Дзвони вже не б'ють хвилин з десять. Сестра просила мене лишатись в центрі концтабору, коли до гри запрошуватимуть нашу групу, тому зараз я сиджу тут біля десятка людей 5-Д групи, які теж не можуть брати участь в цьому то через вік, то через слабкість духу, то через хворобу. Здається що вона за мене не хвилюється, не хвилюється що я лишусь одна, якщо її заберуть, якщо вона захворіє чи якщо розтопчать натовпом під час хаосу. Ми не дуже близькі з Ликерою, зараз єдине що вказує на її любов до мене це те, що іноді вона ділиться зі мною їжею та розповідає якісь цікаві байки. Вона більше близька з Душаном, вони познайомилися за рік до цього. Раніше можна було вловити їх почуття та зараз - палає ними тільки вона. Абсурдно поєднані в ній такий розум та імпульсивність, що протиречуть один одному, тому ж вона й рветься допомагати всім, рятувати, розривається між кожним.
Ми всі сидимо в очікуванні, все ще не знаючи результатів гри. В голові крутяться всі можливі думки: від думки що вони виграли до думки що всі померли.
                           ********
Ликера дійшла до мене та з важкістю завалилась на підлогу, на її обличчі виднілась жахлива втома. Я злякалась та підповзла до неї, вона лишень посміхнулась. Бернард підбіг до неї та негайно ж змусив підвестись, взяв її поранену руку, оглянув та хотів було вже йти кудись, як Йордан витягнув з-під свого одягу старезну аптечку, яку знайшов під час пошуку сирени. Ликеру ніби ошелешило щось, її обличчя налилось соромом, вона схопилась за голову та було ледь не заплакала.
- Ей, ти чого?- шокований запитав Бернард.
- У мене був шанс здобути якісь медикаменти, який я проґавила.
Він пригорнув її до себе. По-справжньому, з любов'ю - тут краяться найбільші почуття.
Підходить Міла. Надіюсь вона не бачила себе зараз. Колишня красуня, та що там - й зараз красуня, але поверх краси весь біль та бруд, синці та кров, засохла на її щоці. Тепер всі тут.
                               **********
Удари по бляшці - нас кличуть на вечерю, кожен отримує свій шматок хліба. Ми збираємося в коло, зазвичай немає чого розповідати, але зараз ми почали згадувати що було до цього, як ми жили.
Ликера згадувала як познайомилась з Бернардом - це було ще в дитинстві, наші батьки були хорошими друзями, але, на жаль, їхні шляхи розійшлися на багато років та дивом перетнулися тут. Я думаю, це не звичайний збіг обставин, так мало бути. Мілена просто мовчки спостерігала за цим всим, здавалося, після смерті того чоловіка вона навіть їсти що-небудь вважала неповагою до покійного. Йордан згадував свої перші змагання, як його розповідь перебила одна дівчина. Я знаю її, це Марія, ми навчалися разом в дитсадку.  Вона протягує руку з своїм хлібом Бернарду, той здивовано подивився на неї, всі встали.
- Нащо це?
- Мені це більше не потрібно,- відповіла дівчина.
- Я не прийму твоєї їжі, зі мною все добре. Чому це тобі не потрібно?
- Я більше не маю сенсу жити, прошу, прийми.
- Хто ти?- запитала Ликера.
- Я бачила її сьогодні, вона молилася там - біля входу,- відповіла Міла.
- Прошу, я не прокинуся завтра вранці, візьміть ви.
- Чому ти не віддаси комусь з своїх рідних?
- У мене немає нікого,- дівчина повертає руку до Йордана, той киває та забирає його.
Мілена лиш подивилась на нього злим поглядом, але не наважилась сказати нічого, як не наважився сказати ніхто, окрім нього:
- Я приймаю твій вибір.
Марія усміхнулась та повернулась назад до своєї самотньої холодної стіни. Я збентежено стояла на місці, не розуміючи чого все так закінчилось, чому її ніхто не відмовляв. Я хотіла йти, щоб спробувати відмовити її, але Ликера схопила мене за руку й запитала "Ти все ще віриш в це?". Це злякало мене найбільше, це могло мати тільки одне значення - вони втратили віру. Якщо моя сестра втратила віру, то як не втратити її мені?