Йордан не хотів впускати мене до гри жодним чином, але Ликера була настільки слабка, що ледь ходила. Тому мене призначили черговим на старті, щоб у випадку чого я повідомив тих чи інших. 

Ми всі бачили як йшов Душан, але рушити за ним сміливості не вистачало, бо він звинувачував всіх, кого тільки міг. От наприклад звинувачувати мордорів він не може, але може звинуватити тітку, що та не змогла відбити у мордорів його брата - ось вам і парадокс, випускаєш агресію не на тому, хто її заслуговує, а на кому можеш. 

Ликерія поцілувала та обійняла нас всіх і побажала вдачі. Рена вирішила не прощатися з нею, тому просто весь той час була осторонь. По дорозі до старту я вирішив поговорити з нею:

- Твоїй сестрі важко.

- Моїй кому?

- Твоїй сестрі. Не веди себе, як мале дівча. Так, вона все ще твоя сестра і не тільки тому що вона жива, навіть якби було інакше, вона все ще була б твоєю сестрою.

- Я не веду себе так. Я зважено це вирішила та можу це аргументувати.

- Так, і що ж це будуть за аргументи? Вона більше не твоя сестра, бо вона рятувала людину, яку вважала для себе також рідною?

- Так, і вважала, мабуть, рідніше мене!

- Та ні ж! Дослухай,- я схопив її за руку, ми зупинились і продовжив.- Вона більше не твоя сестра, бо кожного дня її життя під ризиком через мордорів? Вона більше не твоя сестра, бо кожного дня намагається не згасати та тримати загальний дух групи? Вона більше не твоя сестра, бо кожної гри ризикує рятуючи когось? Вона більше не твоя сестра,.. бо врятувала Бернарда минулої гри?

Обличчя Ренати відразу змінилося після моїх слів, схоже, я правильно розставив акценти. На старті вона обійняла мене, подякувала та під перший удар дзвону рушила.

*   *   *

Весь час я намагався просто рахувати удари дзвону, але тільки цим не обійшлося. На 25 удар відділення мордівників рушило до нашого корпусу, я спостерігав за ними, йдучи трохи далі відділення. Здалека мене помітила Ликера та кивнула на солдат, сподіваючись що я знаю чому вони тут, але я лиш розвів руками. На 30 удар вони вже були біля наших, а я просто стояв та спостерігав з відстані 30 кроків, як і обіцяв Йордану. У якийсь момент один з солдатів дав ляпаса жінці, але чомусь це здалося більше особистісного характеру, звичайні мордівники так не б'ють. Потім вони дістали свої кийки. Ликера кивнула поперед мене, що означало я маю бігти за допомогою.

Я відразу ж рушив. На 35 удар я вже пробігав через місце, де випускали псів, яких вже там не було, тільки перев'язувалися близько 15 поранених людей. Вже бачу інших та кличу "Йордан! Міла! Бернард!" Вони наближалися до якоїсь шафи. 

- Солдати з кийками напали на наших біля корпусу!

Я розумію, що вони все ще не чують та біжу ближче й кричу:

- Мордівники збираються вбити наших поранених та дітей, вони вб'ють Ликеру!

Всі шоковані, особливо Йордан, але Мілена не розгублюється:

- Хлопці, біжіть негайно! Біжіть негайно всі, ми з Реною впораємось! ХОДУ!

48 удар дзвону. Якщо я правильно зрозумів суть завдання, вони стовідсотково встигнуть виконати його. Я встиг побачити в очах Ренати сором за свою поведінку, якби не відповідальність на її плечах, вона б теж зірвалась до Ликери. Чомусь доля так складається, що рано чи пізно ми починаємо розуміти поведінку людей, що несуть багато відповідальності та, навіть, їх помилки.

*  *  *

Мої очі ледь не налились слізьми, коли я побачив те, що там відбувається тепер: діти кричать, кийками б'ють лежачих старих, один солдат навалився на жінку та б'є її по обличчю, здається, це навіть той, що тоді на початку лиш дав ляпаса. І де клятий Душан?! Я думав, що не помітив його на старті, але ні серед поранених псами, ні серед тих, хто вже був на фініші його не було. 

Ми влетіли у натовп, почали валити солдат та відбирати у них зброю. Ликера захищала собою маленьку дівчинку, отримуючи кийком по спині. Я з розбігу застрибнув на солдата, що її бив, той спочатку намагався вдарити мене кийом, але потім викинув його і намагався збити мене, б'ючи об стіну. Ликера схопила його зброю та вдарила з розмаху по обличчі, розсікши брову та, схоже, потрапивши в око теж. Я зіскочив та пхнув його вбік. 

Якщо я не помиляюсь, то на 57 ударі відлік зупинився. Солдати почали відступати. Тільки один досі бив стару жінку, здається, вже бездиханну. Йордан ударив його ногою в обличчя, від чого маска злетіла - Душан.

 Я почув свист, що лунав десь згори, тоді інший солдат дістав з-за поясу пістолет та поцілив Душану в потилицю, той намертво впав на вбиту своїми ж руками тітку Оріяну.