Заплющ очі. Заплющ. Заплющ…
Лілія
– Вибачте, ви не підходите на вакансію. Упевнений, що у вас все ще попереду.
Ці погордливі слова прокручувалися раз-по-раз у дурній та наївній голові, підтверджуючи колишні думки, усталені тези, стійкі твердження. На що я могла розраховувати? Як могла знову повірити що все буде добре? Як могла забути про втрату голосу та те як люди реагують на це?
Сама винна! Скільки разів я проходила крізь це, наступаючи на одні й ті самі граблі.
Безкорінна стіна збільшувала товщину уявного непорушного каменю, змушуючи зникнути іскру та засипати попелом надію, навіяну Маргарет сьогодні вранці.
– Як вона зможе так працювати? – гострими кігтями слова летіли в спину. – Дуже дивна. Хвора, напевно.
– Думаю так.
Так завжди. Люди за своєю природою не здатні говорити в обличчя що думають, тільки в спину, передаючи брехню та нікчемні думки з уст в уста.
– Що вона може? Навіть до клієнта не зможе звернутися.
– Дурнувата, як і її мамка. Цікаво як вона вивчилася? Хоча…
Не ставши слухати далі, покрокувала до виходу, стримуючи колючі сльози. Хороша клініка, добрий та привітний персонал до кожного дорогого клієнта, але такий бездушний та жорстокий до інших. Вкотре переконуюсь: крихітна надія ніколи не виживе серед обтесаних людською злобою скель.
Двері автоматично відчинилися. Чадне повітря увірвалося до затуманеної свідомості.
Далечінь. Дорога. Звичайні повороти та спуски – плавні вигини хребта міського монстра-змія, що з жадібністю заковтує все і всіх. Капкан, створений в прадавні часи, не пробачає слабкість. Жорстокість та холоднокровність керує вулицями, будинками, піднімаючи щоночі брудно-червоний крик.
Вдих. Видих.
Позаду лишилися багатоповерхові сучасні будинки. Пʼятиповерхівки, фарбу на стінах яких давно потрібно замінити, «жалися» до розбитої вантажівками дороги, немов старі, проїдені комахами гриби. Контраст. Якщо придивитися та проаналізувати можна багато чого зрозуміти про сухоребре майбутнє, вирощене на облізлих руках людства. Корупція, жадоба – двигуни світу.
Вдих. Видих.
Прокушені губи поколює гіркий вітер. Бліде обличчя покривається яскраво-рожевими плямами, що відтіняє почервоніння від сліз. Безбарвна ніч опустилася на землю, давши початок новому життю.
«Як швидко плине час. Як швидко все залишається позаду. Як складно взяти до рук олівець та почати писати в щоденник про сьогоднішній день. З чого потрібно почати? Яке слово охарактеризує цю мить? Буденність… – не втрималась. Непоказна вуличка – рясні сльози розбиваються на тротуарі тисячею невидимих зірок. Гарячі пальці стискають ґудзик жакету. – Жалюгідна. Нікому непотрібна. Безпорадна. Тягар на її плечах».
Далекий дитячий голос відволік від внутрішньої бурі почуттів. Тінь прихистила мене, показуючи залиту ліхтарним промінням сцену.
– Мамо, матусю! – мила дівчинка років п’яти наполегливо кликала, смикаючи рукав дорослого пальта. – Ну, матусю! Подивись! Подивись!
Її крихітні долоні тримали невеличкого медведика, в пухнастих лапах якого розміщувався букет із справжніх темно-бордових фіалок. Я посміхнулась, спостерігаючи за нескладним танцем-стрибками – кіски-косички весело підстрибували па плечах та плуталися між собою.
– Мамо?
Жінка поруч ігнорувала дитя, вдивляючись в яскравий екран телефону. Цифрові картинки швидко змінювалися: відверті сукні, комплекти нижньої шовкової білизни, прикраси з дорогоцінних каменів різноманітної форми та розміру. Вся увага підведених очей та несправжніх вій була прикута до них, немов до наркотику.
– Матусю, будь ласка, поглянь! – слова розбивалися об байдужість, викликаючи безцінні рідкі діаманти душі. – Мамо! Мамо!
Вона продовжувала кликати. Як же сильно хотілося побачити материнський промінь світла та любові, який ніколи не доторкнеться до мене! Ось-ось телефон зникне в кишені, а посмішка дійде до свого маленького адресата. Але ні…
Різкий змах руки. Долонька відлітає в протилежну сторону, дивом не зачепивши дитячих щік. Зупинка. Зверхній погляд зустрівся із нерозуміючим, наляканим та пригаслим.
– Скільки можна! Я зараз зайнята, а тому не чіпай!
– Матусю, ти не…
– Замовкни! – перервала нерозбірливу мову. – Ти уже дістала! Скільки можна! Як довго ти ще будеш це робити?
Вона схопила комір жовтої курточки, розхитуючи дівчинку із небаченою силою! Мати немов тварина накинулася на жертву, виміщаючи злість та інші негативні емоції, що довго накопичувалися всередині.
– Ти – мала невдаха, яка тільки зіпсувала моє життя та плани на сценічне майбутнє! – дитина мовчала. Закляклі очі. Руки безвольно тріпотіли в повітрі. Палаючий червоний колір виводив хаотичні лінії та символи на обличчі та одязі. – Навіщо я народила?! Навіщо перекреслила своє життя заради такої нікчеми як ти?! Чому повірила тій скотині?!
Нікого не було – всепоглинаюча тиша затопила серце, не даючи можливості відвести погляд. На обличчі ні жалю, ні любові до того, хто був даний тобі Богом.
– Все життя мені зіпсувала! Навіщо народила такого виродка?
– Мамо…
– Замовкни!
Її кінцівка піднялася вгору. Бах. Дзвінкий удар. Кров.
«Ні! – серце пропустило декілька ударів. – Тільки не знову! Тільки не на очах!»
– Ти хто така? – маленькі пальчики, шукаючи захист, до болю вп’ялися в плечі. – Що за!
Не допустити повтору минулого. Я не встигла осмислити все, як тіло вже зробило вибір: принести себе в жертву заради порятунку. Її звірині очі без краплі усвідомлення та думок невідривно дивилися. Жага вбивства, крові, пульсує венами, закладає вуха і зупиняє рване дихання.
– Я питаю, хто ти? – удар. Світ усіявся чорними та білими цятками. – Хто. Ти.
Біль. Страх. Наче неземна субстанція, створена ще до закладання фундаменту людського роду. Неначе нешкідлива на перший погляд трясовина, що поглинає з одного необережного руху. Немов безмірний і вічний слуга – темрява, що слідує за своєю господинею. Два фрагмента, що не існують один без одного.
«Ні. Ні».
За ударом слідував удар. Безтямний крик та лайливий потік слів. Удар. Удар. Удар.
– Ось так тобі! – пасмо волосся підхопив протяг із забризканого асфальту. – Буде тобі наука!
Її більше нічого не хвилювало – тільки задоволення, що приносили сльози, схлипи від постійних рухів ногами та руками. Чому я просто не пройшла повз? Чому не змогла поводитися як усі?
«Ти не вони, – шепоче душа. – Ти – світло. Ти – життя. Ти – добро».
«Якби я була як інші люди…» – внутрішній діалог відволікав від навколишнього світу.
«Ти ніколи не будеш ними. В тобі є дещо більше, дещо, що дорожче всіх коштовностей та грошей світу».
«І що це?» – слабкість перемагала.
«Ти…»
– Чому замовкла? – поштовх. – Вже все?
Я не могла поворухнутися. Тіло більше не було моїм, воно було саме по собою – лежало на брудній землі все в подряпинах, синцях. Тепер тільки подих із останнім хрипом давав змогу зрозуміти, що тут ще жевріє життя.
– Мамо…
Тепла долоня. Слабкі спроб привести до тями. Я хотіла ще раз поглянути в блакитно-кремові скельця.
– Мамо, що ти зробила?...
Вона доторкнулася до волосся – краплі холодного дощу обпалюють відмітки на шкірі.
– Ходімо. Ходімо, донечко.
– Але…
Тиша. Нікого більше не має. Нічого більше не хвилює.
«Припини. Будь ласка, вистачить…» – свідомість тьмяніла, залишаючи по собі лише жалюгідні спроби протистояння світові.
«Тримайся, – серце відлічувало звук, – ти мусила її захистити. Ти повинна була це зробити!»
«Повинна… Невже знову я повинна щось комусь? Зараз мені нічого не потрібно…»
«Заплющ очі. Заплющ. Заплющ…» – нове світло було зовсім поруч.
«Може, краще відступити? Навіщо жити простою оболонкою?»
«Заплющити навіки. Заплющити і більше не прокинутися…»
«Заплющити навіки? Піти в світ де буде тільки тиша і спокій? Так…»
_Автор_
Непроникна тиша отримала повний контроль над темним моторошним коридором. Тяжке, утруднене від страху дихання, але спокійний голос, що глухо відбивається від цегляних стін. Приглушене світло ламп, сонне повітря та завивання лютого вітру за вікном. Все це ніяк не пов’язувалося з гостею в аквамариново-рожевій сукні, що притиснула чоло до проїденої міллю та мишами штори.
– Я не можу, – Маргарет дивилася на екран nokia, боячись почути відповідь.
Безкровний та байдужий баритон лише одним видихом зупинив підготовлене виправдання, в якому вже не було ніякого сенсу. Він не терпів сліз, благань, тупості та невиконання поставлених задач.
– Мені це не цікаво.
– Вибачте…
Тіло тремтіло: спазм стиснув горло, наче невидима рука співрозмовника проникла через телефон та почала відворотну кару; ноги ослабли, змушуючи шукати опору біля найближчий міцних конструкцій; від обличчя відхлинула кров, яка потім затопить в агонії серце.
Невідомий мовчав. Лише довгі та просякнуті плотською насолодою подихи давали зрозуміти що по той бік екрану є людина. Стара схема не дала потрібного ефекту, а значить потребує заміни та знищення всіх слідів невдачі.
– Метелик, ти сама вибрала такий кінець.
Як уві сні, вона побачила: посмішку, що оголює білосніжні зуби хижака; очі, повні насолоди від майбутнього покарання; руки, утримуючі кольорове волосся повії біля паху.
Вуста розімкнулися, бажаючи зізнатися, виправдатися в скоєному вчинку, але її швидко зупинили – груба, просочена характерною сумішшю, ганчірка охопила обличчя, не даючи зробити ковток повітря, заводячи свідомість у смертельні нетрі.
Вона знала все: яке покарання за невдачу; хто такі метелики; що саме буде з її тілом після смерті. Знала, але все одно погодилася, адже тільки так вона змогла б вижити.
– Прощавай.
Гудок. Гудок. Гудок. Душа була готова до останнього польоту, але безмежна любов тримала її в тілі до останнього.
«Мій маленький янгол-охоронець…»
Думки були лише про Лілію, яка стала для неї маяком, сім’єю, людиною, заради якої вона змогла відстрочити Смерть.
«Пробач мене. Пробач. Пробач».
Наче фільм у прискореному показі перед очима пролітали події у хронологічній послідовності: дитбудинок, школа, університет, квартира та сьогоднішній ранок. Ніколи більше не побачити її – ось що було гірше, ніж смерть. Не побачити усмішку, очі, наповнені світлом і сонцем, не відчути тепло, що дарувала вона щодня, щомиті.
Захистити – останнє бажання, мрія, ціль протягом останніх декількох місяців, з яким вона не впоралась.
«Я дістану тебе, Старцю. Дістану з того світу, встану з могили, якщо ти посмієш хоч пальцем до неї доторкнутися! Чуєш! Хоча яка могила – у попелу немає певного місця проживання…»
Крик був пекельний, тільки він тримав каламутну свідомість у тілі. Злість вирувала, океан ненависті піднімався, змиваючи все на своєму шляху.
«Я знаю таємницю, яку заберу в могилу, Старцю!»
Металевий спалах поєднався з болем у правому боці. М’ясник не став більше чекати.
Лілія
– Дівчино, – далекий голос турбував спокійний, хоча і болючий сон, – дівчино, розплющте очі.
«Хто це? Де я взагалі? Що сталося, і чому так болить тіло?»
– Сонце, – плечі стиснули немов в лещатах, викликаючи нові спалахи спогадів. –
Тобі потрібно негайно в лікарню.
Наполегливий голос ніяк не зникав. Мені байдуже на слова, на чоловічі руки і на кровоточивість ран, яка зігрівала нижню частину тіла. Я корила себе за вчинок, хоча і розуміла що не могла вчинити інакше, не могла заплющити очі і пройти повз. Як вона? Чи змогла…
Хід тяжких думок перервали теплі обійми. Плавний рух вгору та чуже серцебиття. Поєднання прохолодної свіжої м’яти та легкого аромату лаванди з нотками цитрусу послаблювало біль. Невеликий круглий предмет при кожному русі стукав по носі, тим самим не даючи відпливти в незвідані краї. Кілька секунд – ґудзик зник, а шорстка долоня акуратно провела по волоссю. Ось так краще. Немов промені сонця торкаються до оголеної душі, поглинаючись і залишаючись навіки в холодному царстві порожнечі.
Спокійно. Тепло. Затишно. Хіба це можливо? Що за невідоме почуття, від якого в середині прокльовуються застиглі в снігах паростки квітів. Хто?..
– Лілія, прокинься.
Знайомий голос пробивається до найвіддаленіших куточків розуму, але не той, що врятував мене.
Очі тоненькою смужкою пропускають холодне світло. Біла медична стеля. Сяючі в темряві наклейки зірок та місяця обережно приклеєні до облупленої штукатурки, що імітувала нічне небо із загадковими сузір’ями. Лікарня №3 спеціального спрямування.
– Ліліє, я тут.
Мігрень. Чорні цяточки змушували закривати повіки, під якими нестерпно продовжують пульсувати очі.
– Як ти себе почуваєш? Маленька моя дівчинка, уже все добре.
Палата без жодного кольорового елемента. Крихітне віконце з видом на лікарняний парк, кілька ліжок, похованих під сірими, випраними покривалам. Холод, тьмяність, блідість – головні ознаки всіх кімнат для хворих, втрачених життям дітей та людей.
Старша медсестра Аврора, стурбовано схиливши тіло ближче до ліжка, дивилася, не моргаючи. Тривога відбивалася в дзеркалах душі, а прохолодна рука поволі водила по гарячому чолу. Її вік давно перейшов позначку сорок, але навіть у цей період доброта і чиста, нічим не прив’язана турбота, робили жінку молодшою, красивішою і яскравішою для всіх заблуканих душ, включаючи мене. Усміхнулася.
– Люба, що с тобою трапилося?
Здригнулася, не наважуючись почати. Все здавалося сном таким далеким і без жодного шансу на існування.
– Мила, – легенько стиснулися кінчики пальців в загрубілих долонях, – тепер усе гаразд.
Хаотичні рухи голови на знак згоди. Губи відкрилися, не вимовивши жодного слова. Заклякла, відчайдушно вдивляючись в звичну, трохи повненьку фігуру.
– Вибач, – рука зупинилася на скуйовдженому локоні, щоб через кілька секунд відновити рух. – Я зараз принесу олівець.
«Вона швидко повернеться, – дивлюся у відчинене вікно, де крізь шелест дерев можна було почути дитячий сміх. – Занадто швидко для того щоб зібратися з думками».
Прохідний парк, скільки я пам’ятаю, завжди був частиною лікарняних стін. Лавки та дерев’яні столики, вузькі звивисті стежки, що ведуть у мальовничі малолюдні місця, фонтан – гордість колишніх років та непотрібність реалій, відданий під опіку міській раді. Колись тут можна було побачити нові дерева, дбайливо посаджені мозолистими руками суворих лікарів-хірургів, ігрові каруселі, де кожна дитина, нехай і не зовсім здорова, могла відчути радість і щастя від спілкування з іншими.
«Немає грошей. Нема коштів. Немає фінансування».
Немає нічого для допомоги, адже щільно забиті кишені ніколи не зникнуть. Ніколи «корито порожнім не буває».
Свербіння не давало спокою, відволікаючи від швидких непотрібних думок. Несміливо, боячись знову викликати біль, підняла вгору долоню, щільно перев’язану широким бинтом. Трішки покрутивши, так само плавно, акуратно опустила на ковдру, не дозволяючи впасти їй як ганчірці.
Все вірно, хоча удари не мали великої фізичної сили, але в поєднанні з емоційний сплеском змогли залишити такі наслідки. Синці та подряпини від ніг та нафарбованих нігтів надовго залишаться в пам’яті, у тілі, у душі.
– Ось тримай, – наче вітер вона з’явилася переді мною, тримаючи в руках блокнот, ручку, три яблука та кишенькове скельце. – Я думаю, ти захочеш поглянути.
Кивнула, жестом вказавши на дерев’яну тумбу. Не зараз, адже і так знаю, що побачу: пов’язку, мазь, зелено-буру субстанцію з незрозумілих трав, безліч міток різних форм і розмірів. Немає бажання.
– Давай спочатку тебе оглянемо.
Погодилася та відкинула ковдру, давши більше простору для медичного огляду.
– Непогано, – підняла вгору лікарняну сорочку, слухаючи серцебиття, – немає важких ран та порізів. В основному, це дрібні, не здатні поодинці завдати великої шкоди. Але не у твоєму випадку.
«Так як і думала», – стиснула зуби та не відривала погляду від тоненької голки, з кінчика якої з’явилася прозора капля ліків.
– Тут вирішальну роль зіграла психіка, вона просто не змогла витримати всіх емоцій, – сорочка опускається, новий прилад приходить на місце попереднього. – Рука та кілька ребер постраждали більше, але й це незабаром пройде.
Подушечки пальців промацували кожен міліметр тіл.
– Ну от, – струснувши з рук невидимий пил, Аврора укутала мене ще в одну ковдру, перед тим збивши подушку, – все гаразд, можна відпускати додому. Але обов’язково потрібно дотримуватися розпоряджень лікаря та більше відпочивати. Через кілька днів будеш як новенька.
Щаслива посмішка надає сили. Вона ще кілька секунд не наважувалася розпочинати розмову, але потім:
– Тепер ти можеш мені розповісти? Тримай, – пальці міцно стиснули кінець темного олівця. – Ти можеш писати?
Кивок, перші кострубаті літери по нерівній лінії. Виходило погано, маленька судома ще проскакувала, але з новим виведеним словом ставало все краще та краще, легше та правильніше. Погляд на жінку. Відповідь:
– Не поспішай.
Хвилина за хвилиною пролітали непомітно, залишаючи позаду нові слова та списані рядки, змазані солоними сльозами. У кілька абзаців я помістила одну або дві години життя, забираючи неприємні моменти, залишаючи лише суху теорію. Не треба розповідати більше, нікому не потрібна істина, адже вона лише тінь – забута та неправильна. Але навіть так я не змогла стриматися, кілька разів дозволивши чистій воді скотитися гладкою щокою.
Лист був переданий, швидко очі пробігли по короткому оповіданню:
– Але як так? Ти залишиш її непокараною?
Вирвала ще один листок та написала: «Мені не потрібні неприємності».
– Але ж ти постраждала! Що це за мати!
Скрип олівця: «Я вже можу бути вільна, вірно? Не хочу продовжувати, не хочу знову занурюватися у спогади»
– Ти вже можеш іти, якщо немає запаморочення та слабкості. Я викличу тобі таксі.
Її думки можна було прочитати в заплаканих очах, у яких відбилася безмежна жалість. Не хочу бачити це, не потрібна вона мені.
«Ні, не потрібно, прогулянка найкращий варіант для мене зараз».
– Але…
Почувся крик із сусідньої кімнати, перериваючи мову:
– Нову дитину поклали вчора, – побачивши, як уважно дивлюся на відчинені двері, пояснила медсестра: – зараз їй ставлять крапельницю. Не хвилюйся.
Стверджувальний нахил головою, але погляд не сходить з поставленої мозком траєкторії.
– Ах, забула сказати, що ми телефонували Маргарет, щоб повідомити про сьогоднішні події, – свіжий потік повітря приносить в безрадісну кімнату аромат обліпихового чаю та здобної випічки із також безрадісного коридору. – Але не додзвонилися, абонента немає у зоні дії мережі. Ти не знаєш де вона?
«Вона не бере телефону? Дивно … Хоча в неї зараз нічна зміна в магазині, але вона завжди відповідала. А може просто втомилася, або телефон забула, як це часто буває?»
«Вона працює», – коротка відповідь, яка ніяк не віддзеркалювала тривогу.
– Добре, але згодом зателефоную знову. Ви мені давно вже стали як рідні діти.
Вигнуте лезо розкладного ножа занурилося в блідо-червону соковиту м’якоть фрукта. Глянцева шкірка скрипіла під подушечками пальців, нагадуючи осінні вечори минулого: переповнена корзина достиглими грушами-дичками та яблуками-циганками; тріскіт сухостою, поодинокі гілля якого заколисують пташок; хутряна хустина зігріває плечі, які під затухаючим промінням сонця тремтять не тільки від холоду, а і від приємної втоми; ледь помітна стежка серед високої голковидної трави, де старі реп’яхи чекають слушної нагоди вп’ятися в одяг та шерсть непроханих людей та тварин. Взуття завжди грузнуло в вогкому після дощів ґрунті, але кисло-терпка винагорода вела вперед, до закинутого клаптика родючої землі серед розорених полів, де в чисті небеса тягнулися дбайливо вирощені природою фрукти, відкидаючи яскраво соковиті тіні в замулене наземне джерело. Кожного року Аврора відводила нас до цього чарівного місця разом із своєю сім’єю, розповідаючи дорогою історії про лісових химер, а потім обов’язково частувала ледь теплими солодкими пиріжками. Такі моменти були найціннішими, адже саме тоді ми відчували тепло, яке багато хто називав «сім’єю».
«Вона завжди була поруч, – шматочок яблука немов тане на язиці. – Завжди допомагала та підтримувала нас. Цікаво вона сама хоч розуміє як багато зробила для нас?»
– Знаєш, я все-таки викличу машину, а в суботу прийдемо до вас в гості.
«Добре. Тільки не хвилюйся. Все буде із мною добре» – погодилася із Авророю, губи якої продовжували тремтіти, а потім щоб відволікти написала: «Скажи, будь ласка, хто мені допоміг дістатися до лікарні? Погано пам’ятаю що було потім»
– На жаль, мене не було в той момент. Можу сказати лише те, що це був чоловік. Він прибіг і, передавши тебе санітару, зник. Навіть номера свого не залишив.
«Ось воно як виходить. Мені він не наснився. Не було ангела-охоронця, а була просто людина – небайдужа і земна. Але чому чоловік приніс мене сюди? Саме в цю непримітну лікарню, що стоїть на краю міста? Чому?» – я не могла зрозуміти це і раз по разу поверталась до цих думок, закінчуючи нову половинку яблука.
«Дякую за допомогу. Я довго тут була, а тому потрібно якнайшвидше повертатися».
– Добре, але для початку спробуй піднятися та переодягнутися. У мене є змінний одяг в гардеробі, – вона підвелась на ноги, – хоча він буде великуватий, але все ж краще чим той, у якому тебе сюди принесли. Зачекай.
«Як я могла забути про одяг, а точніше те, що залишилося від нього залишилося», – брудна розірвана сукня лежала на табуретці. При одному погляді на неї хотілося плакати, гидливо викинути, або, краще взагалі, не доторкатися.
Тонкі капці стояли на килимку біля ліжка. Зіжмаканий списаний папір лежав у сміттєвому відрі. Кутик ковдри доторкався до підлоги, де виднілися крихти та грязь від попередніх відвідувачів загальної палати. Я спробувала піднятися, опираючись на жорсткий матрац.
– Слухай, давай не так, а отак.
– Ні! Так не хочу!
Із коридору долинали дитячі голоси разом із металевим дзвоном та шурхотом. Ноги не бажали тримати тіло в горизонтальному положенні, а тому знову довелося присісти щоб розтерти зведену судомою ногу.
– Але чому не так? – в хлоп’ячому голосом чулося здивування та розпач.
– Ось так, – наполягала дівчинка, – тільки так квіти виглядатимуть гармонійно!
– Ні, сюди слід поставити танк!
– Ні! Квіти!
Я думаю, їхня суперечка могла продовжуватися декілька годин, якби не голос жінки – матері дітей – який швидко зупинив «битву за територію».
– Ми розмістимо тут все вище згадане, але вже наступного разу. Зараз потрібно збиратися додому, бабуся та батько зачекалися.
– Але, мамо, це ж важлива деталь будь-якої кімнати! Все повинно бути на вищу рівні.
– Так, ми так просто тут не залишимо! – допомагав з умовлянням хлопчик.
– Ми часто будемо тут, ви ще вдосталь награєтесь, – прихований смуток та безнадійність. – Я обіцяю, все буде гаразд.
– Добре, мамо.
– Тоді швиденько, медовий пиріг чекає.
Гомін дітлахів стих, двері в палату зачинилися, не даючи можливості щось ще почути. Нехай Бог дасть їм сили у цій нелегкій битві за життя, адже тільки вона могла привести їх у білі, наповненні сльозами та болем стіни. Тільки хвороба…
Тут, у лікарні №3, приймають дітей та літній людей, тих, хто не спроможний оплатити дорого вартісне лікування, але не залишає надію на одужання. Раніше, коли ще було достатнє фінансування, тут було багато пацієнтів, яких не тільки лікували за рахунок бюджету, а й годували, влаштовували свята, де головними героями були маленькі борці за майбутнє. В цих стінах боролися смерть із життям, горе із радістю, відчай з великим коханням та вірою… Зараз же тільки сирі плити, наскрізь просочені болем.
Тут завжди було складно перебувати, відчувати атмосферу приреченості, непотрібності, адже більшість дітей – сироти, відмовники через хвороби, поламані фізично та морально.
– Ліліє, давай допоможу зібратися? – старша медсестра увійшла непомітно, порушуючи стійкий спокій. – Таксі скоро буде. Ось дивись яку я тобі сукню принесла, – срібляста тканина упала на ліжко. – Взяла у колеги, вона все одно давно не вдягала і планувала викинути. Ох, ці молоді дівчата! Не сподобалась річ – одразу в смітник без шансів.
«Дякую», – губи склалися в слово подяки – пальці тримали тканину, притискаючи її до грудей.
Невеличкі камінці-ґудзики блискотіли в сонячному промінні. Зіжмаканий комір, який був прикрашений мереживом із сріблястої нитки, зливався із блідно-золотими узорами-хвилями, що тягнулися від краю рукавів аж до нерівно підшитого подолу, заляпаного коричнево-бурими цяточками. Тоненький батист робив сукню легкою. Майже невагомою.
– Так, обережно підводься, тримаючись за мене, – долонь лягла на плече. – Одягнеш потім також моє пальто, воно допоможе зігрітися.
Сукня виявилась завеликою: нерівні краї, підлітаючи у небо під час руху, відкривають світові широкі подряпини та білі бинти на руках. Печіння було відчутним, але на переломному моменті втрачало фарби, відходячи в тінь, немов мозок, втомившись боротися з реальністю, вирішив переключити увагу на прохолодну тканину.
Допомога Аврори була безцінна: долоні утримували опущені плечі, не даючи впасти на ліжко, а потім, коли жінка переконалася що стояти я можу самостійно, вправними рухами застебнула ґудзики, поправила комірець.
– Закінчила, – оглядаючи мене з ніг до голови, – тепер залишилося тільки взуття і ти готова вирушити додому.
«Так, – погодилась кивком голови, – Вже час додому… – обережно роблю крок уперед. – Додому. До Маргарет».
Думки про поганий день зникли, залишаючи лише добро та надію на світле майбутнє. Не знаю, що чекає попереду, але я маю щось велике, щось прекрасне, те, що завжди буде поруч, підтримає – турбота близьких і їх, нехай і не велика, але любов.