Що хоче пішак?

                                                                                   Свободи або стати королем…

                                                                                                                     Лілія

                                                           _ Автор _

– Коли пошуки принесуть результат, Пане? – хрипло-байдужий голос викликав мерзлякуватий озноб. – Коли убивця М’ясника буде знайдений та покараний? Як довго ще потрібно чекати?

– Ми тільки розпочали пошуки, Старцю, потрібно закінчити минулі справи, щоб залучити більш сил. Скоро, впевнений, буде результат.

У кімнаті гуляла прохолода. Стійкий аромат гару сплітався із глухим подихом найманця. Опалене полум’ям життя обличчя не відображало жодних емоцій які вирували в його душі: втома від нічного полювання; злість на новоприбулих невмілих мисливців, завдячуючи яким жертва прожила на декілька годин більше чим планувалася та встигла передати цінну інформацію в конкурентні руки; страх, викликаний не замитими краплями крові на стіні, який вступав в конфлікт із лють на своє жалюгідне положення, який, втім, швидко згасав від погляду блакитних, переповнених божевіллям очей. Господар «ТІНІ» майстерно видресирував пса, перетворивши жагу помсти викинутого цуценяти на кровозалежність дорослої особини, зуби якої ніколи не зімкнуться на його долоні.

– Пане, мені не потрібні слова. У тебе залишилося три дні, після яких цю роботу буде виконувати інший, а ти будеш покараний.

Подальше продовження не потрібно – приклади покарання до сих пір вимальовуються перед очима довгим металевим пруттям, розпеченим до біла в помаранчево-кривавому полум’ї.

– Старцю, все буде виконано. Мені потрібен лише час.

М’які обриси диму з ароматом полуниці огорнули закутану в чорний плащ фігуру. Вдих на повні груди та слова, які ще довго звучали в голові Пана:

– Сподіваюся. Вільний.

                                                          _ Лілія _

Лісова дорога розгойдувала тіло під невигадливі пісні лихих дев’яностих. Ревучий мотор позашляховика виводив із стійкого, навіяного відчуття сну. Вихлопні гази переробленого бензину змушували нечасто вдихати маленькі порції. Шкіряне крісло дратувало відкриті ділянки шкіри, викликаючи свербіж по всьому тілу.

– Час розплющити очі, крихітко, – солодкий тембр незнайомця звучав зовсім поруч. – Тобі не варто боятися мене. Особливо зараз.

Події занадто швидко змінювали одне одного. Страх, паніка покинули тіло ще до зустрічі з ним, залишаючи по собі лише приреченість та слабкість від програшної гонки.

«Як мене змогли знайти так швидко? Я ж так ретельно все робила: заплутувала шлях, прибрала сім-карту, користувалася лише готівкою, забула про картки та інші документи».

– Мені не подобається повторювати декілька разів одне і те саме, сонце. Краще відкрий очі і подивися на проблему, аніж напружувати мозок не знаючи навіть співрозмовника та його пропозицію.

Чорну порожнечу пронизує щілина світла. Яскраві фарби теплого сонячного дня. Молодий хлопець невідривно дивиться на нескінченну дорогу, стискаючи кермо та вдавлюючи педаль газу вниз.

«Густий хвойний вічнозелений ліс? Де ж ми? У всій області немає такого місця…» – периферичний зір фіксує кожен рух мого нового знайомого.

Коротке темне волосся коливається за невеликим вітерцем, створеним відкритими вікнами та швидкою їздою. Холодно-карі очі, в яких відбиваються земляні вибоїни та відблиски сонця на капоті сірої машини, зосереджені та напружені. Горда постава, спокійні рухи тіла, ледь чутні вдихи і видихи – ідеальний приклад хижака, готового до полювання. Звивисте татуювання – ланцюг, що затягує широкими продовгуватими кільцями руку від зап’ястя до плеча немов смертоносна змія свій ще поки живий обід – зачаровує та відштовхує одночасно.

– Я б не радив, – пальці зупинилися, так і не доторкнувшись до ручки дверей. – Вилетиш, розіб’єшся і не зможеш помститися, малеча, – сарказм з нотками зневаги.

«Що?»

– Не потрібно дивитися такими оченятами, – скупі рухи грубих пальців окреслили лінію моєї правої вилиці. – Краще молись, щоб усе вдалося, щоб Жнець не прийшов по наші душі раніше визначеного Богом терміну. У мене є план, фінал якого буде вигідний для нас обох.

Різкий поворот вліво, машину підкинуло на ямі.

«Помститися? План? Що відбувається? – спина рівна, голова спрямована вперед, а мозок аналізує викрадача: запорошений одяг, помітну вроду і чомусь до болю знайомі очі. – Чому він здається мені такий знайомий? Невже ми зустрічалися колись?»

Німота панувала у широкій кабіні. Ніхто не порушував її меж. Всі слова були сказані, а тому залишалося лише чекати. Чекати на зупинку яка розставить все на свої місця.

«Він теж мисливець? Так, все його тіло говорить про це… «ТІНЬ» чи ні? – хаотичні думки створювали все нові та нові питання, закривши свідомість в межах минулого. – Чим я можу бути корисна для нього?»

Секунди та хвилини пролітали непомітно. Кожен з нас був поглинений своєю темною, непроглядною думкою, що поїдала з середини. Обережні погляди, холодні долоні та його посмішка, яка ще більше заплутує в невідомості. Я не запитувала – він не мав бажання відповідати. Очікування.

Різка зупинка – колі до хрусту притиснуті до шухляди. Природу не впізнати: ліс змінився на болотисте озеро; сосновий аромат – на вологе, трохи важке повітря; колючі чагарники – на гілки дикої малини, сухі стирчаки кущів троянд та галявину дрібної лісової суниці, яка оточувала забутий часом будинок.

«Таке місце на безлюдному шматку землі. Тут наче хтось жив кілька років тому. Старий будинок ще в хорошому стані, та й галявина не так давно занедбана».

– На вихід, дрібнота! Ми не маємо часу на соплі, сльози, істерики. Ти сама обрала шлях, а значить необхідно дійти до кінця. Я дав тобі час зібратися із думками та від таврувати в пам’яті кожну дію, яку зробила заради помсти. Ти ж нею керувалася, коли як недорозвинений зайчик бігала серед трьох сосон, сподіваючись втекти від голодної зграї?

«Про який шлях іде мова? – двері з іншого боку відчинилися. – Весь час він стежив… Контролював та, напевно, насолоджувався грою в ляльки… Але це не має різниці, якщо він допоможе помститися…»

Ручка з клацанням подалася убік, а бездонний погляд пробрав до кісток. Несподівано почуття не власності над життям скувала свідомість. Ноги відмовилися робити кроки на твердій землі. Байдужість та втома впали на плечі.

Не розрізняю жодного звуку.

– Я допоможу, – грубі обійми стискають талії, дихання сколихнуло пасма брудного, запиленого волосся. Швидкий ривок – тіло повисло у повітрі, а потім і на гострому надпліччі. – Не думав, що ти така боягузка! Увігнати лезо в М’ясника, а потім втекти може не кожен.

«Значить все-таки «ТІНЬ», – вузька дорога-змія повзла попереду, залишаючи а тканині штанів сухі реп’яхи – я продовжувала аналізувати. – Чим можу бути корисна? Помста… Лише людина, якій не має що втрачати, стає по справжньому ідеальною зброєю».

Кожен крок віддавався спазмом в живіт. Напружені м’язи грали під тонкою тканиною. Тепло. Дивне відчуття забутого наздогнало разом із кількома, вишикуваними в ряд на шиї родимим плямами.

– Я вирішив зупинити вибір на тобі. Що може бути краще за союзника, який бажає помститися за найріднішу людину?

Не схована зброя б’ється об стегно. Крок. Крок. Крок. Скрип дверного механізму – гнилі дошки тремтять під вагою тіла.

Бах! Розтрощені залишки дивану увійшли гострими дерев’яними уламками в спину. Бух! Декілька старих пружин з останнім свистом вилетіли з попереднього місця проживання.

Озирнутися не встигла. Мисливець сів на брудний стіл і з жорсткістю глянув на мене, зважуючи правильність вибору та наслідки від нього.

– Зараз, Ліліє Слоуф, слухай уважно, адже від хвилинного рішення залежить багато чого, а не лише життя. Чи допоможеш мені прибрати Старця з фігур королів? Чи хочеш помститися за смерть Маргарет – нічного метелика організації «ТІНЬ»? Чи хочеш мати сили змінити світ? Чи згодна віддати своє тіло та душу помсті за сестру? Чи хочеш отримати інформацію, яку від тебе так довго приховували?

Сила, ненависть, гіркота і біль, що палахкотіли в ту ніч, знову захопили мене та знайшли відлуння в темному силуеті, чиї очі засліплювала лють та ненависть, пронесена через багато-багато років. Відповідь надійшла миттєво.

«Тобі теж є за що помститися, мисливцю. Ти теж бажаєш його смерті і хочеш зробити мене зброєю, – кивнула. – Я стану твоєю зброєю, силою та останньою річчю, яка покладе всьому край».

Тверда та впевнена відповідь.

«Чого хоче пішак?»

«Свободи або стати королем».

– Тоді пора починати, моя таємна зброя.

                                                                    __________

Стеля була повністю вкрита тонкою ниткою павутиння, яка утримувала маленькі шматочки колись білої штукатурки. Брудні вікна не пропускали яскравого світла нічного неба. Тяжке, наскрізь просочене приреченістю та пилом, повітря. Похоронні думки не дають заплющити очі, зректися мороку та кривавої помсти. Губи безмовно вимовляють молитву до Святого Отця, але, на жаль, він давно відвернувся від нашого світу.

– Зараз, Ліліє Слоуф, слухай уважно, адже від хвилинного рішення залежить багато чого, а не лише життя. Чи допоможеш мені прибрати Старця з фігур королів? Чи хочеш помститися за смерть Маргарет – нічного метелика організації «ТІНЬ»? Чи хочеш мати сили змінити світ? Чи згодна віддати своє тіло та душу помсті за сестру?

Я здригнулася. Дерев’яні віконниці з приголомшливою силою закрилися – сильний вітер почав співати свою вільну пісню. Спогади, наче лавина, нахлинули всоте за ніч.

– Тоді пора починати, моя таємна зброя.

Після цих слів стало по-справжньому страшно, адже тільки після них я усвідомила всю чорну піраміду тіньового світу. Після них було підписано непорушний контракт, що розірветься лише після смерті одного з нас.

– Зараз у нас дуже мало часу, Ліліє. Нема часу на…

Промова найманця була перервана тихим гудком телефону, захованого в задній кишені штанів. Повідомлення викликало роздратування на чоловічому обличчі, але лише на секунду, адже незабаром залишилася лише холодна посмішка, ні тіні на колишні почуття.

– Мені потрібно закінчити справи, Ліліє Слоуф, ти поки що побудеш тут! Через кілька днів я повернуся, тоді ми і почнемо театральну виставу. Не раджу покидати даний будинок, адже, повір, всі інші мисливці не такі добрі та милосердні як я.

Він уже розвернувся, щоб піти з дому, залишивши мене одну. Руки самі потягнулися до нього,але не встигли навіть торкнутися.

– Не потрібно доторкатися до мене, дрібното, – темні очі та жорстокий вищир хижака. – Я не твій друг, рятівник чи сім’я. Ти. Просто. Частина. Гри.

Тиша. Стукіт серця. Долоні стискають пасмо волосся. Біль. Запах ментолу та цитрусу.

– Їжа в коморі під підлогою на кухні, вода – у колодязі за непотрібними чагарниками троянд. У твоєму розпорядженні будь-яка кімната. На час моєї відсутності господиня тут ти. Сюди ніхто не зможе прийти чи проникнути, тож не потрібно боятися.

Чіткі кроки в напрямку виходу. Телефон сповістив про нові повідомлення.

– Твій голос стане основним козирем, Лілі… – кинуті наостанок слова невиразні та тихі.

Двері зачинилися. Шалений мотор почав віддалятися. Світло фар зникло в темному лісі. Я одна…

«Все у світі підвладне законам найсильніших. Знову одна. Знову в темній кімнаті. Маріонетка в його руках доти, доки мої бажання не стануть реальністю. Поки що зможу робити те, що потрібно…»

Високе ліжко з кожним рухом видавало протяжний, не дуже приємний звук. Жовте ліжко у величезних червоних маках давно вже вимагало прання, а невеликі дірки від старості – голку, нитки та просто співчуття.

«Завтра. Все завтра, зараз уже немає сили».

Все життя перетворилося на кримінальний фільм з елементами бойовика, детектива і, хоч як це дивно, драми…

«Цікаво яким козирем стане мій голос? Найманець давно вже все продумав. Як його звати? Де я його бачила, адже риси такі знайомі…»

Тіло розслабилося, а хаотичність у думках потроху починала зникати. Тепло і дивне почуття захищеності допомогли поринути у кольорово-кривавий сон, де кожного разу великий змій пожирав пташку, крила якої палали чорним полум’ям.

«Як мудро я вчинила, сховавши ноутбук у притулку. У мене також є чим відповісти. Аби тільки знати, коли…»

Голова потонула в старості та затхлості подушки.

«Я не знаю ні хто він, ні звідки дізнався про мене… Минула я билася б в істериці від нерозуміння та страху: невідомі люди, місце, завтрашній день… Але не тепер. Не тепер».

                                                                             ______

Сірий ранок зустрів грізними хмарами, сильними ударами дощу в хиткий дах. Гострий холод, навіяний водною гладдю за вікном, гуляв по кімнаті, викликаючи хмару пари з уст.

«Осінь, – спостерігаю за маленьким павуком в кутку стелі. – З кожним днем стає все холодніше і холодніше. Потрібно пошукати теплий одяг, розвести вогонь, зварити чай від застуди з гілочок малини. А ще потрібно хоча б змити з себе дорожній пил».

Підніматися було важко, морозна підлога одразу не привітно зустріла пальці ніг, одягнені в старі, що вимагають негайного прання, шкарпетки.

У тьмяному світлі кожна деталь інтер’єру цього будинку грала з нового боку. Вчора повна темрява не дала можливості розглянути це загадкове місце, але зараз все стало, як на долоні, і відсутність електрики, як і будь-яких предметів, пов’язаних з нею, не засмучувало, а навпаки – дарувало почуття захищеності.

Маленька кімната була виконана у темних тонах. На стінах в оточенні липкого павутиння було розміщено кілька морських пейзажів у дерев’яних рамках, закріплено три невеликі полички, що гордо утримують потерті від старості та від неправильного поводження книги. У кутку знайшов місце вузький високий диван і пухові подушки, біле мереживо ручної роботи, що давно перетворилося на жовті шматки тканини. Все тут дихало давніми часами: статуетки невідомих тварин, тумби по кутах ліжка, порожня масивна шафа, воскові товсті свічки на скляних свічниках.

«Так далеко від міста та людей… Хто ж тут жив?»

На вулиці почалася справжня злива. Крихке скло ледве могло втримати ту дику, давню силу природи.

«Спускаємося вниз».

Дошки під ногами рипіли, погрожуючи ось-ось перемістити вмить на нижній поверх. Як виявилось, кімната була маленькою копією всього будинку. Такі ж кольори, старовинні речі, шматки зламаних меблів і важкий запах вогкості. Якщо зовні будинок здавався казковим, трохи загадковим, то всередині розваленим, забутим і нікому не потрібним. Мені стало шкода… Старі пошарпані іграшки розкидані на підлозі. Одноокий плюшевий ведмедик дивився з купи розбитого посуду на кухонному столику. Порваний блакитний зайчик зустрів мене на виході з чорного коридору в невелику вітальню. Забуті дерев’яні кубики так і не змогли стати величною вежею, залишаючись купкою руїн на склі.

«Скільки ж тут іграшок, – я не змогла взяти жодної з них до рук. Це було так ніби доторкнутися до душі маленької дитини. – Скільки ж ти, будинку, бачив радісних моментів? Що змусило тебе стати порожнім? Який жах бачив перед вічною самотністю?»

Хотілося якнайшвидше піти. Тривожний холод більше не мав значення, оніміла душа повернулася в дитинство, де було схоже…

«Лілія, – слабкий удар по щоці привів у нормальний стан. – Із цим давно покінчено».

Минуле завжди буде тут, хоч би як не намагалися від нього втекти.

За годину будинок був повністю досліджений: кухонька, вітальня, розвалений кабінет, де під купою деревини були загублені книги та інші записи, дві спальні та дитяча, поріг якої так і не змогла переступити.

Тепло в серці викликав величезний закопчений камін із незвичайними прикрасами у вигляді залізних кованих пташок по всій решітці, а також великий склад дров, акуратно складених у спеціальний металевий кошик.

«Ще одне підтвердження тому, що тут жила сім’я».

На брудній кухоньці було знайдено кілька чавунних неглибоких каструль, алюмінієву миску та єдину супову ложку, не погнуту та не вкриту незрозумілою фарбою без агресивних запахів, та похідний казанок. У настінній шафі я виявила металевий гачок, використаний раніше для кріплення казанів над багаттям.

«Добре, – збираю все в ганчірковий мішок, – тепер потрібно дійти до колодязя: помити посуд, набрати свіжої питної води, поставити варити чай і пшеничну крупу».

Комору я вирішила відвідати насамперед, адже найманець казав, що там є мінімальний запас їжі. Але, як виявилося, там були лише скляні банки із зеленою гречкою, де вже повним ходом харчувалися жучки, і з пшеничною крупою – щільно закутаною у кілька шарів тканини, просоченою м’ятою та ще чимось гірким. Картонні пачки з сіллю наситилися вологою, так само, як і цукор, ставши непридатними для вживання. Велика кількість різної домашньої консервованої продукції, кришки на якій набрякли, а верхній шар перетворився на білий пушок. Сушені гриби та ягоди підозріло виглядали, а тому були відставлені у найдальший кут. Але, на щастя, було виявлено чорні сухарі, запаковані у спеціальні контейнери.

«Таку упаковку роблять у спеціальному приладі – вакууматорі. Напевно, це єдиний продукт, який привезений мисливцем».

Відібрана їжа була перенесена у вітальню, де я вирішила облаштувати спальне місце: відсутність протягів, тепло каміна, який незабаром спалахне веселим вогником, широкий диван, не такий пильний і брудний, широкі вікна, що відкривають чудовий краєвид на головну дорогу. Ідеальне місце як з точки зору безпеки так і для зручності.

Злива вщухла, залишаючи після себе свіжий запах озону, глибокі калюжі на кам’яній доріжці і привітне сонечко, що розбиває сірі хмари своїм золотим проміння. Спів диких птахів і слабкі помахи крил перед нечисленними вікнами. Життя завжди починається після дощу…

«Але не для мене…»

Тяжкий мішок із дзвінким посудом, скатертинами, постільною білизною (залишеною в коморі колишніми господарями) довелося закинути на плече, а похідний казанок взяти в руки.

Вдих… Двері відчинилися. Ніжний лагідний вітер зустрів, як старого друга.

Видих… Кроки по зелених травах, що грають на світлі краплями сріблястої роси.

Вдих… Здається, що настала весна, але студений вечір розвіював сумніви.

Видих… Колодязь показався у всій своїй первородній красі.

Вдих… Чарівним ароматом троянди, яка одиноко жалася до буро-зеленого каменю, було просякнуте все, навіть крижана вода з підземного джерела. Три самотні листочки плавали в дірявому відрі, немов кораблі в яскраво-синьому морі.

Видих… Пальці торкнулися холодної ручки. Морозна вода обпекла пересохле горло.

Вдих… Приємне печіння, і ось мильна піна злітає вгору з різким подихом вітру. Перші чисті речі складаються в гірку.

Видих… Далека пісня виривається з кайданів серця. Ноти вишиковуються в мелодійну пісню безхмарного дня.

Вдих… Чаклунський вогонь зачаровував таємничим танцем у кам’яних стінах. Гаряча вода починала сміятися, а це означає, що настав час додавати запашну м’яту і тоненькі гілочки в цілющий чай. Густа каша давно стояла в каструлі, загорнута в кілька покривал для кращого збереження тепла. Я почувала себе… В безпеці?

Останні цілющі промені сонного сонця потонули в безодні місячної ночі. Колюча ковдра була розташована ближче до вогню на іржавому матраці, а книга «Пригоди Робінзона Крузо» зайняла місце на теплих колінах, жовті листи якої побачили сяйва полум’я.

«Хіба могла уявити такий розвиток подій? – пальці ніжно провели по уривчастих лініях рідної плями. – Чому не можна показувати його? Що ж ти, сестро, знала?»

З народження на гострій ключиці красувалася небачена квітка. Тонкі лінії малювали по шкірі розпливчастий візерунок, змінюючи в деяких місцях товщину та роблячи елегантні вигини. Найбільше вона був схожий на цвітучий жасмин.

«Ніхто не знав про нього окрім Маргарет. Невже існує схожий?»

Декілька пізніх годин пролетіли непомітно за роздумами, медитацією над закритою книгою і молитвою, хоча я й недостойна її вимовляти. Тривожний сон накрив своїм крилом під пісню вогненної стихії, залишаючи спокійний день та віддаючи віжки ночі, яка ось-ось дасть нове життя страху та невідомості, які я ховала у серці весь час.

Я так і не змогла направити думки в сторону найманця – відтягуючи невідворотне, заплющила очі в очікуванні нового дня.

                                                                   ___________

Вперше дитячі сни проникли в забуту свідомість. Ласкаві язички тепла грали на остигаючому каміні.

«Все знову почнеться по-старому колу, – очі не хотілося розплющувати. – Як довго мені доведеться пробути тут? Невпевнена що довго».

Ранкові процедури не зайняли багато часу, як і перекус із солодкими сухариками. Тіло дихало силою та свіжістю після ополіскування підігрітою водою з додаванням кількох стеблинок м’яти.

«Для початку варто прибратися в моїй нові оселі, – спорожніла кружка була відставлена в сторону. – Мені потрібно чимось займатися, адже поки руки та ноги роблять, мозок не буде зациклюватися на проблемах які чекають попереду».

Прибирання проходило легко: кришталева вода з дігтярним милом виводило давній бруд; відкриті навстіж вікна впускали чисте повітря; білі простирадла тремтіли на вітрі, а очищені від пилу картини тішили погляд. Іграшки я поставила на прикріплену до стіни поличку, адже вони на це заслуговують… Будинок почав оживати, наповнюватися світлом та теплом

«Чому немає жодної фотографії сім’ї? – міркувала, ідучи з повним відром на верхній поверх. – Мабуть, забрали».

Хлюп. Мокра ганчірка готова для наведення чистоти. Невигадлива пісенька про маленького слоника звучала без перерв, поки важкий шум мотора не розвіяв ілюзію спокою.

«Мисливець, – відкидаю убік зняту постільну білизну та щосили мчусь до виходу, де вже можна було почути квапливі кроки. – Щось трапилося раніше часу, чи угода скасувалась?»

Сходинки залишилися позаду, збите дихання. Грубі руки зустріли за першим поворотом на кухню.

– Бачу, ти не сумувала, Лілі.

Вимучена посмішка змусила здригнутися. Бурі плями на одязі, спітніле волосся, притрушене чимось білим. Закривавлений кинджал, що висить на поясі у спеціальному чохлі, пістолет на тумбі… Невже…

– Збирайся. Немає часу на розкачку. Нас знайшли, а точніше тебе. Сука, Пан, підстилка нюхата!

Чоловічий подих сколихнув моє волосся. Біль пронизала руку, яку утримує сталевий капкан.

– Виїжджаємо зараз же! Всі речі залишаться тут, – невидимі кайдани міцніше вп’ялися в тіло, очі в очі, серце зупинилося від незрозумілого почуття. – Час сяяти, Лілі – прекрасний метелик Дана…