Важко не помічати хвилювання рідних для тебе людей, хвилювання за тебе, за інших. Та ще сильнішим є твій внутрішній страх, його зовсім неможливо не помітити. Його неможливо забути, подавити чи приховати. Важко не помітити хвилювання Ликери, як би вона його не приховувала, як би вона не намагалась здатись інакшою, жорстокішою. Коли після нічної варти я проходжу повз неї, ми завжди зустрічаємось очима і, здається, кожен з нас, за кожної нової зустрічі, бачив в очах другого щось інше, щось нове. Темрява не могла завадити цьому. Кожного дня там щось змінюється: щось стає яскравішим, щось гасне, а щось і зовсім зникає. Тож і зараз я бачу це, проходячи повз неї - там менше любові, її проковтує дитяча збентеженість та дорослий страх. По виразу її обличчя я розумію що вона бачить те ж саме.
Я сідаю на край свого ліжка, щоб не розбудити друга, та сиджу, ніби дивлячись на стіну в темряві, а ніби не дивлячись нікуди, до того моменту, поки сон не змусить мене схилитися на мої коліна й відпочити.
Я прокидаюсь відразу як чую кроки солдат - 20 з голови до п'ят озброєних мордівників. Ніхто з нас не спить спокійно..ніхто, крім тих, хто вже не бачить сенсу в бутті. Не те щоб спали, вони просто не рухаються - лежать у ліжку й чекають смерті від мордівників, які віднедавна приходять та вбивають всих, хто відмовляється рухатись або не може цього робити.
Мій друг Йордан прокидається разом зі мною, ми вистрибуємо з ліжка та починаємо всіх підіймати заздалегідь: спочатку Мілену та Ликеру, а далі розбігаємося по різні сторони, до нас приєднуються інші. Перші кроки солдатів чуються нам за три хвилини до їх прибуття - цього не достатньо щоб знайти потенційних самогубць з сотні людей та підійняти й відмовити, але хоч щось. Так ми втратили чотирьох людей. Ніколи не вгадаєш напевне, хто це може бути: на вечір двадцять сьомого дня ми виграли життя мого друга дитинства, але на ранок він все одно вирішив не прокидатись... Я був страшенно розлючений, страшенно злий доти, доки сам не зрозумів - він міг померти в страшенних муках, які замінив йому точний постріл в голову. Це можна зрозуміти, ми всі люди й ніхто з нас не хоче вмерти в муках. Можливо, він і не хотів щоб ми його рятували..але, якщо так, я не назву це нашою заслугою, бо це низько, але ми зробили його шлях не таким каторжним.
Я прийняв твій вибір, друже, я не осуджую твій шлях...
З ріжучим вуха скрипом відкриваються залізні двері, я оглядаюсь, намагаючись знайти своїх друзів та розглянути військових в дверях: Ликера стоїть недалеко від дверей, тримаючи за плече Душана, ніби це її власна дитина, яку хочуть забрати, іншою на щось вказує сестрі; Мілена допомагає піднятись чоловіку, що зламав ногу; Йордан усміхаючись дивиться на мене. Я мимоволі теж починаю посміхатись і виходити разом з натовпом.