Старовинна будівля, яка втратила частину верхнього поверху під час пожежі, зустріла привітно, дбайливо розкриваючи залізні ковані ворота, обламані після набігів грабіжників і молоді, перед своєю колишньою вихованкою. Самотні викрики воронів. Розвалений колодязь з кристально-чистою солодкою водою, яка за розповідями старших має цілющі властивості. Густі гіллясті яблуні, що приносять напрочуд великі і соковиті плоди. Доріжка з яскравих і гладких камінчиків, які часто використовували для ігор в класики.
«Скільки років минуло…»
Вісім дні в дорозі: пересадки на декількох станціях потягів, метро і електричок по головних транспортних розв’язках, випадкові попутки, недосипання в переповнених, просочених нікотином та прокислим пивом салонах маршруток. Вісім безсонних ночей, що проносять лиш один, постійно повторювальний жахливий сон – сріблясте лезо ножа наздоганяє, забирає життя миттєвим порізом по шиї та віддзеркалює бездонні зіниці незнайомця. Від крику та жаху пітніли долоні, відбирало руки та ноги, а в темряві позаду, неважливо був то день чи ніч, завжди ввижався силует мерця, який продовжував гнисти в незамкнутій квартирі.
«Так, Ліліє, заспокойся, – м’ятний льодяник розчиняється на язику. – Він ніколи не зможе до мене дістатися… Ніколи…»
Аромат свіжості та озону, який часто опускається на землю після дощу, наповнює груди. Вітерець грається із розпущеним волосся. Простенька пісня-колискова звучить в голові, воскресаючи в пам’яті моменти-пригоди в місті, яке я до сих пір називаю домівкою.
Притулок Святої Марії – перше місце, яке прийняло дитину після довгого суду батьків. Друге за значенням для кожного з нас, адже саме тут ми отримували те, що бажали найбільше – любов, ніжність, казку на ніч, побажання солодких снів та доброго ранку. Черниці дбали про всіх: приносили радість у спорожнілі серця, зігрівали молитвою та посмішкою крижану безодню розбитої душі, допомагали, підтримували тоді, коли залишався лише один крок у пітьму. Саме тут я провела кілька місяців до переїзду в дитячий будинок №2 і завжди пам’ятала кожнісіньку деталь цього реального сну.
Дерев’яні двері, прикрашені різьбленням, створеним умілими руками майстра-фантазера, а тепер – просто сміття – пропалені, вибиті та викинуті на звалище, або спалені в людський камінах та грубах. Таємничі мозаїки на вікнах, що зображали події стародавнього світу – розбиті, втрачені навіки. Боляче дивитися, як люди стирають пам’ять та руйнують майбутнє, знищуючи спадщину минулого в ім’я розваги та азарту, модних фотографій та «пишного хвоста» перед друзями.
Вже як десять років це місце занедбане, забуте та нікому не потрібне. Воно «послужило» своїй меті… Ось тільки для якої саме?..
Біля входу, давно вкритого шаром пилом та крихтами цегли, я не втрималася. Потрібно було сказати:
«Ніколи не вірила в Бога. Вибачте за те, що ніколи не зможе бути вибачено… – долоня притиснулася до однієї з головних статуй-охоронців, голова якої була розтрощена, а тулуб зафарбований рожевою, випаленою сонцем фарбовою. З очей побігла сльоза. – Нехай я буду сповнена гріхів, кров не висохне на руках, але помста буде здійснена. Знайду того, хто це зробив. Прошу, допоможіть мені, а потім я прийму будь-яке покарання!»
Ударила у кам’яний постамент. Стало легше дихати.
«Дякую»
Погляд повільно вивчав усі видимі об’єкти та зупинився на невеликій лавці серед зарослої бур’янами клумби:
«Вона підійде»
Тверда поверхня була протерта паперовими серветками. Напружена спина привалилася до стовбуру старого дерева, а руки, роблячи вже звичні рухи, дістали з таємної кишені портфеля щоденник Маргарет.
Кожен аркуш був просочений її ароматом, тримав в собі частинку автора, який кожного вечора записував декілька простих, але наповнених різноманітними емоціями реченнями: радістю від покупки нового посуду; задоволенням від вечірньої прогулянки по жовто-білому, обпеченому сонцем піском; смутком, викликаним морозно-осіннім дощем; спокоєм, який приносив перегляд нового фільму на старенькому дивані. Моменти, клопітливо зібрані роками, борознили серце та кроїли душу, затоплювали горем.
«Маргарет…»
Я більше ніколи не зможу побачити її…
«Маргарет…»
Більше ніколи не відчую нетлінну підтримку, яка захищала в переломні моменти, огортала та зігрівала в сліпучому пекельному світлі.
«Маргарет…»
Більше ніколи. Ніколи. Ніколи.
Папір розрізав шкіру немов ножиці повітряно-тонкий шовк. Буро-сіре листя, скелети яких потемнішали та покрилися невидимими оку тріщинами, до сих пір тримали в обіймах пластикову ручку, яка раз-по-раз утікала із виснажених та тремтячих пальців.
«На чому ми зупинилися?» – перегортаю сторінку за сторінкою в пошуках інших підказок, які Маргарет вміло замаскувала серед буденності.
Я повинна допомогти. Я повинна бути сильною. Я повинна захистити від вибору, який, сподіваюсь, ніколи не наздожене її.
Чужі думки все більше і більше таврували душу.
Думаю, що саме так буде правильно. Складно, але не має іншого виходу.
Весь текст був написаний дрібним почерком Маргарет про проблеми, хвилювання, про які мені не було відомо. Вона питала: чи правильно зробила, що буде далі і як зберегти все в секреті.
Вона не повинна бути знайдена ним. Не повинна. Не повинна.
Останнє речення. Безшумно закриваю щоденник і поглядом підіймаюся на другий поверх, де колись розміщувалась кімната для занять музикою.
«Настав час, Ліліє, – грозові хмари застилають розовіюче небо. – Потрібно знайти її».
Тяжкі тягучі кроки лунали тихим сопрано в безлюдних священних стінах. Позолочені рами сиротливо висіли на голих стінах – їхні полотна давно перейшли до любителів наживи, залишаючи лише непотрібний мотлох духовного багатства. Щільні атласні портьєри, проїдені і вигорілі на яскравому сонці, доживали свої роки на прогнивши карнизах. Все було зруйновано: зовнішня старість повністю відповідала внутрішнім руїнам.
Пил повністю поглинув притулок Святої Марії – тільки він панував на цих просторах, зберігаючи у собі залишки мрії кожного мешканця.
«Що ж ти приховувала від мене? Чому просила поїхати до дитячого притулку?»
Тієї ночі було душно. Блідий місяць освічував повалене дерево на глухій галявині серед пожовтілих сухих сосон. Ухкання сови переривалося шурхотом та звіриним гомоном. Джерельні води несли прохолоду та життя, омиваючи втомлені ноги та охолоджуючи розпечену страхом та невідомістю душу. Вперше за декілька днів напружені очі не вдивлялись в темні силуети позаду, а руки не стискали одяг та гроші загорнуті в декілька пакетів. Непередбачувана поломка автобуса дозволила зробити зупинку, яка повинна дати час та розуміння подальших дій. Хаос поїздки відображався хаосом в голові, що виснажував все більше та більше.
«Чи варто мені відвідати місце, Маргарет, про яке ти так часто писала?» – запитувала сама себе, підіймаючи в повітря бризки води. Невідома пташка пірнала поруч, очищаючи дзьобом сіре пір’я.
Притулок Святої Марії – місце, про яке часто згадувалося в щоденнику. Вона описувала окремі деталі інтер’єру які давно витерлися з пам’яті, уроки музики та співу, які ніколи не пропускала, викладачів та природу, що надихала робити невеличкі замальовки на порожніх клітинках полів. Ці спогади легко можна було б оминути, не загострюючи уваги, але щось в них було, щось що не давало перегорнути сторінку та продовжити читати.
Притулок Святої Марії може допомогти кожному. Варто лише зробити кілька кроків назад.
Серед найулюбленіших занять варто вибрати лише те, до якого тягнеться твоя душа.
Варто лише стиснутися, як минуле та майбутнє об’єднається в одне ціле.
Лише згадай. Лише так ти зможеш знайти мене…
Притулок Святої Марії буде чекати тоді, коли ти не побачиш іншого виходу.
Саме тієї ночі я усвідомила що маю робити далі. Саме ці ремарки підштовхнули до єдиного висновку: щоденник був написаний лише заради них, лише заради однієї підкази – притулок Святої Марії може дати відповідь на питання. На питання, яке я б ніколи не поставила до смерті Маргарет.
«Що ти від мене приховувала всі ці роки? – обережно підіймаюся сходами на другий поверх. – Чому саме тут ти вирішила залишити підказки?»
Твоє улюблене місце буде чекати тебе.
Я кілька разів вчитувалась у останні слова в щоденнику і з кожним разом все більше і більше запевнялась у тому, що вони були написані саме для мене. Жирний шрифт був нечітким, нерівний, з відчуттям того, що писали швидко тремтячими від хвилювання пальцями.
Твоє улюблене місце буде чекати тебе.
Чітко пам’ятаю той день, коли ми сім років тому в новорічну ніч ділилися один з одним найпотаємнішим: мріями на майбутнє, теплими моментами минулого. Тоді я написала про притулок та про велику кімнату на другому поверсі, де знаходилися музичні інструменти – улюблене та неймовірно красиве місце.
Навіть зараз, якщо добре прислухатися, можна почути репетицію церковного хору, де поодинокі дівочі голоси вливаються в єдиний потік живої пісні, дивовижну гру духових, магічні звуки струнних, стримане биття ударних інструментів. Товсті двері не були перешкодою для нічної прогулянки – місячне світло завжди було на моєму боці, вказуючи напрямок та ховаючи від сторонніх очей.
«Ось я і на місці».
Так само як і у коридорі, двері були відсутні, що дало змогу без зайвого зволікання увійти до світлої зали. Епоха «Руїна» торкнулася і цього місця, але вже після того, коли все цінне було вивезене.
«Де мені шукати відповідь, Маргарет? – сумка і пошарпаний жакет були відкинуті вбік на диво вцілілий стіл. – Я в правильному місці?»
Бруд намертво приклеївся до одягу, просочуючи мій запах старістю, вогкістю та грибком. Руки прикрашали подряпини, що прийшли після перетягування столу, обстеження шафи, ручка якої заїла і відкрилася тільки після сильного удару плечем, підйому старою драбиною до залишків скляної люстри. Кожна стіна була перевірена на наявність порожнечі, так само, як і підлога.
«Невже я помилилася?» – енергетичний батончик, куплений декілька годин тому на виході з вокзалу, вгамував пульсацію шлунку.
Знову блукаю очима по кімнаті.
Твоє улюблене місце буде чекати тебе.
«Улюблене місце. Музична кімната. Двері, що пропускають кожен звук, – невловима думка була зовсім поруч, лоскочучи прозорим крилом. – Коліна боліли від сидіння наприсядки, а долоні впиралися в підлогу… Саме так я слухала музику. Саме там було місце-сховок – за дверима!»
Зі швидкістю світла я перемістилася до старого, з’їденого клопами бруса, який колись був делікатно обтесаним та пофарбованим порогом.
«Як тебе підняти? – удар ногою не допоміг відкинути кусок дерева. – Потрібен лом або…»
Залізна арматура привернула увагу металевим блиском.
«Цілком підійде».
Важкий метал наливав свинцем руки. Зазубрені краї, покриті тонкою плівкою іржі, вдавлювалися в шкіру, залишаючи бурі плями. Великі тріщини, які стали домівкою для жовто-зеленого моху, дозволили створити необхідний ефект важеля та відкинути в сторону верхній шар деревини, за якою була схована порожнеча.
«Знайшла! Ще трішки!»
Нова спроба. Тріскіт останньої перешкоди переходить в радісний крик – скляна банка із «законсервованим» повідомленням обпалює холодом долоні. Відповідь, яка зовсім скоро перетвориться в наступне питання, ось-ось з’явиться на світ.
«Ось і ти. Затертий, просочений бензином та горем клаптик паперу».
Бах. Уламки розляглися на підлозі. Хрусь. Лист, скручений в сувій, ще не «охолонув» під впливом років. Бух. Сліпучо-вогненна блискавка розбиває небеса, змушуючи виплескувати свій біль рясними градом. Чорна гроза упала на землю, немов хотіла розділити страждання, які розривали моє серце з кожним прочитаним реченням.
«Привіт, моє щастя!
Якщо тримаєш в руках цей лист, значить, мене вже немає і ти прочитала щоденник… Вибач за те, що трапилося і за те що буде далі. Пекельні жорна не можливо зупинити як не намагайся…
Не звинувачуй себе за те що не вберегла – ти не винна, моє сонце. Я вдячна за всі роки, які провела зі мною, за тепло, за віру та за сім’ю, якою стала для безчесної та спустошеної людини… Вибач за брехню, із якою так і не змогла попрощатися…
Знаю, що в тебе багато запитань, але я не маю на всі відповідей, тому повідаю лише те що знаю. Але для початку ти маєш тікати як найдалі! Не зустрічатися з людьми «ТІНІ» та не шукати помсти! Прошу, не ризикуй собою, я заслуговую на смерть… Пообіцяй! Пообіцяй ніколи не шукати помсти, адже вона ніколи не приносить спокій.
Небезпечно було залишати листа вдома, а тому обрала місце яке ти добре пам’ятаєш і обов’язково знайдеш. В мені жевріє надія, що ти ніколи не знайдеш листа і все що я зараз пишу лише думки на папері, які так і зникнуть під цеглою та землею… Але це лише надія…
Я не знаю з чого починати писала, а тому почну спочатку, моя квітка, з дитинства та з вибору, який запустив жорна…
Моя історія почалася ще до притулку, коли вступила до організації «ТІНЬ». Не змогла відмовити тоді. Вони казали що стануть сім’єю…
Спочатку були прості завдання: спостерігати за певними людьми, вкрасти речі чи зробити фото. Іграшки, цукерки, турбота… Викинута дитина погодилася б одразу, і я не виняток.
Через декілька місяців все змінилося, а доброта, яка була лише дешевою облудою, дала тріщину, крізь яку просочувався страх, ненаситність та накази, що не мають права бути проігноровані. Дні затягувалися туманом крові та жорстокості, які проявляла я та проявляли до мене… Не виконав завдання – покарання. Тоді-то вперше побачила мерця, якого сама і винесла за поріг в найближчу канаву, та вирішила втекти від нового наказу – підсипати отруту і остаточно довести свою вірність «ТІНІ». Мені вдалося зникнути, але не надовго… Знайшли, побили і спробували повернути в назад, але патруль, що проїжджав повз, почув крик дитини, врятував… Хоча б на декілька років подарувавши спокійне життя.
Я збрехала тоді в притулку. Збрехала, щоб захиститися!
Вибач, що приховувала від тебе правду! Важко було забути той період життя, викреслити з пам’яті моменти! Я думала, що все позаду! Але три роки тому найманці з’явилися на порозі нашої оселі… «Або ти знову допомагаєш нам, або твоя сім’я піде на корм місцевим тваринам!»
У мене не було вибору.
Організація «ТІНЬ» – таємна підпільна група найманих убивць, основна мета якої – гроші, спрага крові, а також виконання замовлень прихованих ляльководів світу. Діє жорстокий розподіл завдань та кожна фігура на полі має свою назву.
Всі ми – лише пішаки короля – тупі тіла зі зброєю.
Вибач…
Якби я могла, ти б ніколи не дізналася правди! Прошу, не зв’язуйся з ним! Я знаю, що скоро вирушу на небо, а тому хочу до останнього подиху сподіватися що ти будеш в безпеці.
Наш ноутбук налаштований на зчитування даних з комп’ютера Старця – голови організації, ляльковода та короля. Після моєї смерті на нього повинні прийти файли під прихованими шифрами – дані, закодовані в цифри, слова або пропозиції. Якщо він у тебе – знищ шматок металу! Занадто багато життів було віддано за це! Не хочу, щоб ти стала наступною!
Стережися, сестро, і знай – я завжди буду поряд, навіть на тому світі наглядаю за тобою!
Твоя Маргарет.
P.S. Нікому, навіть під страхом смерті, не показуй родиму пляму… Люблю… Прощавай…
Мені не страшно і не шкода себе, адже в мене ти була…»
«Маргарет!»
Як же боляче, ніби душа кружляє у вогні, шукаючи вихід із смертельного лабіринту.
«Чому ти так просто пишеш? Чому була готова до смерті? У тебе була я! Ти покинула мене! Покинула… Одну… Одну в гнилому світі, де найдорожче зникає швидше і швидше з кожним днем!»
Ридання вирвалося назовні. Всі тривоги, холод поїздок та біль серця хвилями розбивало навколишнє повітря, підвиваючи бурі, яка от-от здавалося зітре із землі все живе.
«Я пообіцяла, що знищу того, хто це зробив. «ТІНЬ», ти заплатиш мені за сестру! – Удари сипалися на кахель притулку. – Я не зможу виконати твоє останнє бажання, Маргарет. Не зможу просто склавши руки сидіти та чекати, не зможу безтурботно жити та радіти кожному дню в якому не має тебе! Сльози повинні піти, а на їхньому місці буде солодка помста всьому світові».
Тіло, скручене калачиком на холодній підлозі, тремтіло ще довго від пережитих почуттів, аж поки липкий сон не захопив свідомість, занурюючи в пастку, де морок кожного разу розривав силует Маргарет на тисячі кусочків, що згодом складалися в єдине слова «ТІНЬ».
______
Сонячне світло гралося із спокійною поверхнею калюжі біля зруйнованої стіни. Сирий вітер раз-по-разу заносив опале листя, що пробудило від тяжкого сну ледь відчутним дотиком. Відлуння тихих, але наполегливих гудків телефону в голові змусило відкрити очі – промерзлі пальці доторкнулися до скронь аби зменшити пульсацію та заспокоїти хаос, що відображався судомами по всьому тілу.
«Без двадцяти дванадцять. Я занадто багато часу витрати на безглузді речі».
Події минулої ночі, неначе каміння, давили на свідомість. Що робити? З чого починати? Як добути інформацію, яка повинна допомогти в пошуках?
Здається, зараз йде карткова гра і на зеленому полі з’являються перші шістки, сімки, вісімки, які не відіграють головну роль. Вони просто щити для захисту перших, найбільших і найсильніших карт, які вийдуть в фінал.
«Не думаю, що Маргарет була основною фігурою», – цвіла стеля, розділена на декілька секторів тріщиною. Холод підлоги підраховує ребра, але сили піднятися не має.
Все відбувається хаотично і швидко, нема часу на роздуми. Продуманий хід одного з гравців уже зроблено, щоб швидше заплутати та налякати суперника. «Спочатку потрібно позбутися дрібниці, – казала Маргарет, здобуваючи щоразу нову перемогу. – Справжня гра почнеться тоді, коли перша дама ляже на стіл».
«Щоб знайти «ТІНЬ» потрібно відшукати спільників, що допомогли з комп’ютером. Якщо убивці прийшли в квартиру, значить шукали певну інформацію і тут є тільки два можливих варіанти: їх цікавили дані, зашифровані на комп’ютері, або вони прибирали небажаних свідків, тобто мене, адже думають що ця ж інформація тепер в моїх руках. В будь-якому випадку будуть шукати, а значить повинна бути готова дати відсіч. Потрібно підійматися та починати готуватися».
Всередині тривога видавала тонкі безперервні звуки, підганяючи і благаючи швидше йти. Інтуїція ніколи не підводила, а це означає – станеться те, що не може змінити ніхто.
З раннього дитинства у мене була здатність, якщо ще можна в наш час використовувати це слово, відчувати небезпеку, події, що принесуть погане в моє життя, негатив і біль. Це віддалено нагадує тихий дзвін у глибині свідомості, наполегливе прохання скоріше йти або тікати щосили. Я ніколи, до того моменту, як покинула кімнату того ненависного ранку, не вірила, не звертала уваги на такі почуття, а дарма… Можливо Маргарет залишилася б живою…
Ноутбук, захований у глибинах сумки, давно витратив останні крихти зарядки. Вся їжа і вода пішла в небуття, а хворе тіло дало про себе знати гіркотою в горлі, неприємним печіння всередині і жаром. Ніч на підлозі ще довго переслідуватиме своїми наслідками
«Як же не вчасно, – повільно збираю розкидані речі, шукаючи таблетки, кинуті похапцем перед втечею в внутрішній карман жакету. – І що ж робити далі? Знайомих немає, будинок відсутній, а на квартирі давно вже нишпорить поліція, так само, як і у знайомих, намагаючись вивідати інформацію про злочинницю…»
Очі зупинилися на руках. Кулаки стиснулися з неймовірною силою, відкриваючи рани, що ледь затяглися за ніч.
«Час вирушати. Час діяти».
Надворі було сиро, грізні сірі хмари заполонили небо, а може і не покидали його із вчорашнього вечора. Мрячка холодила шкіру, роблячи білі розводи на червоному від внутрішнього жару обличчі.
«Для початку потрібно триматися подалі від великих міст, місць, які зв’язані з Маргарет, – взуття грузнуло в багнюці. – Знайти притулок, а найголовніше – людину, здатну розшифрувати текст».
Стежка вивела до густого лісу, який і відділяв притулок Святої Марії від невеликого села. Десь далеко доносився гавкіт собак і крик птахів, слідом за яким почувся звук пострілу.
«Місцеві вийшли на полювання, – вдивляюсь в чорну зграю птахів. – Невже їм приносить це задоволення?»
Під ногами зашурхотів викинутий рваний пакет.
«Хм, – руки опустилися вниз, пальці доторкнулися до гладкого матеріалу, – свіжий, – жирні плями швидко всмоктувалися подушечками, – але як він тут…»
Несподівана здогадка пронизала стрілою, але було вже надто пізно. Тверді пальці глибоко втиснулися в больову точку за лівим вухом. Свідомість тьмяніла, чоловіче гаряче тіло підхопило моє налите слабкістю тіло.
«Так швидко…»
Погляд карих очей провів у пітьму.