- Звісно, що ні. - відразу видала Марічка. - Чому ти таке запитуєш?
- Не зважай. Просто, слід було перевірити. - з полегшенням видихнув хлопець.
Думки, про свою причетність до смерті обох людей, відразу розвіялись. Зцілення не має жодного відношення. Звичайний збіг обставин.
- Я вибачаюсь, що перебиваю розмову. - відчувся приємний жіночий голос.
Андрій побачив біля себе молоду жінку. На вигляд років 30. Вона мала спортивну фігуру та біле волосся, яке в поєднанні з блакитними, очима робили її дуже вродливою. - Доброго дня, Андрій.
- Доброго. - все ще сумно промовив поет.
- Мене звати Вікторія. Мій десятирічний син Рома, ходив до Вас на карате.
- Рома. - чоловік легенько посміхнувся. - Пам'ятаю такого. Передайте, що мені дуже сподобався його малюнок.
  Андрій згадав зображення каратиста на шпагаті. Малюнок, який йому передав тато.
- Передам. - на мить усміхнулась блондинка. - Але я до вас прийшла не через сина.
Майстер прищурив очі від нерозуміння.
- Одна знайома, розповіла мені про диво, яке Ви зробили за допомогою вірша. Вона була на тренінгу, коли Ви всих зцілили. Я б в таку нісенітницю нізащо в світі не повірила, якби не факти на обличчя. В цієї знайомої по лікоть не було руки. А зараз, вона вжє є.
- Ви хочете щоб я когось зцілив? - Андрій відразу поставив перед фактом молоду жінку.
- Так. - чесно відповіла брюнетка. - В мене є ще одна дитина. - Жінка дістала з сумочки фото дівчинки і поклала до рук Андрія. - Це Софійка. Їй лише 7 рочків. Вона добра і дуже хороша дівчинка, яка потребує вашої допомоги. - жінка важко видихнула. - В неї ракова пухлина в мозку. Софійка перебуває в лікарні. Вона в дуже критичному стані. В мене вся надія тільки на Вас. Я ладна заплатити любі гроші, тільки допоможіть.
По очах стікали сльози материнського горя. Вони царапали душу цилителя. Андрій дивився на миле радісне дитя, яке посміхалось на фотографії.
- Я допоможу вашій донечці. Взавтра, вранці, я прибуду до лікарні. - вирішив поет.
Муза незалишала чоловіка і увечері поет склав новий вірш. Вірш для доброї дівчинки.

Андрій дотримався своєї обіцянки. Тато підвіз сина до палати.
Кімната була невеликою, для однієї особи. Вікторія провела людей до ліжка.
На хворе дитя було важко дивитись. Худорлява до кісток дівчинка не мала на голові волосся. Софійка була зовсім лисою. Лиха хвороба повиривала всі золоті коси маленької. Під карими очима синці, обличчя бліде, пересохлі губи. Невинні очі наповнював біль.
- Сонечко, - мама схилилась до своєї донечки. - Це дядя тобі допоможе.
Карі оченята з сумом перевели погляд на чоловіка в інвалідному візку. Вона хотіла привітатись, та не мала на це сил.
- Залиште нас на одинці. - попросив Андрій.
Тато і Вікторія покірно вийшли за білі двері.
Поет дістав з кишені свій блокнот і відкрив потрібну сторінку.
- Маленька, я тобі зараз зачитаю один віршик, а ти уважно його послухаєш. Домовились? - ніжним голосом говорив Андрій.
Софійка  не могла кивнути головою. Вона погоджуючись кліпнула оченятами.
Поет подивився на аркуш і почав читати.
Сонце хмарами покрилось
Вітер грізно в полі виє
В душі нещастя оселилось
Хвороба серце горем криє

Плекала марно всі надії
Не прогнати лихо з тіла
Мохом поросли всі мрії
По тебе Тьма прийти посміла

Та Диво прийде, увірветься
Переможе горе й лихо
Життям новим душа поль'ється
Грім мине й настане тихо

Дівчинка продовжувала дивитись сумними очима на Андрія.
Щось закололо бідолашну. Якби вона могла, то схопилася б рукою за голову, а так лиш прикрила очі. Магія вступала в силу. Бліді щічки наливались румяністю,а з під карих оченят синці повільно зникали. Дівчинка видужала. Тіло наповнилось життєвою силою.
- Ви мене врятували. - на обличчі сяяла усмішка.
Софійка з легкістю заговорила. Вона підвелась і на ліжку сіла. Дитя глянуло на сидячого у візку цилителя.
- Бажаю і Вам швидкого одужання.
- Дякую, сонце. - Андрій усміхнувся дитині у відповідь.
Відчинились двері. Вікторія впала в ступор. Вона стала свідком дива. Її донечка сиділа в ліжку і виглядала сповненою сил.
- Донечко моя. - мама кинулась обіймати своє дитя.
- Це все мій син. - усміхався тато.
Заграла усмішка. Дзвенів мобільний Андрія. Чоловік відповів на дзвінок. Він чув Марічку. Її голос був чимось зтурбований.
- Пам'ятаєш, ти вчора запитував у мене, чи я не хочу накласти на себе руки?
- Так. - нічого нерозуміючи відповів Андрій.
- Я збрехала. Точніше, я справді не хочу, але зі мною щось відбувається. - дівоче важке дихання гуділо в вусі чоловіка. - Коли це сталось вперше, я ледве не повісилась. Добре, що мама зайшла вчасно. Вона завадила мені прибрати стілець з під ніг. Вчора це сталось знову. Я хотіла зарізатись кухонним ножем. Мама знову вчасно прийшла на поміч.
Мною ніби керує якась невідана сила. Сила, якій я не в силах протистояти. А зараз, я залишилась одна в квартирі. Андрій, мені дуже страшно. Я не хочу вмирати.
- Не хвилюйся. Я зараз до тебе приїду.
Серце охопив жах. Все таки в цьому його провина. Цилитель з болем дивився на радісну дівчинку  розхуміючи, що скоро станеться лихо.
- Тату, вези мене швидко додому.