- Марічка. - зрадів чоловік. - Тату, мені потрібно швидко на свіже повітря.
Батько виконав прохання сина. Він вивіз сина з під'їзду і залишив молодих на одинці.
- Привіт, сусіде. Як життя? - сліпа дівчина посміхнулась.
- Знову парфум відчула? - запитав життєрадісний чоловік.
- Ні. Я чула твій голос, коли ти звертався до тата.
Хлопець похитав головою.
Сині оченята бачучи одну пітьму вдивлялись на металеві двері.
- Марічко, я послухався твоєї поради. Я спробував писати вірші.
- І як? - поцікавилась красуня.
- А зараз і побачимо. Послухаєш? Я сьогодні новенького склав.
- З задоволенням.
Андрій дістав свій невеличкий блокнот і як минулого разу, почав гарно зачитувати сумний, але хороший вірш.

Не вміють люди цінувати
Все те, що їм дала природа
Здоров'я звикли руйнувати
На дурість, зараз, пішла мода

А хтось, оддав би все на світі
Щоб мати шанс, хоча б на мить
Побути трішечки на світлі
Відчути повноцінну нить

Чому так вирішила доля?
Хто не цінує, той все має
Хто злий в душі - не знає горя
А хто святий, той лиш страждає

І лиш надія - вірний друг
Не залиша в тяжкі часи
Мотивує, не зпиняє рух
І шлях проводить до краси

- Андрію, в тебе дійсно талант. Гарний вірш. Просто геніально. - Марічка вихваляла починаючого поета.
- Дякую. Мені дуже приємно. - відповів хлопець.
Він пильно вдивлявся в знайому. Він чекав на диво. Він був впевнений - воно з'явиться.
Раптом, дівчині стало зле. Вона руками схопилась за кучеряву голову і заплющила очі.
- Щось не так? Щось болить? - злякався Андрій.
- Щось в мізках колить, аж в очі віддає.
Біль промчалась зі швидкістю кулі. Вона не зпинялась. Вона зробила свою справу і зникла. Голова заспокоїлась. Дівчина прибрала свої руки і відкрила очі.
- Ой. - Марічка відразу закрила назад.
Андрій був наляканий. Він чекав добра, а здавалось, нагнав лихо.
Красуня знову відкрила очі. Вона провела ними довкола себе, а потім глянула на сидячого у візку чоловіка.
- Неймовірно. - здивована дівчина вперше дивилась в очі поету.
- Що таке? - здогадуючись поцікавився Андрій.
- Я знову бачу. Зір повернувся. - приємна посмішка випромінювала щастя.
- Посмішка. Знову йде підзарядка. - жартував хлопець.
- Як це сталось? - незрозуміла красуня.
- Ти не повіриш, але твої слова здійснились.
- Які слова? - Марічка вже і забула.
- " Твої вірші принесуть користь кожному хто їх почує" Це дійсно так. Вони зцілюють людей. Вчора, один вірш вилікував мою бабусю від раку, а сьогодні, інший переміг твою сліпоту.
- Невже таке буває? - не вірила брюнетка.
- Як бачиш. - відповів радісний чоловік.
Дівчина підхопилась з місця. Вона підбігла до сидячого інваліда і схилившись до нього, обійняла.
- Велике тобі дякую. - вона присіла навпроти. Дві пари синіх очей зустрілись одна з одною. Марічка дивилась на симпатичного Андрія. -  А ти, майже не змінився, навпаки. став ще гарнішим.
Чоловік посміхнувся.
- Андрій, ти вибач, але я хочу побігти додому. Мені не терпиться здивувати маму.
- Так, звичайно. Ще побачимось. Дівчина ніжно поцілувала чоловіка  в щічку і побігла до вхідних дверей до будинку.
Чоловік зробив різкий розворот на місці.
- Марічко!
Красуня завмерла і обернулась.
- Так.
- Хтось обіцяв сходити з інвалідом в кіно.
Дівчина була щасливою. Їй подобався Андрій і інвалідний візок не був перешкодою.
- Я пам'ятаю і відповідаю за свої слова. Тільки дай знати о котрій і я з радістю піду.