Янголе. Янголе. Янголе…

Неквапливі хвилі пестили тіло помаранчевими шорсткими язичками тепла, розбавляючи внутрішню темряву безліччю іскор. Пекельний жар давно пішов у пітьму, забираючи з собою думки і тривоги.

Спокійно. Ніхто не порушував тендітні кордони маленького світу.

Здавалося, що варто лише простягнути руку вперед – туди, де арктичний холод, принесений із невідомих глибин, стикався з вулканічним теплом, яке випромінює жива душа, – як станеться вибух, нестабільний бар’єр впаде, відкриваючи таємниці й загадки. Потрібно тільки підлетіти ближче, тільки доторкнутися до невідомого…

Підлетіти? Я подивився назад, туди, де широкі пухнасті крила розрізали чорну порожнечу сліпучим світлом. Безліч однакових сріблястих сніжинок складали ідеальну композицію, створюючи образ справжніх ангельських пір’їн.

Зробив обережний помах – за секунду донісся тихий свист, що виявився приємнішим за будь-яку музику в цілому світі, а тіло піднялося вгору на кілька сантиметрів.

Чому це відчуття таке звичне, немов вони завжди були частиною мене?

Тиша.

Худі й товсті тіні з’явилися несподівано, вимальовуючи химерні картини в просторі та змушуючи під впливом хаотичних рухів підлетіти ближче. Незрозуміле бажання «погратися» і «доторкнутися» не відпускало, знайомі силуети почали миготіти серед згорблених безликих фігур.

Хто вони? Вдивляюся вперед, від чого голову стискає обручем біль. Біль? Звідки я знаю це слово?

Кілька рухів – ось я вже в колі тіней, що з шаленим нетерпінням і очікуванням «чогось» оточили і вже не відпустили. Вони доторкалися липкими, наче павутиння, щупальцями до шкіри, залишаючи на ній вугільні відмітини та неоново-фіолетові потворні шрами-плями.

Я закричав.

Біль та позасвідомий страх проникли в організм разом із повітрям, яке сочилося гноєм, кров’ю і вогнем…

Вогонь! Немов зголоднілий звір, він розривав тонку перепону гострими невидимими іклами, залишаючи за собою шлях зі шматків темного вонючого м’яса.

Вогонь! Жадібно вривався в незахищені глибини організму, наспівуючи при цьому дику пісню-виття, що повністю відображала його первісну суть: жертвопринесення, димлячу плоть і кам’яну броню фортець-домівок, що зникала в отруйному диму.

Кров! Вона лилася водоспадами по потворних крилах, пір’я яких давно перетворилися на гору попелу.

Кров! Задушливий аромат поширювався блискавично.

Хрускіт! Кістки, немов дешевий рихлий папір, ламалися під руками-тінями, що в нетерпінні починали рухатися дедалі швидше й швидше. Здається, порятунку немає…

Бах! Хльосткий звук – частини, що колись складали цілу мозаїку тіла, розсипалися на очах, зникаючи цілими шматками, що сочаться в до болю знайомій темряві.

Гній! Тисячі жовтих змій виповзали назовні, прокладаючи смердючий шлях вперед і вниз. Отрута сочилася з кривавої голодної пащі. Здається, люди саме це називали болем…

Жах! Знайомі обличчя проглядалися в колись стертих спогадах. Я бачив їх…

Гірський масив, з усіх боків оточений скелястими горами та підземними, колись сповненими скарбами, печерами. Ласкаві промінчики сонця грали в скуйовдженому волоссі, а ніжна, придумана в цю чудову мить, пісня летіла вгору, до сяючого неба.

Моя мама любила співати. Вона могла годинами безперервно слухати вітер, що грався з гірськими травами, а потім, покинувши всі справи, піти танцювати й посвистувати в такт стародавній, тільки їй чутній мелодії.

Моя мама любила танцювати…

Невеликий гараж, доверху заставлений електричним та ручним інструментом. Наша сіра машина, у салоні якої завжди витав аромат хвої «ялинки». Мій батько любив автомобілі… Пейзажі, що миготіли за вікном, зливалися в одну велику зелену грудку на позамежній швидкості. Свіже повітря, просочене морською сіллю та ефірними оліями, проникало крізь відчинене вікно. Під колесами шурхотіли камінчики.

Мій батько любив швидку їзду…

Здавалося, минула вічність, поки остання сльоза разом зі спогадами сховалася в сизому тумані. На місце болю прийшли смуток, самотність і пам’ять, що бажала загубитися в забутті.

Мій батько. Моя мати. Два обгорілих трупи на тлі домашнього, але знищеного затишку.

«ТІНЬ».

Порожні очниці, що, втім, давно були сліпі.

Я повернувся назад…

Але ж вони хотіли жити…

Пробудження було різким і неприємним. Безліч гострих голок встромлялися в стопи, залишаючи на білосніжному килимі червоні розводи . Безмісячна ніч ховала під своїм покривалом згорблену замерзлу постать: я тікав, а точніше, бігло тіло, адже душа досі горіла й стогнала.

За спиною, наче два вогненно-руді крила, розкинулася пожежа. Благословенні язики з апетитом пожирали дерев’яні дошки довколишніх будівель, загартовували жаром кам’яні стіни міцного, але вже напівзруйнованого будинку. Мого будинку…

Хуртовина співала прощальну пісню. Брудно-сірі хмари плакали замороженою водою, що розбивається об змучене тіло. Моє тіло…

Повітря просочилося слизом з огидних опіків, які вкривали спину нерівними шарами. Я відчував кожну западину, кожне заглиблення і кожну бульбашку, що погрожувала от-от луснути й прикрасити лахміття, яке лишилося на мені.

На вулиці було безлюдно. Лише найближчі цілодобові крамнички та будинки, крізь вікна яких ледве могло пробитися світло лампочки, висвітлювали заховану під снігом кам’яну стежку. Машини заснули під морозною товщею. Голоси не порушували цю хитку рівновагу, і лише віддалений свист – грізні вихори в поєднанні з виттям червоного коня стихії – лякав містечко.

Я біг уперед.

Сухий мороз штовхав у непрохідний ліс, змушуючи піднімати слабкі кістки з гігантських заметів. Тріск крижаної скоринки, що вкриває волосся і губи, супроводжував новий вдих і видих.

Я біг уперед.

Не пам’ятаю, як зміг вибратися з вогняної клітки. Холод – перше, що привело мене до тями і змусило йти попри затятий внутрішній опір.

«Чому ти біжиш? – з кожним падінням і підйомом у голові виникало запитання, на яке неможливо знайти відповідь. – Чому ти біжиш?»

Десь вдалині почулися характерні звуки машин швидкої допомоги та пожежників. Я був уже далеко.

«Ти – дитина! – кричала душа з кожним кроком. – Здайся! Припини ці тортури!»

Біг уперед. Одяг тріпотів на вітрі. Більше не відчувалося нічого.

«Подивися. Подивися!» – голос не замовкав, підвищивши на кілька рівнів гучність.

Очі все ще не розплющувалися, хоча яскраві палючі спалахи ні на секунду не покидали мене. Здавалося, що я досі перебував там – подих суворої зими ледь відчувався крізь палючі мурашки на шкірі.

Механічні пересування почали сповільнюватися, тоді як дивне передчуття захоплювало у свої міцні тенета. Кінець близький.

«Подивися. Подивися».

Куди подивитися? Усі звуки просто зникали, залишаючись в дзвінкій невідомості, що розростається з кожною миттю все більше та більше. Я майже біля краю…

За містечком, усього лише за кілька кілометрів, серед густих лісів, що взимку стають смертельною пасткою через слизькі урвища, розташовувалося озеро, воду якого вважали цілющою і священною. Ідеальне місце.

«Чому мене так тягне саме туди? – схопився за край гладкого стовбура. З горла випливли білі пухнасті хмари пари. – Може це і є моє місце?»

Усі дії були немов записані на стару касетну плівку, яка зараз програвалася, наближаючись до фінальної частини.

«Чому я не залишився з ними?»

Ліва нога провалилася під сніг – глибока запорошена яма повалила мене на теплу землю. Сил рухатися не було.

«Чому я біжу в невідомість, коли міг спокійно бути разом із ними?»

Темно-синє небо прекрасне. Маленькі яскраві зірочки створювали сузір’я, що перетворювали небесний простір на справжню мапу, яка з легкістю могла привести до давно загублених скарбів. «Велика ведмедиця» гуляла довгим повітряним шляхом, і як тоді здалося, обережно кидаючи погляд-іскру на смертний світ.

Я так само продовжував лежати, лише зрідка відкриваючи запилені очі. Мене більше нічого не хвилювало.

Повітря несло аромат чистоти та свіжості. Прохолода, немов домашнє кошеня, лащилося і задоволено мурчало. За безшумними незграбними тінями дерев дедалі чіткіше й чіткіше долинала сирена. М’які сніжинки опускалися на вії.

«Потрібно підніматися, адже така бажана мета так близько…»

Снігова пастка не послаблювала пут.

«Чому не виходить поворухнутися? – з останніх сил хапаюся за гострі грані землі. – Чому я настільки слабкий?»

Палючі краплі вкривають з неймовірною швидкістю безбарвне обличчя. Червоні плями розкинулися на шкірі хаотичними фігурами.

«Чому я не можу піднятися? Слабак, що спостерігає за зірками».

Сяйво мертвих зірок із кожною пройденою секундою заворожувало. Нові сузір’я дедалі точніше й точніше шикувалися в знайомі обриси, немов закликали доторкнутися й обійняти незриме пір’я птахів або густу шерсть тварин. Людські звуки більше не турбували лісову тишу.

«Невже це і є остання мить… Ось так просто померти. Бути закутаним місячними нитками і сніговими тугими мотузками, що поглинуть подих мертвого тіла…»

Рухи птахів. Обережні кроки тварин. Шалена пісня бурхливої стихії.

– Ні. Тільки не тут…

Кривавий відбиток долоні прикрасив сяючу чистотою ковдру. Поштовх. Непотрібні шматки брудних ганчірок залишилися на поталу диким тваринам. Я рушив уперед.

– Уперед, – слово-двигун, що не дає впасти. – Уперед.

Поштовх. Гілки розмальовують відкриту шкіру. Біль викликає бажання рухатися до мети.

Поштовх. Понівечені голі ноги утримують мене, погрожуючи з секунди на секунду зламатися, немов картонний будиночок.

Поштовх.

«Сильний. Сильний заради них».

Крок. Зафіксував нерухомий розпливчастий образ дерев’яного мосту.

Крок. Непорушні мрії та надії про майбутнє розбиваються разом із новими сніжинками під ногами.

Крок. Я побачив його так близько.

Крок. Шар льоду утримує неприступну і спокійну водну стихію в пастці.

Крок. Невелике яскраве пір’я, загублене птахами, крутилося під впливом вітру в ополонці. Забуті дитячі червоні санчата, що так затишно примостилися на березі, приносять нову хвилю болю.

Крок. Середина мосту.

Крок. Бажання почути сплеск. Бажання зануритися в бездушну прірву.

Новий вдих дарує пекучі спогади, перекриваючи будь-які тверезі думки й бажання. Плавні помахи пензлем розсікають напружене повітря, створюючи перед приреченим поглядом білосніжні танці маленьких сніжинок, у яких миготіли обличчя-ілюзії. Улюблені гострі грані більше не приносили радості, не викликали бажання розгадати таємниці, лише віддзеркалюють ті нездійсненні мрії, що полетіли в небо димом і сажею. Гаряча рідина бореться з гострими кристалами зими, програючи не тільки битву за крок, а й вічну боротьбу за життя.

«Зробивши вибір – ніколи не шкодуй, адже в цей момент він має бути обдуманим, – великі слова невідомого письменника-філософа. Думки про першоджерело відійшли на другий план. – Чи правильний вибір ми робимо, коли народжуємося? Чому доля все вирішує за нас?»

Незрозумілі слова, прописані на жовтуватих аркушах багатьох книжок і журналів, поставали в нових реченнях і запитаннях, на які в мене не було відповіді. Я просто плив за течією, довірившись долі-матері зробити вибір.

Чорні діри – ополонки місцевих рибалок – вабили й кликали вниз. Темна вода шепотіла солодкі мелодії спокою; лід обіцяв опустити тіло на глибину, залишаючи там доти, доки хмарка повітря не перетвориться на нову снігову скоринку, а шкіра зіллється з синім небом на найближчому березі.

«Чому зараз хвилююся? – частина мене перевалилася за хлипкі перила, але підлі ноги ніяк не хотіли йти в політ. – Хочу побачити тих, кого втратив. Хіба не для цього я приповз сюди?»

Крізь глуху тишу пробивалися невигадливі звуки зламаних сухих гілок і скрип сухого снігу. Не звернув увагу, здійснюючи ще одне розгойдування до радісного минулого.

Зовнішній світ перестав існувати, поступившись містечком сонячним маренням і яскравим галюцинаціям, які, немов невідома пігулка, прибирали нестерпний внутрішній і фізичний жар.

– Я готовий, матуся… Скоро ти будеш пекти мені найсмачніші й найсолодші пироги під вигадану веселу пісеньку про сонечко, – ліва нога повільно піднімалася, відтягуючи час для нового повороту життя. – Я готовий, батьку… Як же сумую за ревом дизельного мотора і видом яскравих змазаних пейзажів. Хочу знову відчути теплі обійми.

Наближаю момент. Болісно довгі секунди все ніяк не вимальовували на внутрішньому годиннику останню риску, не підводили незримі стрілочки до фіналу короткого життя.

«Чому так довго?»

Поштовх. Глибокий вдих, разом з яким випливають темно-бордові згустки, що не приносили вже липкого дискомфорту. Мені було начхати, адже біль і почуття давно пішли під товщу води, залишаючи лише жменю попелу на обвугленому волоссі та клаптиках одягу.

Ще один рух – кінчики пальців більше не відчували опори. Політ.

– Ти – янгол?

Немов багатовольтна блискавка пройшлась шкірою, переміщаючи заряд по кожній вені, артерії та капіляру. Застиг – дзвінкий, ще незміцнілий голос розніс на шматки блідо-чорну атмосферу смерті, викликаючи незрозумілі мурашки й тремтіння.

«Чому я не помітив?..»

– Чому янголу боляче? – легко, немов поцілунок степного дихання, долонька доторкнулася до пораненого шматком дерев’яної балки плеча, залишаючи після секундного тепла віковий холод. – Чому в янгола немає крил?

Несподіванка змусила завмерти на місці і вбирати, немов губка, кожне слово цього маленького чоловічка.

«Янгол? – спробував усвідомити сказане, все ще вдивляючись у темну безодню. – Янгол?»

– Янголе, ти не можеш розмовляти?

Слабкий, до болю знайомий аромат стиглих груш і яблук, що часто були прикрасою і начинкою багатьох домашніх пирогів, розпалив усередині загасле багаття, даючи холодному тілу й душі краплини нез’ясовної віри… Бажаної надії.

«Хто вона?» – страшно обернутися. Невже за спиною і справді хтось стояв, чи чужа присутність лише зле глузування та ілюзія вмираючого хлопчиська?

Що взагалі відбувається? Тільце, скуте невідомою силою, не бажало йти на клич долі. Вуглинки опору почали спалахувати в кожній клітинці, з’являючись після кожного повторення слова-якоря.

«Янгол. Янгол. Янгол».

– Як можу допомогти, безкрилий янголе? Адже ти прийшов на нашу землю не просто так. Що трапилося?

«Це все таке далеке, ось тільки тепло було таке реальне…»

Страх зміцнював свої залізні пута. Якщо обернутися? Якщо поглянути в очі цій невідомій дівчинці? Чи вистачить сил і волі закінчити розпочате?

«Крокуй уперед, – глибина не відпускала, конкуруючи з химерою-дівчинкою, що невідомо звідки взялася. – Упади…»

– Точно, у мене ж є мета… – пробурмотів, повністю віддаючись дивному, але такому вабливому поклику. – Це просто нереально. Зараз усе стане на свої місця.

Мертвецький пустир поглинав попередні, непотрібні почуття. Разом із байдужістю зробив крок.

– Янголе!

«Іди! Ми чекаємо на тебе!»

– Янголе, обернися! Прошу тебе, не покидай мене!

З кожною секундою шалений крик ставав дедалі гучнішим і гучнішим, перекриваючи моторошні звуки ударів серця. Він був зараз настільки чужий і водночас рідний… Вона…

«Вона кличе тебе, любий, – шепіт разом із лютим вітром, що вже здіймав угору великі білі колючі хмари, долинав із темряви лісу. Я відчував, що це мама… – Обернись!»

– Янголе!

Секунда. Різкий поворот, який, немов пензлик невмілого художника, обляпав сніг темними крапками і хаотичними кривими лініями. Очі в очі. Пекучі сльози-крижинки спрямувалися вниз сіро-червоними розводами на щоках. Бездонний спокійний океан узяв у полон з першого видиху, відкидаючи гострі ікла Смерті.

– Я не янгол…

«Чому я сказав саме це?»

– Не янгол… – яскраві іскорки нерозуміння вмить відбилися не тільки в погляді, а й на обличчі. – Такого просто не може бути…

Немов ореол світла оточив малечу років п’яти, прибираючи сліпучо колючу чистоту снігу і замінюючи на світло-теплі промені живого тіла.

Замерзлі почуття піднімалися стрімкими підземними річками, пробиваючи кучугури й айсберги непотрібності, приреченості й небажання «існувати» з палючими спогадами. Увесь той біль зломленого в палаючій кімнаті хлопчиська… Увесь той гар, що вкрив не тільки волосся, а й душу… Всі ті удари, що завдавалися безжально й безперервно в піддатливі тіла, оживали лише при секундному погляді на неї. Але я не міг відвернутися, не міг просто заплющити очі й упасти в грішне Пекло… Не зміг померти, знаючи про неї…

«Чому?»

– Я знаю, що ти янгол! – несподівано викрикнула дівчинка, пригнічуючи озерну тишу. – Адже ти прийшов до мене, почувши молитви! Ти – мій янгол-охоронець! Такий самий побитий і поранений як…

Самотні кришталеві сльози покотилися по щоках, обліплених подряпинами. Далі по тендітній шиї, де «красувалися» темно-фіолетові плями-пальці, а потім сховалися глибоко в легкій, подекуди брудній та заштопаній блузці, серед синців. Тепер я бачив…

– Ні… – клубок у горлі. Свідомість розбивалася на сотню осколків, з яких витікала рубінова рідина та створювала фрагменти жорстокого поводження: свіжі бузкові синці, довгі численні лінії, безмежну безліч відтінків, починаючи від яскраво-червоного і закінчуючи вугільно-чорним. – Я не…

– Я знала! – не давши договорити, дівчинка зірвалася на крик. – Вірила, що цей день настане! Сподівалася на зустріч і тепер нізащо не відпущу тебе!

Маленькі мокрі долоньки, якими вона зовсім недавно витирала обличчя, зімкнулися за моєю спиною. Тендітне, тремтяче від своїх страждань, тіло було притиснуте до почорнілих ран, викликаючи пекельне печіння і непереборне бажання захистити…

Навіть ціною власних страждань я не міг її відштовхнути. Тільки не зараз, тільки не її… Чому?

– Я чекала кожної ночі, янголе! Щовечора! Ранками вдивлялася в небо! Янголе! Янголе! – обійми ставали міцнішими. – Вірила, що ти на мене дивишся і допоможеш мені! Чому ж ти прийшов саме зараз?! Чому?!

«Звідки в такому маленькому організмі стільки сили?..»

Відчуваю кожен вдих і видих. Наповнюю легені рідним запахом. Відчуваю біль, коли солоні сльози потрапляли на відкриті рани. Боюся знову залишитися один у темряві…

Я обійняв у відповідь.

«Чому все так обернулося?»

– Янголе, мені було боляче! Мама замахувалася і замахувалася, не залишаючи мені шансу втекти! Янголе!

Застуджений дзвінкий голос розривав простір навколо. Безцінні зірки-сльози не припиняли падіння. Вони губилися серед лахміття, залишаючи незримі сліди.

Вона продовжувала виливати свою душу, не забуваючи сильніше притискатися, наче шукаючи порятунку в мені – знищеному хлопчику, що однією ногою був за межею.

– Вночі вона приходила з новою товстою колючою гілкою і ламала її об мої ребра, ноги і руки! Кричала і проклинала щоразу, коли наші погляди зустрічалися! Виставляла взимку за двері, сподіваючись, що мене не стане! – вона захлиналася криками, рвала на шматки горло, впиваючись пальцями в єдину живу опору – каліку без минулого і майбутнього. – Янголе! Янголе, відповідай, чому це маю пережити я?! Чому моя мама мене ненавидить?! Чому вона моя мати?!

Я не мав відповідей на запитання, адже той, що жив у повній, повноцінній сім’ї ніколи не відчував такого. Усе, що я міг, – утримувати тіло, гріти замерзлі плечі в тонкій блузці і слухати… Слухати, слухати і слухати душу тієї, що врятувала мене сьогодні…

– Янголе! Я знайшла тебе і тепер ніколи не відпущу! – схлип. Тихо. – Хочу бути завжди з тобою…

«Хочу бути завжди з тобою… – відлуння долинало з кожного куточка душі. – Хочу бути завжди з тобою…»

– Янголе! Прошу, ніколи не кидай мене! Будь завжди зі мною! – почувся тріск тканини, що не витримала бажання білих пальців врятуватися. – Янголе! Я хочу бути разом із тобою! Прошу, не залишай мене в цьому жаху…

– Я…

– Я завжди буду з тобою! Мій янголе-охоронцю, залишайся поруч до останнього!

Тільки-но останнє слово вирвалося з крижаних вуст, очі почали вкриватися шаром скла, відбиваючи білосніжні сніги й живий страх на моєму обличчі разом із подряпинами та гематомами. Вона стала зламаною лялькою на руках: груди повільно піднімалися й опускалися, болісно моторошний кошмар затягнув у свою павутину слабку, втомлену дівчинку.

Вона втратила свідомість.

Єдине рішення народилося в той момент, коли чуже тепло увірвалося в страшні думки і так яскраво горіло на обличчі цієї дитини. Тепер немає місця боягузтву і слабкості.

– Я буду поруч… – притиснув до себе всіма силами, боячись втратити рятівну ниточку. – Ціною свого і навіть чужого життя я захищу тебе, моя душе. Нехай не відразу, але стану сильним і…

Вдалині почулися голоси, що поглинули кінець недомовленої фрази.

– Вибач, – обережно опустив дівчинку на мерзлу землю, – у мене ще є одна незакінчена справа, яка потребує часу.

Кроки ставали дедалі гучнішими, а людські крики не залишали жодної секунди на роздуми.

– Дівчинка!

– Лілія!

– Я маю піти, – пригладив сплутане волосся, підкладаючи під голову ті клаптики тканини, що колись були одягом. – Знайти тих, хто знищив моє життя. Але я скоро буду з тобою. Завжди…

«Мало часу, – крізь темні стовбури дерев проглядалися чоловічі фігури. – Вже час закінчувати».

Набрав повні легені повітря:

– Допоможіть! Люди, ми тут! Люди!

Одразу у відповідь на крик почулися багатоголосі вигуки, вкотре нагадуючи про час і дію:

– Ми йдемо!

– Швидше, вони біля озера!

– Чому «вони»? Їх двоє?

Люди наближалися набагато швидше, але я все-таки зважився ще на кілька секунд перевести погляд на неї. Зворотного шляху не було і бути не могло.

– Я повернуся до тебе, навіть нехай ти мене не згадаєш…

Піднявся. Невідомість лякала до тремтіння, але водночас вабила солодкими мріями про помсту вбивцям. Уже не має того полохливого, слабохарактерного «Дена», його місце зайняв «Дан» – людина без жалю і дурних мрій. Тільки мета і нічого більше.

«Якби не вона, – ступив упевнено вперед, уже приблизно розуміючи, що робити далі, – я б помер звичайним боягузом і невдахою. Життя дало мені другий шанс, і тепер не маю права його змарнувати!»

– Я не маю права померти, адже відтепер я – янгол-охоронець моєї душі та рятівниці.

Лісова тінь зімкнулася над головою. Блискучий шлях під босими ногами вів до найближчої багатомашинної дороги. Моє нове життя відчинило двері Пекла, залишаючи в грудях маленьку мрію, заради якої я зверну гори, але перед цим…

– Уб’ю.

                                                                        _Дан_

– Як я міг забути свою обіцянку, піддавшись почуттям та емоціям, відкинувши всі доводи розуму й логіки? – подивився в небо, де вже великі краплі почали свій швидкий спуск на грішну землю. – Лише вона допомогла мені вибратися з вогненно-снігової пастки, а я так просто відмовився від неї…

Вітер посилювався, приносячи із собою чудовий і невластивий для цього місця запах кориці та ванілі. Роблю глибокий вдих.

– Чи повинен повернутися за нею? Чи пробачить вона?

Внизу розбивалися хвилі, залишаючи в повітрі бризки й аромат свіжості. Дощ приховав сльози, які абсолютно не поєднувалися з образом найманця-вбивці.

«Я думав, що той хлопчисько помер ще тоді лютою зимою, але ні. Він досі живе разом із Лілією, разом із бажанням, будь-що-будь, захистити мою тоді знайдену душу!».

– Повинен. Повинен, адже я її янгол-охоронець…

Світла усмішка дівчини виникла перед очима, тонкі руки, що мали обіймати тільки його. Його одного. Згадалися легка хода і тихі слова, сказані з турботою і бажанням допомогти. Улюблений аромат.

– Я маю виправити все!

Розворот – вогні невеличкого міста наближалися разом зі страхом проґавити і втратити своє єдине кохання.

– Я маю встигнути!