Сиджу недалеко від входу, холодна підлога тримає мене при собі. Чомусь мені здається що помер я. Щось гірше за смерть внутрішнього себе важко уявити. Чи то я ще живий, лишень в безперервній агонії, що закінчиться, як помру я сам, чи виявиться чимось іншим. Я, здається, завжди відрізнявся від інших вірою до останнього. Ми сидимо тут втрьох - я, Мілена та Йордан. Дівчина просто схилила голову, концентруючись на підлозі. Йордан помітив мій погляд на собі та відвернув голову, відштовхнувся від стіни й тяжко видихнув:"Я теж надіюсь..." Рушив до найближчого ліжка та ліг на ньому. Так, тепер були й вільні місця після того бунту. Тепер тут спокійніше розміщувались 53 людини...
Підійшла Рената.
- Міла, я не можу заснути.
- Ходімо,- відповіла інша, прибираючи волосся з обличчя Рени.- Спробуємо разом.
Тепер я сиджу тут сам - не легше. Тільки більше простору, кисню та лишніх думок.
Добре, якщо це все так...хто візьме на себе та хочаб той зошит, я вже мовчу про ті складності які брала на себе вона. Може й справді слід поглянути в нього.
Я встаю та рушаю до її ліжка, він лежить прямо на ньому. Відкриваю та бачу старанно виведені літери та цифри - імена та дати, та трохи розмиті деякі з них. Це плями, я й знаю від чого. Гортаю далі. Так багато... Що ж, мабуть, я повторю її думки в ту ніч щодо Марії - чи слід писати це ім'я?
З мого обличчя падає краплина на листок, я швидко зтираю її та зачіпаю краї декількох імен. Негайно ж кладу зошит на ліжко, схоже, я той ще виродок. Маю виправити... Та взяти в руки зошит більше не можу, я не вона, я не Ликера. Я не ладен тут щось змінити, це її справа. Не можу та не буду. Вона ж боролась за мене як і інші, з її очей текли сльози щастя, коли мене відпустили, по її руці текла кров - по тій руці, яку вона не жаліла заради мене, та кров, яка стала для мене рідною... Моя рідна кров...вона ж відчувала те саме. Попри все. Так рідні люди не зникають, їх так ось просто не переживають.
Гучний металевий скрип. І щось падає. Ось воно - остання надія - або помре на руках, або житиме далі. Я зриваюсь з місця, зриваюсь не тільки я, але й люди поблизу дверей, хоча здається прокинулись всі. Вже добігши бачу, як дівчину повертають на бік, її руки закривають обличчя. Я сідаю на підлогу поруч і вже точно бачу - це вона. Не обличчя, це просто її тіло, її волосся. Але якийсь інший одяг, навіть не той що був на тій дівчині, яку забрали з нею. Та неважливо. Я підхоплюю її на руки, вона ж така легка, як мале кошеня, та несу до того ж ліжка, саджаю. Вона тримається сама, але відводить від мене очі - їй соромно, поглядом ловить відкритий зошит поруч:
- Ей, чуєш? Я нічого не робив з ним. Я знав, що ти повернешся. Чуєш?
- Не чую,- її тихий хрип.
Я лиш починаю усміхатись крізь сльози що течуть по моїм щокам, обіймаю, цілую її в лоб. Сідаю поруч та кладу її голову на своє плече, погладжуючи:
- Я так хвилювався...
- Офіцери,- різко прохрипіла вона.- Я знаю, що ти про це думаєш. Мене віддали офіцерам, тому я жива.
- Ні, я зараз не можу...
- Дякую, що не заступився за мене.
- Що?- я м'яко говорячи в шоці.
- Це врятувало мені життя і лишило в спокої покищо твоє.
- Ні-ні-ні. Мене не хвилює та не хвилюватиме ніколи нічого, окрім того, що ти зараз жива. Будь сильною.
- Тобі здається, що я зараз жива.
- Ще й як не здається. Живи для мене, будь ласка.
- Добре,- тихий, але втішний для мене хрип Ликери.
Я закриваю зошит та ховаю під шмат тканини, що й досі імітує подушку. Вона починає засинати на мені, тому я лягаю разом з нею в обіймах. Навпроти я бачу Йордана, що сидить та просто дивиться на нас. Ликера швидко засинає і лиш тепер в сон тягне так сильно і мене. Я засинаю теж.