Не віддам! Нікому не віддам!

                                                           _Дан_

До останньої секунди проводжаю поглядом фігуру, що, наче янгол, вирізнялася з-поміж усього бруду цього місця. Запах фіалкового мила і дешевого шампуню-кондиціонеру був чужий, незвичний серед елітних нудотно-солодких парфумів. Зробивши глибокий вдих та відкинувши непорушні огризки минулого, стискаю списані листи паперу – Лілія зникла за суміжними дверима, які вели в самісіньке серце організації «ТІНЬ».

Саме тут розташований центр координування всіх дій, убивств та інтриг, де на третьому поверсі розташований він – кабінет Старця – місце, що має всі карти для нашого плану. Усе досить просто: пробратися непоміченим, вкрасти потрібний файл, усунути Старця. Я готовий до жертв, але дещо перевернуло мій світ, змусивши лише в останню мить, коли шляху вороття більше не має, зрозуміти таку просто, але водночас найскладнішу річ. У грудях розросталися біль і презирство – послати дівчину без належних знань, умінь на місію, яка може стане останньою в її житті… Та й у моєму теж.

Ті, хто нашкодили Старцю, не можуть піти неушкодженими. Тіньовий світ не відпустить нікого, заманить у тенета і задушить безліччю мотузок у будь-якому куточку Землі. Це буде останній акт і Лілі з цим погодилася.

– Гей, Дан, – кістлява рука лягла на плече, – хіба ти зараз маєш не бути на зачистці?

Пан з’явився несподівано, чим змусив напружитися. Тільки він та Щур знали повне досьє на Лілію: дитбудинок, вік, житло, характер – дані, які дають великі шанси впізнати її тут, навіть зі зміненою зовнішністю та створеною легендою про смерть від вибуху машини на лісовому шосе, де кілька людей мали б упізнати втікачку. Але інтуїція найманця, а саме вона була головною зброєю, стверджувала, що приховати сліди не вдалося. І зустріч, і несподіване завдання лише підтвердили передчуття. Пан шукає. Ніхто не знає, коли пошуки увінчаються успіхом.

– Так, якраз хотів вирушати в дорогу, – накинувши маску байдужості, потягую щойно принесений віскі з витяжкою на травах. – А ти тут якими шляхами? Якщо не помиляюся, тобі дали надсекретне завдання, – усмішка. Далі не було резону стримувати отруйний сарказм. – То чому не виконуєш наказ?

Слова вдарили по живому місцю – злість одразу ж відбилася на самовдоволеному обличчі. Підлизування було всім для нього й викликало неконтрольовані негативні емоції, а особливо якщо про це так відверто говорили в очі.

– Це не твоя справа, Данні. Забирайся, тобі тут нема чого робити! Через десять хвилин, щоб ноги твоєї не було в цьому місці. Біля Рози тобі нічого не світить!

Блискавичний загрозливий рух – мисливець розвертається спиною, не чекаючи відповіді, і прямує прямо до столика частувань, де вже два лоти аукціону кидають млосні, закличні погляди.

– Так, чудово що твій вузькозорий череп побачив лише те, що прагнуло самолюбство, – шепіт не доходить до адресата, чим, природно, викликає нову посмішку і полегшене зітхання.

«Потрібно контролювати свої пориви, – веду уявну бесіду під час відходу в найтемніший куточок «Показу», – зараз вдалося відвернути увагу від Лілії, але як буде далі? Треба було втриматися та не приходити на цей чортів аукціон! Чому я не впорався із запрограмованою ще тоді уставкою? Я вирішив пожертвувати нею ще в перший день, так чому зараз спасував?..»

Склянка спорожніла, але швидкі мушки вмить наповнили по вінця цілющою рідиною. Подякував, глянувши з холодним презирством на пальці що тягнуться до коміру та груди, які ті демонструють в напівпрозорих сорочках. Невже думає, що на неї подивлюся? Дам дозвіл доторкнутися до тіла?

– Бісиш, – дівка правильно зрозуміла натяк: непомітно влилася в загальний гнилий потік запрошеного народу.

Як же хочеться скоріше піти, але інтуїція знову наказувала залишитися, наче ось-ось, з хвилини на хвилину, має статися щось важливе. Притулившись спиною до гладкої колони, байдужим поглядом прогулююся по жирних, спітнілих і хтивих обличчях. Верхня верства суспільства зараз відпочивала, досхочу насолоджуючись усіма послугами «ТІНІ». Але ж вони навіть не підозрюють, що достатньо буде лише заплатити в кілька разів більше за їхнє життя, і ми з радістю знімемо голову з плечей, незважаючи на все те, що було зроблено їхніми руками для організації.

Гроші та наказ – головний фактор, що має значення.

Наручний масивний годинник повільно відміряв час. Мені завжди подобався звук помираючий секунд, адже разом із ними зменшується відведений для мене час на Землі… Немов колискова, він забирав тривожність, створював гармонію всередині і зовні, занурював у світле минуле.

Тік-так. Тік-так. Хитромудрий механізм за всі десятиліття жодного разу не зупинився. Єдина річ, що залишилася на згадку від батьків.

Тік-так. Тік-так. Ніколи не забуду ту безмісячну ніч, коли прийшли вони. Кров, що залишилася в найкрихітніших куточках циферблата.

Тік-так. Тік-так. Два понівечених мерця та яскраво палаючий будинок на безлюдній вуличці. Босий хлопчисько з пістолетом у руці, дуло якого спрямоване в голову чужинця.

Тік-так. Постріл – крижаний вітер жбурляє гострі грудки снігу. Я біг, не озираючись, тільки міцно тримаючи в поранених долоньках годинник.

Тік-так. Тік-так. Тік-так. Міст. Дівчинка. Тремтячі долоні простягають поношений та проїдений міллю шарф.

Тік-так. Тік-так. Тік-так.

Тривога вивела з болісних спогадів – незрозумілий шум і швидкі рухи Пана, що тільки-тільки почав отримувати задоволення від юних досвідчених рученят, зародили підозру, змусивши безшумним кроком попрямувати слідом. Його щось розлютило чи налякало?

Провівши непомітно мисливця до протилежних від тих за якими зникла Лілія дверей, я спокійно розвернувся та прямував зовсім у протилежний бік – мене не повинні запідозрити чи побачити.

«На сьогодні достатньо. Час виконувати роботу».

Спритно оминаючи трохи втомлених мушок, гостей, чиї частини тіла вже мали намір зайнятися «приємною» роботою, маленькі столики з їжею і напоями, шкіряні дивани, що стали місцем прелюдій і відпочинку. Мета – дістатися за короткий термін до кухні, де крізь хаос мильних від бігу працівників і пари розігрітих каструль із рідиною, пробратися до запасного проходу, а потім – до центрального коридору і, зрештою, до сходів, що ведуть на всі потрібні поверхи.

«Потрібно поспішати, – якесь п’яне тіло загородило вихід, але легкий удар кулаком у черевну порожнину виправив ситуацію, – та з’ясувати що трапилося. Не до добра це…»

Я вже вийшов на вулицю: танці, якщо, звісно, судомні рухи можна назвати такими, та дворові пісні, що спонукають до того, щоб укласти кілька організмів обличчям в асфальт, зустріли мене охоче. Надщерблений та скривлений рот волоцюги лайливо викрикну в слід щось незрозуміле. Часу зупинятися не має.

Охорона – двоє п’яних чистильників на вході – пропустили мою появу, захоплено розглядаючи розпусні картинки голих блондинок на екрані телефону. Тут було найуразливіше місце будинку: відсутність камер, вуличних ліхтарів, тренованих людей, захищених дверей – тоді як решта захисту по периметру була на висоті. Гості використовують виключно парадний вхід, убивці – чорний або запасний, а ось про маленькі, непримітні двері з кухні всі забули, адже вони призначені для вивозу сміття, постачання продуктів і знищення «використаного матеріалу». Але це тільки на руку.

«От же чорт! Чому почуваюся настільки паршиво?!» – відчиняю з ноги двері, ті, в які нещодавно увійшла Лілі. Ніхто не помітив. Натовп працівників був зайнятий іншими справами.

Пишна жінка в роках пронеслася повз, наче гірська лавина, зносячи на своєму шляху вузьким коридорчиком речі та кухонне начиння, що бодай краєчком виступали за площу столу чи полиці. Швидко зійшов із лінії атаки – головна кухарка не бачила перепони і в моїй особі.

– Ліндо, поквапся! – чоловікоподібний голос віддалено нагадував гуркіт грому. – Чого ти зволікаєш, чула, що наказав наш мисливець Пан!

А ось тут уже стало цікаво, сховавшись за дерев’яною стійкою з кришталевим посудом, прислухаюся до розмови.

– А що сталося? – замазура Лінда з паруючою мискою і ополоником завмерла.

– Та то, нашого Пана викликали в могильник, – самовдоволений шепіт. Більшість враз звернула увагу і трохи наблизилися до епіцентру пліток. – Кажуть, що якась мушка жорстоко вбила підстилку Розу! Прямо в глотку встромила леза по рукоятку!

«Не може бути,» – я слухав. Уперше в житті відчувалася по ногам пробігла слабкість, а пальці добіла вжалися в мокру від пару стіну.

– Її спіймала Бутіна! От що цій курці там було потрібно?

– Ой, матуся, – Лінда відкинула справи: в очах була радість від майбутньої історії, яка рознесеться її дурним язиком.

– Ось! – театральний жест руками, що прекрасно, навіть не підозрюючи, звільнив мені потрібний прохід. Роззяви збиралися в кільце. – Так, про що я?! А, точно! Ту мушку, несвідому й уже побиту, потяг Пан за волосся через увесь коридор просто в кімнату до М’ясника! А коли мене побачив, попросив накрити через дві години обід! Ти ж знаєш, як ці тортури вимотують!

Більше не було сенсу залишатися. Нові подробиці – починаючи із ревнощів до Старця, а закінчуючи любовними стосунками між Лілією і Розою – обростали ще більшою брехнею і вигадками. Смішки і помилкове співчуття просто виводять мене з себе.

«От же, гад! Це ж треба було так, не вчасно! – увійшовши в знайомий коридор, упевнено попрямую до катівень. – Чорт!»

Зриваюся на біг – шалене биття серця не припиняється. Швидше! Потрібно швидше потрапити до неї!

«Стоп! – темрява оточувала з усіх боків, захищаючи від зайвих поглядів і вух. На хвилину прикрив очі, даючи можливість собі перевести подих та розібратися. – Чому ризикую життям заради неї? Чому було так боляче відпускати в ті, просочені горем, двері? Чому з тих клятих руїн собору думаю лише… Чому погодився на прогулянку по місту? Чому дозволив їй тоді керувати мною? Чому боюся втратити людину, яку давно схоронив в своєму серці… До сих пір бачу появу її на сходах у лісовій хаті – трохи запорошену, у порваному одязі з невеликими синцями й подряпинами, замучену й налякану, але таку світлу…Ні. Ні».

Пролунав радісний крик. Немає часу на дурні запитання, відповіді на які я знав завжди. Відповідь на які вона показала мені ще декілька років тому…

«Ні! Повинен встигнути!»

За першим різким поворотом слідує другий. Високі сходинки тільки й встигають дати опору для кроків. Сторонній шум не мав значення – насолода в словах Пана ставала дедалі гучнішою і гучнішою. Уперше дихання збилося з ритму, страх скував горло. Відлуння розносило по повітрю все сказане, але я вже просто не чув.

Ще кілька секунд. Двері могильника просто відлітають від чорної ненависті, спрямованої ударом в самий цент. Дуло пістолета дивиться вперед, я тільки встиг приготуватися до віддачі, як напружені пальці натиснули курок. Це друга втрата контролю за все свідоме життя.

– Ти мені ніколи не подобався, Пан!

Бах. Напівроздягнений мисливець падає на підлогу, але й це не зупинило лють. Кров Лілі покривала його…

– Але це вже не потрібно.

Бах. Куля одна за одною проникали в цю сволоту. Я подарував йому швидку смерть, хоча й зовсім не планував.

«Це моя вина…»

Пістолет був відкинутий на стіл, а руки гарячково почали відстібати наручники на стертій шкірі. Вона ледь чутно дихала, з кожним видихом випускаючи кров з прочиненого рота.

– Лілі, я вже тут.

Я міцно притиснув холодне слабке тільце, намагаючись хоч якось віддати частину свого тепла. Волосся було сплутане, запах металу зараз повністю володів нею.

– Дан…

Каламутні блакитні очі на мить розплющилися – слабке світло затіняло їх пишними віями. Вона кликала мене… До останнього вірила …

– Тепер все буде добре.

Вона не чула.

– Тепер я віддам тобі борг за минуле… Відпочивай.

                                                                         ________

«Невже я встиг? – вдивляюся в бліде, знекровлене обличчя. – Тільки зараз зрозумів, що міг втратити…»

У такому слабкому тілі живе настільки сильна людина. Тихенько, щоб не потривожити метал у її тілі, з таким звірством і жорстокістю загнаний під шкіру Паном, зняв піджак, прикриваючи й хоч трохи зігріваючи організм. Бурі плями на тканині знову вивели мене з себе. Лілі вся вкрита кров’ю…

«Але ж я теж робив так: змушував зупинятися чиєсь серце, розривав зсередини і зовні, перетворював людину на купу м’яса і крові. Чим я кращий за Пана? – ледь чутне зітхання. – Потрібно поспішати».

– Тримайся, Лілі, – перехоплюю зручніше тіло, щоб правою рукою дотягнутися до пістолета і вставити його в кобуру. – Як тільки вийдемо з цього проклятого місця, як тільки я зрозумію що ти в безпеці, почну надавати допомогу. Потерпи, маленька.

Шматком сорочки витер кілька крапель поту, що з’явилися на лобі. Торкнувся губами:

– Жар. Погано.

Більше не гаючи ні секунди, забираю ніж, кілька маленьких кинджалів для кидків на невелику відстань і телефон Пана, який кілька секунд тому почав вібрувати та показувати на екрані невідомий номер. Прямую до виходу, де вже чути кроки та голоси.

«Нічого, у нас ще є час, – прикриваю акуратно двері, виграючи ще кілька хвилин для втечі, – а якщо ні, то доведеться його забрати в інших».

Тьмяне світло було на користь, а неголосні стогони, що виходили з верхніх поверхів із кімнат задоволення, приховували й без того безшумні кроки найманця. Нікого не було ні в коридорі, ні біля виходу з нього, але біля чорного ходу, яким я мав намір вислизнути, зібралося кілька чистильників. Дуло пістолета було спрямоване прямо в їхні голови. Іншого виходу немає.

– Дан…

Шепіт білих тремтячих губ змусив зупинитися – зброя опустилася донизу, а потім сховалася в шкіряний чохол на поясі. Ні, не буде більше непотрібних убивств. Тільки не разом із нею.

– Маргарет…

Тілом пробігло тремтіння – холодне повітря пестило її оголене тіло, посилюючи давнішній жар, створював в руках справжнє полум’я.

– Не залишайте мене…

«Потрібно дістатися до машини, – сильніше притискаю Лілію до себе. Чуже серцебиття. – Все ж таки доведеться…»

Обпираюсь об стіну щоб зменшити силу віддачі після пострілу та знову дістаю пістолет. Проста справа в кілька секунд. Прицілитися, спустити курок і чекати, доки мертвих чистильників можна буде обійти, або переступити. Мені було не шкода, адже я знаю, що саме вони робили і як саме розважалися в міських нічних скверах і вулицях. Хтивим монстрам – смерть нагорода. Обіцянка буде дотримана: невинні люди більше не постраждають.

– Ні… Ні… Не віддавай мене…

«Більше нікому не віддам… – доторкаюся устами до холодного кінчика носа. – Більше ніколи».

Машину було припарковано на задньому подвір’ї – перша до виходу на ділянці камер, яка не проглядається. Зручне місце, якщо вважати, що дорогі та високі тачки вдало приховали силуети в темряві та дали змогу підійти, зняти двері з сигналізації, покласти Лілі на м’яке заднє крісло та вкрити курточкою з багажника. Сорочка була скинута та оформлена в подушку – дівоче тіло кидало то в жар, то в холод – це все що я можу зараз зробити…

«Дан, – гуркіт мотору, але вимкнені фари, – виїжджаємо обережно і впевнено. Усі мають подумати, що вирушаю на зачистку. Точно, зачистка!»

Зірвавшись із місця і наплювавши на грубий жест п’яного чоловіка, цигарка якого випускала в небо тоненьку ниточку диму просто біля виїзду, втиснув газ у підлогу. Багатомашинна траса швидко прийняла чорний позашляховик у свої обійми, приховуючи поміж сотнями схожих і блискавичних замінників возів із кіньми. Лілія на задньому сидінні застогнала, щось нечленороздільне вирвалося з горла: благання, прокляття, заклик про допомогу – не можу зрозуміти.

– Тримайся!

Стрілка перевалила за сто двадцять, а я все ще втискав і втискав педаль газу, боячись не встигнути. Обгони машин просто миготіли перед очима, руки самі крутили кермо і перемикали передачі швидкості, мозок почав скорочувати відстань до схованки і зіставляти з пройденими секундами. Якщо не встигну… Стрілка показувала сто тридцять. Пейзажі тепер просто зливалися зі світінням світлодіодних ліхтарів. Якщо не встигну… Показник перейшов межу в сто сорок. Голос Лілі став виразнішим, але все ж не давав вловити слова.

– Зараз, тільки зачекай, – дорожній знак з потрібним поворотом вказав приблизні кілометри. Я перелаштувався в правий крайній ряд. – Уже близько.

За кільканадцять хвилин ми з’їхали на непримітну дорогу, що тільки при світлі ліхтарів і вказівника не губилася в густих вічнозелених лісах. Рідко хто використовує цей об’їзний шлях: асфальтована дорога з безліччю ям плавно переходить у ґрунтову, яка під час сильних злив стає убивчою для машин і людей. Тут немає магазинів, кав’ярень, туристичних баз і навіть зони покриття мережі – просто дорога, що раніше вела до невеликих озер, які під впливом зовнішніх факторів висохли або перетворилися на болота. Чудове місце для таких найманців, як я.

– Дан…

– Близько! – не відводжу очей від клаптиків землі, освітлених далеким світлом фар. – Скоро будемо!

Ще якихось хвилин двадцять, стають видні відблиски металу – це хиткий будиночок, закинутий від моменту закриття літнього табору – другий притулок. Згнилий темно-зелений паркан, високі чагарники, на місці яких раніше цвіли запашні доглянуті клумби, дерев’яні стовпи, де ледь можна було розібрати цифри – відстань до того чи іншого місця. Вицвіла вивіска, що складалася з металевих літер, гордо носила назву «Лісове диво».

– Ми вже близько, Лілі!

Кілька рядів нескладних будинків з обваленим дахом були протягом усієї дороги. Один за одним вони змінювалися, йдучи глибоко в ліс. Відчинив вікна – свіже повітря полегшило рване дихання, змушуючи вдихати й видихати – звільняти легені від запиленої, забрудненої дороги й міста.

Світанок вогняними крилами накривав нечітку лінію горизонту. Промінчики пробивалися крізь тоноване скло, ще більше омертвляючи Лілію…

– Приїхали, – зупиняю авто біля останнього головного будинку. – Зараз.

Заглушив мотор, відстебнув ремені безпеки. Плавно вийшов із машини, легенько відчинив двері й дбайливо, боячись навіть поглянути на неї, підняв напруженими руками.

– Вибач, – піднімаюся по сходинкам в просторий хол, – у лікарню ніяк не можна. Там нам точно не допоможуть, а тільки нашкодять. Тепер Старець шукатиме і мене, тож тут найбезпечніше поки що.

Зламаний стіл у самому кутку, осколки розбитого скла, вирвані з книжок аркуші – поодинокі речі, що могло привернути увагу. Два поверхи вгору та підвал, де немає світла, тепла, води та навіть кривенького диванчика, який міг би дати відпочинок втомленому за день тілу. Але тут розміщувалося щось значно корисніше – невеликий медичний центр: аптечка (бинт, вата, спеціальні шини і пластини), таблетки, дезінфікуючий засіб, стерильні інструменти, крапельниця і різні пляшечки з лікарськими препаратами, які постійно оновлювалися і чистилися.

Кожен мисливець – прекрасний лікар, який уміє зупинити кров, зашити рану, якою б вона не була, накласти шини на переломи, зробити уколи та інше. Ніякої допомоги ззовні – третє та, мабуть, найголовніше правило роботи. Ножове чи кульове поранення зобов’язаний обробити самостійно або ж померти як непотрібна шавка під парканом.

– Зараз стане краще.

Поклавши Лілі на невеличку кушетку в крайній кімнаті, де ще зберігалися залишки сонячного, проникаючого із широкого вікна тепла, кинувся до високої старомодної шафи, де зберігався весь медичний арсенал, акуратно розкладений по поличках та підписаний.

Скинув брудний піджак – робочий інструмент був готовий для порятунку життя. Голки від тряски бездоріжжям увійшли трохи глибше, сині плями в ділянці ребер свідчили про значні переломи, внутрішні кровотечі.

– Буде боляче, – сморід спирту наповнив кімнату. Блякле світло. Сині гумові рукавички обхопили пальці та долоні. – Зчепи зуби, крихітко, я витягну тебе навіть із того світу.

Робота почалася. Перші крики болю пролунали в багатовіковому лісу. Ніч змінилася днем, зоряне світло – сліпучими променями золотого сонця, дзвінка тиша – несамовитим відлунням тіла Лілії та моєї душі, що зливалися в єдине ціле під металевий дзвін викинутих голок.

День і ніч стали одним потоком почуттів – бажанням будь-що-будь врятувати, захистити, знищити…