Ранок видався чудовим. Злива минула. Тепле сонце повільно висушувало теплом мокру землю.
Тато повернувся до свого сина. Андрій вже не спав. він лежав в ліжку, можна сказати, сидів. Він вперся спиною в край. На коліна поклав невеличкий блокнот і з ручкою в руках, щось писав.
- Добрий ранок, синку. Як ти себе почуваєш?
Андрій повернув голову до рідної людини.
- А сам, як гадаєш? Позитивної відповіді на це запитання ти від мене більше ніколи не почуєш.
Батькові було прикро. Він незнав що сказати нездоленому синові. Сумний погляд впав на підлогу. Очі бачили на килимі річ. Чоловік нахилився і підняв хрестик.
- Андрію, що це?
- А що, не бачиш? Мій хрестик. - спокійно відповів майстер.
- Я розумію, але що він робить на підлозі? - старий насупив брови.
- Те, що повинен робити. Я так поміркував і вирішив. - з повною серйозність говорив молодий чоловік. - Якщо Бог повернувся до мене спиною, то я відповім йому тим же.
- Не говори так. Це страшний гріх. - заперечив віруючий батько.
- Тату, облиш ці балачки. В світі повно атеїстів, які ні в що не вірять. Ти гадаєш їх за це хтось покарав?
- син замовк, аби батько подумав. - Ні. Тому що немає, кому їх карати. Бога не існує.
Андрієва родина була віруючою. Вони ходили до церкви та дотримувались свячених традицій.
- Ой, синку, неговори ти...
- Тату, закрили тему. Не засмучуй мене, ще більше.
- Добре, добре. - поступився сивий чоловік.
Батько підійшов ближче до лежачого хлопця.
- А що це ти пишеш?
- Неповіриш. - легка усмішка виблискувала на обличчі - Складаю вірш.
- Дивно, але це чудово. Добре. що ти знайшов для себе цікаве заняття.
Батько радів за сина. Здавалось, що лихі думки залишили знедоленого чоловіка.
Старий мав невтішні новини. Він небажав засмучувати свою дитину, але Андій мав знати.
- Нашій бабусі стало гірше.
Майстер прибрав руку від своєї творчості і глянув в очі засмученого батька.
- Шкода стареньку. Гадський рак прогресує, а на додачу, звістка про мою інвалідність прискорила процес.
- Вчора викликали лікаря. - сивий чоловік підійшов до вікна. Повернувшись спиною до сина, він з болем повідомив. - Їй недовго залишилось. Місяць, а то й менше.
Андрій з важкістю видихнув і похитав головою.
- Вона хоче тебе бачити. Хвилюється, що може не встигнути. Просила, щоб я тебе сьогодні привіз.
- Звичайно, тату. Їдьмо.

За 15 кілометрів від міста стояло село. Там мешкали батьки Андрія. В добрі часи, подружжя жило в місті, а коли син вироіс, то віддали свою квартиру йому, а самі перебрались до бабусі.
Бідолашна лежала в ліжку. Старенькій було 78 років. Жінка була одягнена в довгу білу ночнушку. Рак дуже змінив людину. Бабуся схудла, обличчя зблідніло, а під очима з'явились синці.
- Ти хотіла мене бачити?
Жінка почула голос внука. Вона повернула до нього обличчя. На інвалідному візку чоловік повільно наближався жо ліжка. Руки пхали великі колеса, змушуючи їх їхати.
В хворої потекли сльози. Їй важко було дивитись на горе єдиного та улюбленого внука.
- Андрійчику, - повільно та ледве чутно вимовила бабця. - Я така рада тебе бачити.
- Я тебе теж, бабусю. - з сумом говорив хлопець.
- Мені вже недовго залишилось. Боюся, що бачу тебе в останнє. Воно важко і не хочеться, але немає вибору.
Інвалід дивився на хвору стареньку. Андрій хотів заперечити, але розумів що це безглуздо. По щоках чоловіка покотились сльози.
- Я вже своє віджила, - старенька від хвороби важко говорила. - Ти ще молодий. В тебе все життя попереду. Ти маєш змиритись з своєю долею. Можливо з часом, знайдеться лікар, який поставить тебе на місце.
Андрій погоджуючись похитав головою.
- Забудь за своє карате і не сумуй за ним. Воно залишилось позаду, а назад не слід озиратись. Дивись вперед, в світле майбутнє. Знайди цікаву для себе справу.
- Вже знайшов. Здається. - невпевнено промовив майстер.
- І що це за справа? - повільно та тихо запитувала бабуся.
- Пробую писати вірші. Сьогодні, вранці, одного склав.
- Я, колись, обожнювала вірші. - хвора жінка продовжувала говорити з важкістю. - Зачитай меній його, будь ласка.
- Бабусь, не варто. Я не впевнений що він хороший.
- Ти зачитай, а потім і побачимо.
Андрій не мав жодного бажання, але відмовляти смертельно хворій бабусі він не міг. Внук дістав з кишені спортивних джинсів блокнот.
- Попереджую, це вірш про сумне кохання. Ця історія вигадана, щоб не думала що це сталось зі мною.
- Добре, внучку. Я слухаю.