- Добре, внучку. Я слухаю.
Хлопець важко зітхнув і почав. Приємний голос молодого чоловіка лунав дзвінко, виразно та з інтонацією.

З першим снігом ми зустріли кохання
На дворі мороз та в серцях теплота
Хто любить міцніше? -  Були сперечання
На варті стосунків була мерзлота

Прогулянки містом у вечірню годину
Сніг під ногами лиш тихенько хрумтів
А потім з морозу та у теплу хатину
Ковдрой та кавой кохану я грів

За вікном хуртовина, та нам не до цього
Переглядом фільмів займаємось ми
І будучи поруч не помічали нічого
Два серця палало до скінчення Зими

Настала Весна й на дворі потепліло
Та в серце твоє увірвався мороз
Кохання погасло і все потемніло
Душу залишив любовний гіпноз

Зимою був я, а з Весной прийшов інший
Твоя вже до нього палає душа
Можливо, він кращий, а я був все ж гірший
Разом з Зимою ти від мене пішла...

Бабуся легенько посміхнулась.
- Чудовий вірш.
- Дякую. - посміхнувся на взаєм Андрій і витер сльози з свого обличчя.
Ні. Це не сумний вірш його розчулив. Сльози виступали від вигляду хворої бабусі. Чоловік усвідомлював, що скоро її не стане.
До кімнати увійшов тато.
- Синку, мама заварила чай. Ходімо на кухню.

За одним невеликим квадратним столом зібралась родина. Мама, тато та їхній син.
Жінці було 50. Вона носила коротку, під шапочку, стрижку, а також мала пухкеньку фігуру.
За чаюванням з печивом слідкувала тиша. Від сімейного горя було не до сміху. Вже давно не було в цім будинку цікавих сімейних розмов. Всі мовчки пили гарячий напій.
- А можна і мені чаю?
Знайомий голос здивував рідних. Три голови одночасно обернулись в сторону дверей.
В тій же білій ночнушці, на порозі стояла бабуся. Обличчя набралось рожевого відтінку, а синяки під очима просто зникли. Голос був вже не повільним та тихим, а енергійним та дзвінким.
- Мамо, це мені вже мариться? - здивувався сивий чоловік.
- Я сама в шоці. - відповіла старенька приємно усміхаючись.
- Може, Вам, краще піти до ліжка? Мабуть важко ходити? - зхвильовано запитала здивована мама Андрія.
- Еее ні. Я достатньо належалась. Готуй краще, ще одну чашку.
Стіл стояв посеред кухні і за ним залишалось одне вільне місце. Бабуся сіла на дерев'яний з мякою спинкою та сидінням стілець.
- Що це за дивина? - посміхнувся сивий чоловік.
- Я і сама не знаю. Андрійчик прочитав мені свого вірша, а потім, щось всередині змінилось. Я відчула прилив силі і ніби помолоділа на років 10.
- Бабусю, ти хочеш сказати, що тебе зцілив мій вірш? - тримаючи біля свого носа чашку, запитав здивований внук.
- Виходить, що так. - усміхнулась старенька.
- Мамо, ти гадаєш, що хвороби більше не має? - нерозумів син.
- Я не впевнена. але здається що так.
Щастю не було меж. Бабуся з новими силами повернулась в стрій. Вперше, за довгий час, сім'я приємно провела час за обіднім столом, в гармонії та родинному затишку.

Наступного дня батько Андрія відвіз свою маму в лікарню. Аналізи показали, що жінка цілком здорова. Жодного сліду не залишилось від ракової пухлини. Вона просто розтанула немов сніг на весні.
"Дивовижним чином, вірш зцілив бабусю"  - так думав Андрій, так думали і всі його рідні. Майстер був не впевнений на 100 відсотків, про те, на радощах склав нове творіння. Інвалід вирішив перевірити, щоб остаточно впевнитись. Пів дня молодик просидів біля вікна, пильнуючи лавку. Він чекав на Марічку. Час брав гору, а красуні все не видно. Андрій хотів вже залишити справу, але в останній момент дівчина вийшла.
- Марічка. - зрадів чоловік. - Тату, мені потрібно швидко на свіже повітря.