Свиня повинна жити в гної,
а не прагнути до райських земель
_ Лілія _
Відкривати очі було страшно – повертатися в нещадну реальність, де спис сліпої долі вже заніс у серце трупну отруту. Після істерики, що нахлинула і забрала останні сили, слабкість здолала тіло, поширюючи холод і жахливе відчуття голоду.
«Яка різниця, як обірветься моє життя? – рятівна темрява приносила, як завжди, полегшення: примарна ілюзія захисту, яка розтане з першими променями світла. – Чому ж я така боягузлива? Після смерті сестри могла б легко піти за нею… Але ні! Потрібно було йти на поводу у помсти…»
Тік-так. Я знову повторювала одні й ті самі запитання, намагаючись знайти вже давно відомі відповіді.
«Тому що боягузка… Жалюгідна комашка, яка уявила себе месником…»
Тік-так.
«Знову цей звук. Краще б ти навіки припинив рух металевих стрілок, шматок дерева! – силою думки намагаюся спалити цю чортову штуку, що лише створювала в голові потворний образ. – Чому тільки він стоїть перед очима?! Чому разом зі звуками приходить найманець, а не бажання вибратися з пастки?!»
Шлунок видав гучні вимоги про гарячу їжу і воду, переводячи потік думок зовсім в інший бік. Проігнорувала, хоча спазми не хотіли здаватися. Глибокий вдих – напружила м’язи живота, щоб хоч якось заглушити. Дивлячись на холодну їжу, яку покоївка досі не прибрала, виникало бажання накинутися на неапетитний шматок обвітреного пирога з темно-фіолетовими плямами: шматочки слив можна було розгледіти навіть із такої відстані. Бажання взяти до рук порцелянову супову миску, вщерть наповнену салатом із помідора й огірка, що давно стекли і перетворилися на непривабливу «субстанцію». Відвернулася – не варто забувати, якою працею ця їжа опинилася в моїй в’язниці.
Мій погляд безглуздо блукав кімнатою: розбитий посуд, знищений стіл і кілька маленьких табуретів, які залишили про себе останнє нагадування – широкі подряпини на вхідних дверях і стінах. Усе залишалося недоторканим, що ще раз підтверджувало відсутність мушки в момент моторошного сну.
«Цікаво, вона про мене забула? Чи більше немає потреби піклуватися про рідну сестру Старця? – останнє поєднання літер змусило припинити дихання, забутися і стиснутися до невеличкої грудочки. – Рідна сестра. Рідний брат. Сімейний жасмин на ключиці…»
Слова, що багато разів були відкинуті й знищені тендітною свідомістю, знову повернулися, несучи за собою холодну непрозору темряву. Мушка-рабиня відійшла на другий план, так само, як і хаос у віднайденому «домі».
«Сказав же, більше ніколи не називай мене на ім’я! Ти – дрібний непотріб, такий самий, як і твій рідний брат! Сволота! – я чула промову Дана наяву, прогинаючись усім тілом і душею під минулими почуттями болю. – Іди, адже на тебе зараз уже чекають із доповіддю про одного найманця, Лілія Штафт!»
– Ні, тільки не це, – скроні пропалювало розпеченим залізом, – ні…
«Краще б я дав тобі померти всі ті рази, що так нерозумно рятував…» – нова порція образів була видна на горизонті. Очі пропалювала солона отрута.
– Ні…
Шепіт розносився луною в цій глухій порожнечі. Я так хотіла, щоб навіки зник із життя, але він увесь час повертався, відбиваючись від стін, і з новою силою встромлявся в мозок.
– Ні. Ні. Ні. Тільки не так… Тільки не повертатися в минуле…
Одразу ж разом із силуетом мисливця виник світлий образ дівчини – Маргарет, одягнена в рожеве простеньке платтячко, подароване мною на день народження. Вона тягнула руки, наче рятувальний маяк до заблукалого в морському безладді човна.
Світло заспокоювало, затуляючи від гіркоти й убивчого почуття огидного кохання. Очі, сповнені вселенської ніжності й турботи, ніяк не хотіли відпускати з лагідного полону, а несмілива, я б навіть сказала присоромлена, усмішка «гасила» всередині вугільно-неонове багаття. Я хотіла підійти до неї, обійняти і більше ніколи не відпускати. Радісні моменти захлеснули з головою: нічний парк, що такий прекрасний у променях шляхетного місяця і світлодіодних вуличних ліхтарів; веселий, сповнений життям, сміх двох абсолютно різних, але по-справжньому рідних душ; кришталева річка, що протікає біля орендованого літнього будиночка, й апетитний дурманний запах трішки підгорілої риби біля вогнища; забитий жовтий автобус, який неквапливо везе двох щасливих людей до місця, що колись називалося домівкою, і тихі суперечки про скромну вечерю…
От тільки… Коли моя мрія майже здійснилася, в ту мить я опинилася практично в сантиметрі від примари, рідні руки перетворилися на закривавлені шматки м’яса, кров якого швидко прикрасила мої почорнілі пальці. Обличчя потемніло, виявляючи на світ синюшні роздуті вени і сітку капілярів, а очі… Вони заскляніли, показуючи метелика, що склав срібні крила в покірному жесті. Кадри з домашнього ноутбука швидко відтворювалися моторошні деталі, відкинуті в саму глибину свідомості: мертве тіло біля холодної, вкритої пліснявою стіни; сріблястий відблиск леза в поєднанні з усмішкою, яка знущалася над ним; бездушні удари в осідаюче тіло.
Вона пішла, не попрощавшись, немов у надії на швидку зустріч… От тільки чи не пішла моя душа слідом за сестрою?
«Чому вона не розповіла про жасмин? Чому промовчала по зв’язок із Старцем?»
Я виводила букви за буквами на посинілій від холоду шкірі. Тонка нічна сорочка, поли якої збирали пил на затертих старістю дошках, була ледь відчутна. Сутула спина. Холод підлоги.
«Вона все знала з самого початку і намагалася захистити…»
Тік-так. Пошуки відповідей заводили все глибше в лабіринт невідомості. На одну відповідь припадало три нових запитання.
«Якби вона все розповіла щоб робила? Не повірила б чи почала шукати? В минулому я б не витримала… Не змогла б самостійно зруйнувати ілюзію…»
Ставало дедалі холодніше. Тік-так.
– Гей, принцесо, час піднімати свою відсиджену сраку і вирушати до Старця, – пальці стиснулися на зап’ясті. Знайома тінь постала перед очима. – Ліліє, ти, звісно, зійдеш за вродливу лялечку навіть у такому брудному ганчір’ї, але не думаю, що сестричка має з’явитися так перед улюбленим братом.
Танцюючи на хиткій грані, сенс сказаного речення був надто далеким, щоб зрозуміти хоч щось і зробити відповідні висновки.
– Давай збирайся жвавіше, нам ще потрібно піти на захопливу екскурсію всіма «визначними пам’ятками» величної «ТІНІ», – «живі кістки» почали гуляти під впливом зовнішньої сили – нудота почала стрімко здійматися, погрожуючи прикрасити жовтими смердючими потоками задоволену пику Щура.
Уже не в перший раз він відвідує кімнату. Не в перший раз доторкається та підіймає. Не в перший раз намагається добитися покори, замість якої отримує презирство щедро змазане ненавистю.
Мені було глибоко начхати на Щура. На азарт, який вливався в хтиву посмішку. На страх, що ледве ховався в погляді. Він завжди був однаковий: в одязі, в погляді, в думках.
«Цікаво, коли я навчилася «читати» людину? Хм, усе ж із Дана вийшов чудовий учитель, – більше спостерігати не було сенсу. Заплющила очі, намагаючись повернутися в попередній, безтурботний і аморфний стан. – Спокій і байдужість, ви де? От тільки цікаво, чим викликані твої емоції, Щуре? Невже маленьке щурятко задихається під величезною кішкою, чи жалюгідний черв’як боїться бути кормом для великої хижої риби?»
– Хоча, – він завмер, щоб з новою силою ривком підняти дорогоцінну сестру свого Господаря, – знаєш, ми б могли пройтися і так, адже братик чекатиме на тебе за десять хвилин, а цього може не вистачити, щоб навести всю красу, яку ви – дівчата – так любите наводити!
Блискуча темрява не дозволяла мені розгледіти оскал, який і так чудово відчувався на підсвідомому рівні. Їдкий запах вишневого тютюнового диму наздогнав миттєво, посилюючи нудоту, а дублена шкіряна курточка з холодним металевим замком була щільно притиснута до мене, даючи можливість відчути кожен рух мисливця.
«Одноманітність. Невже від думає що буду слідувати його словам?»
– Розплющуй очі і давай ворушись, дитино, не змушуй мене нести таку свиню на руках. Але якщо хочеш, то з радістю познайомлю тебе ближче з паркетом. Думаю, він із задоволенням намалює щось на такому прекрасному обличчі, – спітнілі загрубілі долоні обхопили щоки, ледь не ламаючи щелепу і зуби. – Тож краще не зли. Я не такий, як твій милий зрадник Дан – пустити кулю тобі в лоб не дає тільки твоя родинна пляма, – злісний шепіт, що примушує одразу ж розплющити очі. Вогняна ненависть та лють. – Досі пам’ятаю той удар, за який ти обов’язково відповіси.
«Удар був чудовий, а тому я б з радістю повторила, – бажання плюнути в пихату пику. – Твої погрози пустий звук, а злість – сірник, який ніколи не спалахне. Страх перед Старцем не дасть тобі причинити шкоду мені до тих поки це не буде потрібно голові «ТІНІ». Гарна слухняна собачка, поводок якої скоро стане гільйотиною».
– Старець більше не хоче чекати, тож тобі доведеться зобразити променисту усмішку або дуже швидко зламатися, а це, повір, ми – мисливці – робимо найкраще, – задоволений вишкір. – Ми б пустили тебе по колу, щоб кожен зміг насолодитися такою приємною оксамитовою шкірою, – липкі пестощі розпочали свій шлях із пульсуючої жили.
– Прекрасні блакитні очі, що відображатимуть пекельний коктейль твого болю і нашої насолоди, – продовжує спускатися ще нижче й нижче, доки перший ґудзик не став на шляху. – Відлуння крику і благання про порятунок, незв’язні слова і стогони, сповнені похоті й задоволення від володіння таким тілом.
Дзинь. Одночасно кілька ґудзиків полетіли на підлогу – бажання прикритися було зупинено жорстокою хваткою.
– Тобі краще прийняти образ хорошої дівчинки, адже краще бути підлизою, ніж брудною підстилкою, яку ми викинемо в ту саму хвилину, коли дихання зупиниться, і не буде можливості задовольнити найгірші вульгарні мрії, – чужа долоня зупинилася в ділянці серця, до болю стиснувши груди через тонку білизну. – Повір, це буде найкращий варіант останніх днів, а вони обіцяють бути незабутніми!
Я не могла відірвати погляд від напруженого обличчя, на якому вже з’являлися червоні плями. Лише воно було тим іржавим гаком, що не дозволяє впасти у вир сліз, приниження… Чужі огидні пальці проникали вглиб, насолоджуючись короткими болісними зітханнями…
– То що вибереш, Лілія Слоуф? – ледь відчутний дотик гарячих губ до холодних щік. – Дуже скоро ми насолодимося цікавою сценою, в якій ти будеш головною героїнею.
Короткі ривкові поцілунки. Грубі пальці давно опустилися в самий низ, намагаючись доторкнутися до найпотаємнішого і найціннішого, зламати останню перешкоду до рваної душі… Чужа брудна душа цілувала несамовито хвору свідомість…
Яскраво-червоні липкі сліди. Темно-вугільна завіса перед очима. Ослаблі долоні, які більше не можуть захистити свою господиню…
– Ви ж добре розважилися зі зрадником Даном? Він завжди був такий грубий зі своїми пасіями, – Щур відірвався від «справи», намагаючись висікти в порожніх очах хоч б одну іскру. – Як круто ми з ним раніше розважалися, трахаючи по колу нічних метеликів, що самі підповзали й благали про грубість і біль! Ха, крихітко, ти тільки не переживай, адже дуже скоро зможемо побути разом!
Останній укус. Гострі зуби відтягують кінчик губ, змушуючи відкрити рот. Поцілунок зі смаком крові та цигарок. Поцілунок гнилої душі.
– Тільки зараз на нас чекає вистава, на якій ти зробиш єдиний правильний вибір!
«Краще було померти…»
Широке тіло зникло – я почала завалюватися назад, мріючи впасти і швидко померти, вдарившись об край столу чи іншого предмета. Секунда. Тік-так. Ривок – кістки м’яко лягають на підставлені руки.
– Краще померти, – слова не стримали стиснути уста.
– У тебе був шанс, якого більше не повернути.
Перші кроки до дверей, які зовсім скоро, немов невідомий магічний портал, перенесуть нас туди, звідки немає виходу.
Тік-так. Тік-так. Насмішка годинника повеселила мене. Тік-так. Тік-так.
«Тік-так, – повторила, немов молитву, перед обличчям всевидющої Смерті. – Тік-так. Тік-так… Я помру лише після того як знищу Старця, а до того моменту повинна витримати…»
Клацнули замки. Дихання «ТІНІ» спрямоване прямо в обличчя. Свобода, охоплена слизькими щупальцями злоби та крові, ударила в груди. Зовсім скоро все закінчиться – шпилька, захована від комірцем, готова до виконання останнього бажання.
Тік-так.
Бездушний звір-коридор усе глибше й глибше заковтував свою безневинну жертву, намагаючись якнайшвидше доправити її до місця, де нарешті можна буде скуштувати смачного соковитого м’яса. Звуки насолоди долинали гучніше з кожним кроком, перекриваючи внутрішній крик і знищуючи останні рятувальні ривки невбраного мерця. Лихоманливий жар. Невисокі підйоми-сходинки вимотували. Убивчо-ласкаві торкання до обличчя та шиї огрубілих кінцівок поводиря вводили в певний транс, що не давав повернути голову в спробі роздивитися останні деталі трагічного кінця.
Один механічний крок чергувався з другим, а потім із третім і четвертим. Один видих, що приносив полегшення, повільно змінювався вдихом, немов на покарання, заповнював порожнє місце потоками важкого повітря, сповненого гнилизною, диким страхом і «жирним» сексом. Одна випадкова зустріч з мешканцями цього місця надто швидко змінилася на ще одну, тільки тепер замість вродливої молодої дівчини в облягаючій бузковій сукні, була страшна сальна морда старого, що за секунду обробила очима і показала «золоту» посмішку, неприємно натякаючи на подальші перегони в ліжку.
– Дивись, – одразу в голові пронісся вітер-шепіт мисливця, що глумливо сповільнив крок, а потім і застиг перед пузом «гаманця», – зовсім скоро в тебе буде вибір: бути поруч зі своїм братом, спокійно попиваючи чай із печивом, чи вилизувати кожну отаку жирну складку, сподіваючись на швидку похвалу цього виродка. Цікаво, з яким саме виразом ти будеш це робити?
Мене пересмикнуло від огиди від дикого оскалу – «гаманець» так само продовжував випромінювати вульгарну ауру, демонструючи обвисле тіло, замотане лише в жалюгідний маленький білий рушник.
– Придивися, невже це і є твоє майбутнє?
«Чому він не йде? Чому досі стоїть, немов у надії відхопити ласий шматочок…»
Навіть у тьмяних променях самотніх ламп можна було побачити гігантську фігуру. Скелет, укритий багато кілограмовим прошарком блідо-рожевого сала, виконував дивний невідомий танець. Здавалося, що кожна частинка цієї людини рухається і думає самостійно: величезне пузо, опущене до самого низу, створювало м’які «хвилі»; маленькі свинячі очі бігали по двом наближеним постатям, намагаючись хоч якось «вигребти» із заплилих повік; пухкі пальці ледве стискалися й розтискалися; червоне від бажання обличчя віддзеркалювало всю різноманітну гаму бажань, що міцно оселилися в недорозвиненому мозку…
Тук-тук. Моє сердечко бажало зупинитися, і тільки знайомі пальці утримували від обдуманого удару головою об міцну стіну.
– І куди ж прямує така теличка? – вереск кнура поширився коридором. Слова, вимовлені з задишкою, погано складалися в одне речення. – Я можу запропонувати велику суму, Щуре.
– Краще цю суму заплатиш лікарю, який, напевно, міг би врятувати тебе від моторошної смерті, адже бути живцем похованим під власним смердючим салом, жирдяю, не порядок для очільника нашого великого містечка.
«Невже ця людина обіймає настільки високу посаду? – поглядом обережно вивчаю фігуру. – Я не можу не вірити словам Щура, а значить, і немає жодних сумнівів. Який же дволикий виродок!»
Картинка перед очима почала стрімко перетворюватися на дешевий американський бойовик.
– Ха, смішний жарт, щурик, але мене зараз не цікавить твоє почуття гумору, – повітря зі свистом виривалося з горла. Маленькі плямочки під впливом злості й ненависті, що сочилася з ледь видимих оченят, швидко вкрили огрубілу шкіру шиї та щік. – Давай швидко вирішимо це питаннячко, адже мені ой як сподобався ваш новий «метелик», – вульгарний погляд прогулюється по моїй фігурі. – Так і хочеться обламати прекрасні крильця, а ти – помилка двох людей-інвалідів – тільки заважаєш.
Долоня до хрускоту стиснула зап’ястя, роблячи відчутний контраст із холодним упевненим тоном. Вигнута вена на шиї здулася, відкрито говорячи про наближений кидок розлюченого звіра. Очі, всього лише на секунду, «спалахнули» шаленою ненавистю.
– Свиня повинна жити в гної, а не прагнути до райських земель.
Я чітко почула, як тонка нитка спокою порвалася, вивільняючи прихований негатив.
– Як ти смієш говорити так зі мною, ланцюгова тварина! – крик, що балансує на тонкій нитці істерики. – Та ти хоч знаєш, сученя, на кого горлянку рвеш?!
І до того червоне обличчя вмить перетворися на багряне з несиметричними темно-вишневими плямами. Здавалося, що ще зовсім трохи, і він вибухне, розлетиться на сотні маленьких шматків м’яса.
– І з ким? – неприхований сарказм, тонко поєднаний із безмежним презирством. Порівняно з палаючим багаттям, Щур був арктичним вітром, що в будь-яку секунду може припинити будь-яке коливання яскраво гарячих «язиків». – Невже така людина буде кориснішою Старцеві, ніж я, лордику? А?
Я зробила несвідомий крок назад, намагаючись сховатися за спиною, тепер уже «захисника». Повітря між цими двома почало загострюватися з небаченою силою, погрожуючи перерости в жорстоке кровопролиття і понівечений труп просто в центрі коридору.
«Чому Щур себе так поводить? – повільно, крок за кроком, йду з траєкторії стрільби або кидка гострого ножа. – Вони знайомі, от тільки чому стільки ненависті? Немов давно забуті смертельні образи вирішили вирватися з глибини кожного…»
– Та ти! Так ти! Так ти!!! – малий словниковий запас давався взнаки. – Як був виродком із каналізаційного люка, так і залишився! Краще б тебе тоді в тій канаві й залишили! Так ні ж, захотілося нашому великому й прекрасному Старцю прихистити деграданта, материнського виродка! Сволота! Виродок! Сволота!
Атмосфера ставала моторошна. Невичерпний потік лайливих слів з відкритої глотки ніяк не припиняв опоганювати і так не найсвященніше місце.
– Ти наймерзенніше, що міг зробити попередній володар «ТІНІ»! Я просив дати мені право всадити в очеревину кілька свинцевих куль! Ах, яку насолоду було б бачити твою кров на своїх рукавах! – жир почав дрібно вібрувати, а ноги вже без побоювання підносили тушку ближче до жертви. Але ж мисливець тут зовсім не він… І навіть я це розуміла…
Спокій, який випромінював найманець, лякав. Пальці кольору крейди були розслаблені, хоча навіть так на зап’ясті не зникали тиск і сила. Байдужа стійка тіла. Опущені плечі й порожній, спрямований кудись убік погляд. Ідеальна ілюзія справжнього хижака, що ось-ось зірветься з ланцюга і встромить смертоносне ікло в дурну, знахабнілу жертву.
Страх паралізував мене. Я була знову до цього не готова…
– Після того випадку на благодійному заході, тебе було мало розстріляти! Це ж треба було так підставити мене! Мене – твого найголовнішого господаря!
Перед очима промайнув спалах – блискавична тінь із дивовижним блискучим металевим блиском. Секунда, що перетворилася на вічність.
– Я думаю, що де в чому помилився, друже, – два тіла злилися в один розпливчастий силует. Страхітливий шепіт увібрався в кожну молекулу повітря. – Ти – лише жалюгідний черв’як, що живе у своїй нірці доти, доки моєму теперішньому господареві потрібне таке жалюгідне життя.
Застигла на місці, немов під дією темних сил не в змозі відвести погляд від них. Невеликий металевий кинджал швидко знайшов зручне містечко серед численних складок на шиї. Гнучкі пальці чудово володіли зброєю. Кінчик занурився вглиб – з викривлених губ зірвався лише жалюгідних видих, у той час перший рубіновий струмок зірвався вниз.
– Запам’ятай на все життя, падло, мені достатньо лише найменшого жесту Старця, як тієї ж секунди твоя голова залишить храм тіла, що потопає в жирі й смороду, – друга течія неймовірним чином входила в першу посилюючи її. – Але поки що можеш спати спокійно, тільки не забувай, що будь-якому спокою і райській насолоді приходить страшний кінець…
Ще кілька надрізів понівечили й так потворну шию. Тваринний страх із кожним новим вдихом цієї людини затьмарював повітря, разом із металевим, до нудоти огидним ароматом свіжої крові. Я намагалася вдихати через раз, не забуваючи подумки вимовляти лише одну фразу:
«Будь ласка, нехай це Пекло швидше закінчиться. Будь ласка, нехай цей шлях нарешті приведе до кінцевої зупинки».
Слабкість від голоду та істерики накочувалася. Я намагалася опанувати себе, змусити неслухняне тіло рівно стояти, адже плекати мрії про наближену стінку, на яку можна чудово спертися, було просто нерозумно.
У момент моєї внутрішньої боротьби, зовнішня бійня і не думала припинятися. Було непросто прислухатися до розмови, яка крізь шум у вухах ставала дедалі нерозбірливою.
– Та як ти! – свинячі оченята дивилися на всі боки, кидаючи останнє благання і бажання побачити фігуру, що захистити. – Ти! Ти!
– Я посмію, повір. Насмілюся випустити з твого організму всю рідину, на якій досі тримався цей огидний скелет. Скільки років я стримувався, ховаючись за маскою байдужості, але тільки не зараз. Цей темний безлюдний коридор ідеально пасує до слів, що так давно жили в глибині.
Дихання зупинилося – якесь невідоме почуття змушувало ловити кожне слова, кожен жест цих постатей.
– Твоє життя мене давно бісить, жирдяй. Твій нудотний запах викликає блювоту, після того як проникає в легені. Твої брехливі слова з екрану викликають бажання прострелити викривлений рот, але роками вироблена витримка утримує руки на спусковому гачку.
«Люта ненависть, що приховується в греблі, яка дала тріщину, – моментальна асоціація виникла в голові, а разом із нею й необдумані кроки до напруженої спини. – Чи варто мені втручатися?»
– Ти! Ти! Відійди від мене, монстре! Порівняно зі мною, Щур – найнікчемніша і найбридкіша людина! Скажи, скільки було забрано життів твоїми руками?! Скільком дітям ти перекрив повітря, ламаючи шию прямо в дитячому ліжечку?! Скількох жінок ти спалив в сухому листі?! Скільки трупів бачили твої очі?! – чоловік зірвався: паніка затьмарила й так слабкий розум, вимовляючи губами слова, що, найімовірніше, стануть останніми. – А знаєш, мені не потрібна відповідь, адже непогану кількість завдань надаю саме я! Саме я керую твоїми діями! Ти – дурна, але непогано натренована собака, що завжди робить брудну роботу!
З новою секундою голос нарощував міць, що вже не зміг заглушити стогін з сусідньої кімнати. Здавалося, життя зупинилося, і тільки чисте безумство, пустивши глибоко коріння, керувало «веселою» виставою.
– Дурні жалюгідні потвори, – білий рушник ледве міг утриматися в цьому шаленому танці, – якби мене не було, не було б і всієї «ТІНІ»! Це, – викривлені пальці вказували прямо на прочинені двері, з яких визирали зацікавлені обличчя. Щур більше не був загрозою, адже тепер вдячна публіка, як він думав, захищала від смертоносної зброї. – Це тільки…
Звуки потонули в серії гучних пострілів. Невеликий сірий димок «тікав» з опущеного дула сріблястого пістолета.
– У мене болить голова, а ти спричиняєш дискомфорт, так, сестричко?
Очі-скельця, вкотре дивилися просто в душу. Тремтіння і слабкість упали разом із мерцем на темну підлогу.
«Сестричка…»
Голос, що досі лунав в голові, здавив скроні. Голос, досі невідомий і нечуваний, змушував підняти погляд прямо. Грубий, без жодної краплини тепла, жорстокий і безжалісний він повністю відповідав власникові, чиє обличчя досі було сховане тінню.
– Повертайтеся всі до своїх справ, шановне панство, – наказ, що не терпить непокори, – а ти, сестричко, іди в обійми рідної людини!
«Сестричка… Невже це і є мій довгоочікуваний кінець».