- Відведіть мене до головного.

- Що,- засміявся мордор.- Ти жартуєш?

- Ні, я маю пропозицію.

- Цікаво-цікаво...Що ж за пропозицію може мати такий немічний хлопчина до самого товариша Гляцького,- солдати продовжували заливатися сміхом, як різко зупинилися з серйозним виглядом. - Чи, може, хтось готує бунт?

- Бунт?- збентежився Душан. - Ні. Здається, що ні. Я не знаю.

- Тоді,- солдат підійняв кийка догори,- йди геть!

- Ви забрали мого малого брата на гру, йому ж тільки 13, візьміть....

Мордор вдарив мене кийком, щоб замовк, та запитав на що я здатен, аби врятувати життя брата, на що я відповів що не боюсь жодних перешкод, які стоятимуть на шляху до мого брата. На обличчях мордорів з'явилась цікава посмішка, вони завели мене до будівлі та йшли довгим коридором. У цьому приміщенні я вперше відчув тепло за останні 34 дні. Відчинилися двері у величезний та просторий кабінет, де сидів власною персоною головний мордівник табору - сам Гляцький. Мені наказали стояти за порогом кабінету, а солдат, що дискутував зі мною раніше, підійшов та почав шепотіти щось головному. Той посміхнувся та рукою покликав мене всередину.

-  Я міг би шпигувати...

- Що? Шпигувати..о ні, це занадто для нас, хлопче. Як-не-як, але ми все ж не любимо таких ускладнень..та й за ким, чи за чим? Це місце повністю під нашим контролем! Ха-ха!

-  Чого ж тоді ви погодилися?

Гляцький встав з-за свого столу та підійшов до мене.

- Ми з товаришами думаємо ось що: ти отримаєш солдатську форму та часткову владу. Цього разу гра трішки зміниться. Твій брат виживе, якщо виграємо ми,- у його голосі вже чути захоплення власним планом.- Тож, твоя влада - 16 солдат, враховуючи тебе, з стандартним "ігровим" спорядженням. Ти участь прийматимеш обов'язково. З тобою весь час будуть інші солдати, тому попередити друзів ти не зможеш, а як зможеш - ми помітимо і твій брат загине. Можеш розмістити солдат будь-як та будь-де і наказати робити, що вважатимеш за потрібне, аби тільки перешкодити виграти своїй групі. 

Душан оторопів, йому здавалося що він готовий зрадити свою групу, що максимум його відправлять шпигувати до зародження ідеї бунту чи чогось подібного, але ні...

Гляцький продовжив:

- Ти вже погодився. Не впораєшся - помрете обоє. Відведіть його до таких же новачків та вдягніть гоже.

- А як виграю, мій брат повернеться до них?

- Як виграєш, ви лишитесь тут безіменними низовими солдатами. А там вам, можливо, присвятять "закарлючку" у зошиті пам'яті.

 *    *    *

Я придивлявся до інших чоловіків у цій кімнаті. Схоже, тут просто 15 зрадників...16 - тепер я теж. Що ж, як там Ликера казала? Інстинкт самозбереження, нічого особливого..хоча, не про це вона говорила. Не суть. Вже не має значення те, що було там, якби не вона, то мого брата, можливо, і не забрали б. Дурна сука навіть не може пожертвувати собою вчасно, як і Оріяна. Єдине що вона могла - передавати гостинці у хороші часи, раніше.

Я помічаю знайоме обличчя - Тихон з корпусу Б, схоже ось цей дев'ятнадцятий "самогубця" і він заговорив до мене:

- То, що трапилося? Загинув твій брат?

- Ні, зараз буде гра за його життя.

-  Ідіотизм...

- Чому ідіотизм?

- Тобто ти вирішив стати монстром не сам, а потягнути з собою ще й брата? Невинну душу, яка травмується, як тільки він зрозуміє, що є причиною смерті людей з якими жив і боровся пліч-о-пліч більше місяця?

- Ні, так не буде. Він зрозуміє мене і мої дії.

- Можеш сподіватися, але сподівання мало чого дають. Я більш ніж впевнений що ви згодом почнете гинути у власній ненависті до себе.

Я не втримуюсь від злості та б'ю його в обличчя, але його зухвалість та нейтральність не змінюється:

- Думай що будеш робити, щоб виграти свого брата,-  з насмішкою промовив він останню репліку до мене.

*   *    *

За 5 хвилин до гри я маю відзвітувати, що запланував. За початковим планом Гляцького, 5-Д мали дістатися з центру до південно-східного кута концтабору, на середині шляху стоять солдати з бійцівськими псами, які за командою відправлять тих на людей. На "судному місці", де знаходиться мій брат єдина підказка від "головної публіки" Гляцького - "Розгорни!" та шафа з шістьма десятками книг, що до 60-го удару мають лежати розгорнуті на підлозі. Насправді завдання просте у порівнянні з тими що були раніше, мабуть, через те, що нас і так небагато лишилось, а поповнення, схоже, нескоро. Що робить завдання складніше для мене тепер....Тепер я справді вважаю що помилився прийшовши сюди, ми врятували б його разом з...Йорданом чи...Бернардом...Дідько!!! Не рятували б вони мого брата, вони ненавидять мене. Якщо Ликера не допомогла моєму братові тоді, то не допомогла б і в грі. Дурень...подумав що хтось мені допоміг би. Нічого, тепер я сам собі допоможу та своєму братові.

*   *   *

Гра починається. Я розмістив відділення неподалеку від центру, звідки почнеться гра. Тут завжди лишається хтось ще на всяк випадок. Близько половини часу відведеного на завдання ми будемо знаходитися на місці та спостерігати. 

Я помічаю що в грі близько тридцяти людей...Йордан, як і завжди йде в бій, але ж...Міла, Бернард...Рена? Що? Сестра Ликерії? Вона б ніколи не дозволила їй брати у цьому участь...

У моїх грудях стиснуло так, що я не можу дихати, цей стан не змінюється більше хвилини, але потім стає легше. Я знову спотерігаю. Спустили перших 4 псів. Всі метушаться, бризки крові, нікого ще не загризли. Відпускають останніх 2. Хтось відбивається чи допомагає відбиватися, а хтось вже близько до "судного місця". Тихон зачіпає мене плечем і нагадує що час починати....

Відділення солдат зі мною прямує до стіни корпусу біля якої лишають дітей, стареньких та поранених. Це помічає Натан, якого лишили на старті гри. Ми підходимо все ближче. Тепер мене бере злість, чому мене заплутали так у думках? Через кого я схибив? Через кого й до кого зараз прийде смерть? 

Всі полонені, що знаходилися там, встали, не розуміючи що відбувається, але я вирішив вдарити у найслабше місце, щоб напевне. 

Мені дали можливість почати побиття і я вдарив тітку Оріяну. Спочатку це був ляпас, а потім мені так сподобалося, що я вирішив її вбити.