В світлі завжди ховається тінь

                                                                                                                             Лілія

Кривавий захід сонця повільно, але впевнено опускався на велике місто. Денне світло, а разом з ним і звичне життя, зникало за обрієм, даючи волю та свободу новому темному подиху підпільної гри. Веселощі поступалися місцем глибокої похоті, дитячі обличчя – п’яним червоним пикам, стриманий одяг – відкритим, розпусним костюмам, які виставляють напоказ найкращі для продажу ділянки тіла.

«В світлі завжди ховається тінь».

Вже досить довго ми їхали цими пекельно-широкими дорогами. Різкі обгони. Небезпечні маневри, «підрізані» автомобілі залишаються позаду, плутаючись в асфальтному павутинні.

Повіки закривали втомлені зіниці, створюючи видимість спокійного сну. Головна помилка всього мого життя – найманець не промовив ані слова – ось-ось стане фатальним початком забігу…

«Багато хто сказав би просто забути, рухатися далі сірими буденними днями, побудувати нову родину, замкнувши у свідомості минуле… – тиха музика дзвінка. Тіло рефлекторно струснулося, але через кілька секунд глибина дихання відновилася, а серце повернулося до попереднього ритму. – Але не я. Не зможу так жити…»

– Так, слухаю.

Шкірою прогулявся пильний погляд.

«Спокійно. Спокійно. Спокійно».

– Все вже виконано, Пане. Ось на півдорозі до «Нічної зірки».

Декілька подихів – відповідь:

– Так, можу взяти нову справу, – несподівано через арктичний холод спокою просочилися іскри люті, втім, швидко згасли, – особливо за таке цікаве.

Характерний звук. Телефон лягає на шкіряне сидіння позаду. Пальці проводять вздовж моєї знекровленої щоки.

– Лілі, досить прикидатися, адже вже давно зрозумів, що дехто прокинувся. Це перше, чого навчають таких як я.

З тяжким зітханням спрямовую погляд на найманця – не було причин далі прикидатися. Руки швидко знаходять в ладнику олівець та тонкий блокнот, обкладинка якого була списана незрозумілими лініями та символами – найбільш зручний спосіб для спілкування з Даном. Відкривши його на першій порожній сторінці, починаю обережно, відтворюючи тілом новий крутий поворот авто, виводити питання.

«Що за завдання? Ти сказав, що скоро ми будемо на місці».

– Хм, – швидке читання – очі знову прикуті до світла зустрічних автомобілів, – чергове завдання: збір інформації для подальшого планування дій організації. Нічого цікавого, Лілі.

«Якби так воно і було, то ти не був би так напружений і злий»

Два дні в його компанії внесли значущий вклад в характер нашого спілкування. Я могла не хвилюватися що поставлені питання викличуть агресію, адже була поки що цінним кадром. Відкритість та чесність, як би це дивно не було, стали головними факторами в його монолозі.

– А хіба зараз я злий? Просто у зв’язку з цим доведеться трішки скоректувати план.

«І як саме?»

– Ще не знаю, але як тільки мине ніч, і ми побачимо потрібну реакцію – зробимо поправки на, скажімо так, «швидкість вітру». Але одне точно – тобі доведеться залишитися на одинці з «друзями» декілька днів, а то і тижнів. Навряд чи вдасться швидко завершити роботу.

Олівцем пробігла дрібна судома, але наступні слова були написані твердою рукою.

«Добре»

Дорога продовжилася у тиші. Вуличні ліхтарі висвітлювали темні місця міст. Пильне повітря, просочене парами відходів великих хімічних, металургійних підприємств, вихлопними газами мільйонів тонн спаленого бензину. Хмурий брудно-сріблястий місяць. Похилені будинки. Пластикові пакети залишають сліди на гумових колесах автівок.

«Все буде так як заплановано…»

Лише не момент, прислуховуючись до дихання, я дозволила тілу розслабитися – вперше за довгий час атмосфера спокою літала в салоні – та промотати минулі дні.

Зібравши нашвидкуруч ми покинули будиночок о півночі, коли шкіряний ремінь із добре зафіксованим пістолетом та ножем затягнувся на талії, а волосся – пофарбоване дешевою хною – заховалося під старою джинсовою кепкою. Найманець не промовив жодного лишнього слова: чіткі команди, холодні долоні фіксували правильне положення зап’ястя із зброєю, короткі характеристики «ТІНІ», які в подальшому вибудувалися в голові в словник. Він не жалів емоцій: гнів, презирство до мого невміння швидко підлаштовуватися до ситуації – але жалів інформацію, якою, скоріш за все, просто не мав бажання ділитися із «недавнім союзником». Лише потрібна, на його думку, інформацію, що мала б мене привести до мети – стати найкращим другом для безлімітного пропуску.

Неспокійна ніч переросла у неспокійний день. Сотня найманців вийшла на полювання: розіслане по секретному каналу завдання не давало надовго зупиняти авто на зупинках та в магазинах, адже кругло значна винагорода барабанила в голові не тільки мігренню, а і страхом бути застреленими за найближчим поворот. Впевненість Дана – вперше написавши ім’я на клапті я відчула дивне відлуння всередині, немов забута історія виривалася із лап небуття – не приносила впевненості мені… До нічного жахіття з М’ясником тепер доєдналися головорізи, які раз-за-разом накидали петлю на мою шию…

Ранок стрімко переходив вдень, а слідом і в ніч. Магазин одягу на окраїні пере збудженого від концерту міста. Невеличкі пекарні на непримітних вуличках та забігайлівки на обісцяних узбіччях. Гірка кава та задимлене повітря від металургійних заводів. Сон, що в будь-який момент міг перерватися виттям допотопного мотору, та постійний голос Дана, який невтомно розповідав по організацію, не даючи ані години на відгородження та перезапуску свідомості… Психологічна підготовка, завдяки якій я можу тримати себе в руках. Завдяки якій я готова на вирішальний крок…

                                                                     ________

– Ось і потрібне нам місце, – заглушивши мотор і піднявши тоноване скло машини, промовив Дан. – «Нічна зірка» вітає тебе, прекрасний метелик.

До останнього не бажаю дивитися вперед, де навіть крізь закриті повіки видно спалахи яскравої, неонової вивіски.

– Нам потрібно розділитись, Лілі. Он бачиш, – вказує на нічим не помітні чорні металеві двері, – там знаходиться кухня, а точніше запасний вихід із нижніх поверхів, де розташовані основні вузлові центри «ТІНІ».

«Зрозуміла»

Три аркуша були вирвані з блокнота для непередбачених обставин і заховані в задню кишеню темно-сірих штанів, які зовсім скоро зміняться на складену в поліетиленовий сміттєвий пакет буро-сіру уніформу місцевих робітників.

– Далі все виконуй за планом. Тільки запам’ятай – жодних поглядів уперед, не підіймай голови, не намагайся відповідати. Твоя мета: отримати талончик повної довіри від Рози, який в подальшому стане пропуском до кімнати та до помсти. Нещодавно куплену сукню та інші речі я залишу біля смітника за металевим ящиком. Так що зможеш з легкістю їх використати за необхідністю.

Початковий план – дістатися до кабінету Короля в якості «мушки», але якщо не вдасться – втікати не озираючись.

«Добре»

– Зараз на пошуки Лілії Слоуф відправлено трьох елітних найманців, – помітивши як я стрепенулась, продовжив із усмішкою. – Так, твоя душенька дуже потрібна Старцю, адже саме ці тоненькі ручки, – ласкаво обвів сині вени, що проступають по внутрішній частині зап’ястка, – відправили на той світ головного любителя вбивств – М’ясника – вірного цуценя Короля.

Вкотре він нагадав про перший страшний вчинок заради виживання.

– Помста таких як ми страшніше, аніж просто смерть від рукояті ножа чи пістолета. Повір, якщо правда спливе, ніхто не позаздрить твоїй долі, крихітко.

Дивлюсь у вікно. Скільки ночей сняться жахи, що змушують боятися власної тіні, власного подиху в глухій кімнаті, звуків, що походять від гучних компаній людей? Смерть від кулі чи кухонного ножа. Чужі руки на шиї тримають у залізних лещатах. Лезо вимальовує шкіру маленькими, але глибокими порізами. Сира земля падає зверху на зв’язане мотузками тіло… Чи готова до цього?..

Косметика добре маскує темні кола під очима і мертвенно-бліду шкіру, а кольорові лінзи – приреченість, страх і спрагу помсти. Всередині б’ються почуття, з кожною новою секундою переходячи з крайності – втеча – в крайність – знищити, розвіяти по вітру організацію, яка забрала в мене Маргарет. Ці почуття нікуди не зникнуть, хіба що смерть зможе забрати біль та подарувати спокій.

Почалося полювання. Жертва – я, мисливці – найманці, пішаки Старця. Дати спокій тому, хто завадив планам – неприйнятно та неможливо.

Нове завдання Дана якось пов’язане із цим. Не знаю чому, але саме це шепотіла інтуїція.

– Зовнішність ми змінили, але є велика вірогідність, що тебе розкриють саме через відсутність мови, – перериваючи в голові запущений розумовий процес, промовив Дан, – так що не дай себе зловити, роби все заради помсти, навіть те, що забруднить по лікті твої руки .

Вбий. Знищ. Змусь замовкнути. Будь-який із перерахованих методів може бути використаний задля збереження інкогніто…

У салон почали проникати задушливі аромати парфумів, гучні звуки гальм елітних іномарок. Час… Незабаром мав розпочатися так званий «показ» – захід, де кожен (що має владу, гроші та темне минуле) зможе обрати собі супутницю в ліжку на вечір. «Живий Базар» – єдина асоціація… Щоночі тут представлені всі «типи» для втілення чоловічих втіх з різними особливостями та на будь-яку суму. Як би не було огидно, але саме під час цього показу розпочинається те, що дозволить потрапити в потрібне місце.

Якщо вірити Дану: серед багатьох дівчат-експонатів буде присутня Роза – улюблениця Старця – іграшка, яка допоможе пробратися до кабінету короля, оглянути робоче місце, знайти документи з потрібним нам змістом. Але тут є невелика проблема: прислуговувати в якості «літаючих мушок» – служниці, прибиральниці і просто порожнього місця з підносом вина або шампанського – доведеться весь вечір, і не факт, що саме мене вона вибере в якості своєї «мушки» – кур’єра їжі та пиття в особисті апартаменти. Я мушу докласти максимум зусиль – приховати гидливість, спустошити очі, прибрати тремтіння, яке сковує ноги – адже від цього залежать усі наші подальші дії.

День підготовки, зборів та обговорення всього що може стати у пригоді. Безсонна ніч, відлуння якої до сих пір грає на скронях. Ароматний м’ятний чай, який так і не змочив потріскані губи. Монотонний потік інформації

Найманець весь час був поруч, жодного разу не порушивши окреслені особисті межі. Магазини змінювалися один за одним: одяг, взуття, косметика, телефон. Холодні долоні на животі в момент падіння. Широка, але не щира посмішка, коли зморена часом бабуся пропонувала купити білосніжні хризантеми для другої половинки. Дзвін монет – солодко-карамельне яблуко на паличці та коробочка шоколадних цукерок ручої роботи притиснуті до грудей. Пальці з відразою доторкались до холодного шовку, під яким пульсує срібний кулон-метелик – нашийник-ланцюжок грубого якірного плетіння став першим подарунком Дана. Якір, який утримує судно під час зупинки, віднині стягує шию… Віднині та назавжди.

«Я до сих пір не розумію, чому саме мене він обрав… – вже час виходити. – Найманець міг самостійно дістатися до потрібної інформації. Чому не вбити Короля? Чому не випалити притон? Чому потрібно планувати кожний крок, якщо можна скористатися крилами та злетіти? Чому потрібно чекати?..»

«Випалене вогнем можна відбудувати на руїнах, – голос Дана вкотре дає відповідь на поставлені питання, змушуючи задуматися над незрозумілими порівняннями, – а ось із розкиданих по всьому світові цеглин, навіть якщо вони будуть неушкодженими, ніхто не буде складати будинок, маючи навіть креслення та потрібний інструмент».

Я знову поглянула на мисливця: він продовжував сидіти та дивитися у вікно, не намагаючись пришвидшити мій вихід. Його губи створювали тонку напружену лінію, а пульсація нервової музики гралася з кінчиками пальців на шкіряному кермі.

«В мене скільки питань, але ти ніколи не зможеш дати на них відповідь».

– Іди, – не відволікаючись від навколишнього пейзажу, тихо промовив, вказуючи на припарковані автомобілі, – наші найманці вже всередині. Будь обережна, невидима і стійка, карамелька. При зустрічі зі мною не показуй жодної емоції.

«Я все зрозуміла»

Капелюхом з червоним візерунком приховую очі. Важке взуття з грубою підошвою зробило перший крок на брудному асфальті.

– Нехай щастить, Лілія.

Автомобіль зірвався з місця, залишаючи одну серед чужих людей.

«Почнемо».

Мишкою проскочила біля переповненого сміттєвого бака та охоронця, що якраз закінчив плановий обхід і повертався на пост (кожні півгодини 2-3 хвилини – час, вказаний Даном, був правильний).

Плечем втиснулася в непримітні двері – кислий запах алкоголю, хаос спітнілих тіл, які в поспіху залишили непоміченою появу сторонніх осіб.

«Зараз потрібно дістатися до туалету, – намагаюсь якомога тихіше пробратися до потрібної цілі, – переодягнутися у форму, а далі в зал…»

                                                                    _________

Старовинний годинник вказував пізній час – двадцять хвилин на другу – закінчення «Показу» і початок розваг. Біль у руках і ногах від незвичної роботи дався взнаки ще кілька годин тому, але я вперто продовжую пурхати поміж розпалених від збудження і напоїв тіл. Усе було просто: простий жест – піднята рука догори – порожній келих на таці замінюється заповненим до країв рідиною з шиплячими бульбашками, а якщо клієнту завгодно щось міцніше – будь ласка, інші дівчата швидко принесуть віскі, коньяк, ром або ж свої оголені груди. Але тільки не я…

Мене легко пропустили в зал, дали тацю і змусили працювати, варто було лише зробити дурний вираз обличчя і переодягнутися у форму.

До цього часу мені цілком вдавалося спокійно обходити ось такі «ділянки», спритно маневруючи від наполегливих хтивих рук «місцевих гаманців». Але навіть за таких обставин вушка вловлювали кожне слово: хто скільки заніс на «верхні поверхи», як краще переправляти наркотики через кордон, як швидше забрати гроші з боржників зі списку.

– Ух, яка ж ти гаряча, крихітко, – ляпас по сідниці вивів мене зі стану рівноваги, змушуючи стиснути зуби і стримати дзвінкий ляпас.

«Не забувай чому ти тут!»

Швидко обслуговую клієнта, наповнивши келих міцнішим напоєм, та зникаю в тіні найближчої колони, сподіваючись що його увагу приверне хтось інший, що і трапилось через п’ять хвилин.

«От і чудово, – спостерігаю як дві фігури зникають на сходах, – тепер потрібна Роза!»

Поправивши мереживний комір відкритої сірої сукні та заправивши пасмо неслухняного фарбовано-чорного волосся, повільно прямую, не звертаючи уваги на хиткі фігури чоловіків, за визначеним маршрутом: Роза майже випила келих, а значить час діяти. Я не можу більше зволікати та відтягувати момент. Так навчив Дан.

«Або зараз, або ніколи!»

– Оу, я тебе запам’ятала, люба, – очі улюблениці Старця вже були яскраві та п’яні – чекати залишилося недовго.

Вклонилася, намагаючись приховати за волоссям похмуру посмішку.

– Ти така гарненька, мушка. Тиха і скромна. Просто те, що потрібно!

«Так-так, звісно, якою скажете, такою і буду!».

Безліч шанувальників, немов метелики, кружляли навколо свічки з приємним лавандово-апельсиновим ароматом, і не бажали до останнього втрачати шанс побути поруч. Їхні голоси зливалися в єдиний потік схвильованого галасу, де сплелися привітання, безглузді поради і вишукані компліменти на які, втім, Роза вдало відповідала неприкритим кокетством-лицемірством. Вона звикла бути в центрі уваги та ідеально грала надану роль.

Але ж і справді, якщо відкинути упередження, то Роза була красуня: довге волосся, що повністю закриває сідниці вертикальними локонами, сріблом виблискувало на світлі кришталевих люстр; високі вилиці; червоні пухкі губи, що створювали ніжну посмішку та приносили безліч приємних секунд своєму господареві; тендітна фігура і темно-сірі очі-діаманти, знаючі собі ціну… Старець повинен завжди тримати іграшку у відмінному стані.

– Мої хороші, – смуток оселився на її обличчі, – на жаль, але час прощатися з вами, дорогі.

«Так-так, – так само, не підіймаючи голови, радісно крикнула в душі, – поквапся, не знаю, скільки я ще тут витримаю!»

– На мене вже чекають у апартаментах. Прощавайте, – легка смарагдова сукня почала розгладжуватися від довгого сидіння. – Сподіваюсь, вам сподобався цей вечір.

Келих поставили на мою тацю – тонкі пальчики пробіглися по моєму сплутаному і мокрому від бігу, але гарно укладеному у високий хвіст, волоссю…

– З цього дня, мушка, я хочу, щоб ти була поруч зі мною. Твоя попередниця набридла мені, та і припустилася помилки, яку я не змогла пробачити.

«Так, вийшло… Але чому мені настільки погано і бридко? Це теж справа рук Дана».

– Мені подобається, коли ти мовчиш, тож завжди залишайся такою. І досить уже схиляти голову, подивися в очі – дай запам’ятати.

Підняла… Секунди почали відлік… Я бачила те, чого ніяк не очікувала розгледіти – жалість…

«Не думала що побачу цю емоція в твої очах, – весь світ звузився до чорних зіниць. – Нехай буде так, може в цьому і буде зосереджена моя сила».

– Ти не схожа на них. Ходімо, допоможеш мені все приготуватися до його приходу.

Її безтурботна фігура почала віддалятися – я поспішила слідом. Голоси чоловіків не мали жодного значення – лише компліменти для Рози – непотрібні та безбарвні слова.

– Залиш це тут, – вказавши на тацю, промовила жінка, – тобі не знадобиться вона більше.

Віддавши свій робочий інструмент першій-ліпшій служниці, ми продовжили прямувати до дерев’яних дверей, що розташовані в найтемнішому і найвіддаленішому куточку – головний вхід на закриту територію.

Вдало маневруючи між людьми, які не пропускали можливості перекинутися декількома слова із Розою, ми опинилися в потрібному місці. Кинувши останній погляд на «Показ», уперше тихо зітхнула з полегшенням. Нізащо більше не хочу повертатися.

– Ой, вибачте, прекрасна діва.

Цей голос… Дан стояв навпроти, підтримуючи під лікоть Розу.

«Невже навмисно… – відвертаюся, але не припиняю слухати – Жодної емоції. Жодної!»

– Нічого-нічого, милий. На такого чоловіка гріх таїти образу, – я відчула як на губах розквітає удавано-солодка посмішка.

– А таку жінку гріх не бачити стільки часу, – він низько схилився до руки, щоб подарувати кілька поцілунків. – Сподіваюся, ще зустрінемося, принцесо. Я сумував за тобою…

– Так, – обличчя вкрилося яскравим рум’янцем, а в очах заграло… Невже кохання? Ні, захоплення і секс… – Зараз я поспішаю, але потім обов’язково рада буду вас бачити.

– Як скажеш, мила, – ще один поцілунок. Наші погляди віддзеркалюються від скляної, переповненій алкоголем шафи. – Тоді, до зустрічі.

– Так.

Найманець надав шлях, наостанок ніжно провів по порцеляново-білій шкірі. Його білосніжний костюм сидів ідеально, змушуючи дивитися, як при кожному новому русі грають натреновані м’язи. Дорогий годинник. Срібні запонки на ніжно-блакитній сорочці. Він справді звичайний найманець?

«Що за дивне відчуття важкості на серці?..»

Роза пішла вперед, ледве стримуючи бажання обернутися. Я була її безшумною тінню.

Несподівано рука Дана притримала за стан, і втомлений голос промовив:

– Ти чудово впоралася. Чекаю на хороші новини…

Бажання зупинитися, зникнути, заховатися від цілого світу, повернутися в минуле, де все було зрозуміло та закономірно.

– Бережи себе, – ледве чутні слова майже загубилися серед високих нот божевільної мелодії, – я спробую стримати м’ясників на певний час.

Двері зачинилися, відрізаючи нас від хаосу й похоті – приглушене світло зустріло в запорошеному коридорі.

– Ходімо, у нас дуже мало часу.

Я рушила вперед – надія почала палати всередині з новою силою.