Ми з Ликерою біля першого вікна будівлі зліва, воно невеличке і  знаходиться низько - мені по пояс. Я заглядаю всередину, але вікна покриті пилом і брудом настільки, що не видно майже нічого. Ликера відпихає рукою мене назад і б'є рукою по склу: спочатку несильно, боячись поранитись, але помітивши що це не дало жодного результату, зважилась вдарити з усієї сили ліктем - пішли тріщини. Ми обидві розуміємо, що помилкою було не взяти у мордівників кийки, проте, повертатись до них немає часу. Ликера б'є ще раз і вікно розбивається. Ногами я проштовхую скло, що лишилось знизу та по бокам і намагаюсь пролізти всередину - вийшло, допомагаю залізти Ликері. Ми потрапили в якусь дивну невеличку запилюжену кімнату. Що робити далі? Я помічаю якийсь ящик що висить серед стіни. Підбігаю, протираю його рукою. На ньому видніється надпис "Розбийте за ймовірної небезпеки".
- Це саме те!- радісно кричить Ликера.
51 удар дзвону. Я розбиваю скло та натискаю на кнопку що всередині - по будівлі лунає безперестанне дирчання сирени. Це все? Чути удари дзвону в будівлі стало неможливо. Ликера вилазить, я стою, дивлячись що відбувається надворі через розбите вікно, і надіюсь на те, що все закінчилося. Проте, скоро вона повертається зі зляканим очима і я розумію, що це не кінець. Я відразу кидаюсь до неї, вже через вікно вона кричить мені, що схоже це не єдина сирена. Ми біжимо до протилежної будівлі, люди, що теж зупинилися, думаючи що все вже закінчилося, починають рухатися знову, але не розуміючи вже нічого, хаотично - починається свавілля, хаос. Я почуваю себе погано, у моїх очах ніби все уповільнилось і я помічаю все: дівчинка впала на коліна і почала плакати, просячи Бога про допомогу; з десяток людей просто стоять на місці з кам'яними лицями, дивлячись на Бернарда та  здригаючись, коли відчувають вже майже нечутні удари дзвону; у іншій будівлі розбивають друге вікно, здається, вони зрозуміли що треба шукати; рука Ликери, якою вона розбивала вікно кровить так, що лишає краплі крові за собою, що під час бігу летять і в мене, прямо в обличчя; Бернард в надії, все ще в надії, хоча офіцери за ним вважають що перемога вже їхня. Потрапляючи поглядом на обличчя офіцера, що стоїть збоку Бернарда, я ніби прокидаюсь і біжу далі, біжу швидше, доки не чую сигнал сирени з іншої будівлі. Я не зупиняюсь, я дивлюсь на балкон і лишень уловлюючи погляд головного мордівника та його друзів-офіцерів починаю розуміти - ми виграли цю гру. Ликера зупиняється, проте, я не можу зупинитись. Я прикриваю обличчя руками і вирішую падати - кочусь близько метра та зупиняюсь збиваючи з ніг Душана. Я просто лежу далі, слухаючи як сирени замовкають, як люди з балкону аплодують нам, просто дихаючи. Поки не відчуваю, як Душан починає підійматись та підіймати мене. Замучена й стомлена просто питаю "Навіщо?" Та я не чую відповіді, не чую нічого з зовнішнього світу, тільки бачу, чую тільки з власного внутрішнього: мордівники відпускають Бернарда - він шокований і щасливий; Душан злякано побіг допомагати іншим людям, підіймати заплакану дівчину, що молилась, "будити" шокованих людей, проте куди-завгодно, але не до Ликери, що просто впала на коліна, зрозумівши що ми впорались, і залилась сльозами, тому в голові витає лиш одна думка щодо цього - це не любов; Йордан  підійняв Ликеру та побіг до Бернарда, скло порізало одяг на його спині й зачепило шкіру, але не сильно, не смертельно. Я бачу трьох наших без свідомості біля рядів солдат, а трохи далі лежить той чоловік зі зламаною ногою, що його я підіймала вранці, без свідомості.  Якби це не було так страшно, я б захопилась його духом, навіть з травмою він дійшов сюди. Та його колір шкіри мене збиває з усіх думок, як тільки я помічаю наскільки він блідий і починаю розуміти - він мертвий. На очі навертаються сльози. Тут ти розумієш, що перемога це не завжди радість.