Сірий силует винищувача показався на небі, через пару секунд у вуха вдарила звукова хвиля.
– Знову розліталися,– бухтів Іванович.
– Хай літають,– махнув рукою Васильович.
– Хай літають, але ж не над головами,– продовжував бухтіти Іванович.
– Краще свої над головою пошумлять, ніж сепарські все з землею зрівняють.
– Ага,– Іванович покрутив головою,– вони так часто літають, що хрін розбереш чи свій, чи чужий.
  Васильович покрутив головою і надпив зі своєї пляшки. З кущів повернувся Ігнатович.
– Добре вот так піти на природу, випити пивка, з'їсти тараньки,– казав він сідаючи за кривенький стіл,– ставочок шумить, дерева накривають, ляпота.
– Подивись туди,– Іванович показав на сусідній берег, на якому розляглася немаленька кірпічна хатина.
– Да що ти постійно малину псуєш!– дорікнув Ігнатович.
– Що що? Бо нема ніякої малини.
– А чого нема?
– Бо пиво без горілки - гроші на вітер.
– Пиво кінчилось,– приєднався Васильович,– поїду куплю.
– Горілки не забудь,– крикнув Іванович, коли Васильович сів за мопед.
  Мопед глухо загарчав і поїхав попід горобок.
– Треба було одразу горілку брати,– бурмотів Іванович, вибираючи тараньку.
– Да що ти все горілка да горілка. Можеш хоч раз без неї обійтися?
– А нашо? Мені з нею добре, тепло і неголодно.
  Ігнатович дістав сигарету, чиркнув сірником і закурив.
– Що ж ти все про горілку думаєш?– Ігнатович затягнувся і продовжив,– вона ж тебе колись погубить...
– Як тебе сигарети,– перебив Іванович.
– Да ну тебе,– Ігнатович подивися на димлячу сигарету і затягнувся.
  Іванович замовк, поспішно набиваючи рот таранькою. З вершини горбка почулося гарчання мопеда Васильовича, через секунду він спускався з горбка.
– О, добавка під'їхала,– радів, як дитина цукеркам, Іванович.
  Васильович підійшов до них з повним жовтим пакетом.
– Чули новину?– цікавився Васильович дістаючи пляшки ж пакету,– Натальчина мала залетіла.
  Іванович похмурнів.
– Від кого?– здивувався Ігнатович.
– Хуй його знає. Мені тільки сказали, що вона залетіла.
– Ну і молодь пішла,– не міг повірити Ігнатович,– а здавалося така мила дівчинка і розумна і працьовита, тільки ні цицьок ні сраки. Хто ж її міг?
– Не знаю,– відповів Васильович.
  Перед очима Івановича застигло, ніби стопкадр, червоне залите слізьми обличчя Каті. Він поклав тараньку на стіл.
– А скільки ж їй?– намагався згадати Ігнатович.
– Чотирнадцять,– холодно відповів Іванович.
– Це їхні проблеми, а не наші,– намагався полегшити обстановку Васильович,– тримай,– він дав Івановичу пляшку пшеничної.
  Васильович роздав всім по пластмасовому стаканчику.
– Наливай,– командував Васильович Івановичу, а сам відкрив пляшку пива зажигалкою.
  Іванович налив три повні стаканчики. Всі взяли свої.
– За що вип'єм?– спитав Васильович.
– Давай за нашу літературу,– підняв тост Ігнатович.
– Давайте,– відсторонено відповів Іванович.
  Горілка пилась легко і стаканчики спорожніли.
– А чого за літературу?– спитав Васильович.
– А що може пропонувати бібліотекар, як не книжки.
– І то правда. А що там по нашій літературі?
– Да,– відмахнувся Ігнатович,– що там по ній, Андруховичі, Винничуки, Жадани і так далі. Не давно відкрив для себе Жадана з його Депеш Моду.
– І як?
– Ну...– Ігнатович почухав голову,– пише про алкашів і наркоманів, короче, пише про свою молодість.
– І чим вона відрізняється від нашої?
– У нас було меньше всього.
– Во як.
  Іванович хотів ще випити. Напівгола Катя не покидала його.
– Давайте вип'єм,– це був скоріше наказ ніж пропозиція.
– Давайте,– погодилися Ігнатович і Васильович.
– П'ємо за дружбу,– командував Іванович.
  Стаканчики швидко наповнилися і швидко спорожніли. Іванович згадав скільки він тоді випив, від цих думок бажання упитись в усмерть посилилося.
– А я недавно почитав те що читає синок,– почав Васильович.
– І що він полюбляє?
– Героїнщіків! Я коли то читав не на жарт охуїв, як таке взагалі написати можна.
– А як книжка називалася?
– Ееееее...– Васильович почухав потилицю,– шось там трейнс... трейнсс.. короче якісь транси.
– А, трейнспоттінг?
– Воно,– Васильович клацнув пальцями.
– Як на мене шедевральне чтиво.
– Не знаю не моє.
– Давайте вип'єм,– втрутився Іванович.
  Третій раз випили за жінок. Івановичу стало легше, Катерина покинула його, але гіркий осадок залишився і його потрібно було запити. Далі в хід пішли ангедоти, перша пляшка добігла кінця. Під акопонемент розмов про минуле пройшла друга пляшка. Коли половина третьої пляшки майнула, п'янку перервали фізіологічні потреби.
– Треба в кущі,– сказав Ігнатович.
– Да, треба відлити, а то не влізе.
– То йдіть, ніхто вас не тримає.
  Іванович залишився сам, але потреба настигла і його. До кущів йти не хотілося, він взяв напівзакінчену пляшку і підійшов до краю берега, внизу крутий спуск всіяний гілками і камінням. Іванович відкрив пляшку, поклав кришку в карман, дістав свого прутня і почав одночасно наповнювати ставок і добивати пшеничну. Коли справи було закінчено Іванович відчував себе на біса добре. Алкоголь ніби очистив його від всієї земної метушні. Перед очами все попливло вниз. Дзвінкий біль вдарив уголову, все крутилося і падало до води. Гіляки дерли його руки і тіло. Ще один удар об щось тверде, як спочатку. Очі закрилися. Чому повсюди вода?
  Васильович і Ігнатович вийшли з кущів.
– А де Іванович?
– Пляшки тоже нема, напевно пішов кудись, алкаш їбучий!

                                                       Кінець