Кожна з цих жахливих подій торкає мене до самого серця. Хвала Богу, що сьогодні день спокійний, ми копали глину. Обійшовши всі стогони і скарги на життя...та що я кажу, цього неможливо зробити, я думаю про сенс свого імені. Яке воно має значення? Як багато в ньому лишніх букв чи звуків? Можливо б краще було називати мене просто Мі або ж не називати ніяк зовсім.
- Мілена,- почувся голос неподалік.
- Мі.
- Що?
- Просто Мі. Так коротше.
- Ем..добре, Мі.- це був Душан, за руку він вів свого молодшого брата. - Ти можеш приглянути за моїм братом декілька хвилин?
- Так, але зачекай ще хвилинку.
Я підійшла до нього ближче і пошепки почала говорити:
- Що з тобою?
- У якому сенсі "що зі мною"?
- Ти майже зник з її життя. Ти - майже, а твоя хоч якась небайдужість до неї повністю.
- А хіба це має сенс?
- Що ти маєш на увазі? Сенс завжди є.
- Я не бачу сенсу в тому, щоб триматись за неї в такому нашому положенні.
Мій вираз обличчя відразу змінюється, я здивована та стривожена.
- Душане, ми тільки те й маємо, що один одного. Нам слід триматись разом, саме тому ми все ще живі,- мій шепіт переріс ледь не в крик та всередині мене розривало від абсурду його аргументів.
- Я маю хвилюватись лишень за своїх рідних,- зовсім байдуже відповів хлопець.
Мене зачіпає злість.
- Дуже цікаво буде поглянути на те, як ти і твоя сім'я, у вигляді одного брата, виживете тут вдвох, проти мордівників, яких тримає загальна єдність. Ви вдвох - нічого не вартуєте. Так воно й буде.
Душан помітно змінився на обличчі, він розізлився та хотів було йти від мене разом з братом, як я схопила його за руку і підтягнула до себе, так щоб мої очі були напроти його:
- Скажи їй про це, бісів ти син, як твої думки для тебе правильні, не ховай їх. Ти цей час просто знущався над нею, приймав її дарування. Ти - егоїст, ще й такий, якого світ не бачив.
Я відпустила його, я беру себе в руки та відходжу подалі. Я чую - він злісно видихає, немов бик, почувши про себе правду, та важкими кроками йде далі.
Коли поговорити про це з Ликерою? Та й де вона. Я розглядаю все навколо в пошуках друзів. Вони сидять в тіні розлогого дерева півколом та про щось говорять, здається Ликера там щаслива, біля її сестри сидить Натан - новоприбулий хлопчина. Схоже, що у нас з'явився новий друг. Один вибув - інший прибув. Надіюсь це хороша заміна, влучна. Зараз не час псувати настрій Ликері, маю спробувати і собі його підняти.
Я підійшла саме вчасно, коли починав говорити Натан:
- Ми переховувались в лісі, там мали будиночок про який ніхто не знав та який буквально неможливо було знайти без чиєїсь допомоги. Мої батьки саме пішли на полювання, коли будинок знайшли. Я надіюсь, вони все ще живі. Надіюсь, солдати їх не бачили.
- Мабуть, вони дуже злякались коли повернулись додому,- втрутилась я.
- Так, розтрощений будинок та зниклий я... Головне, що я сказав що був там сам. Надіюсь вони не пішли перевіряти, чи що мої батьки зібрали речі та пішли шукати інше місце помітивши це все. Хоча, кожен варіант небезпечний, кожен може бути фатальним.
- Вони могли б втекти на захід,- припустив Йордан.
- Ні, без мене - ні.
Рената поклала руку на плече хлопця та поглянула на нього:
- Ми всі тут - одна сім'я, вітаємо тебе в ній. До речі, Ликера нам всім тут як мама.
- Так, ви всі мої дітки,- усміхнено сказала Ликера, погладжуючи рукою голову Бернарда, схилену на її плече. Він теж стомлено посміхнувся. Та й справді, якою б вона не була, як би вона іноді не помилялась, вона часто бере все на себе замість нас та тримається. Жодна мати не ідеальна, але кожна мати прийме тягар своєї дитини. Тут навіть зовсім не має значення те, що їй лише двадцять років. У цьому її плюс і в цьому ж її мінус. Щоправда, Рената іноді ображається, вона не відчуває вдосталь любові до себе, ревнує, але пройде з часом - це дитяче.