слово навчитися керуванню, — сердешно поділився Фелікс Едмундович. — Хоча б сьогодні вмовити її, бо ти мені таки вхлудиш нове авто. Ти ж май таки совість, Василю, це ж тобі не автодром.

Чергова вибоїна тряхонула, аж засвербіли сідниці.

— Капець амортизатору, — констатував Шкребтій і поспішив заспокоїти: — завтра заміню, знаю, де дістати.

Гадлевський змовчав. Цьому телепню, як горохом об стіну. Зараз слід думати, з якого боку підійти до Світлани. Стосовно одної неї він би, зрештою, змирився, а от онук… Як хочеться бачити його, постійно бути поруч, передавати досвід…

Рідний член

— Нізащо! — Світлана загородила собою прохід. — Я ні-за-що не дозволю спілкуватися.

— Але ж я його дід, рідна кров.

— А я його мати. Тож не хочу, щоб з нього вийшов… вийшов… Тату, я тебе благаю, залиш нас у спокої!

— Як це, залиш! Я маю право.

— Якщо продовжуватимеш тероризувати, офіційно зречусь тебе.

— За які такі гріхи всі окрисилися на мене — що я вам зробив?

— Ось бачиш, навіть у слова вкладаєш отруту. Що ж говорити за вчинки.

Світлана зачинила двері. Гадлевський з ображеним видом продовжував стояти перед квартирою, доки дзвінкий дитячий голосок не вивів з оціпеніння. Онук цікавився, хто потурбував. Помилилися адресою, була відповідь.

Бідкання

— Усім світом на мене. Та хіба ж я не люблю людей! — як на сповіді виливав душу Фелікс Едмундович. — Для мене всі однакові, я навіть ось з тобою, Василю, не гидую сидіти поряд, випивати з одного посуду. Невже це ні про що не говорить?

«Наплювати, — подумки зауважив Василь. — Після відвідин каналізації навіть такий шмат лайна видасця орхідеєю. Так що не обтяжуйтеся, Феліксе Едмундовичу, на поверхні плаває ще достобіса смердючіших речей». Шкребтій блаженно прикрив повіки: «Господи! Як прибалдійно розливається по всенькому тілі кайф… Боже, таки вірю і в твоє існування, і в місію спасіння. Вірю в Спасителя, прихід його, напевне ж, буде в кайф, як у кайф оцей чудний горілчаний прихід. Хай святиться ім’я його…».

Немає ліпшої краси

Ох і красень же цей Корсунь! Не містечко — казка. Рось одна чого варта! Скільки вод вона віднесла до батька-Дніпра… А скільки бруду… Бувало, купається якийсь хлопчак, чи то й літня людина, з насолодою пірнає, і звісно, не помічає, як на голові, в чубі, починає збиратися різноманітне сміття, а то й більш екзотичніше неподобство. Ну прямо таки можна зо сміху луснути, коли особа виходить на берег з купою лайна на верхній частині тіла…

Так, місто прекрасне. А люди! Та вони просто золоті! Щоб хто коли чув скандали, лайки-бійки, ні! Лихого слова ніхто ніколи нікому, навіть подумки, нема такого, щоб зобидить. Ось, приміром, Корсунка несе в Рось те саме, що остання до Дніпра-Славутича, то хіба ж хто заїкнеться, висвітлить факт? Боронь боже!! Із-за пустих дрібниць збуджувати громадську думку, — жах! Що з того, що пляж у гирлі Корсунки? Дорослі туди майже не ходять, ну а діти… Помиють вдома мами. А ні, то… Ось недавно писалося, буцімто науковці дослідили, леп на тілі через місяць сам відпадає. А ми, дурні, ще й в лазню ходимо…