34 день мого перебування тут. Я прокинулась через біль у всьому тілі, але жаль було змушувати прокидатися і Бернарда поруч, тому я просто лежала та чекала. Був час подумати, та й думати потрібно було щоб відволіктись від болю. Дійшла певного висновку: куди вже було б додавати ще й міфічності даній ситуації, але я взяла на себе роль когось по типу писаря "Книги пам'яті", було б жахливо безвідповідально полишити це чи втратити, але якщо загину я, то буде кому продовжити. Він розглядав зошит вночі, але не взяв би цю роль, доки не впевнився б, що я загинула. Його виділяє страшенна повага до життя та праці, неважливо людини чи тварини. І ось, фактично нещодавно він побував у тій ситуації, коли те, чи виживеш ти, залежить не від тебе, а від інших. І того дня ми виконали роботу не притаманну звичайному життю культурної людини - грали життями за життя. Коли це тільки почалося Бернард дуже заплутався у своїх думках, після першої гри нашої групи він з кам'яним виразом обличчя підійшов до мене і сказав що має з кимось про це поговорити. Ми обговорювали дану ситуацію з багатьох сторін:

 Чи супротив це, чи нездатність супротиву? Боротьба чи виживання?

Тоді потрібно було розставити елементарні речі на полички і для себе теж. Є ті, хто чинить супротив, є ті, що вже не здатні з певних причин; є ті, хто бореться, а є ті, що виживають. Кожен дотримується свого способу існування тут, інше питання - до чого це призведе? Не можна назвати всіх бійцями, але й не можна також всіх назвати антилопами, загнаними в кут хижаками.

Що правильно буде відчувати до людини, яка загинула рятуючи твоє життя? На це питання він сам дізнався відповідь того дня, коли загинув той скалічений чоловік. 

Бернард поворухнувся поруч, розплющив очі. З тридцять секунд намагався сфокусувати свій зір після сну, а потім тихо промовив:"Доброго ранку?" Я хотіла відповісти у відповідь те ж, але згадала що зірвала голос у офіцерів, тому просто кивнула. 

- Говорити не можеш?

Я знову кивнула. 

- Зможеш мені якось пояснити як почуваєш себе?

Вирішила не вдаватися до різних шифрів чи примудрацій і спробувати сказати:

- Все болить,- сухим тихим скрипучим голосом.

Хлопець піднявся та почав метушитися. Я дістала зошит та записала декілька нових імен, щодо яких була впевнена, встала з ліжка, оглянула все навкруги з місця, визначила та записала всіх інших "відсутніх". Згорнула й поклала зошит на місце, під, так звану, подушку. Бернард повернувся з якоюсь пігулкою та приблизно трьома ковтками води.

- Що це?

- Парацетамол - єдине у нашому володінні, що може хоч трохи допомогти тобі.

Я вдячно кивнула та взяла ліки.

Всі почали прокидатися. Йордан та Мілена обійняли мене, але з помітною напругою, вони були ображені.

Солдати оголосили початок робочого дня. Друзі посадили мене біля нашого корпусу разом з дітьми, літніми людьми та хворими, оскільки сама я ледь могла ходити. Завдяки лікам я стала почувати себе трохи краще, виснаження давало про себе все більше знати. Перш ніж впасти у сон, я довго дивилась у слід своїй сестрі, яка теж йшла прибирати. Якби не ця ситуація, я б лишила її тут, а сама пішла туди. Вона мене ненавидить.

На декілька секунд мій сон перебив свист мордора, який згадав мене з тої ночі та ще якась метушня, але я швидко знову заснула. Назовсім перебив мій сон вже крик Душана та плач жінки, яку він відштовхнув від себе. Потім він поглянув на мене та заволав:"Клята ідіотка! Що, без гарантії повернення не будеш виконувати ролі мамці?!" Тоді мій розум став ясніше та я оглянулась навколо, люди збиралися в натовпи - схоже, буде гра. Я підповзла до тітки Оріяни та в її риданнях вже розібрала:"Андруша забрали." Тоді ж до нас підбіг Бернард, я прихилила його до себе та витиснула з себе:"Забрали брата Душана."

Швидко натовпами пройшла звістка яка група грає та за чиє життя. Душан попрямував кудись до центру табору, поки я намагалась зрозуміти чи зможу грати за життя........