Любов – хвороба, що руйнує серце й тіло.

                        Вона – зло, що приносить  тільки біль, самотність, смуток, лють…

                                                                          _Дан_

Цілющий дощ швидко опускався з небесних вершин, приносячи хвилинне забуття і порожнечу. Холодні краплі просочували тонкий одяг, приховуючи за стрімкими потоками води розчарування і біль. Якби хто-небудь побачив зараз мене – зломленого своїм же коханням найманця – він би просто посміявся в обличчя востаннє, адже потім навряд чи вибереться з-під сирої землі. Я нікому не прощав, тільки їй одній…

– Вбивця, який проміняв усе на світі заради її очей, просто жалюгідний, – тихим неспішним кроком прямую в невідомість. Дощ повністю сховав мою присутність білою пеленою туману. – Я просто дурень.

Невеликі камінчики неприємно хрустіли під ногами, змушуючи раз по раз відкидати їх з дороги. Це трохи заспокоювало, але не заповнювало ту глибоку прірву всередині… Мені потрібна вона, навіть зараз. Її ласкавий погляд з-під опущених вій. Обережні рухи тоненькими зап’ястями, що вміли творити диво зі, здавалося б, буденних речей. Ніжний, хоч і трохи хриплуватий, голос, що відроджував усередині давно зариті в самі глибини почуття. Немов сама насмішка долі прилетіла пронизливим списом у спину, залишаючи нові глибокі рани поверх давно загоєних старих.

Дорога давно втратила будь-які обриси, немов зміїна стежка яка вела в невідомі краї. Мені було байдуже, куди йти, адже мало значення тільки одне – забутися точнісінько як і тієї фатальної ночі, що вбила, а потім знову відродила теплими руками. Як тоді було боляче й самотньо! Як тоді страждали душа й тіло, довіряючи маленьким ніжкам біг ціною в життя…

– Тоді, – сильний удар об кам’яну стіну сірих будинків, – саме вона врятувала від останнього кроку в безодню. Її обійми зупинили рух часу на металевому масивному мосту, а зараз просто вирвали душу.

Не знаю як, але в одну мить перед очима, затуманеними думками, постали вони – єдині ліки минулого й останній вихід майбутнього. Темні глибокі води несли найсильніший потік у чорну прірву ночі під звуки первісної пісні лютого вітру. Усе повторювалося в точності, як тоді.

«Сміливість, лють, бездушшя – тріснула маска лише при ній, – вдивляюся вперед, намагаючись зловити крихти спокою. – Ще з першої зустрічі я думав, що більше ніколи не побачу світла, не відчую того тепла. А зараз стою біля розбитого корита, наважуючись на крок у відповідь».

– Ти так і не виріс, Дан, – гірко було визнавати правду. – Той, чиї руки по лікоть вкриті кров’ю безвинних, намагався відкрити серце тій, хто є сестрою вбивці. Серйозно? Та за цим сюжетом можна написати багатотиражну книгу!

Усередині жевріла лють, що ледь почала вщухати під свіжими потоками вітру, які оточували ароматом дощу й озону. Небесні краплини чистоти віддавалися всередині уривками ненависного минулого, що завжди було поруч.

Металеві хиткі перила ледь не прогнулися під вагою тіла, наче захищаючи від необдуманих дій. Сильний зовні, але слабкий боягуз усередині.

– Адже я можу усе припинити, знищити ті нічні й денні жахіття, що переслідують та не хочуть відпускати, – вдалечині промайнула вантажівка, відриваючи від магічного впливу давно занедбаного мосту. Озирнувся назад: пустельні вулиці ледь показували великі будинки за темно-зеленими верхівками дерев. – А я ж намагався. Намагався забути її стільки років і, навіть, коли знайшов – зміг із легкістю відмовитися! Тоді чому не можу зробити цей останній чортів крок у безодню! Розірвати цикл, де безжальний мисливець сам є жертвою!

Хотілося кричати, зривати голосові зв’язки, захлинатися прокльонами для небесних світил. Але зараз у мене просто не було сил, глибока ущелина в душі увійшла в резонанс із шумними потоками вод під мостом, нашіптуючи ніжним голосом потрібні дії. Здавалося, що всі спроби докричатися губилися десь у мені…

«Дивись, – шепіт був тихий, але наполегливий, – дивись, це ж рішення всіх проблем. Дивись донизу. Тільки подивися на гладке каміння, що зможе з легкістю прийняти тіло і вкрити химерною плівкою забуття. Не дивись назад, адже вже давно все заросло і вкрилося попелом. Вниз. Вниз. Вниз…»

Зараз безмовна порожнеча вабила сильніше, ніж у минулому. Минуле.

«Згадай ті почуття, коли ти майже був там, – голос усе ніяк не вщухав, заманюючи в солодкі, останні тенета. – Згадай».

Вдалині знову почувся звук багатотонної вантажівки, а за мить я впав униз – сірі хвилі спогадів поглинули безповоротно.

                                                                      _ Минуле. Спогади _

Маленький затишний будиночок розгорнувся в центрі невеличкого містечка, оточеного з усіх боків густими лісами й рівними плутаними дорогами, що давно загубилися серед втрамбованих снігів. Саме тут зима дихала на повні груди, з кожним разом опускаючи на землю нові волохаті, блискучі з безліччю граней сніжинки, які красиво розбивалися об напівкруглі вікна. Мороз разом із вітром плавними рухами вимальовував хаотичні візерунки на склі, поступово створюючи довгі крижані гілки з дивовижними квітами. Я провів пальчиком – нестримне бажання вийти на свіже повітря ледь вдалося приглушити. Не зараз, не час і не місце.

– Любий, – негучний, кволий від застуди голос долинав із першого поверху, – ти зробив усі уроки? Не забув написати вірш, сонечко?

Апетитний аромат запеченої качки зі свіжими овочами та яскраво-червоними яблуками, що сьогодні вранці ще лежали на прилавку. Я вдихнув глибше – мій день народження все ближче і ближче з кожним ударом настінного годинника. Зовсім скоро з’являться невеличкі вогники на святкових свічках, які будуть гордістю шоколадного торта! Красиві карамельні трояндочки прикрашатимуть кожен ярус, створюючи на білосніжному кремі квіткове поле. Але найголовніше – напис: «Дорослому синочкові» – виведений обережними рухами маминих рук.

– Так звісно! А от із віршем не виходить у мене, матусю! – так хотілося зійти вниз і міцно обійняти, вдихнувши рідний аромат парфумів з зеленим чаєм та корицею. – Потрібна твоя допомога! Можна вже виходити?

– Любий, спробуй ще раз. Знаю, що в тебе до цього талант, – кроки лунати з боку спіральних сходів. – Ще не все готово, Дене.

Двері в кімнату відчинилися. Сяюча посмішка і сіроземні очі. Моя мама, моя віра і надія, моя опора і сила…

– Але я теж хочу допомогти, – підбігши, міцно обійняв натруджену від важкої роботи спину, – будь ласка!

– Ну, милий, – лагідно проводить по голові, піднімаючи в повітря трохи кучеряве темне волосся, – ми з татом повинні це зробити самі, адже так буде правильніше!

Ми з татом… Усього лише три слова, а стільки радості вони приносять дитині, стільки любові вона вкладає в цю фразу!

– Матусю, але мені не потрібен великий подарунок і сюрприз, ти ж знаєш, що їх не люблю, – скривився, хоча всередині все горіло й бажало побачити те, чому віддано так багато сил. – Пусти, будь ласка, я можу навіть не дивитися!

Вона знову посміхнулася, впускаючи промені сонечка в заставлену кімнату. Я ще сильніше притулився до мами, відчуваючи захист і тепло. Волосся кольору стиглої вишні трошки лоскотало ніс, змушуючи раз по раз пирхати і скидати його.

– Знаю я твоє «навіть не дивитися», мишка, – легкий поцілунок у лоб, за яким обов’язково слідує наступний, а потім ще один. – Посидь поки що тут і дай нам із татом закінчити сюрприз. Добре?

– Добре, але тільки ненадовго!

– Як скажеш, маленький капітане! А поки що можеш прочитати ту нову книжку, що ми купили позавчора.

– Але я вже її дочитав, – товстенький томик давно зайняв місце за склом на поличці. Ті кілька годин, витрачених на читання, скрасили довге очікування. – Я ж казав, що впораюся з цим швидко!

У блакитних очах можна було прочитати здивування та гордість, що ніколи не зникала. Тільки заради цього погляду я міг перевернути весь світ, тільки заради неї.

– Який геній, скоро я буду поруч із тобою старою дурною жінкою!

– Не кажи так! – навіть її лукава усмішка не заспокоїла. – Ти найкраща в усьому світі!

– Ти навіть не бачив світу. Як можеш так просто говорити, Ден?

– А мені й не потрібен увесь світ, поки є ти, тато і книги, – знизав плечима, відходячи до книжкової шафи.

– У тебе все попереду, і ще зустрінеться на шляху дівчина, що візьме серце в полон. Повір, вона затьмарить усе й усіх, подарує відчуття польоту без крил, змусить кров бігти швидше, пробудить усередині те, що багато хто називає коханням.

– «Любов – хвороба, що руйнує серце і тіло. Вона – зло, що приносить тільки біль, самотність, смуток, лють…» – так писалося в одній із книжок, – прогулююся поглядом по рівних корінцях книжок, намагаючись відшукати потрібну. – Не можу зрозуміти.

– Любий, ти ще надто малий, щоб розуміти дорослі думки й почуття, – мама вже хотіла виходити, але цитата змусила обернутися й відповісти. – Кохання буває різне, адже не буває однакових людей. Ти знаєш, яке кохання найсильніше, вічне і безмірніше?

– Не знаю, – я не дивився на маму, адже зараз було інше завдання – знайти книжку і показати написане.

– Любов батьків до дітей… Заради неї здійснюються жахливі вчинки, заради неї готові віддати все: дім, гроші, серце, душі і навіть чуже життя…

Двері зачинилися, відрізаючи від світу кімнатку і зосередженого мене. Уже більше не чув шуму посуду й працюючого комбайна з кухні, не відчував аромату їжі – на верхній поличці красувалася книжка Дж. Р. Р. Толкіна «Володар перснів», що безумовно скрасить довге очікування яскравими пригодами. Дивна розмова відійшла на другий план – дитячі думки повністю поглинуло читання.

Моя маленька кімнатка повністю відображала дитячу мрію: на ліжку безліч машинок упереміш із зошитами та книжками зі шкільної програми; на стінах висіли величезні картини-пейзажі, написані в молодості батьком; кілька шаф, більшість з яких заповнені журналами та різною літературою. Моя мрія – стати знаменитим письменником, рукописи якого не просто читатимуть, а «занурюватимуться» в них, вбиратимуть сенс і думки, що допоможуть у скрутну хвилину. У дванадцять років це досить складно, але підтримка рідних додає сил. Іноді здається, що я дивний, зовсім не схожий на однолітків вискочка. Але це мене цілком влаштовує, адже бути сірою масою не моє призначення…

Скинувши ненависні капці із зайчиками, забрався на ліжко, готуючись до цікавих хвилин спокійного читання. У кімнаті ще літав аромат торта, але тепер його перебивав запах свіжозавареної кави, від якої завжди нудило та паморочилося в голові. Немов зашморг, він здавлював горло, змушуючи швиденько підвестися й зачинити віконце.

– Щось я останнім часом став гостріше реагувати на цей запах, – намагаюся щільніше кутатися в ковдру – аромат кави ставав все сильнішим та сильнішим. – Невже таблетки перестали діяти? – погляд ліг на столик, а на ньому з жовто-гіркими пігулками невеликий наполовину спорожнілий пакетик. – Потрібно розповісти мамі, щоб перевірила, чи не повернулася назад алергія.

Минуло дві чи три хвилини відтоді, як почався монолог – в повітрі за вікном заіскрилися красиві сніжинки. Цікаво, а якщо їх зловити і покласти в морозилку, чи протримаються вони до весни? Як кристалічна структура реагуватиме на зміни температури? Чи можна створити в домашніх умовах схожу?

Скільки в голові мешкало думок і бажань провести найнезвичайніші та найпростіші експерименти! Адже те, що пишуть у книжках – одне, а побачити наживо – зовсім інше! Якби у мене тільки був мікроскоп!

– Точно, – швидка здогадка промайнула в голові, – але ж вони говорили, що подарують незвичайну, але дуже корисну річ! Невже й справді справжній, а не іграшка для молодших класів?

Потрібно швидше спуститися вниз! Швидше побачити свою мрію, запечатану в різнокольоровий подарунковий папір. Як же раніше про це не подумав!

– Мікроскоп! – відповів своїм думкам, занурюючи холодні пальчики ще глибше в м’яке хутро капців. – Ура!

Радість і безмежне щастя виходили безперервними хвилями, дихання на кілька секунд збилося з правильного ритму, а перед чорними зіницями були майбутні дослідження.

Динь-дон. Динь-дон. Урочистий звук минулих хвилин увірвався в думки. Ніч перевела довгу тоненьку стрілку на одинадцять – час, коли на світ з’явилася маленька жива людинка.

– Час приймати вітання, – рука вже доторкнулася до дверної ручки. – Зовсім скоро…

Бах! Громоподібний різкий звук, що так чітко запам’ятався з перегляду старих фільмів, заглушив закінчення фрази. Бах! Бах! Серія пострілів пролунали на першому поверсі… Бах! Бах!

«Що таке? – швидка думка й заціпеніння. – Мама…»

– НІ! – болісне благання батька, слова якого поглинають стогони. – Адже я зробив усе, що ви хотіли! Чому…

Постріл. Гучний хрускіт. Під важким тілом прогинається і скрипить підлога. Сторонній запах спирту, легені заповнив сморід пороху…

– Король хотів, щоб ми прихлопнули не тільки його сім’ю, а самого зрадника. Ха, Чорт, ти ще довго будеш возитися з тілом тієї повії, адже нам потрібно шукати пацана? – глухуватий рик був ледь зрозумілий. Стійкий шум у вухах тільки посилювався.

Я просто стояв. Дихав. Дивився на геометричний візерунок дерев’яних дверей, відраховуючи гучні удари всередині. Дихав, дозволяючи легкому протягу прогулюватися у волоссі, по шкірі й обличчю. Просто стояв… Просто…

«Чужинці…»

– Гей, Кроте, ми зробили велику дурницю, – веселий гомін. – Спочатку треба було повеселитися з таким підтягнутим тільцем! Ух, я б її трохи довше помучив, та й вона була б щаслива, адже минуле не так просто забути!

Огидний сміх чоловіка відлунням бив в голову, раз по раз змушуючи стримувати тремтіння. Я прикрив рукою рот, крик був готовий зірватися з блідих губ.

«Про що вони говорять? – не можу відійти від дверей. – Що відбувається?»

– Фу, Чорт, невже тобі мало тих метеликів, що віддає нам Король? Думаю, і з ними цілком можна задовольнити бажання.

– Але я не проти покористуватися й іншими варіантами! До речі, а де сховався синочок?

Почувся дзвін розбитого скла, металевий брязкіт посуду, що зустрівся з кахельною підлогою. Але було ще щось… Запах…

– Не знаю, але думаю, що десь у хаті, – насмішка, веселощі прослизали в кожному звуці. – А може, ну це? Випадковий витік газу нічого не залишить для поліції, а нам менше роботи! Марати руки об якусь дитячу шкуру не хочеться.

«Точно, характерний запах газу… – крок назад. Крок у напрямку вікна на слабких ногах. – Мої батьки…»

– Точно! Тільки перед цим прихопимо трохи дрібничок, мерцям вони вже не знадобляться. А нам гроші не завадять!

Голоси не припиняли розмови, наче нічого особливого не сталося, і тільки попередні постріли, а точніше їхнє звучання в голові, нагадувало про смерть… Вони померли… Не чую більше нікого…

– Якщо хочеш, то шукай, мені байдуже.

– Відколи мисливці відмовляються від грошей? Ти випадково не захворів? – шум дедалі посилювався – вони піднімалися на другий поверх, по дорозі складаючи в сумку всі дорогоцінні речі – звук блискавки, що відчинялася, був тому підтвердженням. – Пішли прямо, он дивись, яка гарна картина. Сова постарався для своєї родини.

– Я б не сказав, що це була сім’я, радше збіговисько покидьків, яким давно було уготовано померти.

«Моя сім’я – батько і мати – зараз внизу… Мертві…» – тільки ця фраза повторювалася. Тільки ці слова були головними і такими… Непотрібними…

– Ти, я пам’ятаю, і сам непогано раніше з нею розважався, Кроте, – скрегіт металу, кроки наблизилися до моєї кімнати. – То чому ми її так швидко прикінчили? Кілька куль у голову так красиво розмалювали обличчя.

«Кілька пострілів… Моя мама…»

– Чорт, я думаю, настав час заткнути горлянку, інакше доведеться допомогти. Не зли мене, а краще дістань пушку, адже перед тобою кімната хлопчиська, і я чую виразне важке дихання.

«Моя мама… Мій батько… – я нічого не помічав, зараз тільки біль і болісні здогадки повністю поглинули тіло і душу. – Мій батько… Моя мати…»

– Відкривай, час випатрати малолітнього сина зрадника.

Клацання. Здавалося, що минула вічність. Дверна ручка провернулася. Просто сон, навіяний фільмами-жахами або нічними тінями безлюдних доріг. Дуло пістолета заполонило зіницю. Тік-так, тік-так – годинник продовжував іти. Жовті прогнилі зуби й очі, наповнені шаленою насолодою, шаленим бажанням убити… Здавалося…

«Я помру…»

Благословенна хуртовина співала виткану з тисячі осколків льоду пісню, що встромлялася в серце мільйонами голок страху, болю й самотності. Вічний холод, немов гілляста яскраво-блакитна блискавка, що вкриває все блідо-рожеве небо, поширювався і пронизував кожну клітинку організму. Алкогольний сморід упереміш зі смердючими, задушливими брудно-сірими кільцями диму зі смаком «натуральної» вишні викликав блювотний позив, але той глушився спрямованим дулом невеликого пістолета. Рожевий вогник грав на тоненькому папері, що залишав один кінець у жовтих, згнилих зубах чужинця.

– Убий його, – грубі риси обличчя змазувалися, залишаючи лише жалюгідну тінь подоби людини. Виразно відчувався азарт – хижак упіймав свою, нехай і слабку, але здобич. – Пристрель, нехай мізки прикрасять сусідню стіну! Як же красиво розлетяться бризки крові на світло-бежевих шпалерах!

– Не квапся, – відповів перший убивця, одяг якого був оздоблений багряними та рубіновими розводами. Він посміхнувся. – Такі моменти найсолодші. Чути, як кричить дитина, розлучаючись із життям у страшних конвульсіях.

До слабкої свідомості, що ледь тримається, долітали уривки фраз, але навіть вони не допомагали вирватися з темно-ірисової безодні байдужості. Нині затуманений погляд віддзеркалював дуло пістолета, що сяяв у тьмяному світлі настільної лампи. Більше ніщо не мало значення… Десь далеко лунали нескінченні звуки арфи болю й самотності, струни якої раз у раз зривали в прірву залишки розуму…

– Тоді навіть нема чого думати, – замогильний голос був єдиною явною рисою цієї гидкої людини. – Тельце буде ідеальним добривом для вогню. Та й дитина Сови не заслуговує на щось більше.

– Це чадо тієї шльондри, яку ти, якщо не зраджує пам’ять, віддер прямо на очах у жирних «гаманців»? – огидний регіт розрізав барабанну перетинку, немов наждачний папір, видаючи з кожним звуком нову іскру. – Тоді давай, чого досі зволікаєш!

Голоси почали віддалятися, а безпросвітне павутиння заволочувало зір.

«Ці постріли. Це світло було останнім у житті моїх батьків… – розмиті образи рідних засліплювали чорні спалахи, що вмить перетворювали їх на чудовиськ переді мною. – Так швидко. Чому все сталося так швидко…»

Дивився вперед, і лише секунди відбивалися в глибинах організму. Очі вловлювали найменший рух пилу в густому повітрі, що немов обплітали чорну діру, з якої людина бачить останнє світло.

Останнє світло… Невже це і є кінець усім мріям і надіям? Невже саме це почуття описується в багатьох книжках про війну? Поранений воїн бачить саме пістолет, а точніше брудно-коричневу кулю, що навіки забере останні зітхання…

«Не час зараз про це думати, – десь усередині почулися знайомі лагідні нотки – ніжний голос мами вкрив теплотою, забираючи на мить навколишній світ. – Любий, невже ти кинеш це на півдорозі? Так просто здаєшся на радість переможцю?»

Знайома картина з дитинства: гучні вигуки підтримки та оглушливі оплески борцям у білосніжно чистих формах, які з непідробним азартом б’ються на широкій арені, завдаючи одне одному влучні та професійні удари. Я, тремтячи від страху і небувалого почуття відповідальності за свій клуб, стою біля входу на третю платформу, чекаючи наступного бою.

«Милий, тобі не потрібно боятися того, що обов’язково станеться, – мама обіймала, заспокоювала, намагаючись забрати всі тривоги собі. – Адже ти в мене сильний, а значить маєш пройти весь шлях до кінця!»

Удар гонга, що закликає до зміни супротивників. Я займаю лівий край – холодний мат неприємно торкається стоп. Відчуваю кожну крихітну смужку татамі. Кожен рух великого хлопчини не проходить безслідно. Запах поту проникає в легені, звуки більше не спричиняють дискомфорту – існує тільки супротивник, чиї жирні пальці вже склалися в атакуючому жесті. Почалося…

«Іди тільки до перемоги, адже тільки вона важлива».

Майданчик зменшується з кожним рухом, швидкі атаки та різкі звуки лунають безперервно. Я бачу його повністю: слабкі ноги, що ледве втримують господаря на нових прийомах, довгі руки, що більше половини часу висять у повітрі, як канати. Слабкість – його тіло. Сила – його маса.

«Що більша шафа, то голосніше вона падає».

Удари чергуються. Пора закінчувати.

«Ти повинен показати всім, що ти, Ден, мамине диво!»

– Прощавай, малюк, сподіваюся, біля мамки буде краще.

Тіло спрацювало на рефлексах. Руки викинулися вперед – за рахунок маленької відстані навички, відпрацьовані з чотирьох років, дали миттєвий результат. Більше не зупинявся.

– Ах, ти, мерзота! – далекі крики брудних чоловіків не цікавили. Кулак м’яко пройшовся повз вилицю. – Малолітня погань!

Двоє чоловіків були повільні, болісно повільні в кожній дії. Рухи ніколи не були настільки чіткі, а парирування – настільки ідеальним. Хрускіт. Пальці відпускають уже недієздатну кінцівку, оголюючи білосніжну кістку в кривавих патьоках. Щось гаряче побігло по щоках – кров першого впала на килим, що поглинав кожен обережний крок.

– Хапай його, ідіоте! – скиглення, наповнене гнівом упереміш із люттю, почало набридати. Краще йому заткнутися. – Ні! Дістань пістолет, тупоголовий свин, пристрель ти його вже нарешті!

Немов у сповільненій зйомці, кадри якої бачиш у найменших подробицях, відбувалися події, що дотепер залишалися нереальними й далекими. Запахи дому та чужинців зливаються в одне ціле, а точніше просто розчиняються в дикому «танці» за життя.

«Лівіше, нахили голову вправо. Тримай рівновагу. Підійди ближче, – набір команд, вбитих у голову під час виснажливих тренувань. Відмінно виконую завдання. Напівзігнуті ноги легко ковзають в напрямку вбивць. Руки автоматично знаходять потрібні кути для больових точок і відбивань безглуздих ударів. – Швидше. Не зупиняйся. Продовжуй рух праворуч. Тримай дистанцію зручну для точних ударів».

Час зупинився. Час більше не продовжував відміряти секунди, хвилини й години… Здавалося, ми померли разом…

– Баран! Скільки можна гратися з ним в ігри! – хрип і нечленороздільне мукання долинали з усіх боків, і, немов невичерпний потік гірської річки, вливалися всередину організму. Мені було байдуже. – НІ! ПРИПИНИ!

«Припинити… Що припинити? – рубіновий серпанок затуляв погляд, але десь глибоко, серед безодні, проривалися залишки розуму й думок. – Припинити…»

Худі пальці стиснули холодний, важкий метал. Правильні вигини, невеликі западинки, ідеальний для натискання важіль – пістолет, що місяцями тримався навпроти мішені в густому тихому лісі під уважним поглядом батька…

«Якщо стане вибір: втратити своє життя або забрати інше – що ти вибереш? Ден, я сподіваюся, ці навички ніколи не знадобляться, – батьків баритон вривається в крижану темряву. – Хочу, щоб твоє життя було світлим… СТРІЛЯЙ!»

– Я можу вбити, – зимовий вітерець гуляв зруйнованою кімнатою. Навпроти стояла мішень, яка не заслуговувала на повітря. – Можу вистрілити.

Бах. Серія темно-золотистих спалахів осяяла приглушене місячне світло. Скляні очі, які навічно померкли для цього світу, відбилися в моїх зіницях. Я не шкодую… Чоловіче тіло привалилося до столу, залишаючи червоні сліди на білосніжних аркушах ще не дописаної книжки.

– Монстр… – разом зі словами вирвалася погана кров згустками незрозумілих темних кольорів. Другий – Чорт – був останнім. – Огидна спадщина брудних батьків! Сподіваюся, зможеш насолодитися картиною на першому поверсі…

Бах! Куля ввійшла прямо в очну ямку, забризкуючи смердючою речовиною стіну. Залишки сірої рідини почали швидко збігати вниз, а викривлені в передсмертній усмішці губи ніяк не хотіли набувати нормального вигляду. Бах!

«Мені більше нічого втрачати…»

– Більше нічого втрачати, – дуло пістолета все ще дивилося на мерця. – Більше нічого втрачати в цьому житті…

Бах! Новий нерівний отвір прикрасив протилежну стіну – долоні більше не стали утримувати зброю, адже вона вже послужила своїй цілі. Сильна слабкість вмить поглинула тіло, а разом із нею повернулася свідомість – спогади, що відображають крик, сповнений болю, і бажання жити…

«Матусю… Татко… Матусю…» – упав на коліна, міцно закривши долоньками вуха, в яких луною відбивалися стогони смерті. Більше не було сили…

«Чому? – коліна торкнулися липкої підлоги, почувся приглушений хрускіт, за яким слідував нічого не вартий біль. – Невже я зміг вистрілити…»

Спалахами проносилися спогади: усмішки рідних, теплі обійми кожного тихого вечора, веселі пісні біля багаття та довгі походи лісовими масивами – багаторічна традиція, непорушна за будь-якої погоди.

– МАМА! – громоподібний звук розірвав дзвінку тишу. – Тату!

Поштовх у спину – зірвався в стрімкий біг. Забуваю дихати. Спотикаюся об високий поріг. Розкидані кінцівки мертвих убивць. Мені начхати…

– МАМО! ТАТУ! – продовжую кричати, сподіваючись зловити неіснуюче відлуння відповіді від вертикальних стін. – ТАТО! ВІДПОВІДАЙСЯ!

Картина перед очима розпливалася. Дрібні й великі уламки скла встромлялися в босі ноги… Рамки з фотографіями були розбиті, рідні фігури заляпані кров’ю… Зупинився.

– Це сон… Сон… Сон… – немов заведена іграшка, повторюю одне й те саме. – Ні. Не правда. Ні…

Їхні понівечені обличчя дивилися вперед, відбиваючи у знебарвлених зіницях відкриті вікна з яскраво-червоними краплями, що повільно вимальовували лише одне слово – ТІНЬ…

– Ні…

Осколки, що розпустилися на шкірі бутонами небачених раніше квітів, зливалися з приглушеним місячним світлом, створюючи навколо зірки смерті. Золотисті кулі виблискували в стінах…

– Ні…

Жінка плакала… Сльози застигли на синіх щоках. Слабка й беззахисна.

– Матусю…

Чоловік розкинув руки в сторони – у грудях рівно стояв шматок дерева з поламаного столу. З губ стікав струмочок крові… Сильний і безпорадний.

– Татко…

Навколо була розруха. Усе поглинув первісний хаос, і тільки до двох абсолютно самотніх і непотрібних фігур він не торкався, немов боячись потривожити й зруйнувати вічний болісний сон.

– Ні…

Я не міг бачити їхніх очей… Пелена бездушшя заволокла душу. Великий святковий торт вкритий трісками. Підлога прийняла у свої обійми решту частування.

– Чому? Навіщо?

Я не міг доторкнутися до них востаннє. Слово «ТІНЬ» горіло перед очима, немов тавро або мітка, яку випалю на тілах вбивць навіть ціною власного життя.

БАХ! Вибух відкинув до протилежної стіни – відкритий газ пронісся повз, а блакитний вогонь почав пожирати все що бачив, вкриваючи яскравими пір’їнами тіла… Немов голодний звір, він накидався на їжу, з кожним разом стаючи лютішим і лютішим.

– Вибачте…

Холодна стіна боляче врізалася в спину. Не міг зробити жодного кроку, а лише дивитися на те, як шматочок за шматочком зникало те, що беріг та цінував найбільше.

БАХ! Неприємний запах посилився, а жар ставав нестерпним. Більше не було видно проходу – шматки дверної коробки впали вниз, тим самим давши можливість швидше поширитися всемогутньому вогню. Сморід заповнював легені, я був готовий померти…

«Піднімайся! Іди геть! – всередині щось наполегливо шепотіло. – Іди! Біжи, адже ти повинен жити!»

Я був глухий до цих слів. Помаранчеві язики полум’я, немов змії, підповзали ближче і ближче. У цих первісних рухах стихії можна було розгледіти очі – жовті, сповнені тріумфуванням і бажанням убивства…

«Так і має добігти кінця моє маленьке життя, – більше погляд не поглинав люте тепло й потворні образи-іскри. – Кінець грі…»

– Прощавай…