Маленьке мишеня десь у куточку
тихенько співає пісню про мрію…
Секунди стікали, немов вода крізь пальці, обпалюючи незримим холодом свідомість і тіло. Глибоко в темряві, де, якщо вірити людським легендам і міфам, б’ється безсмертна душа, все вкрилося шаром тягучої смоли. Вона була невблаганною і вправною вбивцею, що з кожним сказаним словом просувалася вперед і вперед: спершу гаряче серце, потім рухомі легені, а слідом і весь організм, де в венах і артеріях курсували шматочки отрути. Безвихідь…
«Сестро…»
Сенс цього чужого слова вислизав у ту саму мить, щойно розум от-от мав ухопити слизьку ниточку. Перед очима була тільки порожнеча-темрява, що різко, лише на подих, могла забарвитися скляно-карими вогниками.
«Обійняти останню рідну людину?»
Запитання, яке разом із безвихіддю блукало всередині, палало й іскрилося.
«Обійняти того, хто забрав єдину людину, яка по-справжньому захищала і любила мене? Ту, яка пожертвувала усім, для такої непотрібної істоти, як я?»
Німе запитання-відповідь на поставлене речення.
«Чи повинна я продати свою душу в обмін на ціле тіло?»
Ще один неминучий запит поплив у порожнечу, прогинаючи невидимий кораблик своєю багатотонною вагою.
«А чи зможу жити з чистою душею і мертвим тілом?»
Більше не потрібно відповідей і запитань, адже якби я не знала їх, ніколи б не ступила на цю заплутану, викривлену стежку.
– Старець, прошу вибачення за непередбачену затримку, – голос Щура почав розбивати стіни між мною і зовнішнім світом, заповнюючи «реальністю» нереальну ілюзію, в яку я ніяк не хотіла повертатися. – Я готовий понести за це покарання.
– Залиш це, мій вірний мисливцю, ти відмінно послужив, навіть не знаючи цього. Я давно хотів якось заткнути цього гавкаючого пса, а то він більше проблем, ніж користі приносив, – пролунав сміх, від якого виник страхітливий тремор. – Сестричко, ти ще довго плануєш там стояти? Невже навіть не поглянеш на брата, якого зовсім нещодавно знайшла?
Навіть відчутний поштовх не змусив підняти голову і прямо, без перешкод, поглянути в холодні очі.
Я була вкрита шаром невидимої павутини, якою павук обволікав свою покірну жертву. Ніщо не могло зрушити з місця застигле тіло, навіть землетрус або вибух. Голос Старця створив маріонетку.
«Не хочу. Не хочу. Будь ласка, нехай це буде тільки сном. Хоча… Боже, ти ніколи не відповідаєш на мої прохання, і зараз, швидше за все, не виняток».
– Ліліє, підніми свої чудові сині очі. Думаю, вони такі ж сині, як і мої, – ласкаві слова не змогли приховати ненависть, що сочилася невичерпним потоком. – Або ж мені особисто підійти і зломити цей дурний опір?
«Дурний опір? Хм, це і, правда, єдине, що я можу в цій ситуації, – важкий звук супроводжував видих. – Якби це був фільм, то ми б підходили до фіналу».
– Мишка, невже ти вже визначилася з вибором? – в минулому «захисник» не зміг стримати язика.
«Хвилювання Щура відчувається навіть сюди, – напружені пальці стиснули капканом зап’ястя, яке до наступного дня буде прикрашене візерунком фіолетових намистин-плям. – Чому він так сильно нервує? Адже від мого вибору не залежить його життя. Чи залежить?»
– Ні, – тихий хрип зіпсував звучання слів, адже тільки на цю жалюгідну подобу сполучень звуків вистачило сил. – Ні.
Здається, немов оголеною шкірою пройшлася цинічна насмішка, фіксуючи в очах господаря негідний, переляканий образ рідної людини. Він насолоджувався цим.
– Ти занадто тихо відповідаєш, сестро. Навіть із такої маленької відстані дуже складно розпізнати, що саме вимовляєш ротиком. Так абсолютно не годиться, і ми обов’язково це виправимо.
Старцю подобалася така одностороння гра. Відчуття цілковитої залежності від слів, дій і навіть випадкової думки розважала, роблячи воістину захопливими стрімкі перегони під назвою «життя». Кожне биття серця було під повним контролем, а отже, навіть смерть потрібно було заслужити… Варто тільки підняти очі і зануритися у внутрішній світ людини, що стоїть навпроти, як кожне слово і здогадка знайде своє підтвердження. Я не смію це зробити.
Не смію підняти очі і подивитися на фігуру «Бога», який маніпулює живими істотами. Тільки темно-коричневі гострі кути туфель, що потрапили в поле зору, викликали жах на межі смерті, змушуючи всі нутрощі битися в первісному інстинкті самозбереження.
– У нас ще буде багато часу, родичко, і повір, я вб’ю тобі в голову кожне правило цієї чудової організації, адже тепер Лілія – моя найбільша цінність, – тваринний сміх розрізав коридор, залишаючи на одній стороні страх і приреченість, а на другій – веселощі та передчуття найкращого спектаклю попереду. – Зараз поки що не настав той час, але коли ти побачиш чудовий подарунок, приготований особисто мною, одразу ж кинешся на шию коханому братику. Ох, яке ж дивовижне очікування!
«Подарунок? – вивчаю архітектурну деталь кам’яної підлоги, уникаючи понівеченого мерця. – Тільки б не Дан… Навіть зараз я хвилююся за нього… Дурна».
– Щуре, бери мою улюблену сестричку і рухайся слідом, тільки перед входом не забудьте витерти ноги. Я не люблю брудні сліди на підлозі, а від нього занадто багато бруду.
– Як скажете, Пане, – за відповіддю слідував ривок – двоє тіл були тісно притиснуті одне до одного.
Нічого більше не вимовляючи, чоловік рушив слідом за швидкою тінню, не забуваючи водночас спокійно шепотіти на вушко своїй полонянці кляті помисли.
– Невже було настільки страшно? Ти так просто проігнорувала наказ Старця, що складно уявити, як же цікаво буде далі. Навіть не поглянути на нього було вже кинутим викликом, який обов’язково повернеться багатотонним вантажем.
Моїм завданням було механічно пересувати нижні кінцівки, щоб не затримувати цю невеличку колону, яка обов’язково приведе до земних воріт Гріхів. Спочатку була спроба підрахунку кроків, щоб не давати можливості непотрібним думкам оселитися в голові. Але, на жаль, увінчалася вона тільки провалом.
Вивернуте зап’ястя приносило дискомфорт, але ще гірше було те, що всього лише через міліметри гладкої тканини, можна було відчути напружений рух м’язів.
Огидно до тремтіння торкатися того, хто так просто…
«Хто схожий на нього…»
Збільшити відстань між нами ніяк не виходило так само, як і відгородитися від міркувань.
«Це нікчемне відчуття порівняно з тим, що може чекати в майбутньому, – на частку секунди кошмарне бачення заполонило свідомість: гучні чоловічі зойки насолоди, болісний внутрішній біль упереміш із закривавленим тілом; бузувірський сміх і гострі крижані предмети, які прогулюються по понівеченій шкірі. Зовсім, як тоді… Тягучі кроки сповільнилися, що призвело до несильного удару по спині. – Якщо воно не обірветься за кілька секунд».
Найманець ніяк не хотів припиняти монолог:
– Цікаво, який саме подарунок приготував Старець! Хоча можу з упевненістю сказати, що він буде воістину чудовим! – мерзенний шепіт із болючими прогладжуваннями кінчиками пальців по сплутаному брудному волоссю. – Кожен із членів «ТІНІ» завжди отримує привітальний сувенір, який означає повне зречення від майбутнього і минулого… Відтепер тільки організація має сенс.
Секундна пауза призвело до неконтрольованих емоцій, що дуже сильно контрастували із зовнішньою оболонкою. Немов міраж у байдужих очах промайнуло щось невідоме й смутно знайоме… Гіркота сьогодення. Мрія, якій судилося ще в дитинстві скласти прозорі крила на камінь із гострими гранями. Невеликий промінчик тепла, що ледь блиснув у безмежній темряві, сповненій образ та крові.
«Значить, він теж може шкодувати…» – не могла відвести погляду від тієї палітри почуттів, що стрімко змінювалася від теплих до холодних відтінків.
– Хм, ось це так, Лілька! Ось це розслабився, але ж це нічого? – погляд, як і раніше, заполонив туман, приховуючи маленьку дитину під товщею багряної хвилі. Могло скластися враження, що швидкоплинні образи нереальні, але ж це не так. – Ми вже на місці, мишка. Поглянь уперед і запам’ятай ці красиві дверцята, які змінюють не одне людське життя, а може й не тільки людське…
У розгубленості озирнулася, намагаючись зібрати думки в єдине ціле, щоб усвідомити весь тупиковий шлях. Силуету Старця не було видно ніде – тільки масивні двері, частково освітлені лампами, створеними в стилі старих вуличних ліхтарів, були свідком нашої «дріб’язкової» розмови. Ніщо більше не привертало увагу, лише вона – портал у новий вимір.
– Далі ти підеш одна, – Щур не зробив спроби прибрати сталеві лещата з моїх рук, а, навпаки – потужний ривок змусив поглинути чоловічий видих, просочений чимось нудотно-солодким. Викривлені вуста спробували солону шкіру мого обличчя. – Тепер ти не будеш ховатися за моєю спиною, як того разу, мишка. Ох, як же було приємно відчувати ніжний страх. Але тепер тільки від твого бажання жити залежить те, як обернеться фортуна. Іди, – поштовх у протилежну стіну, – але пам’ятай, що зайшовши в тінь, ти більше ніколи не побачиш сонця.
Холодна вертикальна поверхня послужила, як і багато разів у минулому, опорою, адже ноги просто відмовилися утримувати втомлені кістки.
– Удачі, Лілія Штафт.
«Він ось так просто піде, – запам’ятовувала кожен рух мисливця. Спробу зупинити його чи підбігти просто відкинула вбік. – Повинна була вже звикнути, але ні…»
Що далі він відходив, то страшніше й холодніше ставало в душі. Неприємний запах дешевих парфумів із нотками лимона відлітав слідом за господарем, залишаючи, немов дурне кепкування, всі ті образи моментів із кімнатки, пустельної вулиці й жорстоких поцілунків на шиї губами. Спина, що розтанула в тіні, призвела лише до болю всередині, тоді чому я не хочу залишатися сама?
Чомусь завжди тихі кроки зараз лунали ударами літнього грому. Чомусь прозорий спокій лісовою змійкою відповзав у ту саму глибоку темряву. Чомусь тільки зараз я зрозуміла, що з останніх сил хапалася за будь-яку простягнуту руку, навіть нехай вона до ліктя в крові, в надії не залишитися одна. Час з цим покінчити.
«Сподіваюся, що всього лише на одну миту Дан згадає про мої очі… Зрозуміє і зуміє скласти головоломку».
Скрип металевих замків пролунав зовсім близько.
«Давно пора», – інстинкт змусив одразу ж зануритися в рятівну темряву, щоб не бачити Старця, що наближається.
– Ти ще довго будеш тут стояти, сестричко? – від владного голосу шкіру поколюють тисячі голок. Старець усе ближче й ближче. – Я не люблю, коли даремно витрачається час, адже він – гроші. Та й тобі пора б запам’ятати це правило, адже права рука завжди має бути опорою в будь-якій справі, і не важливо, що це: документи на столі чи пістолет у кобурі.
Крок. Крок. Свистячі вдихи вдаряються в тлінну плоть. Крок. Ковток повітря з краплями апельсинового сиропу від нещодавно викуреної сигарети. Нахил супроводжується слабким потоком повітря.
– Давай же. Розплющ очі й подивися на мене. Змусь себе порівняти нас, зроблених однією матір’ю-шлюхою. Змусь себе полюбити мене – останню людину, що буде поруч до кінця життя, – грубий сміх. Велика долоня зручно розміщається на пульсуючій артерії. – Хоча ні, дай мені секунду. Перед цим ти маєш побачити щось!
Мій лікоть тут же схопила рука, викликаючи неконтрольоване бажання уникнути дотику сухої шкіри. Але, на жаль, шансу уникнути немає.
– Ходімо швидше, подарунок на тебе чекає просто за дверима, тож не думай розплющити очі.
«Я й не думала відкривати. Лише це надає мені сили для останнього ривка».
Поривчаста сила потягла вперед. Можливості подивитися на підлогу в цій внутрішній непроглядній темряві не було так само, як і зупинити ненависні кроки.
Тук-тук. Тук-тук. Могла чути тільки звук власного взуття. Тук-тук. Тремтячі вії не пропускали ні краплі світла, роблячи навколишнє оточення ще загадковішим і страшнішим. Тук-тук. Наступний вимушений звук був поглинений чимось м’яким.
Усього десять секунд. Усього один видих і два вдихи скоротили нескінченний шлях.
– Прийшли, – звук збігся з вимогою зупинитися. Знайомий задушливий запах миттєво ввібрався шкірою. – Розплющуй очі, а то весь твій сюрприз втече або, що гірше, пропаде, так і не дочекавшись одержувача.
До останнього тримаю заплющені очі. До останнього не бажаю побачити «подарунок», що має сморід крові.
Тук. Тук. Тук. Тук. Серце б’ється без ритму й бажання. Тук. Тук. Наполегливі пальці доторкнулися до повік, вдавлюючи очні яблука всередину. Тук. Тук.
– Відкривай, не змушуй мене, – почула чіткий наказ.
Чоловік ззаду вільною рукою обхопив талію, втискаючи тіло в мертву шкіру куртки. Його дихання гуляло у волоссі. Його вуста шепотіли на вухо. Його кров рухалася поруч із моєю. Його сила контролює мене повністю.
– Зараз…
Тиск посилився, і різкий спалах надто яскравого світла на секунду засліпив. Опір зламано, а далі натягнули свої нитки жах, шок і невіра.
Штучне денне світло м’яко огортало знайоме обличчя, немов намагаючись хоч якось полегшити страждання минулого. Відрубана по-звірячому голова валялася на підлозі, наче нікчемне сміття, що багатьма тоннами вивозять на звалище… Відрубана голова…
Кап, кап. Краплі крові збігають до низу. Кап, кап…
– Тільки не це…
Із полотняного мішка витікають криваві струмки, що забарвлюють білосніжний килим-могилу розпливчастими липкими плямами. Кап, кап…
– Ні…
Тук, тук… Серце більше не в силах виносити новий біль.
Тук, тук… Відкриті очі застигли з відчайдушним благанням. Перекошений рот, біля якого досі не засохли невеличкі темні згустки, навіки зупинився у спробі врятувати життя свого тіла.
Тук, тук… Долоня все ще продовжувала погладжувати шию.
– Вона…
– Вона була жива ще кілька хвилин тому, сестричко. Я особисто забрав у неї життя, адже люблю дарувати подарунки, зроблені своїми руками.
Я вигоріла. Лише десь віддалені слова все ще нагадували про судомне дихання.
– Якщо захочеш, я обов’язково тобі розповім, з яким благанням Аврора просила залишити, не забирати це жалюгідне життя. Але зараз маю тебе привітати з успішним зарахуванням у сім’ю «ТІНІ», улюблена молодша сестричко!
_ Далеке минуле. Автор _
Вогняний захід сонця освітлював ламаний силует. Спотворені тьмяні промені, немов крізь криву призму скла, змінювали брудне лахміття молодої дівчини, перетворюючи його на незвично-загадкову червону сукню, виткану, здавалося б, руками самої матері-природи. Кожна ілюзорна ниточка була просякнута чимось невідомим, що просто на просто не давало шансу відвести погляд. Малинові «зайчики» ніяк не хотіли припиняти захопливі ігри, перебігаючи зі смарагдової молодої травички на полум’яні поли одягу, а слідом і на неприродно бліду шкіру, залишаючи за собою сонячні поцілунки й ласку.
Легкий південний вітер, народжений серед безликих пісків і райських оазисів, люто боровся з північними потоками холоду за недосяжну мрію: вберегти від темно-синьої прірви, що вирує внизу, приречену душу. Один глибокий вдих дівчини чергувався з нестримним видихом повітря. Незакінчене слово одразу ж віднесло за високі гори й неозорі рівнини… Туди, де навіки поховане хворе серце.
– Чому все сталося так? – голос, співзвучний із першими дощами та потоками талих вод, канув донизу, розбиваючись об величезні валуни із зеленим гнилим нальотом. – Чому саме на моїй долі прописана ця перешкода?
Блакитні океани-дзеркала її очей зливалися з блакитно-пінистими хвилями.
Туга і ненависть ніяк не могли покинути свою в’язницю – незрячу чорну діру і дивовижно-біле полотно, вздовж і впоперек розкреслене глибокими червоними лініями-змійками.
Чорне волосся, на кшталт вічних чертогів темряви, поглинало земне світло в спробі знайти те єдине, що зможе вберегти власницю від внутрішньої безвиході. Але, на жаль, лише тільки нерозбірливий шепіт був тому нагородою.
– Чому моє життя має бути таким? – тонкі пальці стиснулися в кулак. Ще залишилося зовсім небагато… – Чому саме моя сім’я має страждати?! Чому…
Незакінчене запитання було сховане в глухих судомних риданнях, що луною пронеслися всіма куточками мертвої душі. Десь там, серед чотирьох стін, що запечатані двадцятьма великими металевими замками, вони входили в резонанс із зростаючим передчуттям правильності дій, розбиваючи на друзки стіни й підштовхуючи ще ближче до обриву.
– Мій син і моя донька… Моє світло і зірочка… – гіркі слова крізь сльози, що не припиняють створювати струмки на щоках і шиї. – Моя єдина ниточка і нагадування про нього… Про нього… Про нього… Про нього…
Плечі здригалися під впливом спогадів минулого. Ілюзорна сукня згасала разом із сонцем, оголюючи справжню душу й тіло маленького, покинутого всім світом, чоловічка. Темні обрубки ночі почали невблаганно наближатися до фігури, вичікуючи ідеальний момент для останнього акту.
– Більше мене нічого не тримає на цій прогнилій землі, – трагічно промовила дівчина, рішуче крокуючи до кам’яного уступу. Шматочки землі й трави, що «обійняли» босі стопи, не могли сповільнити наближення майбутнього. – Зовсім скоро я буду разом із вами, сім’я. Дочекайтеся мене, – продовжила з посмішкою крізь сльози… Навіть наприкінці шляху дівчина воліла дарувати світові посмішку, сповнену радістю від тих швидкоплинних моментів. – А ще краще, накрийте святковий стіл, адже саме сьогодні родина нарешті буде разом.
Крок. Крок. Крок… Кам’яні крихти полетіли вниз, спричиняючи ледь чутний удар. Зелені, безжально вирвані клаптики рослин полетіли слідом.
От тільки вони не пішли на дно, а плавно лягли на галасливі води, а потім, наче насміхаючись, почали повторювати до тремтіння знайомі рухи – уперед-назад, уперед-назад, уперед-назад… Під колискову чорного раптового шторму вони колихалися, як у колисці, зовсім як дитина…
– Ось тобі й відповідь, Розо, – останні думки в голос потонули в грозовому небі. Яскравий червоний захід сонця змінив «одяг». – Навіть природа вже готова до твого фінального акорду.
Крок – тендітне тіло ледь може втриматися на місці. Більше немає шляху назад, та він і не потрібен.
– Маленьке мишеня у куточку десь пісеньку співає про весняний день.
Чарівна колискова пісня зірвалася зі знекровлених вуст. Її місце має бути не тут, тільки не серед цих порожніх, млявих скель… Замість того, щоб сяяти яскравим сонечком у дитячій, навіть нехай і маленькій кімнатці.
Збожеволівші повітряна і водна стихії одразу ж підібрали мелодію – чисту, дику, трошки сумну, просякнуту багатьма емоціями… Вони плакали разом із дівчиною, проводжаючи її в останню путь.
– Маленьке мишеня пісеньку співає про яскравий вогник та передчуття.
Маленьке мишеня вірить у дива, вірить у хмаринки та у небеса.
Маленькі оченята сяють та іскрять,
Маленькі ручки просять про любов,
А серденько б’ється …
Скрип. Гуркіт грому з багатовольтною блискавкою осяяв небо.
– Так, більше не б’ється сердечко…
Дівчина розвернулася спиною до моря. Кожен жест говорив лише про одне – повну готовність залишити порожній та холодний світ. Глибокий вдих і слова, кинуті в безжалісний простір:
– Більше не б’ється серце моїх дітей, дурна пісня. Більше немає потреби і в битті мого.
Руки злетіли в повітря. Видих поглинув океан.
«Тепер я з вами».
Хвилі зімкнулися над головою. У відкритих очах, що віддзеркалювали непроглядне дно, було лише одне – радість і непідробне щастя від довгоочікуваної зустрічі. Життя тріснуло, як суха палиця. Кров більше не бігла по венах, адже в цьому більше не було потреби.
Роза померла.
_ Лілія _
– Що ж ти, мила сестричко, замовкла? Невже більше немає сил навіть на той дурний опір, що мене добряче веселить? – Старець продовжував стояти за спиною, ось тільки тепер його руки були безвольні – кінчики пальців випадково торкалися стегна лише за найменшого руху. – Ліліє, повір, мені самому було гидко бруднити новий одяг кров’ю цієї жінки, але що було вдіяти?
Скільки гнилі та сарказму… Скільки знущання над священним життям, яке відібрав цей покидьок…
– І підготовка подарунків для кожного раба «ТІНІ» звалилася на мої слабкі плечі, сестричко. Уяви, скільки сил і часу потрібно витратити на визначення, пошук і зняття голови з тіла! Ах, я забув, що ще її потрібно експортувати сюди в більш-менш свіженькому стані!
«Ти хочеш, щоб я тебе пожаліла, виродку?» – злість стрясала плечі все сильніше й сильніше, а скарги на «важке» життя продовжували литися з вуст нелюда кривавим струмком. Спустошення лише на мить заповнилося емоціями, адже на мілісекунду я забула про неї… Лише на мить заплющила очі…
– Скільки в мене роботи просто не передати словами! Звіти цих пішаків потрібно прочитати і дати нове завдання, якщо вони впоралися успішно, або покарати за промах, – довгі пальці почали розчісувати заплутане волосся, проникаючи вглиб і дряпаючи білу шкіру. – Та й створення картотеки вбитих теж потребує часу, який я б міг витратити на зовсім інше заняття.
Ці слова, а точніше інтонація не затримувалися в голові: чорні гачки-букви намагалися вчепитися, але мертва медсестра Аврора не давала їм шансу… Потьмянілий погляд очей, здавалося, уважно стежив і рахував кожен вдих і видих.
«Але ж колись у них жила любов до чоловіка і дітей… Маленькі Джекі і Томас, вибачте…»
Миготливі картинки зі спільних свят: Маргарет кружляє світловолосого малюка Томаса, сміх якого робить кімнату яскравішою і затишнішою; величезний бісквітний торт, зроблений за особливим рецептом чоловіка Аврори – Людвіга – блищить від золотистих намистин-цукерок, а кілька пар голодних очей уже таємно поїдають ярус за ярусом; веселі пісні біля незгасаючого багаття та маленькі, але дуже місткі намети посеред запашного соснового лісу, де Джекі – дівчинка з проникливими пустельними очима – збирає мурашок у скляну баночку… Тоді ми були сім’єю, хоч і рідко, але людьми, які об’єднані невидимими узами.
– А потім ще й не отримуєш відповідні слова подяки! – він продовжував говорити, не переймаючись тим, слухають його чи ні. – От як попередній Король міг так легко керувати стількома тварюками? Ну, нічого, тепер усе має змінитися, адже тепер рідна сестра зайняла належне місце біля старшого братика! – озлоблений сміх і обвітрені губи доторкнулися до вуха. Тиха фраза прозвучала, немов серія пострілів у тіло бранця-смертника. Тепер я почала слухати. – Я не дам тобі виконувати таку брудну роботу, адже і сам люблю скинути нерви після важкого дня, а ось інші аспекти ти будеш виконувати з радістю, Лілія.
– Ніколи, краще вбий мене зараз, – відповідь вирвалася одразу, не піклуючись про тонку волосинку – життя його господині, утримуване пальцями біля шиї. – Ніколи.
– Будеш, адже мої методи ніколи не дають промаху, – фраза, від якої холоне в душі. Льодяні долоні опустили мою погибель донизу, де кров з’єднує серце і мозок. – Ти підкоришся мені, станеш тією, хто забирає життя за першим наказом, адже безпритульних дітей багато…
Здогадка прийшла разом зі сказаним монологом. Діти… Тільки не діти… «ТІНІ» може все…
– Ти не…
– Я посмію, – обірвавши на півслові, він торкнувся губами центру пульсації, – а в тебе не буде вибору: або ти вбиваєш жалюгідних «свиней» із сучасної аристократії, або я забираю сердечко в маленьких діточок, яких ти приречеш на муки своїм протистоянням. Ти станеш точною копією Дана, якого ти, як повідомив Щур, покохала. Будеш розрізати тіла одне за одним, не переймаючись одягом і сім’ями. Будеш тією, хто навічно стане моєю родиною!
Дикий сміх розрізав темну кімнату. Мої очі більше не «перебирали» останні зустрічі з Авророю… Я б хотіла просто більше їх не відкривати. Ніколи.
– Ти не зможеш убити себе сама, адже таку коротку адресу, за якою зараз живуть дітлахи цієї відьми, можна дуже швидко написати й відіслати мисливцям, – ще одна пастка, і ще один поцілунок, від якого немає порятунку. – А якщо надумаєш не підкорятися – вони не просто помруть, а гнитимуть частинами в моїй темниці, де тобі провів раніше екскурсію Пан. То що ж ти обереш? Станеш убивцею з чистою душею чи гордою пташкою, крила якої почорніють від застиглої крові?
– Я…
– Вибір, Лілія Штафт, уже зроблено.