Вірші
.
Я готовий розбитися, стрибнути у вогонь, розібрати підлогу в пошуках тих долонь,
Що сплітають у грудях сонячний оксамит. Пролетіти над містом яке ще міцніше спить, ніж коли колискові лунають із вуст в уста. Най для мене вона буде стримана та проста. Найтепліша. Найкраща. Наче грудневий сніг. Я торкаюся стелі, яку від дощів зберіг. Знов рахую слова, підбираючи щось нове. Поки зліва щось б'ється, біситься та живе, згоден наче сліпий пробиратися через дзвін. Щоб побачити очі, роздивитись зі всіх сторін.
Божевільний фанатик, закоханий без жалю, я хапатиму хмари, фарбами їх заллю, лиш для тої, що зранку так неспокійно спить, загорнувшись у ковдру, смакуючи кожну мить.
Бо якщо є життя то, напевно, вона його спів та сенс. Я готовий сплітати долоні, губитись десь, де розтрощені вікна та білий сніг. Лиш коли вона поруч, впевнений — переміг.
4
3
273
.
Я цілований болем. Зламаний без жалю. Знов розп'ятий лежу серед сотень собі подібних.
Розкажи мені, чуєш, що знов не так? Молю. Поки світ ще не встиг розірватись. Хибно
Співчувати до ляскоту у руках, переносити осінь як щось непритомно світле.
Тільки дуже сміливі тримають небесний дах, інші падають вниз наче кулі, що ранять дрібно.
Тільки варті життя розуміють що хоче смерть, коли крутить на пальцях натільний хрестик.
Серед темних домівок розтрощених нею вщент, моє серцебиття неодмінно пестить
Чийсь не звикший до тиші юнацький слух. Чиїсь стомлені очі, що місяць без сну та віри.
Якщо десь є початок то, впевнений, я знайдусь серед вбитих пітьмою, нікчемних лірик.
3
0
200
...
Я закоханий в кожну мить твоїх теплих, спокійних мелодій. Розумію що, вочевидь, місце сили десь тут. На підлозі
Біля зламаних квітів дощу та шматочків пустих філіжанок, я знайду свою ніжність. Свою? Знов чекатиму того стану, коли в небі забракне зірок. Може людям набридла вічність?
А твій голос, немовби, замовк, хоча був в голові. Вже тричі
Намагався знайти його десь серед, трощених сенсом, ребер. Але ліки для хворих сердець мені випишуть лиш при потребі.
Мене вивернуть, розіб'ють, нагадають за кожен постріл, що здійснив без причин. Бруд! Твої очі без слів.Так гостро
Ріжуть квіти сакральний сенс. Знов поклич мене тихо, всує.
Ти сидиш десь між ребер. Десь. І таке в нас, нажаль, не лікують.
6
2
160
Відчуття
Вимкнути світло. Нехай через тишу голосно рветься падіння зірок.
Вимкнути все, намагаючись двічі не скласти руки. Не збити зв'язок
Між чимсь космічним, забрудненним пилом. Чимсь, що насичує попілом день.
Я відчуваю як кожну годину з диму зростають судини легень.
Я відчуваю як дихає пекло, як розриваються сотні планет. Наче тихенько, але так запекло, що вигинає від болю. Хребет
Майже забув як тримається тіло. Що цьому світу забракло жалю.
Ми безнадійні, але так сміливо кинуті сонцем. Я досі палю,
Хоч розумію що дихати важко. С кожним ковтком відчуваю... Цейтно́т.
Ти у мовчанні залишься, будь ласка. Ми там зустрінемось, чуєш, от-от
Небо зламає світилами землю, витратить шанс на видих та вдих.
Це має сенс, коли вмерти приємно.
Світ мій скінчиться в колінах блідих.
6
2
189
.
В пошуках вийди з рамок. Скануючи темні плями, слів не кидай на вітер. Знайди їх куди подіти. Руки збивай щоночі, тишу тобі наврочив той, хто відводить очі. Здатись йому? Охоче.
Рими плети вінками, хай вони наче камінь — стримані та зухвалі, ріжуть на миті пам'ять.
Доля твоя до болю плентатись голим полем. Згодом роки дозволять музі прийти до тями.
10
1
170
Пообіцяй
Пообіцяй, що як закінчеться війна, ми вип'ємо, принаймні, десять склянок.
Та босі будем бігти до вікна, в обіймах колисаючи дітей. І цей світанок
Залишиться як пам'ятка журби, мов рана на вогнях кущів калини.
Ми всі згадаєм як пішли сини, закривши нас. Розбивши свої спини.
І кожен дім засяє мов ліхтар. Нехай горить, як наша світла воля.
Най сонце вийде з-під свинцевих хмар, вкриваючи собою ті тополі,
Що постраждали від немитих лап. Від тих, хто був для нас сусідом. Другом.
Це просто незакінчений етап між "ні, ніколи!" та "давайте вдруге!"
Пообіцяй, що зайдеш в рідний дім. Я досі пам'ятаю твої руки.
Чекаю на перетині світів. Чекаю навіть серед сліз і туги.
Пообіцяй, що як закінчеться війна, ми заспіваєм — недолуго, п'яно.
І босі будем пити у вікна, в обіймах колисаючи світанок.
11
6
212
.
В зимовому небі бачу твоє ім'я. В задимлених зорях, що з присмаком оксамиту, я стільки разів знаходив, а потім, пробач... Втрачав. Та нині живу надіями оповитий.
І поки самотньо, смакуючи кожен вдих, ти вчися знаходити краще в нікчемних людях, світ майже зібрався. Я в ньому блукати звик. За це мене, може, колись осудять.
І навіть коли між нам зостався пил, ти зможеш знайти в обіймах моїх домівку. Час тихо стікає, хоча, він вже вкотре сплив. Я знову рахую до трьох. Та з віком
Навчаюся жити без присмаку та жалю. Без болю між ребер та гулу в свинцевих скронях.
Знов хочу почути за що я себе гублю. Світ майже скінчився для міста мого — героя.
10
2
229
....
Із спогадів тільки німе метро. І я лиш до тебе біжу, забувши останній потяг,
На станцію "Вічність", якої, здавалося не було, з тієї хвилини як ти посміхнулася там — навпроти.
І я лиш до тебе, з тобою і тільки "за", Минаючи черги. Для мене вони, ти знаєш, такі тортури...
А в пам'яті небо, квиток, вокзал, холодні зап'ястя. Обійми палкі, що гублять
В мені кожен день той залізний нерв, що став би, ще трохи, шматком металу.
А я на пероні, можливо, тоді помер. Пройшло стільки днів, цигарок та кави,
Щоб знову навчитися вірить твоїм очам. Щоб знову зустрітись, забувши за кляті квіти.
На станції "Вічність" я довго тебе чекав. Так довго, що раптом скінчився квітень.
14
6
171
Тиша
Я досі мрію що згодом настане тиша. Повна. Безлюдна. Неначе пішов під лід.
З кожним ковтком повітря зникає. Глибше вже не пірнути, ступаю вбрід,
Щоб босі ноги чіпляли шматки сузір'я, а десь в легенях застигла кров.
Там я маленька, принаймі, вірю що клятий лютий скінчиться. Знов
Теплі долоні закриють дитячі очі. Мабуть, достатньо біди на короткий вік.
Хтось тихо плаче і щось шепоче, мені неможна дивитись. Вбік
Відпливають усі страждання, я вас не чую скрізь гуркіт крил.
Ніхто не знає, ця ніч остання? Щось гучно впало, ковтаю пил...
Тиша тепер вкриває неначе ковдра, мамині руки залишись десь у сні.
"Завтра до школи, навчайся добре"
Знову маленька на тлі зими.
12
0
270
.
Я в кожній дитині ладна бачити лиш себе. Ту залякану смутком та вбиту на осуд світу.
Не дорослу, що в місті вінки плете з пари рим та лахміття. Звідти
Вже ніколи не зникне щурячий слід тих, що тягнуть додому "набуті" статки.
Хто цілує дружину, в обіймах стискає всіх. Тільки очі у нього тварини. Ката.
Чиї руки тримали зброю немов вона, є останнім судом для сотень живих та мертвих.
Хто ломився в оселі, стояв у шматків вікна. Хто хотів лиш вбивати. Посібник смерті.
Він приїде додому. Надвечір чекає стіл з тим, що взяв для своїх. Із купи дрібниць-трофеїв..
Посміхнеться зубато, а нам тут забракло слів. Замість них проростуть з-під землі лілеї.
Будуть снитися звіру кожну весняну ніч, поки вщент не розколють кожну, ти чуєш, кістку.
А я буду писати, з кожним ладнати міст, набиратися сили, тривоги, змісту.
Та я буду писати навіть якщо згорить кожна бісова клітка від болю, або під дулом:
"Наша лють не загине, а буде ламати всіх, хто колись піддавав цих людей тортурам"
9
1
199
Занадто неповний
Сподіваюсь, з тобою все добре.
Я неначе зібрався. Та зовні дуже схожий на зоряний вечір. Ці сузір'я врізаються в плечі, відбивають на вдиху легені. Я неначе...
Неначе скажений. Трохи сповнений, трохи розбитий. Рани схожі на зламані квіти. Під одежу заховане тіло, що колись твої руки схопили, стало надто ламким — порцеляна. Знов водночас тверезий та п'яний.
Всі водночас, неначе та знову. Вже пів року, втрачаючи мову, сам тримаю цей смуток за горло.
Я без тебе занадто неповний.
6
1
164
....
Я з тобою зустрінусь, коли раптом припинить ток курсувати в судинах нічного міста.
Коли вітер почне пробирати до всіх кісток, поселивши між ребер пожовхе листя.
Серед сотен долонь, що хапають осінній дощ, я знайду лиш твої. Бо вони незрівнянно теплі.
Поховавши минуле, звернусь до вітрил-думок. В них самотність прожити, напевно, легше.
Цигарки, міцна кава та пара простеньких рим. Я, можливо, забув що існує холодний січень.
Але зараз в легенях пече, а в тім, мене мало хвилюють подібні речі.
Моє небо рятує слова від сну. "Обережно..." Знову ці кляті двері.
Перехожі чекають як свято німу весну, що сідає між скронь та доріг-артерій.
Ну а я наче знову пішов під лід. Цей маршрут пам'ятаю вже більше року.
Я з тобою зустрінусь, хоч, певно, мені не слід.
Моє місто назавжди просякло током.
12
1
214
