Минуло 2 місяці з тої прикрої аварії, котра з мінила все життя. Андрій пошкодив хребет. Його ноги відмовили. Відтепер, бідолашний змушений пересуватись в інвалідному візку. Лікарі опускають очі і з сумом говорять невтішні новини. Чоловік більше ніколи не зможе ходити. Міцні, колись, ноги спаралізувало і Андрій перестав їх відчувати. З кар'єрою майстра боєвих мистецтв назавжди покінчено.
Русявий чоловік сидів у своїй квартирі, у своїй кімнаті, в своєму візку. Він з сумом дивився на встелену грамотами стіну. Медалі, кубки, подяки - все це залишиться спогадом про найкращі часи. Часи, яких вже ніколи не буде. На блакитних очах з'явились сльози.
До кімнати увійшов худий та високий чоловік. Він був вже у віці і про це гарно говорили його зморшки під очима та біле від сивини волосся.
- Дивись, синку, що в мене є. - чоловік протягнув аркуш паперу.
Андрій швидко протер очі, щоб тато непобачив сліз і взяв в руки. Це був малюнок. Він малювався олівцем, а розфарбовувався фарбами. На ньому був зображений каратист у білому кімоно з чорним поясом. Майстер сидів на шпагаті. Внизу був гарний напис кольоровими великими літерами " Найкращий з найкращих".
- Що це? - усміхнувся майстер, адже мав здогадку.
- Це один з твоїх учнів передав. Дмитро, здається. Йому років 9. Бажав тобі швидкого одужання. Казав, що всі сумують і чекають твоїх тренувань.
- Приємно. - з сумом промовив Андрій і додав. - А ти не сказав йому, що я ніколи не одужаю?
- Ні. І не буду. Не говори такого, синку. - насупив брови батько.
- Ти одужаєш. Ми знайдемо вихід.
Майстер розумів жорстоку правду, тому оптимізм залишив його душу.
- Єдиний вихід, тату, це піти на той світ.
- Що ти таке кажеш? - збентежено пролунав голос батька.
- Кажу як є. Я знаю, що людей, з їхньої згоди, умертвляють.
- В Україні такого не роблять. І взагалі...
Син перебив свого тата.
- В Україні - ні. а за кордоном - так.
Сивий чоловік присів навпроти інвалідного візка. Він взяв сина за руки і подивився в очі.
- Синку, ти єдина дитина в сім'ї. Без тебе я не бажатиму жити. Ти хочеш, щоб я наклав на себе руки?
- Зплюнь. Ні в якому разі. - зхвильовано промовив Андрій.
- В такому разі, прожени недобрі думки з голови. Багато людей ще з гіршими травмами вчаться радіти життю. Навіть, спортом займаються.
- Я, не вони. Для мане карате було всим.
- Надійся на краще.
- Так. Надія вмирає останньою.
Тато легко усміхнувся.
Андрій перевів погляд на відкрите вікно. Сонячний день радував око безхмарнем синім небом та ароматом вишневого цвіту.
- Сьогодні чудова погода. Я хочу на свіже повітря.
- Свіже повітря, це добре. Поїхали.
Тато підвівся і взявши за ручки покотив інвалідний візок.

Дерева вкрились зеленню та цвітом. Цвіт фруктових дерев милував очі та радував ніс. Батько вивіз сина з під'їзду. Андрій попросив побути на одинці. Чоловік піднявся до своєї квартири. Хлопець зупинився біля дерев'яної лавки. Він дістав свій телефон та зайшов в інтернет.
Тук,тук,тук...Відчувалось легке стучання. Це був звук дерев'яної палочки, яка вдарялась об стару підлогу багатоповерхового будинку. З під'їзду вийшла молода дівчина. Її звали Марічка. Чорняве довге волосся, сині виразні очі і чарівна посмішка. Пророда нагородила її гарною зовнішністю, але в заміну забрала здоров'я. Марічка сліпа. Зараз їй 21. Вже 10 років, як бідолашна живе в темряві. Колись, будучи дитям, вона отримала великий стрес і на нервовій почві пропав зір. Лікарі говорили, що з часом він повернеться, але дива так і не сталось. Марічка змирилась з горем і навчилась радіти життю.
Палочка вказувала шлях. Чорнява дівчина тримала шлях до лавки, біля якої сидів Андрій.
Сліпа дівчина усміхнулась.
- Привіт, Андрій.
- Привіт. - здиувався молодий чоловік. - А як ти дізналась, що це саме я?
Марічка присіла і повернула обличчя до співрозмовника. Так, як бідолашна не могла його бачити, сині очі вдивлялись не на Андрія, а кудись в сторону.
- Парфум. Ти постійно користуєшся одним і тим же. - звучно відповіла дівчина.
- Ти вже чула про моє горе? - поцікавився чоловік.
- Так. Мені дуже прикро. - тихо промовила Марічка. - Але життя не стоїть на місці.
- Для мене стоїть. Воно зупинилось ще два місяці тому. 11 березня - цей день я пам'ятатиму завжди.
- Андріє, не говори так. В мене ще гірша ситуація. Я живу в темряві і не можу багато з того, що можеш ти. Читати, писати, дивитись фільми. А я так мріяла і продовжую мріяти, що колись схожу з кимось в кіно.
- А з хлопцем на інвалідному візку сходиш? - поцікавився молодик.
- Залюбки, якщо повернеться зір. - усміхнулась Марічка.
- Ловлю на слові.
Погляд Андрія впав на екран чорного андроїду. Пальці заходились набирати повідомлення. З гаджета лунав вібро - сигнал.
- Андрій, а що це ти робиш?
- В фейсбуці відписую товаришу.
- От бачиш. - погляд дівчини впав на землю. - Ти і в інтернеті сидіти можеш.
Інвалід задумався. він зрозумів, що в нього і дійсно не все так погано.