Вже промені сонця пробиваються в малі запилюжені вікна. У руках моїх знову зошит на сторінках якого з'являються нові слова. 32 день. В моїх руках пам'ятна книга. Чи слід писати ім'я Марії? Чи можливо таке, що вона змінить свій вибір? Я не можу написати сюди ім'я живої людини - це  неправильно. Я оглядаю ліжка навкруги, намагаючись знайти її місце, але поблизу його точно немає. Нехай того вечору я не була сповнена надії та зараз я зрозуміла, що я все ще жива.
Чи має сенс вставати з ліжка та йти шукати Марію? Та все ж я встаю з ліжка, відпихаючись від нього руками, роблю декілька кроків та в голові моїй паморочиться через безсоння, перевтому, голод. Намагаюсь намацати руками щось поруч та відчуваю як мою руку хтось ловить та підходить блище.
- Тобі недобре?- почувся голос Бернарда.
У моїх очах стає ясніше, я знову можу бачити та говорити, та чи варто звертати увагу на те, що ти недобре себе почуваєш, коли стоїть питання життя. Єдине що можу сказати:
- Ти знову на варті?
- Хто ж ще, як не я,- так гірко і добродушно Бернард усміхнувся, я навіть почала жаліти, що маю можливість бачити цей біль та душевний неспокій в його очах, в його рухах, але найбільше на його обличчі. Я усміхнулась теж, настільки щиро наскільки могла, щоб підтримати його душу та, здається, ніяких моїх зусиль не достатньо щоб перемогти цей біль. На моєму обличчі зникає усмішка та я згадую про той вечір знову, я згадую обличчя Рени, коли я зупинила її. Мої слова вдарили по ній найбільше всього, я не мала цього робити, не мала лякати дитини, не мала мовчати на слова Марії про смерть.
- Ти знаєш, що я хочу зробити?- я притримую Бернарда за передпліччя, намагаючись відчути в ньому розуміння. Обнадійливий погляд Бернарда кинувся мені в очі відразу, це означало, що так.
- Ти знаєш де вона?
Бернард киває та веде мене. Коли здається що ми вже близько, я бачу Мілену, яка стоїть спершись спиною на холодну стіну і склавши руки перед собою. Вона дивиться на мене ніби теж з відразою, як і на Йордана того вечору. Всередині неї повно чуттєвості, вона теж не здатна робити щось з цим, намагатись щось змінити. Бернард зупиняється та я бачу ліжко Марії, вона сидить на ньому, дивлячись на нас та усміхаючись. Я не розумію...вона щаслива, що страждання її закінчаться, чи може вона знайшла сенс жити далі? Чи вона сходить з розуму всю ніч один на один з думкою про те, що трапиться вранці? Чи думає вона про те, що могло б бути, якби вона народилась не тут або доля її припала на інший час, коли люди на цій землі були радісні, чи думає про радості яких вона не переживе через смерть сьогодні? Чи вона повністю зневірена? Я розумію, ця усмішка щира, але єдине що вона викликає - сльози. Я тримаюсь. Підходжу ближче до неї, вона дивиться на мене все ще усміхаючись, я кладу їй руки на плечі та нахиляюсь. Тільки зараз я розумію, що я теж посміхаюсь.
- Ти впевнена?
Мій шепіт змусив саму ж себе здригнутися.
- Я щаслива, що скоро буду з мамою.
Дівчина усміхнулась ще більше, я теж сміюсь, сміюсь з безвиході. Відчуваючи, що з очей течуть сльози, я починаю обіймати Марію, щоб вона не бачила цього. Це боляче. Я б лила сліз стільки, скільки потребує її душа любові, та тепер це скоріш не має сенсу.  І починають чутись кроки солдат здалека, і в моїх руках починає тремтіти душа. Я витираю сльози майже насухо та знову кладу їй руки на плечі. Я не маю чого сказати, мені так жаль. Я цілую її в лоб та усміхаючись починаю відходити. Я обертаюсь та бачу свою сестру, я відчуваю її біль всередині, цей біль, коли ти хочеш хоч щось змінити, але не можеш.
Люди вже прокидаються самі. Це перший день коли ми навіть не намагаємося будити їх. Вони трохи збентежені цим, але ще більше збентежені, як завжди, кроками що з кожною секундою стають все чіткіше.
Ми чуємо скрип тяжких металевих дверей, я обертаюсь назад та бачу як Марія лягає у ліжко. Солдати заходять всередину та швидко оточують нас всіх. Один мордівник починає йти до Марії, помічаючи це, я обіймаю Рену та веду звідти далі. Вона злякано дивиться на мене. Солдати гонять нас до виходу. Я намагаюсь не помічати крику солдата що вимагає, щоб Марія рухалась, не дивитись, забути, просто забути. Вже близько вихід, я намагаюсь проскочити туди швидше, щоб не чути звуків пострілів та не встигаю. Рена злякано вскрикує і починає плакати. Я намагаюсь триматись, щоб трималась далі і вона.