Вечоріло. Андрій лежав на застеленому ліжку в джинсах та футболці. спершись на бік, молодий чоловік писав щось в своєму блокноті, який покірно перебував на червонім покривалі. Залунав дзвінок. Через хвилину двері до кімнати відчинились.
- Дивись, хто до теье прийшов. - промовив тато, входячи в простори сина.
За ним увійшла Марічка. Макіяж на обличчі та гарна синя сукня в червоний горошок вказувала на те, що дівчина збирається кудись піти. Приваблива чорноволоса красуня викликала зачаровану усмішку на обличчі Андрія.
- Привіт. Я дуже радий тебе бачити.
- Привіт, поете - відповіла усмішкою у відповідь дівчина. - Чим займаєшся?
- Мою голову переповняють римовані фрази. Щойно склав новий вірш.
- Я до тебе прийшла саме з цього приводу. - брюнетка підійшла до молодого чоловіка і присіла поруч на ліжко.
- Тобі Бог подарував дар. Ти маєш користуватися ним, якомога частіше. В тебе є шанс зцілити весь світ за допомогою творчості. Ти тільки уяви - людство без недоліків. Людство - без хвороб.
- Потім всі лікарі залишуться без роботи. - жартома видав Андрій.
- І правильно. В нач час лікарня дуже дорога. Людям вигідніше буде заплатити тобі один раз і зцілитись на все життя, ніж викидати купу грошей на ліки, препарати, різні терапії, які не принесуть жодного результату. Блакитні, як небо очі красуні палали добротою. Дівчина мала добре серце і від душі бажала зцілити кожного на цій планеті.
Андрій продовжував лежати на боці. Погляд вдивлявся в дівчину, яка дуже йому подобалась. Очі гляділи, а мозок розмірковував.
- Я згоден вилікувати всих, але в тому випадку, якщо ти будеш зі мною поруч. Мені потрібна твоя допомога. Я без тебе, як без ніг.
Остання фраза видалась незрозумілою дівчині. Марічка примружила очі.
- Можливо, ти хотів сказати "Як без рук?"
- Ні. Як без ніг. Ноги для мене важливіші. - чесно відповів Андрій.
- Добре. - Марічка поклала свою тендітну долоню зверху на міцну долоню колишнього каратиста. - Я тебе не підведу. Я завжди буду поруч.
Пристрасні погляди двох людей зближувались. Марічка повільно схилялась до Андрія. Зараз мав статись їхній перший, щирий, солодкий поцілунок в губи.
- Я б хотів вилікувати всих, але є одна проблема.
Майстер зруйнував романтичний момент своєю розмовою. Дівчині стало ніяково і вона відсунулась назад.
- Що за проблема?
- Вірші мають свою силу лише тоді, коли їх зачитую я. Знайомі читали на фейсбуці і нічого. Не допомагає. -  з журбою міцно стиснулись пересохлі губи молодика.
- Не біда. - вирішила підбадьорити Марічка. - Ми влаштуємо тобі прийом. Наймемо великий зал. Твій виступ зцілить за один раз сотні хворих.
- Так. Всі зціляться, окрім мене. - з сумом промовив чоловік.
- Не журись. Можливо, на тебе подіє лише той вірш, який ти складеш для себе?
Поет дивився на вродливе обличчя дівчини. Він бачив її віру та надію, але розумів що все марно. Чоловік по декілька разів читав в голос свої вірші на одинці, в надії що станеться диво, але ні. Ноги, ніби могильні плити, перебували непорушно в одному положенні.
- Так, куди ти зібралась? - змінив поет тему.
- В одне місце. Раніше, я постійно туди ходила, а тепер, час прийти разом з тобою. Це буде останній раз, коли всі люди там зустрінуться, адже після твого поетичного виступу більше ніхто не матиме причин туди з'являтись.

  Травневий вечір був тихим та теплим, ніби мила дівчина, яка з ніжністю ставиться до свого коханого.
Поет залишився в тих самих синіх джинсах, а футболку замінив на червону випрасовану сорочку.
Марічка привезла знедоленого туди, де люди збирались з тими же проблемами.
Посередині великої офісної кімнати, утворивши коло, сиділи люди з вадами.
Це було місце, в якому об'єднані горем інваліди, ділились одне з одним проблемами, надавали підтримку та намагались сприймати себе такими як є і любити життя.
Головною цієї компанії була одна вже у віці жіночка. Їй було на вигляд років 45. Вона гарно за собою доглядала. Діловий одяг складався з білої сорочки та синьої спідниці. Пишне русяве до плеч волосся, підведені очі та нафарбовані губи. І все б нічого, якби не одна головна вада, яка заважала жити щасливо. Все обличчя вкривалось опіками. Жовта шкіра покрилась рубцями та зморжками від вогню. Таку людину важко не помітити в натовпі. Але вона знайшла в собі сили і створила місце, в якому підтримувала інших, а інші в свою чергу підтримували її.
В колі, на чорних з мякими сидіннями стільцях, зібрались знедолені. Разом з Андрієм та Марічкою сиділо душ 12. Люди були різної статті та віку.
Дідусь в інвалідному візку, в якого не було ніг. Молода дівчина без првої  руки, якої в неї не було зовсім аж до плеча. Один юнак був з великим горбом на спині. Сім років тому, він потрапив в аварію і після того, стався збій і тіло почало рости не в те русло.
Всі люди мали якісь вади, з якими їм було важко змиритись.
Марічка видужала. Дівчина знову зряча. Здивуванню людей, не було меж. Всі раділи, а в думках оселилась надія. " Якщо їй Господь допоміг, то можливо і мені допоможе".
Новоприбулі вирішили не розкривати своїх карт, а чекати, щоб диво прийшло не очікуванно.
- Давайте знайомитись. - жіночка з страшним обгорілим обличчям дивилась на Андрія.
- Я Андрій Мовчазний. - спокійно представився чоловік. Він бажав вже пошвидше зцілити людей.
-  Вітаємо Вас у нашому затишному колі.
Всі плескали в долоні, вітаючи таким чином новоприбулого.
- Чим Ви займались в минулому? - доброзичливо запитував приємний голос жіночки.
- Я був майстром Кіокушинкай карате. Мав свою школу, в якій тренував дітей. - сказане засмучувало. Андрій шкодував за тими добрими часами, але жага до порятунку знедолених проганяла весь смуток.
- Досить гарна робота. - зробила комплімент русява пані. - Після того, як з вами сталося горе, ви змогли пережити горе і знайти себе в чомусь іншому?
- Так. - Андрій усміхнувся. - Я почав писати вірші.
- Вірші, це чудово. - Жінка з обгорілим обличчям заплескала в долоні, а за нею повторили інші. Майстрові було приємно.
- Ви зможите поділитись з нами своєю творчістю? Зачитайте, будь ласка, нам один з ваших віршів.  - русява пані провела поглядом всіх присутніх. - Ви ж не проти?
- Ні.
- Ні. Звісно, ні.
- Читай. Ми оцінимо.
Промовляли знедолені люди.
Андрій чекав цієї митті. Він знав, що отримає це запитання. Він знав, що люди забажають його почути.
Він кинув очима на Марічку, яка сиділа поряд. Дівчина з щасливою посмішкою, даючи знак.
- Саме сьогодні, я написав нового вірша. Останнім часом вони з мене так і пруть, немов тісто, яке вилазить з миски.
Вдале порівняння викликало усмішки на обличчях людей з вадами.
Поет дістав з кишені джинсів свій блокнотик і почав...

Морозна ніч кидає тіні
Сліди змітає в нікуди
Приємні спогади, ті білі
По вирок йдуть на злі суди
Де крок за кроком йшли вперед
Де серце вірило в кохання
Гадав, що їм солодкий мед
А смак підвів на покарання
Розбила світ, який створив
Цих пазлів більше не зібрати
Мороз все холодом покрив
І шлях один - тепла чекати

  Вірш прийшовся до вподоби. Всі підтримали чоловіка оплесками.
- Сумно, але гарно. - промовила жіночка.
Андрій похитав головою, в очікуванні дива.
Жінка схопилась руками за обличчя, адже воно почало її щіпати. Інші інваліди хапались за свої проблемні частини тіла.