Або ти, або я…
Лилия
_ Минуле. Лист _
Дорога тітонька Клава!
Тобі пише племінниця Роза з далекого містечка, що оточене горами та фіордами. Вибач за пізню відповідь, але пошта тут працює погано (лист може йти більше трьох місяців!), та й достатньо часу немає через роботу, нові обставини в сім’ї. Але зараз не про це!
Ми живемо в маленькому будинку на тихій і затишній вуличці біля залитого, поки що, снігом лісу. Нам тут дуже подобається: добрі, привітні люди; чисте та солодке повітря, просочене запеченою в морі свіжістю; скромні пекарні та кондитерські крамнички, аромати яких я не можу передати словами, але найголовніше – спокій та безтурботність.
Спочатку було складно повірити та пропусти крізь себе його зникнення. До сих пір страх та біль не покидають серце, змушуючи його стискатися кожної ночі та кожного дня ковтати гарячий крик… (наступні слова затерті подушечками пальців та сльозами)… Кохала та буду кохати.
Ось знову повернулась до минулого, але це було востаннє, тітко, обіцяю!
З працевлаштуванням поки що складно, адже кожен із мешканців має маленький бізнес (вилов риби, продаж речей або виготовлення прикрас) на якому працює вся їхня велика родина. Але ми не здається і шукаємо, підробляючи на тимчасових одноденних роботах.
Тобі, мабуть, цікавить наше здоров’я, тітко?
Мамі стало вже краще. Лікарі кажуть, що чисте повітря та довгі прогулянки йдуть на користь організму – хвороба починає відступати під впливом ліків та трав’яних зборів, які тут роблять за старовинними рецептами в певні дні тижня та місяця. Причин для занепокоєння немає і, сподіваюся, ніколи не буде.
Знаєш, хочу поділитися в цьому листі про тривогу на душі, що потихеньку їсть зсередини. Щось погане має статися… Може, це просто пережиток минулого? Того страху, що забрав у мене коханого…
Я не знаю що робити. Не знаю чи правильно вчинила що виїхала, подалась до закинутих Богом країв у пошуку спокою…
Не було і години коли перед очима не вимальовувалися блакитно-хвилясті волошкові поля, рум’яні щічки перестиглих абрикос та блідно-рожеві вишні біля твого будинку. Чи варто повертатися?.. Тут все не таке, навіть життя в людях тече зовсім по іншому..
Ми сумуємо за тобою, тітко. Може наступного року ти приїдеш до нас? З радістю покажемо тобі всі знамениті місця містечка та в’язаний килимок, над ким матуся працює уже другий тиждень.
Вибач, що пишу так коротко. Наступного разу обов’язково розповім все-все! Обіцяю!
Бережи себе, люба тітонька Клава! Не виходь пізно надвір і завжди бери старого Бомбі (напиши, як поживає вірний пес), він захистить тебе. Будь обережна зі скринькою, збережи її для мене. Люблю та сильно обіймаю!
Твоя найкраща племінниця Роза
Із далекого містечка на краю.
_ Лілія _
Легкий стукіт каблучків рознісся першим поверхом, пробуджуючи в душі надію та придушуючи ноти відчаю. З кожною хвилиною вони все більше і більше обплітали павутиння кімнату, будинок, серце.
Звук піднявся на третій поверх. Дві довгі хвилини. Металеве клацання ключа в незмазаній замковій щілині. Вхідні двері зачинилися майже безшумно в напруженій тиші, пропускаючи господиню всередину, а страхи назовні.
Вже минуло дванадцять годин. Самоїдні дванадцять годин – відлік і очікування Маргарет.
Взуттєва полиця стала місцем неспокійного, але все-таки сну. Я тремтіла від холоду, що проникав через відчинені вікна, та слабкості через втрату крові і пережитого стресу.
«Де ж вона?»
Питання постало щоразу під короткі гудки телефону. Сто неприйнятих дзвінків… Скільки ще потрібно просидіти під мелодію внутрішньої порожнечі та тихого сигналу магнітного замку, який відкривав двері для всіх окрім неї?
«Піднімайся, Лілі! – чорно-навісна думка-наказ. – Потрібно розпочинати пошуки! Спочатку робота, а потім і найвіддаленіший куточок світу!»
Руки. Рефлекс спрацював швидше, ніж усвідомлення того, що сталося. Я міцно схопилась за округлий кут шафи. Запаморочення. М’язи, атаковані підступною судомою, запеклись всередині в міцний канат як тільки тіло здійснило спробу піднятися.
«Стійте, – наказала хитким ногам триматися в вертикальному положенні, – стійте».
Тоді я зрозуміла одне – складніше було не встати, а зробити крок уперед.
Коридорне дзеркало показало сумну картину: пом’яте плаття, подекуди покрите чорними жирними плямами від брудної підлоги, опухлі очі і блідо-біла шкіра, прикрашена синіми візерунками від сильного протягу.
«Чому витратила так багато часу даремно?»
Я переповнена гнівом, смутком, занепокоєнням та відчуттям втрати, яке продовжували наповнювати кожну клітину немов густий слизистий дим. Заплющую очі – дбайливі обійми шорстких рук, слабкий аромат розпечено сонцем тіла ілюзією пеленають свідомість.
«А що ти сказала б? – шепотів внутрішній ворог, вигодуваний власною невпевненістю та чужою злою мовою. – Так, як же можна забути, що в тебе немає голосу? На що ти здатна?»
Глибокі вдихи. Неспішні пересування. Гучні голоси п’яної молоді, і звук розбитого скла на дитячих гойдалках.
Крок. Крок. Короткий перепочинок для подальшого ривка.
Дзінь! Дзінь-дзінь! Дзінь! Дзінь-дзінь!
Яскраві спалахи чомусь увімкненого ноутбука Маргарет повідомили про нове повідомлення в пошті.
Дзінь! Дзінь!
Гидка мелодія злилась із ритмічним стукотом в скронях. Кухонька засяяла блакитно-помаранчевими вогнями, затьмарюючи самотній ліхтар-квітку надворі.
Дзінь!
Слідом за першим, неначе божевільні удари вмілого бійця-боксера, посипалась решта оброблених програмою наборів нулів та одиниць: голосові тексти, друковані файли, документи всіх форматів та видів, картинки, блок-схеми, виконані в різних програмах, з різними розширеннями та обсягом пам’яті. Сорок секунд поставили переді мною сорок два запитання без жодної відповіді.
Дзінь! Дзінь!
Світло-сірий затуманений різким потоком світла зір набув кольору. Клацання миші. Гачкуваті літери, заховані в статуетці коня на клаптику паперу, були перенесені онімілими пальцями через клавіатуру на синій екран – правильний пароль немов посміхнувся у відповідь, дозволяючи зазирнути в таємний сховок Маргарет.
«Death is not the last, when the body becomes cold, the soul is far away…»
«Це може ще один невідомий мені пароль?» – прочитую виділене центральне речення на заставці нового вікна.
Перше повідомлення у Word чорним жирним шрифтом на червоному тлі.
«Секрет не повинен нікому бути відкритий. Потрібні подальші текстові дії?»
Не розумію… Колесом миші швидко перегорнула наступні порожні білі листи. Порожньо. Хрестик у верхньому правому кутку. Наступний файл очікує на завантаження.
«Які вказівки? Який секрет? Що відбувається! Не розумію, хіба не має бути зворотної адреси відправника? Чому замість електронної пошти – набір незрозумілих китайських символів?» – знову і знову відкриваю порожні файли, продовжуючи гратися з невідомим в гру за його правилами.
«Ми отримали флешку. Потрібен правильний код», – знову кілька слів надрукованих на червоних листах.
Декілька кліків і новий текст: «Все повинно бути виконано вчасно. Оплата та документи готові. Часу залишилося надзвичайно мало».
«Що за нісенітниця? Навіщо незрозумілі фрази надсилати в окремих документах Word?»
Відкритий файл став закритий – інформація збережена на жорсткому диску в окремій папці, а наступний ось-ось має з’явитися на світ.
«Чому так довго?» – зелений рядок очікування, який не зупиняючись продовжував то зникати то виникати по центру, відображався на поверхні вимкнутого поруч телефону.
Удар. Шкіра доторкається до деревини. Транс, навіяний постійними миготливими плямами світла, розчинився: думки почали вибудовувати фундамент для подальшої логічної відповіді, а гаряча кров відвернула від гіпнотичного екрану, де все продовжували помирати секунди життя.
«Спокійно, – біла кухонна ганчірка перев’язала розбитий кулак. – Спокійно, Лілія, спокійно».
Тридцять секунд. Видих. Металевий віддалений брязкіт.
«Один, два, три, чотири», – цифри відображалися в звужених зіницях.
Спітніла долоня – прискорені удари серця. Клацання подібне до звуку коли тонку шпильку занурюють в серцевину замка. Гарно змащенні Маргарет нещодавно петлі ледь вижимають скрип-стогін.
«П’ять, шість, сім, вісім».
Я заплющила очі, занурюючись в темряву та споконвічний холод який її супроводжує. Подушечки пальців відчувають щілини між клавішами.
«Дев’ять, десять, одинадцять».
Старий паркет прогинається під вагою тіла. Чужого тіла. Настінний годинник продовжував відлік секунд.
«Дванадцять. Тринадцять».
Ледь чутний стук важкої підошви. Слабкий гірко-табачний сморід. Всі органи відчуття працювали в єдиному ритмі, додаючи потрібні деталі нічного гостя.
«Чотирнадцять, п’ятнадцять».
Продовжую рахувати, несвідомо опускаючи корпус все нижче та нижче, немов збільшуючи між нами повільно зникаючу відстань. Пропускаю крізь себе застиглу, перенасичену терпкістю очікування, атмосферу. Гул проїжджаючої вантажівки на декілька секунд збиває вимальовану картину за спиною, що дає можливість нанести останній штрих подій в свідомості.
«Позаду хтось є! – пальці рефлекторно натискають кнопку виходу на клавіатурі. – Як я могла пропустити його появу!»
Тиховійне дихання пестить мочку вуха. Невидимі електричні розряди гуляють по шкірі – хижий погляд сканує кожен рух. Він близько.
– Це кінець, солоденька.
Несвідомий поворот. Все трапилося занадто швидко…
Забинтована рука входить в м’яке тіло кінчиком кухонного ножа, який дивом опинився між картонною папкою та тонким щоденним Маргарет, що слугував підставкою для бронзової статуетки коня.
«Як я не помітила його раніше?» – питання, немов засмоктана в застарому для роботи апараті пластинка, б’є в скроні поки пальці що є сили стискають металеву рукоятку смерті.
Зморшкуватий голос був схожий на таке ж зморшкувате обличчя. Потріскані уста, залиті немов розпеченою лавою кров’ю, знаходили аналогію із розбитим в друзки поглядом, який продовжував відображатися в моїх зіницях нерозумінням. Шрам-зірка на лобі сховав краї в глибоких морщинах, а скривлений горбатий ніс свистів короткими потоками повітря, що то піднімало, то опускало посивіле волосся нерівно остриженої бороди. Разом із часовою стрішкою прокручую лезо в плоті. Глибше. Ще глибше.
Серце пульсує на тонкому лезі. Душа всмоктується в фігурну дерев’яну ручку.
«Тихо … Чому він не кричить?» – запам’ятовую невідоме обличчя. Дивний хімічний коктейль, замішаний на суперечливих почуттях, роз’їдає душу. Хто він: злодій чи вбивця, який так і виконав свою роботу?
Сріблястий ніж, захований у потайній кишені курточки, відблискує у променях екрану. Бах. Пістолет випав на підлогу…
«Або ти, або я».
Поворот. Передсмертний хрип. Потік багряної крові вирвався з потворного, викривленого болем рота. Світ забарвився червоним, гарячі бризки увібралися в шкіру, волосся і пам’ять.
«Або ти, або я».
Глибше. Немає вже білих крил, тепер тільки темрява за спиною…
Крок ліворуч, і тіло, мов мішок сміття, падає на підлогу. Хруст. Руки вивернулися у неприродний стан. Хлюп. По квартирі розноситься запах нутрощів, а на підлозі за лічені секунди почала утворюватися калюжа бридкої рідини. Мертвий через мене… Час зупинився.
Ноутбук видав жалібний звук. Босі стопи, омиті кров’ю, зупиняються біля розчепіреної зашкарублої долоні. Порожній погляд замутнено-сірих очей. Подушечки пальців доторкаються до теплого металу, не наважуючись витягнути його із людського серця.
«Це зробила я…»
Невеличкий прямокутник, що випав із карману разом із зброєю, тільки зараз став помітний для мене. Загнутий кінчик і нерівно виведені літери на зворотному боці:
«Метелик втратив крила», – промовила губами. Щось тягнуло до цього фотознімка. Щось кричало в голові не доторкатися до нього, а щось – поглянути, дозволити собі дізнатися правду.
Обережно переступила через мерця, лише на момент затамувавши подих від тіні, що грала на віях і робила їх «живими». Здавалося що ось-ось він підніметься та простягне до мене жилясті руки…
Фотознімок. Дівчина в яскраво-червоній сукні схилилась на стіну, яка обросла рожевою пліснявою та грибком. Посмішка на посинілих від холоду губах. Біля заплющений очей на шкірі гуляють химерні тіні. Волосся зібране в акуратну сучасну зачіску, в якій не було необхідності для такого забутого місця. Здавалося, вона просто заснула – спляча красуня, яка чекає на поцілунок свого принца… Вічно спляча красуна, чиє тіло ніхто ніколи не знайде.
«Ні… – притискаю останнє фото Маргарет до грудей. – Ні. Ні. Це сон. Я повинна прокинутися!»
Відкрита рана на животі. Величезний штучний метелик із сріблястими крилами прикрашає шию Маргарет. Родима пляма на підборідді показувалась на світ через товстий шар макіяжу.
«Це не правда…»
Біль розриває серце немов дикий звір шматує здобич. Туман відчаю стискає груди. Сльози.
«Я повинна помститися… – немов під гіпнозом прямую до столу – щоденник Маргарет зник у похідному портфелі разом із ноутбуком, висмикнутим із розетки під акомпанемент електричних іскор. – Повинна дізнатися правду…»
Буро-блакитна скатертина, знята із столу, накрила тіло. Фотокартка ховається в кармані дешевенької куртки, почищеної нещодавно в найближчій хімчистці. Гроші разом із шкатулкою, документами та стареньким томом казок – улюблена книга Маргарет – обережно склалися в невеличкому пакеті.
«Тепер кінець…»
Я востаннє оглянула квартиру, яку називала домівкою. Востаннє, адже ніколи більше не повернуся…
«Я знайду правда. Знайду того, хто відповість за твою смерть».
Клац. Двері закрилися. Всі дороги ведуть до старого будинку, в якому ми дали клятву завжди бути поруч. Саме з нього почалася історія. Саме він повинен знати правду…