Батько важко дихав. Він забіг до квартири Андрія.
Поет лежав на застеленому ліжку і з сумом дивився в стелю.
- Синку, померла бабуся, за нею той волоцюга, Марічка, по новинах показували за самогубство двох осіб. Вони всі були зцілені твоїми віршами. Сьогодні ще один наклав на себе руки. Якийсь старець зарізався. Я чув що ти і йому допоміг. Він не мав ніг.
- Пам'ятаю такого. - Андрій спокійно продовжував дивитись в стелю. Він не міг відійти від втрати коханої.
- З цим потрібно, щось робити. Всі  роблять тебе винним. Поліція безсила в цій ситуації. Закон тобі не грозить, а от рідні померлих, можуть вчинити самосуд. - сивий чоловік віддиїхався і продовжив. - Я зустрів на східцях матір Марічки, пам'ять їй небесна. Так, вона тебе, проклинала.
Андрієві було все одно на всих і все. Він прагнув лише одного - спокою. Сумне з краплинами сліз від горя втрати, обернулось до батька.
- Відвези мене в церкву.

Велика та гарна святиня з золотим куполом красувалась в центрі міста.
Андрій попросив батька залишитись в машині, а сам відправився на сповідь.
Інвалідний візок переїхав поріг церкви. Великі металеві двері святині різко зачинились. Неочікуваний стукіт брами змусив Андрія здригнутись. По тілу пробіглись мурашки. Целитель повільно поїхав вперед.
На диво було порожньо. Жодної живої душі. Навіть не було свяченника.
Руки повільно чіпали резину великих колес.
Приміщення не мало вікон. Церкву освітлювала велика люстра на стелі. Андрій наближався  все ближче до місця, де стояли свічки. Купа палаючих свічок знаходилась на двох металевих тримачах, які були розташовані в кількох метрах одне від одного. Жовті, воскові предмети палали вогниками. З однієї сторони знаходились всі ті, які ставились за " здравіє", а з іншої - за "упокой". Чоловік прокладав очами шлях, проїджаючи мимо різних старовинних ікон з зображенням всіх святих.
Церковна тиша та мертвий спокій навіював страх. Сміливому майстрові ставало моторошно. Невідомо звідки з'явився вітер. Все приміщення перебувало закритим, не маючи жодних щілин. Незрозумілий та дужий вітер розвіював волосся чоловіка. Андрій вперто їхав вперед, але вітрюган ставав на заваді, дмухаючи що є сили йому в обличчя. Від побаченого, поету ставало ще страшніше. В святині відбувалась справжня бісовщина. Святі праведники, які були зображені на іконах, обертали голови в слід цилителя. З їхніх образів виливався відчутний негативний вплив. Намальовані зображення зкорчували злі гримаси, зціплювали зуби та насуплювали брови.
Налякані очі людини з нерозумінням дивились на неможливе. Почало мерехехтти світло. На кілька секунд воно зовсім зникло, але потім все ж таки повернулось. Вітер задув всі свічки. Неприємний дим пронісся церквою. Хтось, або щось було не раде появі Андрія. Невидимий охоронець дмухав настільки сильно, що чоловік більше не міг котити візок.
Якби таке сталось з кимось іншим, той би відразу кинувся на вихід. Впертий поет не здавався.
Вітер зробив великий поштовх. Інвалідний візок вислизнув з під сидячому в ньому Андрія. Чоловік з болем повалився на землю, а його транспортний засіб котився до виходу. Відкрились двері і візок просто вилетів із святині.
Андрій лежав притскаючись грудьми до холодної мраморної підлоги. Очі знову глянули на ікони. З очей святих праведників витікали червоні струмки. Вони ридали кров'ю.
По переду стояв хрест, на якому висіла глиняна фігура розпятого Ісуса Христа.
- Боже, за що ти так зі мною? - кричав що є сили лежачий чоловік, намагаючись перекричати сильний вітер. - За що? Скажи мені! Я бажаю отримати відповідь!
Люстра знову блимнула. Погасло світло. Кілька секунд і лампа повернулась до роботи. Темрява забрала з собою вітер.
Попереду, в пяти метрах від Андрія, з'явилась невідома постать