- Марічко, я раніше в тебе не цікавився. В тебе є, якесь захоплення?
Дівчина перевела погляд на хлопця. Її гарні, але сліпі очі дивились мимо обличчя.
- Звичайно є. Без хоббі нецікаво жити. - з'явилась білосніжна посмішка.
- Я співаю. Говорять, що досить не погано.
- Спів це добре. - хлопець з сумом подивився на свої ноги. - Карате. Я втратив можливість ним займатись. Мені вже нецікаво жити.
- Спробуй зайнятись чимось іншим. - пролунала мудра порада від красуні.
- Не хочу. Мене крім цього, ні до чого більше не тягне. - чесно відповів чоловік.
- Ти завжди любив лише карате? Можливо, було ще щось?
Андрій сховав телефон до кишені своїх спортивних штанів. Паралізовані ноги невідчували жодного руху.
Майстер притулив міцний кулак до обличчя і задумався.
- Було дещо.
Заняття це здавалось несерйозним. Казати про це було трохи соромно.
- Коли я ще ходив до школи, в старші класи, я пробував писати вірші. - щоки почервоніли.
- Вірші. Це ж прекрасно. - зауважила дівчина. - А про що, якщо не секрет?
Невпевненим голосом, червоний ніби рак від сорому. молодик давав відповідь.
- Про кохання. Це подобалось дівчатам. Я часто їх ними зацікавлював.
- Можливо це і є твоє справжнє покликання? - радісно запитала Марічка. - Спробуй знову писати. А що, як доля хоче, щоб ти став поетом. Твої вірші принесуть користь кожному, хто їх почує.
- Користь? - скептично усміхнувся Андрій. - Писанина ще нікому не приносила користь.
- Ти помиляєшся. - відразу промовила Марічка.
Андрій не бажав продовжувати розмову на тему письма. Він впав в мовчання і просто дивився на гарне обличчя приємної дівчини.
- Марічко, я тобі ніколи не казав, яка ти гарна?
Дівчина посміхнулась.
- Ні. Тобі, мабуть, вистачало дівчат, яким потрібно було робити компліменти.
- Відтепер будеш знати. Твоя білосніжна посмішка заряджає енергією. Даруй мені її завжди, щоб я не розрядився. - загравав Андрій.
- Добре. - почервоніла дівчина приємно посміхнулась.
Чоловік знайшов дещо приємне в цьому житті.
- Знову посмішка. Ооо, пішла підзарядка. - викинув жарт майстер.
Вперше в житті молодик дивився на свою сусідку по іншому. Він був таким як і вона. Вони обидва стали інвалідами і це зближувало дві різні душі.
- Ти теж гарний хлопець. - вирішила зробити комплімент у відповідь Марічка.
- Мені приємно, але ти ж не можеш цього знати. - Андрій глянув в незрячі, але красиві очі дівчини.
- В ті щасливі часи, коли я ще бачила, тобі було 17. Я гарно запам'ятала твоє обличчя. Гадаю, що за 10 років ти не дуже змінився. А якщо і так, то тільки в кращу сторону.
Чоловікові було приємно це чути. Марічка прогнала сумні думки з голови Андрія. Двоє об'єднаних горем людей продовжували сидіти на подвір'ї і вели приємну розмову.

День був добрим, а ніч злою. За вікном гримів грім, блискала блискавка, ішов дощ. Андрій лежав в своєму ліжку сам самісінький в чотирьох стінах своєї квартири. Батько хотів залишитись з ним, але син відпустив його до дому. Тато мав повернутись лише вранці.
В горлі пересохло. В роті була така сухість ніби в пустелі. Чоловік вирішив сходити на кухню, щою випити газованої води, яка охолоджувалась в холодильнику.
Андрій сів на ліжку. Він руками допомагав перекидати невідчутні ноги. Майстер розвернувся і звісив їх до низу. Неподалік стояв візок. Чоловік спробував дотягнутись до нього. Витягнуті руки та інвалідний візок розривала відстань в кілька сантиметрів. Іншого виходу незалишилось. Потрібно стати на ноги. Будучи в одній спідній білизні, а саме в трусах, Андрій спобував стати на підлогу. Паралізовані частини тіла не відповідали. Чоловік втратив рівновагу і повалився на підлогу.
- Та як так можна жити?! - розлючено заволав Андрій. - Господи, я завжди в тебе вірив! Я не скоїв жодного гріха, а ти оце так мені віддячив?!
На його шиї висів дерев'яний хрестик з металефою фігурою розпятого Ісуса Христа. Злість затьмарювала розум. Він не мислив що робить.
- Іди до Дідька! - волав дивлячись в стелю майстер. Він вцепився правою рукою за мотузку і зціпивши зуби зірвав її з шиї. Рука відкинула хрестик в сторону. Дерев'яний виріб стукнувся об синю стіну.
- Я не вірю в тебе! Тебе не існує! Ти чуєш мене?! Не чуєш, бо тебе не має!
За вікном гаркнув грім і стрельнула блискавка. Потужний спалах природньої енергії на мить засвітив кімнату. Андрієве серце зтиснулось. По тілу прокотився морозний холод. Здалося, що це сам Бог гримнув йому у відповідь.
Дощ не вщухав, а чоловік заспокоївся. Він пролежав хвилин з 10 на підлозі, а потім зібрався з силами і виліз на візок.