Мене забрали тоді разом з новими полоненими. Нас зупинили десь серед поля й ми почали копати.
- Якби я був молодшим, я б поборовся ще за нашу волю,- почувся тихий голос чоловіка похилого віку за мною.
- Ми поборемося, ми ще так поборемося, що нас більше ніхто не посміє зачіпати,- вже голосніше відповів йому хлопець біля мене на що солдат згори, почувши це, почав сміятися. - Ти чого смієшся, собака?
Тоді солдат кинув в нього землею.
- Ей, зупинись. Не час для цього зараз,- кажу я.
- Чи ти вже рабом став, що таке мені говориш?
Я вже розлючено глянув на нього.
- Я тут вже достатньо часу і маю достатньо розуму, щоб дочекатись моменту, коли звільнитись буде справді ймовірно, коли справді буде можливість помститися. Чи ти хочеш зникнути тут й зараз, коли твоя смерть не матиме значення, чи коли твоя смерть хочаб дасть можливість вижити іншим? Як почув мене, то чекай, як чекаю я.
У відповідь тільки мовчання і це на краще, чи ж навпаки, бо я вже відчуваю кожен свій м'яз кидаючи лопатою та концентруюсь лиш на цьому.
- Я Натан,- пролунав голос того ж хлопця збоку.
- Що?
- Мене звуть Натан, а тебе?
- Йордан.
- Ти маєш рацію.
Я не бачу його обличчя, як і він не бачить мого, та це полегшує розмову, хоч і помітно, що почуваємо себе винними у власних висловлюваннях чомусь ми обоє.
- Як давно ти тут?
- Тридцять другий день.
- А скільки вас було спочатку?
- 115 людей.
- А скільки зараз?
- Зранку було 73.
- Що значить "зранку було"?
- Те й значить. Я думаю, вже когось вбили.
Я зупиняюсь та дивлюсь вгору - відлітають дикі качки. Ця осінь...вона була б такою прекрасною, якби не це все. Як вільно ці птахи літають, летять собі куди схочуть, куди мають й ніхто їх не тримає. Та ось знову лунають постріли і птахи розлітаються. Солдати згори сміються та намагаються поцілити в птахів і далі.
- Мені 15 років.
Я знову чую голос хлопчака, встромлюю лопату в землю й дивлюсь вже на нього. Його 15 в порівнянні з моїми 23 - ось і зрозуміло чому в нього такий темперамент.
- То ти ще маленький,- сміюсь я.
- Я не малий.- він ображено насупився.
- Та спокійно, я ж всього лиш жартую. У епіцентрі таких подій всі ми дорослішаємо не за віком.
  Ми чуємо гул моторів вантажівок. Солдати заглядають до нас та наказують вилазити. Вони відчиняють вантажівки повністю забиті мерцями, за ними полонені, тягнучи ще по одному кожен. Ликера тягне свого мерця перша до ями, вона бачить мене та киває - я киваю їй у відповідь. Вона кладе його на бік неподалік від ями та скидує, мертвий чоловік падає в яму з неприємним звуком, ніби у нього ламаються кістки, мабуть, шия. Навіть Рената, маленька дівчинка тринадцяти років, тягне якогось хлопчака і, вже ніби спокійно, скидує його вниз.
Солдати штовхають нас в спини, натякаючи що ми маємо теж йти туди - вивантажувати тіла.
- Моя доню!
Почувся чоловічий крик біля вантажівки. Він дістав тіло дівчинки з неї та впав над її тілом на землю. До нього підійшли два солдата: один тримав його, а інший викидав тіло до ями. Чоловік вирвався з рук та кинувся в яму, де знову схилився над своєю донькою, намагаючись "розбудити" її. Мордівники застрибнули до ями та витягнули чоловіка з неї.
- Працюй!- крикнув один із них.
- Іроде! Ти не даси навіть з донькою попрощатись?!- крізь сльози та злість прокричав чоловік.
Солдат ударив чоловіка та штовхнув вбік, той впав, але схопився за встромлену в землю лопату та металевим кінцем розсік голову мордівнику. Інші чоловіки теж схопили в руки лопати та почали нападати на солдат, ті в свою чергу почали стріляти. Почався хаос: люди бігали, стрибали один поперед одного під кулі, прикривали собою дітей, притискались до землі, аби не постраждати. Я припав до землі та намагаюсь зрозуміти чи це саме той шанс, але, на жаль, я помічаю, як всі люди що метушаться падають замертво від куль. Я бачу неподалеку Натана, що злякано стоїть затамувавши подих. Я пам'ятаю, що вони не зачіпають тільки тих, хто лежить, тому швидко підіймаюсь, біжу до Натана та падаю, збиваючи його з ніг.
Наступні 3 хвилини все ще лунали постріли та крики, потім, коли настала тиша, солдати почали командувати "Всім живим - встати!" Я підняв спочатку голову й побачив, як один з солдат розрубує голову вже мертвому чоловіку, що почав цей бунт. Від цього мене ледь не знудило, тому я спробував швидко перемкнутися, встати, підняти хлопця та почати шукати інших.
"Чого стоїмо? У яму їх!"
Ми продовжили скидати трупи в яму. Я нарешті помітив хоч Мілену що стоїть на колінах, яку знудило від цієї картини.
Туди ж солдати поскладали тіла своїх, облили бензином та запалили. Перші 5 хвилин було чутно хрип людей з ями, що були все ще живі, а потім нас погнали, як тварин, знову в табір і з відстанню ці хрипи, нарешті, зникли.
Може ми справді вже раби цієї системи, якщо відкладаємо смерть до підходящого моменту...