Куріння вибає
                  На всіх етикетках сигарет

  Разманов стояв на вершині горбика свіжовикопаної землі, спершись руками на древо лопати, освітлений яскравими, до зайчиків, променями фар. Він підняв голову і подивився на чорне, як земля під його ногами, небо. З поля подув по осінньому холодний вітер, що не помітив настання зими. Разманов роздивився навкруги. Чорні обеліски землі, ніби хвилі, розтягнулися на сотні гектарів, розділені, неначе річка мостом, ґрунтовною дорогою, що своїми силами проклали не один десяток тракторів, комбайнів, фур.
  З ями, що розляглася впоперек дороги, виліз Мануйлович. Вилізши на поверхню він, як той пес від води, почав відтряхуватися скидаючи грудочки чорнозему на землю. Його лице під світлом фар нагадувало гарбуз, з якого в часи Гоголя зробили б триструну балалайку, що пробирала б до самої душі.
– Вот скажи,– почав Разманов,– зима!
– Да, аякже... Зима,– буркнув у відповідь Мануйлович.
– Вот пам'ятаю вдитинстві,– Разманов нахмурив чоло,– вийшов з хлопцями, затягнули на саму вершину горба сани, в які запрягали коні, і давай весь день напроліт кататися...
– Ти не розказуй, а, давай, спускайся і  поможи,– Мануйлович махнув рукою, ніби казав:"Пішли за мною".
  Мануйлович пішов до багажника машини.
– Ех, не даш людині, згадати старі часи...
– Ти ше там?
– Та йду я, йду.
  Він спустився залишивши лопату стирчати на вершечку, ніби прапор на горі. Випростався і пішов легкою ходою до Мануйловича.
  Мануйлович відкрив багажник, а там на них дивилося щось, що колись було людиною: замість голови кратер, чи навіть скоріше стовбур поваленого вітром дерева, коли верхня частина впала, лишаючи по собі яму в залишеній у землі частині; на нижній, залишеній, щелепі було чотири чорні, від крові, зуба, що покрутилися навсібіч, а на язиці, який на диво уцілів, лежало око з каштановою роговицею і вузьким, як кільце голки, зрачком. Всього тіла видно не було, воно було обережно замотане у чорний целофан, як ото немовля в пелюшки. Хоча ні, було видно плече, чи скоріше кратер від метеорита, з темно-багряною землею і білим метеоритом-кісткою на дні.
– Я за ноги,– перервав тишу Мануйлович.
– А у нього взагалі є ноги?
– Короче, я за низ,– виправив Мануйлович.
– Ой... ну.. потягли.
  Мануйлович взявся за ноги, обійняв їх однієї рукою і підтримував іншою, Разманов обійняв двома руками злегка нижче плечей.
– Ох, блять, тяжкий,– прокрехтів Мануйлович.
– Нічьо, дотягнем,– з цими словами Разманов почав хід.
  Хоча і до ями було якихось пару метрів, вони видавалися сотнею, особливо для Мануйловича. Дотягнувши вони кинуло його донизу. Тіло впало з голосним, басистим, звуком.
  Разманов схилився над ямою, поліз в карман - немає, поліз в інший - немає, постукав долонею по всім карманам і не відчув знайомого дотику гострих кутів білої пачки сигарет.
– Міш,– звернувся до Мануйловича,– в тебе сигарет нема?
– Шо?
– Сіг нема?– повторив голосніше.
– Нє.
– Чорт.
– Зара закопаєм і купиш десь.
– Де?
– Я їбу, в якомусь кіоску.
– Міша, ми в селі, які нахуй кіоски. Добре, можуть бути. Які нахуй кіоски опівночі?
– Не можеш потерпіти?
– Ні, не можу.
– Ну добре, то де ти їх знайдеш в таку пору?
– Попрошу в когось.
– В кого?
– В малих якихось, в них стопудово пачка буде, однією поділяться.
– А як нема малих?
– То піду постукаю, попрошу.
– Ти взагалі їбанутий?
– Ні.
– Ти розумієш, що поки ми його закопаєм,– Мануйлович показав на тіло в ямі,– поки ти туди дойдеш...
– А чого це я маю йти?– різко перебив Разманов.
– А шо краще на машині? Щоб сука всі знали, шо ми тут.
– Да хто дізнається,– махнув рукою Разманов.
– А вдруг? Хуй їх знає, тих селян...
– Ей,– грізно крикнув Разманов і глянув на свого протиже.
– Ой, сорян, попутав трохи... Але всьоравно. Вдруг взнають.
– Та добре пішки піду.
– Ти просреш так багато часу?!
– Хто сказав, що я піду після. Я зараз швиденько збігаю, стрільну сигарету і вернусь. Ти навіть кліпнути не встигнеш!
– Та я...
– Я пішов, скоро вернусь.
  Мануйлович не встиг навіть мовити, як Разманов впевнено йшов по дорозі до села.
  Пройшовши метрів з п'ятсот, Разманов побачив у долині рідкі вогники вікон. Зрадівши побачиному, він прискорив свій хід, майже біг.
  Зупинився тільки біля старої дерев'яної фіртки, на яку одразу ж сперся, щоб відихатися. Перепочивши, він відкрив її і пролизнув до двору. На незваного гостя почав лаяти пес, але Разманов не реагував на нього, він бачив свою ціль і впевнено йшов до неї. Дійшовши до дверей встав випрямився і постукав. З хати почулися якісь дивні звуки і через хвилину йому відкрив двері чоловік, віком приблизно тридцяти і маскою сну на лиці. Побачивши Разманова, чоловік дещо окляк. Разманов це помітив, і щоб розтопити атмосферу прийнявся говорити:
– Доброго вечора! Перепрошую, що потривожив вас у таку пізню годину, але у нас з другом виникла біда. У нас машина заглохла недалеко звідси в полі,– Разманов показав на горизонт поля, де стояв їхній автомобіль.– Так чи не найдеться у вас добродію ключ на дванадцять і сигарета.
  Чоловік стояв нерухомо, намагаючись збагнути, що від нього хоче Цей мужик.
– Ах... да,– роздуплився чоловік,– заходьте сідайте на кухні.
– Та ні мені потрібно спішити.
– Ви мабуть змерзли на такій холодризі, тож заходь.
– Добре.
  Разманов скинув черевики і пішов за чоловіком у дім. Він був крихітним, але для трьох місця вистачало. Вони пройшли по коридору, в темноті Разманов не зміг краще роздивитися, але помітив старі, навіть радянські, меблі. Кухня не була кращою, хоча і новенький холодильник компанії "Bosh" і добавляв сучасності, але все інше так і віяло часами репресій, відлигою і перебудовою. Разманов сів на білу табуретку, і сперся ліктем об стіл. Хазяїн дому кудись пішов. Піт блистів під лампою на лобі, немов перлини під сонцем на шиї якоїсь з великих. Він витер його долонею і тільки зараз подивися на свої руки, чорні від землі. І взагалі він нарешті зміг себе розглянути, брудний і пом'ятий одяг, лице мабуть таке ж брудне.
  Через хвилину до кухні зайшов хазяїн з ключем і сигаретою.
  Разманов взяв їх, поклав у кишеню куртки і подякував. Він уже думав йти, як його зупинив хазяїн.
– А куди це ви їхали?
– Да так з рибалки. Тут, просто, недалеко ставочок є, там карасі окуні, навіть щуку зловили.
– І де ж?– давив чоловік.
– Дааа...
  Не встиг він сказати, як помітив у коридорі світло екрану телефону, що в один короткий момент пронісся повз відкриті двері кухні.
– У нас тут просто браконьєри роз'їздились...
  Разманов швидко засунув руку під куртку і вийняв пістолет, й одразу націлив на хазяїна. Чоловік затрусився, він намагався щось сказати, але губи лише самовільно трусилися.
– Слухай сюда підарас!– почав Разманов.
– Я-йй-я...,– вичавлював з себе чоловік.
– Ти ти,– продовжував Разманов.
– Не в-в-вбиваййй...
  Бах.
  Мольби чоловіка перервав гучний хлопок. Куля поцілила межи очей, лишивши там чорну діру, з якої джерелом текла темно-червона, майже чорна, кров.
  Через секунду у двірній рамі показалася хазяйка дому, єдине що помітив у ній Разманов: були великі мішки під очима. Побачивши чоловіка, вона почала кричати, але не довго. Її крик, як і мольби чоловіка, перервав короткий, але голосний постріл. На цей раз Разманов поцілив прямо у лоб, лишивши там наскрізну діру. Її коліна обм'якли і тіло впало з таким самим звуком, що й те, що зараз у ямі.
  Разманов переступив через її тіло, як з сусідньої кімнати почувся жахливий, розриваючий барабані перетинки, плач дитини. Він зайшов до кімнати, у напівтьм і він побачив дитяче ліжечко. Підійшов до нього, там жалістливо, благало про допомогу пару денне немовля. Руки Разманов затрусилися. Він взяв однієї рукою за ніжки немовляти і різко підняв його у повітря, над своєю головою. Далі він почав бити його головою об бильце ліжка. Після пари ударів немовля затихло, але не лють Разманова, він продовжував бити, аж поки, від голови немовляти, не залишилося те ж, що від голови тіла, яке зараз закопує, або можливо уже й закопав, Мануйлович. Разманов кинув бездиханне тіло в стіну, пішов на кухню, відкрив газ на плиті і вийшов на двір.
  Там все также темно, ніби в густому тумані, далі пари метрів не бачиш, і пес так же лаяв. Разманов дістав сигарету і запальничку. Відкрив кришку, чиркнув і на верхівці спалахнув жовтий вогник. Разманов затиснув сигарету між зубів і закурив. Перед тим як йти, він залишив запальничку з вімкнутим вогнем біля порогу зсередини і закрив двері. 
  Йшов він швидко, постійно затягуючись сигаретою. Дім вже був позаду, хоч і не далеко. Коли він дійшов до верхівки горба, до його вух долинули знайомі звук "Бах". Він обернувся, там де колись мирно стояла хатина, зараз лише вогнище. Навіть пес затих...
 

                                                       Кінець