Яскраве світло ріже мої очі, мої вуха ріжуть крики та плач знову зляканих людей. Я вже не хвилююсь за ту дівчину, бо те що сталось вже не змінити. Тепер мені жаль Ликеру за те, що вона мусила йти до неї найближче, що вона мусила почувати себе так, ніби ми переклали все на неї, ніби ми осуджували її. Та за що осуджувати? Та як перекладати, якщо вона лиш намагається бути сильною?
Ми вийшли до центру концтабору. На балкон вийшов головний мордівник та монотонним гучним голосом почав оголошувати роботу, якою займеться кожна група:
"А-групи - розбір старих будівель, Б-групи - видобуток піску, В-групи - вирубка дерев, Г-групи - перебудова містечка, Д-групи та новоприбулі - прибирання містечка."
Що за новоприбулі? Востаннє сюди прибули ми, що було доволі давно. Звучить сирена, що свідчить про закінчення виголошення, ми натовпом прямуємо до пункту роздачі їжі - ось тут вже помітно нових полонених. Вони теж виглядають жахливо, як і ми, схоже вони переховувались весь цей час неподалеку. Декілька матерей новоприбулих плачуть, просять ще хліба для дітей та мордівники б'ють їх кийками та відкидають в сторону, щоб ті заспокоїлись та більше не заважали. Ті, що вже давно тут, навіть не намагаються робити подібного, вони вже знають що це не має сенсу.
- Привіт,- за мою руку схопилась Рена.
- Привіт. А де твоя сестра?
- Вона пішла кудись, сказала мені триматись тебе.
- Добре. Ти як, вже краще?
- Так,- Рена усміхнулась.- Ти знаєш, моя сестра каже не ділити власну їжу з іншими, що кожен має думати про себе в першу чергу. Пайок, як шанс - дається всім однаково.
- Так, знаю.
- Не віддавай їм свій хліб.
- Звідки ти взяла, що я збирався це робити?
Я здивувався, як вона прочитала мої думки. Чи їх так помітно на моєму обличчі?
- Я бачила те, як ти дивився на них.
Ми підходимо до пункту видачі, нам швидко дають хліб і пхають вбік.
                               **********
Попереду їдуть дві старі вантажні машини, по бокам та ззаду солдати. Попереду серед полонених тримаються залишки Д-груп, далі - новоприбулі. Здається, тут ніхто з них ще не розуміє що мають на увазі мордівники під "прибиранням містечка". Ми виходимо з табору через головний вхід. Покищо все чисто, покищо все тихо. Вже через 5 хвилин ми бачимо перші трупи. Солдат відкриває вантажну платформу машини та вказує пальцем на трупи полоненим, що найближче до нього. Один хапає мертве тіло за руки, інший за ноги та волочать його до вантажівки. Солдат б'є мене в бік прикладом та показує на інший труп, так роблять і інші, а далі ми самі продовжуємо виконувати роботу. Водій іншої вантажівки зупиняє її та вискакує з неї, викидаючи лопати додолу. Солдати підганяють новоприбулих вперед, роздають лопати та гонять ще швидше, аби ті перегнали нас. Навколо піднявся крик і плач. Люди бояться коли бачать стільки смерті, особливо коли стільки мерців лежить на околицях твого міста, стільки знайомих людей.
Ми йдемо все далі та далі. Періодично ми не знаходимо нікого з мерців на деяких вулицях, та й вони вже не такі криваві, як були в той день коли нас заганяли  в цей табір. Та вже скоро чим далі ми йдемо, тим більше мерців у нас на шляху. Ледь-ледь заспокоєний плач знову спалахує. Я обертаюсь назад, коли чую крики жінки:
- Він ще живий!
Солдат підбігає до неї та тицяє дулом своєї зброї їй в шию:
- Тягни до вантажівки!
- Але ж він ще живий,- вона кричить заливаючись гіркими слізьми. Солдат замахується рукою та б'є жінку по обличчі від чого та замовкає .
- Тягни, бо вб'ю. - просичав він через зуби.
Жінка не поворухнулась, тоді він навів  на неї свій пістолет, пролунав постріл. Вона ще близько 10 секунд сиділа, дивлячись йому в очі та стискаючи руку напівмертвого чоловіка, а потім впала намертво.  Наступна частина дороги була спокійною.