…. Лише двоє хижаків:

                                  один – загнаний у кут без жодної думки на капітуляцію,

                                       а другий – той, хто має владу та повністю

                                            контролює зону комфорту іншого…

Сходинки вели вгору, поглинаючи м’якими килимами важкі і дзвінкі від підборів кроки. З кожним новим пройденим кільцем поступово змінювався інтер’єр: картини дедалі частіше зображували сцени жорстокості та насилля, а коштовність старовинних тумб, де розміщувалися квіти та напої, ставала все більша і більша. Все, як описував Дан.

– Твоя робота буде не складною, – Роза обожнювала підпорядкування та не хотіла відтягувати процес виховання нової мушки. – Найголовніше для тебе – мовчати. Повір, саме це завжди дратувало у помічницях.

«З цим не повинно виникнути проблем…»

Не піднімаю очей від блискучого поділу сукні. Куди спокійніше крокувати невідомо куди, але відомо з якою метою.

– Але бачу, ти з цим добре впораєшся. Продовжуй і далі – слухай, кивай, виконуй.

«Слухаюсь, – прикріплю слова відповідним жестом голови, – аби ти сама не попросила про це».

– Нам сюди, – Роза зупинилася та вказала рукою на широкий коридор, з обох боків якого були розташовані хисткі двері – вхід до кімнат ігор.

«Тепер зрозуміло, чому Дан сказав, що у такій темряві можна легко винести потрібні речі».

Цегляний монстр тягнувся глибоко вперед. Поодинокі світлодіодні стрічки тьмяно освітлювали номери кімнат лише для того, щоб клієнт міг зайти до потрібної постільної іграшки без жодних проблем. Все було продумано: простота розташування кімнат та номери: з лівого боку – парні, а з правого – непарні; тінь, кинута слабкими «світлячками», робила фігури страшнішими і загадковішими, а відсутність камер спостереження забезпечувала повне інкогніто. Головне та найцінніше для таких людей – можливість приховати присутність від інших, насолодитися повністю, без брехливих масок.

– Ходімо скоріше, – подивившись на дорогий годинник розташований просто над нами, промовила Роза. – Скільки ще потрібно зробити!

Тут було досить тепло, я б навіть сказала спекотно. Повітря було задушливе, кисле – жіночі парфуми упереміш із чоловічими одеколонами – змушувало стримувати блювотні позиви зі смаком обідньої кави і круасану, принесених Даном у машину.

– Для початку допоможеш переодягнутися, – проходячи повз безликі двері, Роза впевнено вела в самий кінець. – Потім накриєш на стіл: винятково м’ясо та фрукти – Старець любить балувати мене після сексу полуницею з вершками, і, як розумієш, їм я це не з миски, – задоволено посміхнулася, не помітивши на моєму обличчі жодної емоції, жодного зайвого погляду. – Далі можеш бути вільна аж до наступної ночі: займися справами, звісно, якщо вони в тебе є.

Прозорий натяк був мені зрозумілий – ті, хто переступив поріг «ТІНІ», більше не мають особистості, захоплень, друзів і сім’ї… Немає сенсу навіть продовжувати існувати…

– Ну ось, на місці, – діставши з ліфа маленьку картку, приклала її до сканер-ключа і відчинила двері у покої. – Приберися, – вказала на купу красивих, але брудних речей у самому кутку, – він довго не заходив, а тому я трохи розслабилася.

Вклонилася – усе, як казав і показував Дан – попрямувала пухнастим килимом до вказаної мети, не забувши зняти брудне взуття.

– Я зараз, – двері до ванної кімнати зачинилися, залишаючи на одинці.

«Молодець, Лілі, – перші потоки води, які розбиваються об скло й керамічну плитку, стали фоном для нехитрої дитячої пісеньки. – Це мій шанс оглянути кімнату. Якщо так і далі буде, то план спрацює. Все йде занадто швидко. Добре це чи ні, я побачу вкінці».

Моторні пальці швидко складали одяг та розподіляли його між кількома, поставленими біля входу, кошиками: просто брудний – в один, порваний – в інший. Монотонна робота – хороший спосіб уважніше вивчити обстановку.

«Зовсім незатишно… Як тут можна жити? Хоча, якщо згадати, що саме тут відбувається, то стає все зрозуміло».

Мені ще ніколи не доводилося бачити настільки велику різницю між фасадом «Нічної зірки»: технічне сучасне устаткування, що використовує «ТІНЬ» для досягнення й виконання цілей – мікрокамери з посекундними передаваннями даних, бомби з витримкою часу, самокерована зброя, та рабські порядки давніх часів, що перенесені в наш час двадцять першого століття. Покора, без єдиної можливості існування особистості. Життя заради свого пана. Навіть Смерть за наказом господаря.

«Брррр, – внутрішній холод став все сильнішим та сильнішим, – ось до чого призводять бездумні дії. Наркотики».

Житло було розділене на три окремі кімнати. Перша – спальня – виконана в темно-червоних, бордових і чорних кольорах з мінімальною кількістю меблів, але широким, високим ліжком, вкритим сріблясто-золотою ковдрою. Друга – ванна – маленька, як здалося через прочинені двері, з чорною плиткою і дзеркалом на весь зріст, обробленим по краям тонкою тьмяно-кремовою смужкою. А ось третя залишалася загадкою, адже тільки на її ручці висів механічний замок, а з дверної щілини долинав якийсь уїдливий запах упереміш із неприємними відходами згоряння бензину чи солярки.

«Найімовірніше, це балкон або щось подібне. Таке повітря часто можна відчути на підземних стоянках, а оскільки ми не під землею – значить наземній, але в оточенні сміттєвих баків, може навіть і поблизу туалетів».

Залишивши майже складені речі в спокої, наблизилася до нього і спробувала роздивитися через замкову щілину – мені необхідно розуміти, якщо трапиться непередбачене, варіанти втечі.

«Здається, знадобиться трішки сили, маленька металева арматура для відчинення цього іржавого старого замка. – продовжую крутити замок в руках. – Але навіщо зачиняти балкон, якщо Роза навіть не думає про втечу? На вулиці вона не зможете вижити, а тут має майже все необхідне для безтурботного та безбідного існування. Тоді для кого? Не думаю, що знайдуться сміливці проникнути в «ТІНЬ»…»

Шум води припинився, а це значить що потрібно поспішати. Швидко розклавши всі речі що залишилися по місцях, переношу кошики ближче до виходу та зупиняюсь біля ліжка, так само опустивши голову в рабському жесті.

«Відчуваю себе нікчемо», – металевий присмак крові з’являється на язиці.

Коли вперше вийшла з туалету, де блискавично переодяглася у видану Даном форму, нестримна лють затопила серце, голову і душу. Слуги були, наче ляльки: їх били предметами, які тільки могли потрапити до рук (сковорідкою, тацею, книжкою, або просто ногами), штовхали, принижували та обливали, немов помиями, нецензурними словами. Їх використовували як ганчірку або безоплатну іграшку, яку з легкістю зможуть замінити…

Найстрашніше те що ніхто не сказав жодного слова на захист: мовчки схиливши голову, доробляли задану роботу з порожніми, накачаними до межі наркотою, очима… Тоді вперше стало до смерті страшно. Якщо що-небудь піде не за планом, то майбутнє зможе виглядати саме так.

«Як же Маргарет витримала тут стільки років, будучи дитиною, а потім і дорослою дівчиною? Як змогла зберегти ту теплу посмішку – єдину річ, що приносить крихти радості в мій світ? – сльози побігли вниз, але вчасно були зупинені долонями , а тому не залишили плями на тканині та не дали шансу бути викритою. – Я була в тебе, сестро… Тепер моя черга мстити».

Клямка клацнула, крізь пар показався силует.

– Оу, ти безумовно мені подобаєшся! Швидко, а найприємніше – мовчки! Молодець, мушка!

Оголене тіло було замотано лише в білосніжний рушник, що ледь прикривав повні підняті груди та підкреслював осину талію, відкриваючи гострі коліна і безліч синців на гладко поголених ногах.

«Так ось як виглядають сліди від ігор…»

Крапельки води збігали по розпущеному волоссю, зникаючи в глибинах махрової тканини або розсипаючись на підлозі безліччю маленьких алмазів, які гармонійно виглядали на чорній, як смола, підлозі. Якби не болючі візерунки, починаючи від темно-синіх і закінчуючи ніжно-блакитними, її можна було б назвати красунею…

– Принеси їжу, а також кілька пляшечок червоного вина з кухні. Поспішай!

Роза пройшла повз. Тонкими пальцями відсунула блідо-сірий табурет, прикрашений ззаду великим чорним бантом. Сіла за туалетний столик із червоними дзеркальними ліхтариками, що освітлювали речі поблизу помаранчевим розсіяним променям. Безліч пензликів, баночок із мазями, невеличких коробочок із косметикою для обличчя й тіла, тональні креми та простенька біжутерія, що хаосом валялася на гладкій поверхні.

«Навіщо? – спостерігаю як перші рум’яна лягають на щоки. – Скільки зусиль для такої людини…»

– Ти ще тут? – Роза знайшла мене поглядом в дзеркалі. – Випрямися, мені не подобається бачити сутулу спину. Занеси кошики до пральні.

Схилилася і, дочекавшись дозвільного жесту, попрямувала до виходу, спритно піднявши два кошика.

– Тільки не затримуйся.

Обережно прикрила двері, не забувши озирнутися на Розу, яка вже створювала красу, наспівуючи всю ту ж дитячу мелодію про сонечко та їжачка.

«Мені не повинно бути її шкода. Такий її вибір».

Штучне світло залишилося позаду – темрява упереміш зі стогоном насолоди і болю змусили прискоритися – страх бути спійманою цими істотами сліпо гнав вперед.

«Де залишають білизну? – спустившись на другий поверх, я ніяк не могла визначитися в який бік потрібно рухатися. – Дан говорив: на першому – розташовані кухня і великі зали для прийому гостей. На другому підвальному поверсі – тренажерні комплекси, збройова, місце зборів і вбиральня, а на третьому – особисті покої Старця. На другому наземному – кімнати для мушок та пральня, на третьому та четвертому – кімнати задоволення. Значить я в правильному шляху».

Переконавшись у правильності поверху ще один раз, я перехопила зручніше кошик та попрямувала далі, глибше. Голосів не було. Лише звук працюючих агрегатів, який розривав шелест мого одягу та серцебиття.

«Скоріш за все усі зайняті, а клієнти щосили розважаються вище, – заспокоювала себе. Паніка та неправильність теперішніх подій не давала спокою. – Потрібно швидше занести і йти на кухню, куди Роза вже, напевно, повідомила про замовлення…»

Важка хода. Характерні сліди волочіння. Привид м’ясника постав перед очима з огидливо-божевільною усмішкою… Я зупинилася. Щось усередині обірвалося – інтуїція, немов дзвін, забила тривогу. Наяву побачу тонке лезо, яке ось-ось встромлю в тіло.

«Що це?»

Тихо опустила кошики, не створюючи жодного зайвого шуму. Зрівнялась із стіною – крок за кроком, крок за кроком вони наближалися до мене. Втікати було занадто пізно.

– Ти впевнена, що вчинила правильно, Буратіно? – слова чоловіка глушили працюючі механізми пральної машини та увімкненого водяного насоса з бойлером.

– Хм, так. Бісить! – жіночий писклявий голос пройшовся по оголених нервах.

– Але не потрібно було цього робити. Ти ж знаєш, як вчинить Старець, якщо нас розкриють?

– Він не стане навіть пальцем ворушити, гарантую. Та й у будь-якому разі, підозра ляже на іншу – німа дівка вдало з’явилася на горизонті! Блядська пика, ненавиджу їх! Думає, що якщо накачала губи та груди, то може диктувати правила?

«Боже…»

Сліпий жах. Кроки назад – спроба якомога далі відійти.

«Цього не можу бути, – всепоглинаюча безодня, – невже вони про Розу… Ні!»

– Так, та мушка вчасно нас відвідала, – бачу усмішку на спотвореному обличчі. Темна тінь скорочувала відстань. – Де таку сучку відкопав Старець? Я б із нею погрався кілька ночей. На морду вийшла, а ось все інше не знаю! Ха! Було б цікаво перевірити!

«Що робити?.. – стримую сльози. Прохолодна стіна не дає можливості впасти, лише відступати, опираючись на холодну цеглу. – Потрібно як найшвидше дістатися до безпечного місця».

– Твій коханий впорається з цим, Буратіно?

– Так, – огидний сміх із погано приховуваним хрюканням. – Так! Так! Так!

Віддаляюся і віддаляюся. Втекти зараз – підписати смертний вирок.

«Швидше. Швидше, Лілія».

Щойно носки легких туфель доторкнулися до першої сходинки, я, не стримавшись, зірвалася на біг, залишаючи позаду крик…

– Чорт! Тримай дівку!

– Потвора! Буратіно, якщо вона…

За спиною виросли прозорі крила, які переносили мене на кілька сходинок за один крок. Вібрація в мозку. Картинки переходів затьмарили темні мушки втоми і страху.

Непомітно, немов за помахом чарівної палички, потрібні двері опинилися навпроти, а ручку стискала холодна долоня.

«Боже, якщо я запізнилася…»

Замок був відкритий. Стійкий сморід спирту. Лише п’ять хвилин. Вона була мертва.

«Заходь».

Скляні очі дивилися на чорну стелю з німим питанням. Багряні плями крові з’єдналися з дорогою косметикою, підкреслюючи потворні криваві порізи на обличчі, грудях, животі й ногах. Монстр не має ні каплі жалю.

Вона була мертва. Руків’я сріблястого кинджала блищало в освітленій кімнаті. Лезо, що увійшло глибоко в горло, навічно стало її єдиним намистом. Чорні нафарбовані губи були викривлені – спроба закричати, покликати на допомогу закарбована на них…

«Вона…»

Вона була мертва. Механічний замок зламано. Третя кімната – захаращений балкон – стала місцем очікування вбивці. Розбите дзеркало на туалетному столику. По осколках досі стікає крапля за краплею. Калюжі крові. Постіль була вся в багряних візерунках.

«Мертва».

Коліна на підлозі. Почуття замерзають. Очі фіксують кожну деталь Її смерті. Акуратно змотаний рушник лежить біля голови, прикривши шматки вирваного волосся.

Кров. Кров. Ніж у глотці. Вона просила про порятунок..

Тіло починає холонути. Свідомість не витримала.

«Дан… – здається його огрубілі руки доторкаються до плечей, а такий знайомий аромат м’яти та цитрусу приносить полегшення. Бездонні порожні очі віддзеркалюють сузір’я сліпучих зірок як і в ту першу ніч, коли дізналася всю праву… – Дан…»

– Це все вона! Що тут сталося! Кличте Пана!

Я падаю вниз, в найхолодніші западини.

«Дан… Дан… – продовжую кликати, хватаючись за примарний образ втомлених плечей та сутулої спини. – Дан… Ха, він нізащо не врятує ту, хто не зуміла виконати завдання».

– Взяти її!

Останнє що довелося почути, бо слідом дзвін повістю поглинув слух. Я все продовжую кликати, аж поки темрява не поглинула мене повністю.

                                                                        ____

Я повільно приходила до тями.

Тіло тремтіло від холоду й вогкості. Металеві ланцюги, кайдани яких утримували міцно зап’ястя, підвішували його на залізному газі біля самої стелі. Великі краплі води, падаючи зверху на волосся і груди, збігали вниз із неймовірною швидкістю.

Я була оголена. Смердюче від перегару, сечі та крові повітря, немов вуличний кіт, терся об шкіру, вкриваючи брудом і так почорнілу, напружену як струна до крайності душу.

Кап. Кап. Кап. Щось солодко-металеве оселилося на кінчику язика.

Кап. Кап. Кап. Тонка шкіра не витримала ланцюгів тріснула, множачи біль у кілька сотень, клятих, разів.

Кап. Кап. Кап. По ногах побіг теплий багряний струмочок, створивши єдиний грим для оголеного тіла.

Звикла. Усе що не роблю виходить тільки гірше й гірше. Здається, смертельний фатум переслідує від самого, як часто казали в дитбудинку, непотрібного народження. Але хіба тоді я здалася? Ні, на зло іншим, ставала сильнішою, і зараз не час опускати руки!

«Досить себе жаліти, – очі розплющилися без зусиль. – Я повинна вижити».

Кімнатка «два на два» була місцем ув’язнення. Самотня лампочка, що висіла на довгому дроті, давала мінімум світла, але відкривала жахливий вигляд камери: стара цегла, вкрита подекуди густим шаром моху; скляний стіл із червоними розводами на всій поверхні. Це – робоче місце М’ясника – підземна катівня разом із моргом.

«Що тут роблю я? – перше дурне запитання, що мало очевидну відповідь. – Буратіно підставила мене, – лють випускає в душі перші паростки, але не на неї. – Яка дурна ситуація. Чому я намагалася врятувати Розу, коли повинна була думати про себе?!»

Знепритомніти просто на місці вбивства… Найбільша дурість, зроблена мною коли-небудь! Потрібно було бігти, телефонувати Дану або скористатися ланцюжком-метеликом… Якого вже давно немає.

«Він мене не врятує, – намагаюся трішки провернути зап’ястя, щоб зменшити біль від кайданів, – не потрібна я йому».

Нагорі пролунали чіткі кроки, які за допомогою глухої кімнати, що усуває відлуння, перетворилися на яскраві спалахи громових секунд страху.

«Думай, Лілі! – наказую собі продовжувати пошуки виходу з мишоловки, а не втрачати час на дурні незрозумілі почуття. – Думай!»

Мозок відмовився працювати. Тіло продовжує здійснювати судомні рухи, що збільшують слабкість і заганяють у замкнене коло: що більше я втрачу крові від нових ран, то менше зможу зробити для порятунку.

«Досить, – ледь почувши за шаленою швидкістю крові у вухах підозрілу тишу, заспокоїла себе. Хтось, найімовірніше чергова мушка, давно пішов, залишивши наодинці з раптовою панікою. – Ланцюжок? – натрапила поглядом на слабкий блиск метелика на столику. – Яка від нього користь, якщо не можна до нього доторкнутися… Варто спробувати дістатися до нього, або хоча б зіскочити із гаку!»

Ще раз озирнувшись, переводжу погляд нагору: спроба розгойдати тіло на товстих кільцях зазнає краху раз за разом. Якщо вийде зіскочити з гака, то з’являться шанси втекти.

«Давай!»

Вліво і вправо. Пальці ледь торкаються підлоги. Свиняча туша, приготована на забій.

«Мені не боляче. Мені не боляче. Мені не боляче, – немов заведена іграшка повторюю одні й ті самі слова. – Болю немає. Болю немає».

Рухи виходять слабкими: втрата крові, розрізаний м’яз лівої руки, велика відстань до стіни, що не дає змоги відштовхнутися або опертися спиною.

Колись мені розповідали про те як можна притупити, або зовсім прибрати фізичний біль. Подумки ти маєш створити певний образ прихистку, місця, де комфортно та відчуваєш захист, впевненість у власних силах: піщаний берег моря; блакитна річка в дрімучому лісі; сільський будиночок чи безкраї небеса. Уявити, що це місце навколо, дати тілу відчути кожен спектр локації: аромат, ніжний вітерець, що грає з волоссям, тихе дзюрчання води або шелест гірський трав…

– Бачу, ти на мене чекаєш, красуне, – голос пролунав від протилежної стіни. – Навіть розігрілася. Похвально.

Що є сили, намагаюся скинути ланцюги з гачка – все марно.

Думки забуті, а жах змушує робити останні рухи. Лише розпечений біль у голові й тілі став винагородою за слабкі спроби.

– Достатньо!

Не встигаю підняти розфокусований погляд – двері відчинилися, даючи роль новому герою. Я вже не могла чинити опір, але з останньою надією зробила ривок вгору, спружинивши ногами і підтягнувшись на одній здоровій руці.

– Така жага до життя. Така марна трата ресурсу.

Вистачило лише плескоту розслабленої долоні, щоб гостре світло ламп врізалося в зіниці.

«Будь ти проклятий!»

Ліниві кроки. Спроби скинути кайдани не припиняю. Якщо зараз здамся то повисну безвольною лялькою в цих павукових тенетах, втрачу те останнє, що досі в мені живе – гордість. Ні, краще померти з піднятою головою і без жодного страху. Не дістанеться М’ясникові ні каплі задоволення.

– Цікаво, – кінчики дорогих черевиків потрапили в поле зору, – дуже цікаво, мушка.

«Зберися, Лілі!»

Холодні пальці доторкнулися до напруженого живота, припинивши рване дихання. Догори по блідій шкірі виводяться тонкі лінії, зачіпаючи нігтем повні груди, червону горошину, гостру ключицю і роздуту артерію. Щелепа опиняється в людських лещатах .

– Подивися на мене, мушка-зрадник, – відкриваються погляду гострі коліна у вузьких джинсах. – Поглянь на свого господаря, – металевий ремінь із золотою пряжкою. – Ти отримаєш райську насолоду, – оголений тренований торс. – Тебе вб’ю я – Пан – вірний слуга Старця.

Він зірвався на шалений крик, що несподівано перетік у неконтрольований утробний сміх.

– Але ж ти вбила його улюбленицю, мушка! За це треба платити!

Очі зустрілися: блакитні спустошені й спраглі сірі. Холодна зневага й гаряча жага гри. Не було жертви, залишилися тільки двоє хижаків: один – загнаний у кут без жодної думки на капітуляцію, а другий – той, хто має владу, повністю контролює зону комфорту іншого.

«Мені нема чого втрачати! – стверджує свідомість, випромінюючи спокій до майбутньої смерті. – Мені нема чого втрачати!»

– Перед тим, як відправити тебе до предків, ми пограємо. Як тобі картина, яку я зробив, поки ти спала? – він вказав скрученими пальцями на виточені порізи, синці і розрізані м’язи. Відібрав можливість врятуватися, зробив тіло ганчіркою. – Тебе так мило волокли за патли сюди. Зробили просто красунею! Ха!

«Виродок. Він не почує стогін і благань про порятунок, не побачить сліз!»

Люблю таких стійких і дурних, – знову заливистий сміх, і гострий кинджал, принесений із собою в невеличкій сумці, переміщається блискавично в руки. – Мене називають Мисливцем, хоча, – тонке лезо почало малювати багряні візерунки на лівому боці, піднімаючись із нижніх ребер угору, – більше приваблюють саме тортури! Це ж така насолода!

Поверхневі лінії. Глибина порізу збільшується. Я прикушую язик і солона рідина наповнює рот до країв. Зуби стискую, не дозволяючи пекельному крику вирватися назовні.

– Навіть не ворухнулася, – промовив, відкладаючи знаряддя після кількох чорних хвилин щоб обрати нове. – Але я помітив, як дехто відхилився вбік від першого дотику. Продовжимо, серденько?!

Весь час я дивилася прямо, давши чітку вказівку: побачиш – заплачеш. Не знаю, чого чекала. Найімовірніше – смерті.

Криваві струмочки і не думали висихати. Вони продовжували бігти, посилюючись і поповнюючись новими підземними водами капілярів і вен.

Голки мертвим світлом блищали перед очима. Довгі й товсті, готові до зустрічі з нутрощами. Згусток крові з розбитої губи впав униз…

«Болю немає! Болю немає! – кричала свідомість у пекельній агонії. – Болю немає! Болю немає!»

Перша увійшла м’яко, розриваючи жировий шар і капілярну сітку.

«Аааа!»

Нова кров хлинула з рота. Я продовжую дивитися в очі своєму вбивці, хоча мутна плівка давно закрила світ.

Друга пройшлася по дотичній із ребром – усередині вибухали атомні бомби. Я відчувала як з кожною миттю заточений кінець проникає глибше, вібрує на одній частоті з внутрішніми органами.

«Горіти тобі в пеклі, паскуда!»

Високий і сильний, безстрашний у своєму божевіллі. Грубі риси обличчя, такі завжди приваблювали жінок усіх часів і народів. Ледь помітна щетина додавала кілька років, але не зменшувала природної краси і того почуття захищеності, що він зміг би подарувати своїй обраниці. Але під усією цією прекрасною личиною ховався псих-одинак із ножем і пістолетом – той, хто ідеально вписується в довіру та в «ТІНЬ».

– Цікаво, скільки ще ти протримаєшся? – запитав, вганяючи під шкіру живота нові сталеві голки, які розривали нутрощі та обгортали рідкою плазмою. Повернулася до самоконтролю й утримання сліз, що спалювали очі зсередини. – Розважатися ще довго будемо. Є маса способів продовжити таку насолоду.

Тіло мисливця купалося в моїй кров, всмоктуючи її немов цілюще молоко. В очах усе ще була спрага.

Третя голка належить в лівій руці. Вона стала комариком, що пролетів над полем битви, морем болю і бажанням швидко смерті. Їхня кількість стрімко зростала. Після десятої я перестала рахувати, темні крапки заполонили коло огляду… Лише схлип. Лише сльози збігають вниз, розбиваючись об відкриті кінці знаряддя тортур.

«Більше не витримаю…»

Голова впала. Руки повисли на ланцюгах. Дзвінкі звуки при відкритті нової коробки. Хлюпання нової відкритої рани. Останнє тепло витікало на брудну підлогу через пластикові трубки.

– Гей, так не чесно, – уривки його слів ледь доходили крізь гробовий холод. Уже, здавалося, ось-ось перед очима з’явиться білосніжний ангельський коридор. – Не скрикнула. Погано!

«Якби я могла розмовляти… Прокляття впаде на твою голову!»

Більше не могла нічого розгледіти. Але повинна зібратися з силами, адже ще не все… Підняти голову було важко. Кривавий плювок у морду, що прикрасив перенісся, лоб і очі, почав слизький шлях до підлоги. Тепер можна…

– Курва! – градом посипалися ляпаси. Закритися всередині. Зректися болю і спокійно піти тепер не вийде. – Ще не все!

«Що ще ти мені можеш зробити? Вбити!?»

Удари сипалися з усіх боків. Все нові та нові порції хрусту й крові. Пучки волосся розліталися довкола, видрані в пориві люті огрубілими пальцями.

– Та як ти посміла! Ніхто не сміє! Особливо ти, суко!

Булькання, яке складно було назвати сміхом, розпирало груди. Кілька змахів і хвилина для перерви. Я зробила все що хотіла та не жалкую про це.

– Кричи! Благай про пощаду і життя! Благай! Наказую тобі!

Радість накрила з головою. Солодке відчуття непокори невидимо-лікувальним медом огортало рани, а його гнів, що приходив разом із біллю, змушував посміхатися через заплямовані кров’ю зуби.

– Ти посміхаєшся?! – удар ногою в колінну чашечку. – Сука! Сміття під колесами машин! Повія і підстилка!

Голову ще раз мотнуло вбік, після чого настала безмовність. Важке дихання лунало зовсім поруч.

«Втомився як і я…»

– Це жасмин. У тебе на ключиці? – аромат страху почав літати катівнею, але мені вже було байдуже. – Ні. Не може бути. Ти і Старець!

В каламутній пам’яті спливли рядки з листа Маргарет: «Нікому, навіть під страхом смерті не показуй родиму пляму…»

– Та ні… – він так само продовжував шалено шепотіти, не відводячи погляду. – Та ні…

Різкий рух руки – волосся відкинуте назад, кров витерта шматком просоченої бензином тканини. Обличчя наблизилося впритул, ледь не вдавлюючи в ключицю ніс.

– Ні. Ні.

Пан розглядав уважно, немов дорогоцінний камінь досвідчений ювелір. Я відчувала це. Він обвів пальцем контур – почуття огиди, та бажання змити, відтерти до кісток цей холод.

«Як би в мене залишились сили…» – я повисла на путах, не в змозі нанести удар тому, хто знаходився в сантиметрах від мене.

– Значить ти і Старець…

«Хочу піти. Хочу зникнути. Хочу розчинитися. Хочу відчути спокій».

Далі все потонуло в пострілі – наскрізний отвір прикрасив скроневу частину обличчя мисливця. Бризки чужої крові заляпали очі й оголене, тремтяче від вогкості тіло. Мені було байдуже…

Щось чорне промайнуло – куля, випущена з широкого дула пістолета, який зараз був спрямований осліплого мерця. Він уже не дихав. Просто скляна зіниця і білок. Такі ж самі як і в Рози…

– Ти мені ніколи не подобався, Пан.

Бах… Тіло повторно, від вібрацій кулі, ворухнулося.

– Але вже й не потрібно.

Бах. Бах. Серія пострілів і тиша.

– Лілі, я вже тут.

«Дан? Невже знову міраж… Ілюзія…»

Кайдани клацнули. Воля огорнула теплом та ароматом дому…

«Дому? – списуючи на Смерть ледь чутні слова. – Дому…»

– Дан…

Хрипкий голос. Моє перше слово.