Кінь мчав галопом. Вершник з усіх сил тримався за віжки тюлячись до могутньої шиї тварини. Він постійно крутив головою в надії побачити хоч щось, крім чорної землі і такого ж чорного неба. Єдине що розділяло небо і землю була вузька біла стрічка, що ніби нитка зшивала їх докупи.
  "Гроза підходить",– пролетіло, немов куля, у голові вершника. Через секунду роздався звук розриву небес. Вершник ближче притулився до шиї, тримаючись однією рукою за віжки, а іншою притримуючи папаху. Їм на зустріч помчав, ніби кіннота, потужний північний вітер.
  Кінь опустив голову, але не збавив хід. Прориваючись крізь вітер, немов кораблик крізь штормові хвилі. Вершник злегка похилив голову на право... Перед його очима вдалечі почали виднітися ледь помітні темні коробки. Туди, відкрив рот вершник. Кінь ненадовго підняв голову і також побачив те саме. Знову опустивши голову він помчав до коробок.
  Небеса знову розривалися.
  Вітер посилив свій тиск на єдину рухому ціль. Кінь стиснувши зуби терпів його побої. Він не бачив чи близько до хоч якоїсь коробки, але відчував, що ще трохи залишилось. І відчуття його не підвело. Вершник знову похилив голову і побачив справа від себе темну, як тінь, хатину. 
Він сіпнув за вежки. Кінь зупинився.
Вершник зліз зі сідла. Випростався, взявся рукою за віжки і повів коня за собою до накритої свіжою соломою стайні. Широкі і високі зштопані з ялинових досок ворота були відкритими. Всередині було темно, хоч око виколи. Вершник припнув коня до найближчої опорної колоди і вийшов.
  Вершник обійшов навколо хати заглядаючи у вікна. За ними була суцільна пітьма, і скло ставало гарним дзеркалом в якому відбивалося стомлене сухе молоде лице з тижневою щетиною, з пустими, як у риби на поверхні очима. Підійшовши до вхідної, хлопець постукав. Нічого у відповідь не почувши, він відкрив і зайшов усередину. Двері за ним зачинив вітер, зі всієї сили гримнувши ними. Вершник аж підскочив і оглянувся за спину.
  Всередині, на диво, було доволі світло. Зліва від вершника була вицвівша сіра піч з такими ж сірими глинями горщиками, глечиками і мисками на ній. Посередині кімнати широкий дубовий стіл, з двома лавами по обом бокам. Ще одна лавка була під вікном, на ній горбами лежали різнофарбні рядна, які виглядали блідо, навіть сіро. Пройшовши г-подібну кімнату, вершник опинився в спальні. Вздовж стін стояло чотири залізні ліжка (два з однієї сторони і два з іншої); протилежну стіну підпирала велика дерев'яна скриня з залізною оправою, як і все в цьому домі, вони були сірими. Вершник підійшов до скрині і відчинив її. Всередині лежали неохайно кинуті шматки тканини, що колись можливо і були сорочками і штанами, але зараз вони були перемішані в одну купу, зливаючись у спільний океан ниток.
  Роздивившись дім, вершник сів на лаву біля вікна і став чекати поки не пройде гроза. Поки чекав, роздумував що робити, коли хазяїни дому повернуться. Звичайно його тривожило їх повернення, але десь всередині він був би радий їх побачити, він так давно не бачив людей!
  У двері постукали. Несильно, явно це був або хтось знесилений, або дитина. Вершник встав і пішов до дверей. Відчинив. За ними стояв хлопчик, років десяти, не більше. Він мав світле, скоріше яскраве, волосся, що світилося ніби сонце і великі сині очі, ніби небо. Хлопчик тихо зайшов і сів на лаву біля вікна. Вершник пішов і сів на лаву, що стояла біля стола. Вітер знову гримнув дверима.
– Йобаний вітер,– промовив вершник.– Да малий?
– Так. Це батько сердиться.
– Батько?
– Батько.
– І чий ти?
– Батьків.
– Все з тобою ясно.
– Я тут не просто так.
– Це і так ясно, що ти тут не просто так. Просто так маленькі діти в двері не стукають. Вони або щось забирають, або щось дають... То ти забираєш чи даєш?
– І те і інше.
– Хм. І що ж ти забираєш, а що даєш.
– Даю вістку.
– І яку ж?
– Розвертайся. Всерівно нічого вже не зробиш. Бог покинув цю землю. Через це і сердиться.
– На людей?
– На себе.
– Хм. Це в його стилі, спершу все проїбати, а потім сердитись.
– Чому ж все.
– А чому ні?
– Якось ти не дуже ціниш жертву Ісуса.
– А мені то з того що? Ісус здох через свій довбоєбізм, але аж ніяк не через гріхи людські.
– І чому?
– Занадто легко відбувся.
– Як знаєш. Ти ж старший.
– А ти недавно в нього?
– Так.
– Скільки?
– Не скажу.
– Добре. Це все.
– Так.
– Ну бувай.
– Бувай.
  Хлопчик встав і пішов до дверей, як тут перед ним став вершник. Він дістав з кишені ніж і плеснув малого по горлу. Кров потекла багряним водоспадом на землю. Хлопчик видавав щось схоже на кашель тримаючись за горло. Він впав на коліна і підняв великі сині очі з застиглим питанням "чому?" на сіре лице вершника, яке не видавало жодної емоції. Втративши останні сили, малий впав у калюжу власної крові. Його шкіра стала блідою, а волосся перестало світитися, і як все у цьому домі, він став сірим.
  Вершник підійшов до вікна і подивися на небо, що само себе розривало в надії припинити біль.

                                                            
                                                       Кінець