Сидиш, дивишся в повну темряву і не знаєш чого хотіти від свого життя. Ти стільки втрачаєш за даних обставин, ти не можеш нічого отримати, доля вирішує за тебе - не ти. Не те щоб доля, проте, мабуть вона така у нас всіх, якщо ми потрапили в полон. Якби ми не рахували, то казали б що провели тут уже незліченну кількість днів, що ми провели тут вічність. Але я веду відлік, ми всі ведемо відлік, ми чекаємо день за днем, коли настане той момент, коли хтось зупинить цю тиранію, прийдуть наші побратими.
Ми навіть не зрозуміли коли настав той переломний момент, той момент, який змінив долі мільйонів людей.
Коли вороги наступили ніхто не був радий, навіть ті, хто боровся за дружбу і мир з вічними супротивниками, як би це жахливо не виглядало. Ми всі скалічені ними однаково. По дорозі сюди ми здригалися від такої кількості крові та мертвих людей. Нас загнали на бійню, можливо, нам пощастило та скоріш за все ні, можливо, краще було вмерти тоді, чим загинути тут через знущання, через жахливі знущання, які вже, до речі, не здаються мені такими жахливими.
Я б могла сказати, що знаходжусь тут вже незліченну кількість днів та це лише 31 день мого перебування тут, перебування нас всіх.
Ніч, не зовсім темна ніч. Я сиджу на своєму ліжку. Не зовсім на моєму ліжку, на ньому теж спить моя сестра Рена.
Що не дає мені заснути? Хвилювання.
Наше місце перебування в чомусь схоже на казарму, проте, це не казарма, а тюрма, навіть гірше - концтабір. Зовсім малесенькі вікна, що знаходяться дуже високо з решітками. Я навіть уявлення не маю, як відблиски місяця потрапляють з вікна на моє ліжко. Я тримаю в руках зошит, самий звичайний зошит, але ж який у нього зміст. Тут ми фактично перелічуємо наші втрати, втрати нашої групи: за 31 день ми витратили близько 40 людей. В будь-який з цих днів раніше це могла бути я, або моя сестра, що ще гірше. Помирали зазвичай всі зі стражданнями: стріляли, різали, топили, підпалювали...
Як важко це згадувати, попри те, що хвилину тому я говорила що вже звикла до цього. Когось ґвалтували і після того вони впадали в жахливу депресію - ні їли, ні спали та помирали від перевтоми. Деякі помирали через біль на підлозі, столах, в коморах, де їх зазвичай ґвалтували. Я щаслива, що не була там, але колись, можливо, настане і моя черга. Чим далі все заходить, тим гіршими стають їхні критерії відбору, ті, хто повертався звідти, ставали самі не свої, моторошно спостерігати за ними, зовсім іншими, якщо звісно повертаються.
Вони забирають не тільки дівчат, а й хлопців, здається, з них після цього було декілька самогубць.

Ликера пірнає у своїх думках, її помічає високий світло-русявий хлопець атлетичної статури, навіть  культуристичної, що дуже дивно, оскільки він потерпає від голоду так само, як і інші. Він йшов від досі замкненого виходу з будівлі - замкненого зовні. Судячи з усього, він повертався з нічної варти, яка з'явилася незадовго до того - близько 15 днів тому, тоді сталося жахливе: п'яні офіцери ввірвалися до нашої темниці, почавши стріляти в людей, що були найближче до них. В той вечір загинуло близько 8 людей. Та тоді на ґвалт збіглись інші офіцери на чолі з головним мордівником нашого концтабору. У такий важкий для нас всіх момент багатого вартувало здивування офіцерів на наказ вбити власних друзів за те, що ті увірвалися без дозволу до військовополонених. Тих, хто намагався пручатися цьому наказу, вбивали  ті, хто корився. Це не тому, що з нашими життями хоч якось рахувалися, вони хотіли насолодитись нашими муками, щоб шоу тривало довше

Ми не маємо помирати швидко й безболісно.
Як складно, мабуть, бути в лавах тиранів-диктаторів: ти можеш бути таким же тільки тоді, коли тобі це дозволено, в іншому випадку тебе вб'ють. Важко вгамовувати свій жар, коли маєш такий темперамент, хоча, набагато гірше бути жертвою цих тиранів. Але тут в мене з'являється надія, що вони викорінять один одного самі - до останнього, кожен не втримуючи свій темперамент. Виглядає максимально абсурдно, проте, так воно і є - ми в полоні повного абсурду. Чи вони настільки безсердечні, що ладні навіть вбивати друзів, чи настільки залякані й хвилюються лишень за власне життя. Скоріше перше.
Мордори розуміють що ми тримаємось один одного, що переважна більшість здатна на самопожертву, тому й кожне їхнє випробування - це гра на життя. Як жахливо розуміти, що ти не можеш знайти в натовпі когось з своїх близьких, а відлік вже почався, тоді єдине питання та ціль для самого себе - чи виграєш ти для цієї людини життя?