_Лілія_

Чотири тижні впевнено добігали кінця. Дні летіли непомітно, якщо не брати до уваги ті, що були втрачені на мій сон і відпочинок. Крапельниці давно залишилися в минулому, але, як нагадування, на шкірі красувалися темно-сині плями, де через голку вводилися ліки.

– Ліліє, поквапся!

Нова лавочка біля ґанку лісового будиночка, зроблена з кількох нещодавно спиляних та обтесаних до біла колод, жалібно затріщала під зусиллями тіла, яке прикладається на неї. Ті три шини, накладені на переломи, нещодавно були зняті, і зараз необтяжене нічим стороннім тіло насолоджувалося пестливими потоками сирого повітря. Підніматися досі проблематично, але з кожними новими зусиллями ставало дедалі легше й легше.

– Лілі!

Багато що змінилося в моєму житті, все стало заплутаніше. Події після смерті Маргарет були настільки стрімкі й небезпечні, що тепер на поясі завжди закріплений пістолет, користуватися яким навчає Дан, три метальних ножа, що швидше використовують для побутових речей, аніж за прямим призначенням.

Невисокі сходинки вже не були проблемою, а тому, опираючись на поручні, заходжу в ті самі двері першого напіврозваленого будиночка-садиби. Минув майже тиждень як ми оселилися тут…

– Іду, – відповіла, намагаючись обережно ступати ногами на скрипучу, а подекуди й проламану підлогу.

Коридор, а також і більшість кімнат, дихали чистотою. Мені було приємно дивитися на те, як змінюється гнітюча атмосфера, стаючи веселішою і життєрадіснішою, як звичайна ганчірка і відерце чистої води відновлюють старі фарби сірої запорошеної будівлі.

– Ти не поспішала.

Дан стояв поблизу кухонної шафи, змішуючи червоний та жовтий лікувальний порошок в заповненій по вінця паруючою водою склянці. Такий домашній і рідний… Але яких пір? Світла футболка з чорним черепом та спортивні, місцями затерті від довгого носіння штани викликали посмішку, бажання обійняти та знову зануритися в турботу, яку він дарував кожного дня…

«Турбота, якою він намагається закрити минулі події…»

– Їдеш?

Дивне питання злетіло з уст. Я знала відповідь.

– Так, Старець скликає нові збори, і нам, мисливцям та м’ясникам, обов’язково потрібно бути, – не відриваючись від справи, відповів він.

– Зрозуміло. Коли повернешся?

Пройшовши кілька кроків, сідаю в різьблене крісло за обідній стіл. Широка, з незвично вигнутим краєм-хвилею миска заповнена багряноспілими яблуками та недостиглим світло-жовтим виноградом. Декілька книг, обережно складених одна на одну, розміщувалися на самому краєчку прямокутної скатертини.

– Ще не знаю, можливо знадобиться п’ять-шість днів, – поставивши склянку переді мною, продовжив Дан. – Це суміш із чайної троянди, шипшини, дикої ромашки, м’яти й чебрецю. Будеш пити її кілька разів на день, має допомогти для відновлення імунітету.

Дивовижний аромат підіймався вверх. Благородний колір червоної троянди і білосніжної ромашки приваблював, викликав бажання відчути невідомий дотепер смак.

– Це також сімейний рецепт?

– Так, тому обов’язково пий, – витягнув із нижньої полиці широку баночку він поставив навпроти миски. – Пересип поки що її сюди, а я сходжу зберу деякі речі. Скоро повернуся.

Розслаблена постать зникла в дверному отворі, залишивши мене саму в осиротілій в мить кімнаті. Зняла кришку та, взявши столову ложку, почала пересипати готову чайну суміш.

«Цікаво скільки ще таємниць в тобі, мисливець?»

Широкий розбитий бордюр по обидна боки від замуленої глиною стежки. Картини, які безліч років припадали пилом на стінах. Іграшки, чия зжовкла вата збилася, а шви на тканині пересохли та розійшлися. Обтягнуті проїденим міллю тюлем віконні різьбленні рами та високі литі вручну свічки в дерев’яних підсвічниках. Кожна деталь садиби була зроблена умілими руками Іріс – літньої жінки, яка прожила свій вік відлюдницею лісової хащі, чорно-біле фото з підписом якої я знайшла під диваном.

Внаслідок безжалісної погоди та сильних вітрів будинок похилився на причілок. Вибиті штормом вікна. Дошки під впливом вічної вологості струхли та стали оселею для багатьох комах. Хаос, що піднімався в повітря разом із старістю та пилом, лягав болем на серце: примружено-тьмяні зіниці віддзеркалювалися в ньому, немов минуле, яке запечатане в холоді та розрусі, все більше і більше «заковтувало» Дана та не давало вдихнути на повні груди.

«Це місце дороге Дану… Зв’язані з ним події не відпускають його до сих пір».

– Я вже тут, – невелику дорожню сумку було перекинуто через плече, а домашній одяг замінено на чорну не марку форму. – Час в дорогу.

– Добре, – підіймаюся, тримаючись за край столу.

Не прощаючись, розвернувся і попрямував прямо до вхідних дверей, не чекаючи мене, яка повільно пленталася слідом. Він ніколи не прощався, не говорив, як це прийнято в звичайних людей. Просто сідав у машину, заводив мотор і наостанок нагадував приймати пігулки.

– Не забувай про ліки. Я скоро повернуся.

Новий позашляховик зірвався в дорогу, а через кілька кілометрів, при виїзді на другорядну дорогу, його буде замінено на ще одну машину. Так триватиме кілька разів для заплутування слідів, забезпечуючи захист для мене.

– Будь обережний, – прошепотіла в дорогу. – Бережи себе і не забувай, що я на тебе чекаю.

У душі зародилася звична тривога, що могла піти тільки тоді, коли Дан з’явиться на порозі цілий і неушкоджений.

Провівши до останнього видимого повороту машину, я зайшла всередину – починає холоднішати, день наближається до логічного закінчення.

Тепло старовинного каміна вабило підійти ближче, відчути спокій і радість. Чашка гіркого бурштинового чаю приємно зігрівала руки, віддаючи аромат незв’язних спогадів. Недочитана книжка все ще лежала на невеличкій тумбі поруч із зів’ялими квітами.

Підкинувши кілька дров у вогонь, присіла в крісло-гойдалку. Вовняна шаль обхопила змерзлі ноги, погляд відбивав тяжке вечірнє світло за вікном.

– Цікаво, де зараз Дан?

Я тепер часто говорила сама з собою, ставила запитання і з затримкою відповідала, проговорюючи спочатку про себе і тільки потім вголос. Повірити в те, що не тільки стиснене повітря може виходити з вуст, було складно, незвично та дивно.

– Минуло більше трьох годин, найімовірніше, виїхав на головну дорогу? Так, точно.

Читати зовсім не хотілося, втомлені очі сльозилися й боліли. Краще посидіти ось так – спокійно, у тиші й затишку незгасаючого каміна.

– Так що буде далі? – приємний тріск вологих дров. – Скоро доведеться розпочати помсту знову…

Повернутися у «ТІНЬ» більше немає можливості, та й категоричність у словах і погляді Дана, коли я починала запитувати, лише підтверджує це.

Щось змінилося в мисливцеві: стурбований погляд завжди супроводжував мою спину, переповнені гіркотою зітхання лунали потайки, не наполеглива допомога, немов благання про прощення, була для мене водночас приємною й ненависною. Іноді, коли Дан залишається сам на сам зі своїми думками, на лобі з’являлася неглибока зморшка, щільно стискалися губи і синюшна натягнута шкіра на руках видавала тривогу – якийсь хитромудрий план блукає в голові, не бажаючи показуватися мені, і підштовхує господаря до обміркованих вчинків. У ці моменти я всіма силами намагалася відволікти, перенаправити потік думок в інший бік: підняти якісь речі, допомогти, показати щось – він не чинив опору, лише відкладав думки на певний час.

– Не думаю, що він запланував щось жахливе, – у сотий раз переконую себе, підкріплюючи віру. – Просто не міг.

Десь глибоко в серці пульсувала емоція, яка немов грибок розповсюджувалася та розмножувалася спорами, покриваючи його щільною шершавою плівкою, яка нестерпно зуділа та пекла. Та відверта ніч перевернула світ, ослабила шипасту барикаду, занурила осиротілу душу в теплі води прив’язаності та…

«Закоханості…»

Кожен день, проведений із ним, ставав особливим… Бачити, як густі чорні вії тремтять від післяполудневого сну, відчувати спокійний подих позаду, вдихати дражливий терпкий аромат тіла, який укутував кожного разу під час його наближення. Бачити як кінчики пальців плутаються в короткому темному волоссі після важкої роботи, напружену спину, татуювання, символізм якого залишався таємницею.

– Маргарет, я до сих пір пам’ятаю вигадані красиві історії кохання, якими ти ділилася кожного вільного вечора, – я уявляла сестру кожного разу, коли хотіла відкритися та розповісти про хвилювання та тривоги. Я відчувала її… Невідомо як, можливо розхристана свідомість або містичні галюцинації. – Ти неправильно описувала кохання.

Відчуття легкості, захищеності та щастя… Тяжкість, задуха від неправильності, власні докори, що розривають із середини.

– Чому саме це я відчуваю? Чому?

Я перестала розуміти саму себе. Гнів. Жалість. Розпач. Біль. Чому в цьому пекельно-гіркому коктейлі з’явилися рожеві відтінки? Залежність від помсти. Я не повинна відчувати нічого іншого! Тепло, навіяне не кривавими вода приреченості та зради.

– Неправильно. Все неправильно.

Очі. Сургучно-коричневі агати. Голос. Хриплий, інколи ядучо-холодний, а інколи заспокійливо-зморений. Вчинки…

– Вбивця, який забрав сотні життів, але зберіг моє.

Закохатися в такого як він… Бажати бути поруч та запам’ятовувати кожну проведену з ним хвилину, не знаючи кого наступного він знищить на шляху до помсти.

– Але я не можу.

Я не можу ось так викреслити його з серця… Не хочу втрачати єдину, світлу ниточку, нехай і тільки тимчасову.

Видих. Погляд ліниво прогулюється кімнатою. Більше не боюся залишатися сама, адже скоро, дуже й дуже скоро, почую свист гальм – самотня постать зайде до будинку, тихо покличе під скляний дзвін заповнених та закручених баночок і ввімкне стельовий вхідний світильник, який розгонить темряву зовнішню та внутрішню.

Дан уперше поїхав після того, як змогла сяк-так самостійно доглядати за собою, підніматися й обходитися без сторонньої допомоги. Він годинами сидів поруч, розповідаючи про особисту безпеку, дії після того, як залишуся сама, пігулки, які треба вживати в певний час. Хвилювання було відчутне кожним міліметром шкіри, а паніка, що впевнено піднімалася перед від’їздом, здається, посилала в повітря електричні розряди. Але, на жаль, із цим нічого не можна було вдіяти, а тільки-но провівши мисливця до машини та зачинивши двері на кілька замків, брала тремтячими пальцями пістолет, ні на хвилину не випускаючи з рук.

Тоді, здавалося, що час іде до біса повільно, немов грає, утримуючи біг наручного годинника, подарованого Даном. Сімейна реліквія заспокоює розміреним відліком секунд. М’який стертий ремінець був найкращий у світі… Тільки для мене та для нього.

Через два дні він повернувся. Холодний і втомлений, з силою притиснув сплячу мене до власного тіла, забуваючись тривожним, але стійким сном. Хрипке дихання лоскотало вухо, а судомні незрозумілі слова змусили трохи перевернутися, обійняти змучене тіло, зігріти й забрати тривогу. На ранок усе було забуто, стерто, як невдалий фрагмент фільму, а через день – машина відвезла його знову, залишаючи лише самотність та непорозуміння…

– Гаразд, досить знову себе накручувати, – поправляю подушку, закутуючись щільніше в шаль. – Багато вже разів я залишалася сама, тож нема чого боятися в цій глушині. Солодких снів.

Світло не потрібно було гасити – тьмяні зірочки ледь окреслювали безформні силуети інтер’єру.

Одного разу, коли за вікном йшла сильна злива, я запитала, де його сім’я, як він опинився серед них… Відповідь була такою: «У мене немає сім’ї, дому і друзів. Усе, що було дороге, відібрала «ТІНЬ» зимовим ранком несподівано і швидко. Чому я тут? Дуже просто: вбити тих, хто заслуговує вищої міри покарання, тих, кого виправдав так званий «справедливий суд»! Але ще занадто рано… Ліліє, хіба ти не хочеш цього?»

– Хочу всім серцем помститися, але також хочу … – прошепотіла. – Хочу допомогти тобі… Хочу бути з тобою навіть тоді коли розум кричить що це неправильно, а душа здригається від думки скількох людей знищили твої руки.